Українська мова доби Незалежності

План

Вступ

1. Когерентність духу і мовомислення

2. Чого потребує мова або що таке мовомислення?

3. Самоіндентифікація через мову

4. Лінгвокатастрофа чи мовна експансія?

5.Екзистеційність мови

6.Список використаної літератури

Роки незалежності виявились для української мови і культури жорстокою перевіркою на життєздатність. Помаранчева революція стала апофеозом цього процесу, вона, власне, засвідчила, що український етнос уже давно сформовано; нарешті з’явилася та критична маса, з якої може викристалізуватись українська культура, але вже не на уламках пострадянського архіпелагу із залишками старого радянського мислення, а з якісно новим усвідомленням себе у світі. Революція виразно показала, в чому корениться сила української культури і в чому вона виявляє слабкість.

“Проголошення незалежності України спричинилось до формування нового етапу розвою української мови. Чи не вперше після кількасотрічної доби утисків і заборон українська мова отримала юридичну, правову можливість розвиватися вільно і всебічно. Особливо відчутними є зміни, що спостерігаються в мові засобів масової інформації. Такий динамізм зумовлений насамперед відкритістю й оперативністю сучасних мас-медіа, зорієнтованістю їх на потреби суспільства також і в царині мови й мовлення”.

Потужна творча енергетика української мови виявляється і в активній нинішній жанрово-стильовій розбудові української літератури. Українська культура, зокрема література, зараз швидко нарощує м'язи, і те покоління літераторів, лідерами якого є Ю.Андрухович і О.Забужко, уже створило цілий масив різножанрових і цілком конкурентоспроможних творів у сфері як елітарної, так і масової літератури. Ще Юрій Шевельов писав про те, що “головним джерелом відомостей про літературну мову кожної доби слугували твори письменників”. Хоча, зазначає Л. Масенко, “поширена думка про те, що найважливішою формою побутування мови є художня література, справедлива лише почасти”.

“Світовий досвід показує, що мовно-культурний фактор є вирішальним у становленні національних держав”. Але згідно з соціолінгвістичними дослідженнями в нашому суспільстві і досі є великий відсоток людей, які не послуговуються українською мовою в своєму житті: “приблизно третина мешканців України є україномовна, третина — російськомовна і ще третина користується ситуативно, в тому числі і в сім'ї, обома мовами”.

З чим ми зможемо увійти в добу незалежності, яка розпочалась після апофеозної Помаранчевої революції: чи зуміємо ми правильно розставити національну оптику, щоб увійти в якісно новий етап свого життя. Чи зможемо ми врешті-решт сформувати ту гуманітарну ауру, про яку пише Ліна Костенко? “Ореол, аура — це дуже тонка матерія, це не панцир і не щит, а, проте, нації, які мають ауру, надбану віками, захищені надійніше”.І українська мова має стати неодмінною складовою цієї аури.

1. КОГЕРЕНТНІСТЬ ДУХУ І МОВОМИСЛЕННЯ

У мові, як загалом у природі, все живе, все рухається...

Бодуенде Куртене

Століттями людство шукало взаємозв’язок між словом і свідомістю. Рідна українська мова — це егрегор українського духу. Вченими вже доведено, що спілкування рідною мовою, спів українських пісень є найкращими методами звукотерапії, оскільки таким чином генеруються вібрації, які є цілющими для організму людини, всіх його органів і систем. Українська мова доби незалежності — це мова, яка усвідомлюється носіями як необхідна складова здоров’я нації.

Мова існує не тільки у людському суспільстві, від якого вона походить, а й у свідомості членів цього суспільства, реалізуючись в усній та писемній формах. У мові відображається уявлення народу про світ, про життя, тому й самий світ людина пізнає через призму мови. “Мова має усвідомлюватися як матеріал для створення культурних цінностей та як генетичний код нації”. Вона має поєднувати минуле і сучасне народу, спрямовувати вектор розвитку в майбутнє. Але це відбувається за умови, якщо мова стає домінантою духовного життя. Недбале ставлення до мови призводить до духовної руйнації самої нації. Все це дає нам підстави розглядати мову як етнокультурний феномен.

На початку ХХ століття американські вчені Уорф і Сепір вивчали зв'язок етносу з його мовою. Вони встановили, що мови відрізняються не тільки за будовою речень, але й за принципом поділу світу на елементи, які є матеріалом для побудови речень. Вони встановили, що існує взаємозв'язок між психічною, розумовою, практичною діяльністю людей та мовою. А також — залежність мислення, світогляду та поведінки людей від прийнятих форм слововживання, від природи й характеру мови, якою вони висловлюють свої думки та почуття. Таким чином, і логіка мислення, і менталітет народу змінюються з переходом від однієї мови до іншої, а значить, мова виступає одним із чинників формування етнічної самосвідомості людини.

Мова — це джерело, наповнене енергією. І саме тепер настає час, коли українська мова за умов духовної незалежності має стати тим водограєм, з якого і постане українська нація. Парадоксально, але українська мова була захищена від клоаки псевдоукраїнського силовим енергетичним полем, щоб врешті стати тим джерелом, яке могло б відновити націю, яка потерпає від духовно-культурної спраги. Тож, безсумнівним є те, що розквіт української нації має припасти саме на ХХІ століття — добу незалежності української нації.

Розгляньмо такий приклад: спілкуючись українською мовою, ми автоматично дотримуємося “високого стилю”, коректності і принаймні формальної шанобливості. Якщо ж ми переходимо на російську, то ризикуємо непомітно опуститися якщо не до сленґу, то до стилю низького і “панібратського.” Українська мова апріорно підіймає нас над світом побутовим до світу сакрально-духовного. І саме таким має бути її сприйняття в новий історичний час.

І справа, напевно, полягає в тому, що у будь-якій рідній мові ми виділяємо такі функції: емотивну, етичну, гносеологічну, магічно-містичну тощо. Наприклад, анти-емотивної функції не існує, тож ми, послуговуючись чужою мовою, стикаємось із відчуженням на духовно-енергетичному рівні. Цей лінгвоконфлікт і спричиняє неадекватну поведінку. Бо мова — “частково є явищем психічним, тож наша психіка не здатна реагувати відповідно до генетично закладеної програми”.

І недаремно у когнітивній лінґвістиці мову розглядають як засіб пізнання внутрішнього світу людини, її культури. Якщо низький рівень володіння мовою призводить до низької культури, то низький культурний рівень потребує низького мовного стилю. Можемо помітити, що ці системи є взаємозалежними.

Отже, українська мова доби незалежності — це мова, що є складовою духовного здоров’я української нації. Це не та мова, яку вперше для себе відкривають учні на уроках української мови у школі, а це та мова, яку співатиме ненька над колискою свого немовляти.

Коли ми розмовляємо рідною мовою, індукуючи і сприймаючи постійні енергетичні потоки однієї частоти, ми проходимо своєрідну енерготерапію, оскільки мова — це енергія, яка гармонізує фізичний стан людини, стабілізує її психіку. Організм, перебуваючи на іншій (“чужій”) частоті, виснажується; втрачається гармонія, а це призводить і до стресових ситуацій, які викликають як психічні, так і фізіологічні захворювання.

До цього хочеться лише додати: той, хто з українців віддаватиме перевагу у спілкуванні українській мові, певною мірою захищатиме себе від зомбування та маніпуляцій на підсвідомому рівні. Мова — це духовна святиня нації, і відрив від свого коріння є неприпустимим. І саме таким має бути розуміння української мови в ХХІ столітті, в час, коли Україна стала духовно вільною.

Спілкуючись рідною мовою, ми стаємо сильнішими!

2. ЧОГО ПОТРЕБУЄ МОВА, АБО ЩО ТАКЕ МОВОМИСЛЕННЯ?

Мова для культури—те саме,

що центральна нервова система для людини.

С. Лем

Кожна мова є дорогоцінним надбанням людства й потребує всебічного вивчення. На особливу увагу заслуговують ті мови, що, з одного боку, відбивають багатовіковий досвід народів, які їх витворили, а з іншого, — мають сповнену трагізму історію свого розвитку. До таких мов, глибоко закорінених у традицію, але не повною мірою реалізованих у своїх можливостях, належить і українська мова.

Усвідомлюймо, що збагнути сутність мови, її природу не так-то легко. Чи не варто задуматись над тим, що ми надто довго спрощено трактували це надзвичайно складне явище? Сьогодні вже не виникає сумнівів у тому, що мова — явище суспільне, бо народжується вона саме у певній групі, в соціумі, і є своєрідним його свічадом. Вона належить до так званих вторинних систем і існує не сама по собі, а в людському суспільстві, похідним від якого вона є. Водночас мова — один із чинників самоорганізації суспільства, це невід’ємна ознака таких спільнот, як рід, плем'я, нація. У мові закодовано історію нації, що в свою чергу є носієм ціє