Теорія ігор та конкуруючої стратегії і можливості її застосування у практиці ціноутворення фірми

Вступ.

1. Сутність теорії ігор та її види в умовах олігополістичного ринку.

2. Особливості застосування конкуруючої стратегії у практиці ціноутворення фірми-олігополіста.

3. Напрямки вдосконалення ціноутворення в умовах олігополії.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Починаючи роботу, треба сказати, що в українській ринковій економіці, що усе ще перебуває в стадії розвитку, і в якій основним видом обмеження конкуренції є природні монополії, що залишилися ще з радянських часів, таке явище як картелі й картельні угоди, як суб’єкти олігополістичного ринку, про які піде мова в моїй роботі, зустрічається досить рідко. Тим більше, що українське антимонопольне законодавство забороняє практично всі (за невеликим винятком) види картельних угод.

З однієї сторони це може бути й добре, але є й інша сторона. В економіці розвинених капіталістичних країн (США, Німеччини, Японії) з більше розробленим антимонопольним законодавством і грамотним державним регулюванням існує багато прикладів, коли картелі не тільки не приносили шкоди, але й давали чималий позитивний ефект. Саме тому ця тема зараз так актуальна для України.

Основну задачу теорії ігор можна сформулювати так: визначити, яку стратегію має застосувати розумний гравець у конфлікті з розумним противником, аби гарантувати кожному з них виграш при чому так, що відхилення будь-якого з гравців від оптимальної стратегії може тільки зменшити його виграш.

В більшості випадків для прийняття управлінських рішень використовується неповна і неточна інформація, яка і утворює ситуацію невизначеності. Для обґрунтування рішень в умовах невизначеності використовують:

  • методи теорії статистичних рішень (ігри з природою);
  • методи теорії ігор.

Центральне місце в теорії ігор займають парні ігри з нульовою сумою, тобто ігри, в яких:

  • приймають участь тільки дві сторони;
  • одна сторона виграє рівно стільки, скільки програє інша.

Мета дослідженняданої теми полягає у з’ясуванні та засвоєнні основ теорії ігор та конкуруючої стратегії.

Основні задачі, які повинні бути вирішеними в процесі досягнення

поставленої мети:

  • визначити зміст поняття “теорія ігор” у вузькому та широкому розумінні;
  • розкрити сутність поняття “ конкуруючої стратегії ”;
  • з’ясувати шляхи застосування теорії ігор в прийнятті управлінських рішень.

Предметом роботиє аналіз олігополістичного ринку й ціноутворення на ньому. Об’єктом роботи виступає теорія ігор та конкуруючої стратегії, їх застосування при ціноутворенні підприємством.

Організації звичайно мають цілі, які суперечать цілям інших організацій-конкурентів. Тому робота менеджерів часто полягає у виборі рішення з урахуванням дій конкурентів. Для вирішення таких проблем призначені методи теорії ігор.

1. Сутність теорії ігор та її види в умовах олігополістичного ринку

Теорія ігор — теорія математичних моделей прийняття оптимальних рішень в умовах конфлікту.

Так як сторони, які беруть участь більшості конфліктів зацікавлені в тому, щоб приховати від супротивника свої наміри, прийняття рішень в умовах конфлікту, як правило, виявляється прийняттям рішень в умовах невизначеності. Навпаки, фактор невизначеності можна інтерпретувати як противника суб'єкта, який приймає рішення (тим самим прийняття рішень в умовах невизначеності можна розуміти як прийняття рішень в умовах конфлікту). Зокрема, багато тверджень математичної статистики природнім чином формулюються як теоретико-ігрові.

Логічною основою теорії ігор є формалізація трьох понять, які входять в її визначення і є фундаментальними для всієї теорії:

  • конфлікт,
  • прийняття рішення в конфлікті,
  • оптимальність прийнятого рішення.

Ці поняття розглядаються в теорії ігор у найширшому сенсі. Їх формалізації відповідають змістовним уявленням про відповідні об'єкти.

Змістовно, конфліктом можна вважати всяке явище, відносно якого можна казати про його учасників, про їхні дії, про результати явищ, до яких призводять ці дії, про сторони, які так чи інакше зацікавлені в таких наслідках, і про сутність цієї зацікавленості.

Якщо назвати учасників конфлікту коаліціями дії (позначивши їхню множину як ℜD, можливі дії кожної із коаліції дії — її стратегіями (множина всіх стратегій коаліції дії K позначається як S), результати конфлікту — ситуаціями (множина всіх ситуацій позначається як S; вважається, що кожна ситуація складається внаслідок вибору кожної із коаліцій дії деякої своєї стратегії, так, що ), зацікавлені сторони — коаліціями інтересів (їх множина — ℜI) і, нарешті, говорити про можливі переваги для кожної коаліції інтересів K однієї ситуації s′ перед іншою s″ (цей факт позначається як ), то конфлікт в цілому може бути описаний як система.

Така система, яка представляє конфлікт, називається грою. Конкретизації складових, які задають гру, призводять до різноманітних класів ігор[3, c. 27-28].

Класифікація ігор

Якщо в грі є лише одна коаліція дії K, можна вважати, що множина ситуацій S співпадає з множиною стратегій SK. Такі ігри називаються нестратегічними. До них відносяться ігри без побічних платежів і класичні кооперативні ігри, разом з їхніми різновидами. Якщо в грі множини коаліцій дії та коаліцій інтересів співпадають (ℜD = ℜI = I; в цьому випадку і ті, і інші коаліції називаються гравцями), , а відношення переваги називаються функціями виграшу, то отримуємо безкоаліційні ігри.

Окремими класами безкоаліційних ігор є:

  • антагоністичні ігри, у тому числі матричні ігри та ігри на одиничному квадраті;
  • динамічні ігри, у тому числі диференційні ігри;
  • рекурсивні ігри;
  • ігри на виживання;

інші, також належать до безкоаліційних ігор.

Антагоністичні ігри. Формально, ця протилежність (антагоністичність), виявляється в тому, що при переході від однієї ситуації до іншої збільшення (зменшення) виграшу одного гравця, тягне за собою зменшення (збільшення) виграшу іншого. Таким чином, сума виграшів гравців в будь-якій ситуації в антагоністичних іграх стала (як правило, можна вважати, що вона дорівнює нулю). Тому, антагоністичні ігри називають, також, іграми двох осіб з нульовою сумою (іноді — нульовими іграми).

Математичне визначення поняття антагоністичності (рівність по величині і протилежність по знаку функцій виграшу гравців) є формальним поняттям, яке відрізняється від змістовного філософського поняття, але зберігає його основну рису — непримиренність протиріч.

Антагоністичні ігри в нормальній формі задають системою Γ = <A, B, H>, де A, B — множини стратегій першого та другого гравців відповідно, H — функція з дійсними значеннями, визначена на всій множині ситуацій A × B, яка є функцією виграшу першого гравця (за визначенням, функція виграшу другого гравця дорівнює − H). Процес розігрування антагоністичних ігор полягає в виборі гравцями деяких своїх стратегій a ∈A, b ∈B, після чого перший гравець отримує від другого суму H(a, b).

Існує велика кількість явищ, для яких антагоністичні ігри є задовільною моделлю. До них відносяться деякі (але не всі) військові операції, спортивні і салонні ігри, прийняття ділових рішень в умовах конкуренції.

Прийняття рішень в умовах невизначеності, наприклад, ігри проти природи, можна також моделювати як антагоністичні ігри, припускаючи, що справжня, але невідома закономірність природи призводить до дій, найменш сприятливих для гравця. Це припущення не значить, однак, що природа наділена свідомістю, спрямованою проти людини.

В антагоністичних іграх, за визначенням, неможливі будь які переговори і угоди між гравцями. Дійсно, якщо в результаті будь яких переговорів або домовленостей один із гравців зумів би збільшити свій виграш на деяку величину, то виграш іншого гравця зменшився б на таку ж величину, тобто, для нього такі домовленості були б невигідними[6, c. 44-48].

Динамічна гра. Прикладом динамічної гри, є наступна гра. Кожному із двох гравців здається повна масть карт. Третя масть тасується , а потім карти цієї масті відкриваються одна за іншою. Кожен раз, коли відкрито карту, обидва гравця одночасно відкривають якусь одну із своїх карт за власним бажанням. Той, хто відкрив старшу карту, виграє третю карту (якщо обидва відкривають карти однакового рангу, то не виграє ніхто). Так триває до тих пір, поки всі три масті не буде вичерпано. Після цього кожен гравець підраховує кількість очок на картах, які він виграв; рахунок ведеться по різниці виграшів гравців.

Рекурсивна гра — різновид динамічної гри. В рекурсивній грі, вибір стратегій гравцями на кожному кроці визначає розподіл ймовірностей під-ігор, які розігруються на наступному кроці, або закінчення партії. Виграші учасників залежать лише від останн