Часові форми в праслов´янській мові

Вступ

І Часові форми в праслов’янській мові: аорист, імперфект, перфект, плюсквамперфект

1.1 Історія давноминулого часу

ІІ Форми минулого часу в різні історичні періоди розвитку української мови

2.1 Вираження минулої дії в староукраїнській мові

2.2 Форми давноминулого часу в сучасній українській літературній мові і в говорах.

2.3. Давноминулий час (плюсквамперфект) доконаного і недоконаного виду

ІІІ Спостереження за вживанням форм давноминулого часу в розмовно-побутовому мовленні

Додаток

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Дійсність, об’єктивно існуюча матерія і форми її виявлення, зокрема час, є безкінечними. Однак людина сприймає час в його окремих виявленнях, як певні проміжки, протягом яких з’являються, існують і переходять у небуття предмети і явища об’єктивного світу – скінченні прояви безконечної матерії. Невпинний плин часу ділиться людиною на окремі, опосередковано сприймані відрізки, пов’язані з поняттями початку й кінця, тривалості і нетривалості, швидкості й повільності і т.п. Усі ці часові поняття, безперечно, знаходять своє виявлення в мові – в її лексиці і граматичній структурі.

Найповніше ідея часу виражається в дієслові – носії динамічної ознаки, бо час нерозривно пов’язаний з рухом, розгортанням, розвитком. Прийнято розрізняти два плани висловлення: план комунікації (розмова) і план однобічної інформації (розповідь про певні події, не розрахована на безпосереднє мовне спілкування).

Мета роботи: дослідити давноминулий час в різні історичні періоди формування української мови. Спеціально ця тема не розглядалася: тільки побічно у Cамійленка С.П. - Нариси з історичної морфології української мови у Бевзенка С. - Історична морфологія української мови.

Завдання:

  1. Проаналізувати підходи до опису граматичних форм давноминулого часу в українському мовознавстві.
  2. Описати давноминулий час в давньоукраїнський (давньоруський) і сучасний періоди
  3. Визначити місце форм давноминулого часу в системі часових форм сучасної української літературної мови.

Методи дослідження: описовий, почасти-порівняльний.

Матеріал: при написанні роботи були використані такі джерела: Історія української мови. Морфологія, Історична граматика української мови /Безпалько О.П., Бойчук М.К., Жовтобрюх М.А, Крижанівська О. Історія української мови: Курс лекцій, Жовтобрюх М. А. та ін. Історична граматика української мови, Булаховській Л.А. Вибрані праці в 5-ти т. Т.2. Українська мова, Cамійленко С.П. Нариси з історичної морфології української мови,

Кузнецов П.С. Очерки по морфологии праславянского язика, стаття Крижанівської О. Спостереження за вживанням форм давньоминулого часу в розмовно-побутовому мовленні, Бевзенко С. Історична морфологія української мови, Словник української мови, Русанівський В.М. Структура українського дієслова, Курс історії української літературної мови, Плющ П.П. Історія української літературної мови, Білецький О.І. Хрестоматія давньої української літератури та інша.

І Часові форми в праслов’янській мові: аорист, імперфект, перфект, плюсквамперфект

1.1 Історія давноминулого часу

У давньоруській мові значення минулої дії виражалося чотирма формами дієслова, успадкованими із спільнослов'янської мови. Дві форми були простими — аорист і імперфект, і дві — складними — перфект і плюсквамперфект.

Аорист(від грец. aoristo— невизначений, необмежений) — це проста форма минулого часу, яка виражала єдину, не розчленовану моментальну або тривалу дію, цілком віднесену в минуле. У процесі розвитку категорій виду і часу змінювалися й уточнювалися граматичні значення аориста.

Давньоруська мова успадкувала від спільнослов'янської мови два види аориста: простий і сигматичний, тобто ускладнений суфіксом -с-(буква грецького алфавіту, яка позначала суфіксальний звук с (σ), називається «сигма» — звідки й назва «сигматичний»).

Простий (безсуфіксний) аорист у мові східних слов'ян вийшов з ужитку ще до появи перших писаних пам'яток і пам'ятками давньоруської мови майже не засвідчується.

Сигматичний аорист був найбільш вживаною часовою формою для позначення подій, які мали місце в минулому. Він часто зустрічається в описових жанрах, у літописах, у грамотах і, звичайно, у творах перекладних.

У давньоруській мові аорист сигматичний утворювався додаванням суфікса -х- (<-*s-) до основи інфінітива безпосередньо, якщо основа закінчувалася на голосний (знахъ, хвалихъ, сълєпгЬх); якщо ж основа інфінітива закінчувалася на приголосний, між нею і суфіксом вставлявся голосний о (несокъ, идохъ, влЬзохъ). Основа на приголосний для утворення аориста береться в тому вигляді, в якому вона була в праслов'янській мові ще до фонетичних змін, наприклад, від давньоруських інфінітивів вєсти, мєсти, плєсти, де ст < *dt', tt', аорист утворюється з приголосними д іт в основі (вєдохъ, мєтохъ, плєтоъ) від дієслів на -чи (печи, мочи, сЬчи), де ч < *kt', gt' — пєкохъ, могохъ, сЪкохъ.

Суфікс -х-, який ще на спільнослов'янському грунті у певних позиціях виник із с, виступає в 1-й особі всіх чисел. В інших особових формах йому відповідають фонетичні варіанти -с- і -ш-.

Від дієслова рєчи, крім форм рєкохЬ, рєчє, рєчє (одн.), рєкохомЬ, рєкостє, рєкоша (множ,), рекоховс, рєкоота (дв.), зустрічається також форма рЬхь (1-ша ос. одн.), рЬхомь, рЬетє, рЬша (множ.), рЬхоЬ, рЬета (дв.).

У 3-ій ос. одн. виступають паралельні форми в нетематичних та деяких інших дієсловах: да і дастъ, быібьістъ (бысть), възю івъзютъ та ін.

Імперфект(від лат. ітреrfесtит — незавершене) — проста форма минулого часу, що виражала дію в минулому, тривалу і необмежену в часі, а також дію повторювану.

Ще в спільнослов'янській мові імперфект утворювався від основи інфінітива за допомогою суфіксів -Ьах (*-еах) і -ах-: писа + ахЬ -> - писаахъ), бьра + -ахъ → бьраахъ, видЬ + ахЬ → видЬахъ; нєс + Ьах→ нєсЬахъ; вєд + Ьахъ → вєдЬахъ (від *vedti– вєсти). Якщо основа закінчувалася задньоязиковим приголосним, то перед суфіксом -Ьах приголосний змінювався на шиплячий (І палаталізація): пєчаахъ ( <*реkếакъ).

Відбувалося пом'якшення приголосних в основах інфінітива IVкласу: носити — ношаахъ, ходити — хожаахъ), ловити, — ловлюахъ. Тут тематичний й основи інфінітива перед наступним голосним із суфікса скоротився до j, який завжди пом'якшував попередні приголосні.

У творенні імперфекта від дієслова быти бере участь неповна інфінітивна основа: бЪах (пор. бы-ти — б-Ъахъ).

У деяких формах імперфекта основа збігалася з основою теперішнього часу, а не інфінітива: жити — жив-Ьахъ(теп. ч. жив-уть), пЪти — поюаху (теп. ч. поють← *роjиtь).

Між голосними основи і суфікса і в самому суфіксі відбувалися процеси асиміляції і стягнення: видЬахъ → видюахъ видюхъ; нєсЬахъ→ нєсюахъ→ нєсюхъ; писаахъ →писахъ і под.

У давньоруській мові, очевидно, вживалися вже лише стягнені форми. У пам'ятках XI—XIIст. стягнені форми імперфекта переважають.

У 3-й особі одн. і множ., в імперфекті приєднується закінчення -ть: несψхутьи на носилЬхъ (ЛЛ, 1377, 145); бЉшєть (Сл., XII).

Форми 2-ї ос. множ, і 2—3-ї ос. двоїни у парадигмі подано новіші, більш давніми були; 2-га ос. множ.— писашєтє, вєдюшєтє тощо; 2—3-ї двоїни — писашєта, вєдюшєта і т. ін.

Від дієслова быти вживалися паралельні форми бЬхъ, бЪ, бЬхомъ, бЬстє, бЬша, бЬховЬ, бЬста. Формально вони нагадують аорист, але вживалися в значенні імперфекта.

Перфект— це складена (аналітична) форма минулого часу, яка означала наявний стан, що виник в результаті минулої дії. Сама назва «перфект» умовна, традиційна, вона не відповідає значенню самої форми, бо латинське реrfectит означає «завершене», а форма, названа цим словом, означає хоч минулу результативну дію, але саме таку, наслідки якої тривають, зберігаються в теперішньому часі, в момент повідомлення про неї. Значення перфекта досить яскраво розкривається в такому реченні: В сє же лЪто рєкоша дружина Игорєви ώтроци СвЪньльжи изодЪлиса суть ώружьемъ и порты • а мы нази (того ж року воїни сказали Ігореві: «Воїни Свенельда спорядились і зброєю іодягом, а ми голі») (ЛЛ, 1377, 54), В цьому реченні форма перфекта означає, що Свенельдові воїни в результаті дії в минулому (изодЬлиса суть) тепер споряджені, забезпечені зброєю і одягом. У другій частині прямої мови «а ми нази» іменний присудок виступає у подібному значенні, він ніби підкреслює значення перфекта в попередній частині: [вони] ... изодЪлисасуть... а ми нази.

Отже, перфект не є власне минулим часом, в ньому поєднуються значення минулого і теперішнього часу. Таке значення перфекта мотивується самою його структурою.

Перфект становить собою сполуку активного нечленного дієприкметника минулого часу на -лъ, -ло, -ла і дієслова быти в особових формах теперішнього часу. Дієприкметник, утворений від основи інфінітива відмінюваного дієслова, передавав реальне його значення, вказуючи при цьому на дію минулу, а дієслово быти виконувало граматичну функцію, вказувало на особу і виражало відношен