Історія уніатства та становлення греко-католицької церкви на Галичині

План

  1. Соціально - політичні та історичні причини виникнення уніатства.

  2. Еволюція та становлення греко-католицької церкви на Галичині.

  3. Кревська унія 1385р.

  4. Друга Городельська унія 1413р.

  5. Третя, завершальна Люблінська унія 1569р.

  6. Передумови прийняття Люблінської унії.

  7. Прихильники та противники унії.

  8. Наслідки Люблінської унії.

  9. Сучасний стан греко - католицизму.

1. Соціально-політичні та історичні причини виникнення уніатства в Україні.

Із історії відомо, що християнство вже в 1 ст. Швидко поширюється за межі Іудеї і глибоко вкорінюється, насамперед в столиці імперії — Римі, в містах Східного і Північного Середземномор'я. Найбільш життєдіяльною і сильною за перші три століття існування стала римська громада. Вона витримала численні нападки й переслідування, але в жорстоких випробуваннях тільки міцніла духовно і кількісно, приваблюючи до нового віровчення не тільки простолюдинів, а й заможних і навіть представників знаті, чому значною мірою сприяв занепад величезної і колись могутньої імперії. Тому на час розпаду Римської імперії у 395 р. християнські громади становили тут досить значну суспільну силу. Пізніше християнство стало домінуючою релігією на заході колишньої держави, що утворилася всупереч світській владі і, підтримана народом, стала сильнішою за неї.

Доля ж християнської громади на сході, у Візантії, складається дещо по-іншому. Розпад Римської імперії на Східну і Західну, який призвів до цілковитого занепаду останньої в 476 р., започаткував утвердження Східної Римської імперії, котра під назвою ''Візантія'' проіснувала ще близько тисячі років. За міцніючої державної влади не могло бути й мови про той шлях визначення, що його пройшла римська громада. Східні громади християн, їхні церкви та ієрархи отримали офіційне визнання й підтримку візантійських імператорів, щоправда, при цьому вони поступилися самостійністю й змушені були визнати владу своїх благодійників. Так на основі єдиного віровчення і догматики, основні положення якого були закріплені в рішеннях Нікейського собору 325 р., виникло два центри християнства з різними генезисами, способами існування, політичними статусами.

Римська церква, очолювана своїм найвищим ієрархом — папою римським, завжди намагалася поставити себе над правителями окремих держав, не визнаючи главенства над собою світської влади. Східна ж церква, як правило, в умовах єдиної держави, довільно поділена монархами та урядами, не маючи єдиного пастиря і єдиного центру, століттями існувала в тіні царського трону, що був запорукою її панівного, привілейованого становища у суспільстві.

Ці відмінності православ'я й католицизму, відмінності насамперед політичного характеру, вплинули на розв'язання дилеми, що стояла перед Київським князем Володимиром: вибирати церкву, яка зобов'яже князя визнати духовну, водночас, відчутну політичну залежність її від ієрарха (папи римського), чи церкву, яка сформувалася під опікою кесаря, має досвід служіння главі держави, а свою перспективу вбачає в розширенні його впливу й могутності. І князь віддав перевагу другій, тобто східній, православній церкві, яка і започаткувала свою історію на руській землі в988 р.

Важливою обставиною для вибору київським князем саме православ'я було й те, що богослужіння проводилося національною мовою, тоді як католицизм мовою Бога визнавав лише латинь.

Остаточне розмежування східного і західного напрямів християнства — розкол на католиків та православних — було зумовлене, передусім, політичними реаліями й закономірностями і сталося в1054р.

Одним із основних у догматичному розходженні православних і католиків було питання про співвідношення осіб трійці, або так зване питання про «філіокве» (лат. «і від сина»). Йдеться про внесене західною церквою доповнення до символу віри: святий дух походить не тільки від «Бога-отця» (як вчили східні теологи), а й «від сина». Ця поправка богословською мовою означала не що інше як те, що «дух» (влада) походить і від «сина—Ісуса Христа», а насправді—від його намісника, що ним проголошено папу римського. «Філіокве»—це догматичні претензії папства на безмежну релігійну владу над світом.

Дане положення стало своєрідним богословським обгрунтуванням експансіоністської політики Ватикану. Для її проведення папський престол використовував різні методи, одним із яких і була унія— «ідея єдності християнської релігії, об'єднання церкви католицької та православної шляхом церковного союзу». Вона реалізовувалась там, де папі римському не вдавалося насадити свою владу через пряме окатоличення населення земель, у яких він був зацікавлений.

У світі проблематики нас насамперед цікавить уніатська політика папства щодо народів слов'янського Сходу — російського, українського та білоруського. Перші спроби окатоличення Русі, як про це свідчать літописи, римські папи здійснили ще в період князювання Володимира Святославовича (978—1015 рр.). Існуючі в той час два християнських центри — греко-православний, очолюваний вселенським патріархом у Константинополі, і католицький, на чолі з папою римським, — мріяли обернути багату і сильну Київську державу у свою віру й підкорити собі. Щоправда, відомі невдалі спроби католицьких місіонерів проникнути на Русь, наприклад у 962 р., ще до офіційного запровадження християнства на Русі. Німецький імператор Оттон 1, який мріяв про підпорядкування слов'янських країн своїй владі, направив у Київ монаха Адальберта з титулом «єпископа Руського», проте княгиня Ольга не прийняла його. Вороже зустрінутий у Києві, місіонер змушений був рятуватися втечею. Причини безумовного провалу його місії католицький церковний історик Я.Левицький вбачає в тому, що латинський обряд був маловідомий і не мав за собою історичного підґрунтя на українській землі, тому було вирішено прийняти християнство з Греції. Сучасні уніатські богослови також визнають, що Русь — Україна прийняла християнство у формі східного обряду від Візантії.

2. Еволюція та становлення греко - католицької церкви на Галичині.

У988 р., уже після того, як князь Володимир прийняв християнство візантійської православної церкви і готував хрещення Русі за цим обрядом, папа римський, під приводом передачі князю мощей з Риму, знову направив послів з дорученням схилити його до католицизму. Однак послам і цього разу не вдалося виконати свою місію.

Серед частини правого крила римської курії поширене таке розуміння процесу християнизації Русі: Русь хрестили католицькі місіонери, російські єпископи постійно добивалися і добились-таки милістю папства унії з Римом. Однак цю концепцію унії, впроваджену на Україні, важко узгодити з логікою історії. Адже відомо, що не російські єпископи прагнули до об'єднання з католицизмом, а, навпаки, папська курія протягом століть настійно докладала зусиль до того, щоб «привернути схід», тобто прибрати до себе православ'я. Уже після поділу церков у 1054 р. один з його головних винуватців кардинал Гумберт зразу ж виїхав із Константинополя до Києва, аби навернути князівський двір на користь Риму. Це була перша спроба нав'язати унію, але вона була безуспішна.

Уже тоді Русь, яка межувала з державами, що зазнавали впливу з боку Риму, привертала пильну увагу римської курії. Відокремившись від православного сходу, Рим прагнув поширити свою владу на всі християнські народи і підкорити їх своїй владі. У 1204р. папа ІнокентійIIIчерез своїх послів запропонував галицько-волинському князеві Роману Мстиславовичу прийняти католицтво, обіцяючи за допомогою «меча Петрового» затвердити князя королем усієї Русі. Князь відхилив пропозицію союзу (унії), але його передчасна смерть уможливила спроби насильницького насадження цієї, за словами уніатського церковного історика М-Чубатого, «першої церковної унії». Галич захопив угорський король АндрійIIі почав примушувати населення до прийняття-католицької віри, «щоб взятих таким чином у лещата галичан, тримати у вірності своєму королю та в покорі й присязі римській церкві» (Правда про унію. Документи і матеріали.—Львів,1968,с.20),—так писав він у листі до папи римського. АндрійII,вимагаючи в1214 р. у ІнокентіяIIIкоролівську корону Галичини для свого п'ятирічного сина, запевняв папу, що цього прагнуть вельможі та народ підкореної ним країни, які ніби бажають поєднатися з Римською церквою. Однак згаданий ними уніатський автор називає цю унію «історичною ефемеридою», укладеною лише з політичних мотивів, всупереч волі народу, який рішуче виступив проти насилля. У1219 р. біля стін Галича з'явився князь Мстислав, до якого потягнулось змучене пограбуванням та знущанням населення, а із загарбниками втекло «багато бояр-угрофілів і владика Артемій; таким чином унія втратила усіх своїх прибічників» (Чубатий М. Західна Україна і Рим уXIIст.— Львів,1917, с.іб—17).

Інокентій IV у ролі знаряддя поширення католицизму на території Русі прагнув використати Тевтонський орден, заснований у кінці XII ст. Згідно з договором між цим орденом та Швецією, який був укладений під керівництвом римської курії, обидві сторони одночасно розв'язали війну проти Північно-Західної Русі. Але князь Новгородський Олександр Невський розгромив шведів на Неві у 1240 р., а 1242 р. в Льодовому побоїщі завдав поразки тевтонсько-литовським хрестоносцям. Після цих подій папа Інокентій IV зав'язав з Руссю мирні стосунки і прислав у 1248 р. своїх легатів до Олександра Невського з пропозицією підкоритися Римській церкві. Князь відповів рішучою відмовою і припинив зв'язки з папським престолом.

У цей час по Русі котилася руйнівна хвиля монголо-татарської навали. У грудні1240р. хан Батий з великим військом перейшов Дніпро і взяв в облогу Київ. Кияни більше тижня билися за своє місто, але врешті-решт воно було взяте і зруйноване. Після Києва орди Батия посунули, піддаючи розоренню міста і села Галицько-Волинського князівства, на захід, розгромили армію союзних військ у Чехії, одержали перемогу над військом угорського короля БелиIVі вийшли до берегів Адріатики. Однак, маючи в тилу розорену, але нескорену Русь, завойовники були змушені у1242р. повернутись.

Монголо-татарськазагроза примусила ІнокентіяIVвключити питання про захист від загарбників у порядок денний Першого Ліонського Собору Римської церкви, скликаного24липня1245р. За кілька тижнів до початку собору папа відправив в Орду посольство на чолі з досвідченим дипломатом Джованні Паоло дель Карпіні. Йому доручалося передати великому ханові пропозицію: прийняти католицьку віру та встановити мирні стосунки з католицькими державами Західної Європи. Але перед цим посольство мало зустрітися з князями і представниками церковної ієрархії на Русі і переконати їх у необхідності єднання з Римською церквою. У лютому1246р. князь Данило Романович вступив у переговори з папою ІнокентіємIVпро організацію хрестового походу проти монголо-татарських полчищ разом з європейськими державами, за умови підпорядкування місцевих єпархій римській юрисдикції.

Тяжке становище, в якому перебувала Галицько-Волинська Русь, коли на неї з одного боку тиснули татари, а з другого — польсько-угорські феодали, привело князя Данила Романовича до думки прийняти пропозицію папи римського про спільні дії. Папа Інокентій IV, скориставшись цим, буллою від 27 серпня 1247 р. поспішив проголосити єднання галицьких князів з римською церквою. Легатом і архієпископом на Русь був призначений Альберт Суєрбер, але йому так і не вдалося виконати свою місію. Данило, переконавшись у підступних намірах папи римського, припинив відносини з римською курією.

Близько1254р. папа вдруге пропонує Данилові королівську корону і скіпетр, обіцяючи організувати хрестовий похід проти монголо-татарського ярма. Данило Галицький королівську корону прийняв і коронувався в Дорогичині (на Західному Бузі) в 1254р. Але, переконавшись у тому, що чекати допомоги з Риму марно, знову припинив відносини з папою. Отже, перші спроби унії української церкви з римською виявилися невдалими.

Як бачимо, відносини Риму з князем Данилом Галицьким базувалися не на ідеї віросповідної єдності руської церкви з римською. Переговори відбувалися з ініціативи Риму. До згоди на унію примушувалася сторона, що зазнавала політичних ускладнень та сподівалася на підтримку з боку римської курії.

Керуючись суто політичними, мирськими мотивами, візантійський імператор і римські первосвященики уклали Ліонську унію 1274 р. і Флорійгійську унію 1439 р. Однак ці унії на Русі не були прийняті, хоча Константинополь і Рим намагалися підкорити папству і Москву. Для цього було використано митрополита Ісидора — грека з Фесалонік, друга і таємного агента папи Євгенія IV.

Тоді, в першій половиніXVст., точилася вперта боротьба за митрополичий центр на Русі між Москвою і Литвою. Після смерті митрополіта Фотія (1431 р.) московський великий князь Василь Васильович (Темний) із руськими архієреями і всім духовенством в 1432 р. обрали митрополитом Київським і всієї Русі рязанського єпископа Іону. А литовський князь Свидригайло послав у Константинополь до патріарха свого кандидата на Руську митрополію смоленського єпископа Герасима, який в 1433 р. був затверджений митрополитом, але тільки Литви. Коли єпископ Іона, що кілька років виконував обов'язки митрополита, прибув 1436 р. до Константинополя за утвердженням, йому відмовили, сказавши, що митрополитом всієї Русі уже поставлено грека Ісидора. Іоні пообіцяли митрополію після Ісидора.

Неважко зрозуміти, чому Константинополь віддав перевагу Ісидору, знехтувавши московським кандидатом Іоною. Уряд Візантії, на яку з усіх боків насідали турецькі завойовники, шукав для боротьби проти них військову допомогу в Західній Європі. Папа римський обіцяв надати таку допомогу, але за це вимагав вступити в унію з Римом і визнати верховенство римського первосвященика. Візантійський імператор Іоанн Палеолог і церковні ієрархи, що перебували у дуже скрутному політичному становищі, зголосились на унію і на догоду Риму готові були втягнути до неї і Русь. Тому за рекомендацією керівництва католицької церкви і був висвячений у Константинополі на Руську митрополію Ісидор, активний прихильник унії. У квітні 1437 р. Ісидор прибув до Москви, де його зустріли не дуже прихильно, бо він не приховував своїх поглядів й симпатій до латинства. Пробувши в столиці близько чотирьох місяців, він почав збиратися на Флорентійський собор, котрий мав вирішити питання про унію Константинополя з Римом. Великий князь Василій настійно відмовляв митрополита від цієї подорожі, проте Ісидор поради не прийняв. З собору, який проголосив унію (1439 р.), Ісидор Їхав до Москви як кардинал і «легат від ребра апостольського в землях лівонських, литовських і руських», тобто як фактичний намісник папи римського в руських князівствах. Він удостоївся цього титулу від папи Євгенія IV за активну участь у підготовці необхідного йому рішення собору. Підготовка часом велась досить жорстокими методами — 60 єпископів та 150 інших представників православного духовенства, котрі відмовилися підписати унію, були піддані катуванням.

Коли Ісидор, відправляючи літургію у березні 1441 р. в Успенському соборі Кремля, згадав ім'я папи Євгенія, а потім проголосив акти Флорентійського собору, то цим викликав гнів великого князя, духовенства й віруючих. Василь назвав Ісидора лжепастирем, зрадником православ'я і велів ув'язнити його в іудиному монастирі. Собор єпископів 1441 р. визнав підпис Ісидора під актом унії недійсним, засудив його як єретика і позбавив сану. Кардиналу вдалося втекти в Литву, але й там він не знайшов підтримки унії і назавжди подався до Риму, де й помер 1462 р. у сані кардинала і з титулом Константинопольського (уніатського) патріарха. До речі, і Константинополь невдовзі відмовився від Флорентійської унії. Ісидор був останньою особою грецького походження на чолі Руської церкви.

В Москві після цього визнали неможливим надалі підтримувати зв'язки з Константинопольською церквою, що прийняла унію. Саме Флорентійський собор став однією з основних причин, що руська церква1448 р. відокремилася від константинопольської і стала автокефальною, тобто самостійною.

Унія, як відомо, не врятувала Візантію від катастрофи, оскільки папство не захотіло допомогти своїм «єдиновірцям». У1453р. турки пограбували Константинополь, що стало великою втратою для загальнолюдської культури.

Рим, однак, не відмовився від своїх планів і для втілення їх у життя використовував різні засоби, зокрема намагався тримати при кожному королівському й князівському дворі агентів, які систематично інформували папу про найважливіші події у державі, князівстві і сприяли поширенню католицизму. Так, агентом Ватикану при дворі великого князя Московського і всієї Русі ІванаIIIбув карбівник монет італієць І.Фрязін. Після смерті дружини ІванаIIIвін негайно сповістив про це Рим, де керівництво католицької церкви вже турбувалося про «гідну» наречену для великого князя— грецьку принцесу Софію Палеолог, виховану під наглядом уніатського духовенства.

Софія прибула до Москви у супроводі великого почту, серед якого був і емісар Ватикану, католицький кардинал, котрий вручив Івану III листа папи римського. Він сподівався, що під впливом Софії великий князь визнає церковну унію з Римом і главенство папи. Але ці плани не здійснилися, оскільки після одруження Софія Палеолог назавжди відмовилася від унії і повернулася до православної віри, віри своїх предків і чоловіка.

Невдача Флорентійської унії не зупинила намагання Риму просунутися на схід при першій нагоді, яка виникла, коли велике Московське князівство, що вело затяжну Лівонську війну, опинилося під загрозою нашестя шведів з півночі; війська польського короля Стефана Баторія із заходу; турок і ногайців з півдня. Цар ІванIV(Грозний) не бачив можливості відстояти свої недавні завоювання і тому вирішив звернутися по допомогу і посередництво до римської курії. У відповідь ГригорійXIIIнаправляє позицією, аби цар підкорився «наміснику Бога на землі» та прийняв умови Флорентійського собору про унію.

Іван Грозний, який у ході Лівонської війни повністю знищив католицький лівонський орден хрестоносців, не повірив у дружні наміри Риму. Через посередництво папи було укладено мир між Грозним і Баторієм, але від унії московський цар рішуче відмовився. Він, як пише сучасний уніатський історик І.Хома, «перехитрив в такий спосіб і Рим, і його посла щодо можливості московської церковної унії» (Богослов'я.— Рим,1976. — С.32).

У 1458 р. за вказівкою папи Калліста III в Литву з Риму прибув митрополит Г. Болгарин — учень Ісидора. Король Казимир прийняв призначеного Римом митрополита, однак Григорій, тверезо оцінивши ситуацію, не вживав жодних заходів до утвердження унії, а в 1470 р. навіть зовсім відмовився від неї. Царегородський патріарх Діонісій визнав його православним і благословив на Київську митрополію.

Безуспішними виявилися і подальші спроби королів польських та великих князів литовських привести православне населення підпорядкованих їм українських і білоруських земель до послуху Римському престолу. Отже, Флорентійська унія не залишила жодних помітних слідів. Інше значення мала Брестська унія1596 р. Перед тим як проаналізувати причини наслідків цієї унії, слід згадати унії, що їй передували.

3. Кревська унія 1385 р.

Це перша з п'яти уній в польській історії (три політичні, дві останні — релігійні). Її причиною стала загроза Польщі та Литві з боку Тевтонського ордену, її результатом — політичний союз двох держав, що був скріплений одруженням литовського князя Ягайла з польською королевою Яд-вигою. Галичина, як і значна частина території Південно-Західної Русі, опинилася у межах єдиної Польсько-Литовської держави. На схід переселялися маси голодної польської шляхти, яка відтісняла і литовців, і українців від управління державою. Розпочався процес окатоличення та полонізації. Православна церква непокоїться про свої західні єпархії. Після нашестя монголо-татар резиденція митрополита переноситься то до Володимира-на-Клязьмі, то до Москви, митрополити Петро Галицький та Кипріан Литовський переходять до Москви і відновлюють єдність Київської митрополії.

4. Друга Городельська унія 1413р.

За її результатами зміцнів політичний союз Польщі і Литви. З цього часу кожен литовсько-руський князь має визнавати зверхність польського короля. На державні посади претендуватимуть тільки римо-католики. У Галичині почався рішучий наступ на “схизматів” (так католики називали православних). Православна церква на Україні зазнає нищівних ударів, її становище ускладнюється тим, що у Польщі відпала потреба оглядатися на Константинопольського патріарха: у1453р. Константинополь завойовують турки.

У1568р. до Польщі для зміцнення католицької віри було направлено велику армію єзуїтів, які невдовзі починають домінувати у релігійному та державному житті. Їх поява значною мірою пояснюється тим, що серед польської знаті, готової «вогнем і мечем» у власних інтересах утверджувати хрест римсько-католицької церкви «на кресах східних», водночас дедалі більшого поширення набувала ідея позбутися залежності від Риму. Це пояснюється обставинами того часу, аджеXVIст.—епоха Реформації в Європі. Проте члени ордену Ісуса поклали край цим настроям, зміцнили позиції католицизму в Польщі, створили ефективну систему полонізації й окатоличення литовського, білоруського та українського народів, насамперед шляхти і православного духовенства. Переконавшись у безплідності намірів навернути їх у латинство, єзуїти почали наполегливо і спішно готувати унію православної церкви в Польщі з Римом. На думку енергійних членів ордену Ісуса, унія, зберігаючи на певний час звичні для народу східні богослужебні обряди та звичаї, повинна була пізніше стати засобом поступового приведення уніатів до віри, обряду й звичаїв Римської церкви.

Широка підготовка до запровадження унії єзуїтами передбачала дезорганізацію та дискредитацію православної церкви і, водночас, всіляку пропаганду союзу з католицизмом— передусім для православних віруючих, білорусів і українців, які жили на території Польсько-Литовської держави в тяжких умовах, зазнаючи не лише релігійного, а й соціальних та національних утисків. Польсько-литовська феодальна верхівка, відчуваючи вплив Русі на українців і білорусів, здійснюваний через православну церкву, намагалася створити незалежну від Москви митрополію з центром у Києві, сприяла призначенню на посади вищого православного духовенства—митрополита та єпископів—на Україні і в Білорусії осіб, що дискредитували православ'я.

Так, у 1583 р. Київським митрополитом був призначений Онисифор. Дівочка, який всупереч канонам православної церкви дозволив одружитися усім своїм єпископам, навіть призначив священиками багатоженців. Це викликало незадоволення віруючих. Польський король скористався прибуттям до Польщі Константинопольського патріарха Єремії і переконав його зняти Онисифора й висвятити на митрополита людину, висунуту руською шляхтою, — таємно підготовленого єзуїтами єпископа Михайла Рогозу.

Хоч патріарх і знав про деякі непорядні вчинки цього єпископа, про його зв'язки з єзуїтами і недовір'я до нього православних, але під тиском польського короля висвятив Рогозу на сан митрополита. Проте, щоб запобігти негідним вчинкам нового ієрарха, всупереч церковній практиці призначив на Київську митрополію свого екзарха— Луцького архієпископа Кирила Терлецького, наділивши його правами, які насправді перевищували права самого митрополита. Проте, як виявилося пізніше, Терлецький підтримував тісні зв'язки з єзуїтами, не раз виконував їхні доручення. Отже, православну церкву на Україні та в Білорусії очолили люди, які докладали чимало зусиль для запровадження унії православної церкви з римським престолом.

Ще задовго до прийняття церковної унії єзуїти розпочали активний наступ на пов'язану з православною традицією освітню діяльність, на науку, мораль, культуру українського народу. Активізації їхньої діяльності сприяв вихід у1577 р. книги єзуїта Петра Скарга «Про єдність Божої церкви під одним пастирем», яка викликала значну в ті часи полеміку між прибічниками православ'я і католицизму. Сама структура книги відповідала класичній схемі єзуїтських диспутів між католиками і православними, а перемога римсько-католицької сторони була заздалегідь запланованою.

Маскуючись під захисника інтересів українського та білоруського народів. Скарга нібито неупереджено аналізував усе, що могла дати українцям і білорусам західна латинська і східна грецька культура. «Одначе на Україні й Білорусії уся наука впала, — писав він, — а попи схопили й ніколи вівці (тобто православні віруючі) не можуть мати з них такої втіхи, якої треба. До того дуже ошукали тебе греками, український і білоруський народи, що, даючи тобі святу віру, не дали своєї грецької мови, тільки звеліли задовольнитися ... слов'янською, щоб ніколи не прийшло» до справжнього розуміння і науки. З слов'янської мови ніколи ніхто не може бути вченим» (Возняк М. Історія української літератури. — К., 1921. — Т.2 — С.2, 41). Усе відібрав бог у греків і Русі, твердив далі Скарга, і справжня наука перейшла від греків до Латинської церкви, а тому розраховувати на поширення науки і культури з Греції не доводилось. Йому підспівував також єпископ Потій: «Як для греків, так і для руських спасіння — в єдності з римською церквою, яка володіє повністю про-світними засобами і додає премудрості й розуму всім, хто з чемністю сина звертається по її материнську допомогу» (Савич А.) Западно-русские униатские школьі//Трудьі Белорусского университета. — Минск, 1922. —№2.— С. 114). Така проватиканська аргументація поширювалася в Україні й Білорусії і мала на меті підготувати грунт для церковної унії. Католицька пропаганда зображає запровадження уніатства як турботу про «єдність церкви Божої під одним пастирем» — папою римським. За твердженням єзуїтів, здійсненню цієї мети не суперечили всілякі жорстокі засоби й підступні дії, фанатична ненависть і фізичне знищення противників, проведення політики «батога і пряника». Єзуїти застосовували різні форми й методи поширення унії серед населення. Зокрема, православному духовенству вони обіцяли рівність у всіх привілеях з латинськими ксьондзами, переконували священиків у силі католицизму, необхідності церковної унії з ним, переслідували противників унії адміністративними засобами.

Унія в Речі Посполитій була бажаною для Риму як компенсація втрат, завданих йому Реформацією, і насамперед тому, що Рим і його первосвященик, а також католицьке духовенство в Польсько-литовській державі здавна плекали мрію про підкорення всієї східної православної церкви Римському престолу. Єзуїт Антоній Поссевін висловлював загальну думку католицького керівництва, коли говорив, що тільки прилучивши Західну Русь до католицизму, можна досягти єднання з Римом і Русі Московської.

Третя, завершальна Люблінська унія 1569р.

Польща, Русь (Україна й Білорусія) та Литва утворюють єдину державу з польським королем на чолі. Литва зрікається окупованих нею земель на користь Польщі і повністю втрачає власні органи влади.На Україні закріпачують селян, попів гонять на панщину, їм немає доступу до освіти, православні храми здаються в оренду шинкарям. Посилюються два страшних для православ'я процеси: з одного боку, масові переходи шляхти, духовенства й віруючих в католицьку віру, а з другого—примітивізація, культурний занепад тих, хто залишився православним. Україна убожіє, втрачає знать, некатоликам забороняється займатися торгівлею, їх не включають до ремісничих цехів, школи полонізуються. Повстання козаків і селян топляться в крові. Найвідомішими з них було повстання1591—1596 рр., жорстоко придушене. Тимчасом, коли селянство посилювало виступи проти польських феодалів, українська заможна верхівка, виходячи із своїх інтересів, протягом життя одного-двох поколінь майже перейшла на бік польського магнатства, засвоївши його мову, віру й звичаї. Зрада української верхівки, пізніше— прийняття унії, з одного боку, полегшили польським панам процес закріпачення місцевого населення, а з другого— вкрай загострили соціальні, національні й релігійні суперечності в Речі Посполитій.

Ідея унії православної церкви з Римом гаряче підтримувалась королівсько-магнатським урядом, саме вона розглядалась як засіб ідеологічного обгрунтування тієї експансіоністської політики, що проводилась ним як засіб асиміляції, ополячення православного населення Речі Посполитої. Оскільки Флорентійська унія не мала тут успіху, було визнане за необхідне провести нове «узгодження церковне», згідно з яким українське і білоруське населення, підкорене «апостольській столиці», було б відчужене від православної церкви, поступово ополячене та окатоличене.

Трагічна ситуація на Україні кінцяXVIст. поставила проблему вибору і перед православним духовенством:1)продовжувати нерівну боротьбу, знаючи, що це несе загибель духовенству і неминуче окатоличення та полонізацію народу;2)прийняти римо-католицьку віру, що викличе кривавий розкол, в результаті якого частина народу загине, а інша буде полонізована;3)піти на унію з Римом, щоб зберегти обряд і національну самобутність, змінивши залежність від константинопольського патріарха на залежність від папи римського.

Прийняття ідеї унії частиною православного духовенства пояснювалось і деякими іншими, прозаїчнішими обставинами. Уже протягом століття, незважаючи на церковні канони, зловживаючи правом патронату призначати кандидатів на архієрейські кафедри, ігуменів монастирів і навіть священиків парафіяльних храмів, польські правителі роздавали церковні нагороди, часом продавали високі церковні посади. Внаслідок цього надзвичайно знижувався духовний рівень ієрархії, яка більше турбувалася про свої власні інтереси, а не інтереси свого народу; це підривало її зв'язок з народними масами. Зрозуміло, що ці характеристики не стосуються усіх представників православного духовенства на Україні того часу, але все ж таки значна частина його загрузла в розпусті. Ці ієрархи саме завдяки унії розраховували добитися рівноправності з польськими феодалами, домогтися високих державних і церковних посад і звань. Свою згоду на визнання влади папи римського вони пов'язують не з переконаністю в істині догматів католицької церкви, не з релігійно-ідейними мотивами. Православні ієрархи пояснюють це незадоволенням розпорядженнями патріархів, складним становищем церкви на Сході. Особливо ж підкреслюється стурбованість тим, що єпископи залишили кафедри та села й помістя, які перебували у їхній власності; щоб митрополитові та єпископам були дані місця в сенаті та сеймі Речі Посполитої і, взагалі, щоб вони були зрівняні в правах з католицькими єпископами.

Переходячи під владу Риму й прагнучи знайти підтримку з боку короля та уряду, єпископи ніби уникали глибокого невдоволення решти православного духовенства, братств, православного шляхетства і всього народу.

Підготовка православної церкви в Польщі до унії з Римом проводилася в обстановці таємності, що її дотримувалися як єпископи, так і уряд. Уже 24 червня 1590 р. чотири єпископи — Луцький, Львівський, Пінський і Холмський — підписали та скріпили своїми печатками грамоту про згоду прийняти унію. Й укладення в Бресті було так само засекречене, як і попередня їхня нарада в Белзі. В цій першій грамоті про унію висловлене тільки бахання визнати владу папи за умови, що він збереже на віки непорушними церемонії та всі священнодійства Східної церкви, тобто службу Божу і весь церковний порядок. Крім того, єпископи, що підписали грамоту, просили, щоб король своїми грамотами забезпечив їм вольності і затвердив артикули, котрі вони йому представлять (Жукович П. Сеймовая борьба православного западно-украинского дворянства с церковной унией (до 1609 г.). — СПб, 1901. — С.95—96). Передати цю грамоту було доручено єпископу Луцькому Кирилу (Терлецькому), який добре знав латинського єпископа Луцького Бернарда Мацієвського. Пізніше питання про унію обговорювалося не на чергових зборах, а на таємних, «покутних зібраннях» (тобто «по кутках»). У посланні віденського духовенства до новогрудського воєводи Феодора названі чотири «покутних собори»: Сокаль-ський, Красноставський, Кобринський, Брестський, що відбулися 1594—1595 рр.

У грудні1594р. у Сокалі було розроблено десять умов прийняття унії, так звані «сокальські артикули», тільки три з них стосувалися церковних питань. Щодо віри в них нічого не говорилося. Уповноважений Сокальського з'їзду Терлецький та інші прибічники унії в1595р. на нарадах разом із представниками католицького духовенства виробили «Угоду духовенства латинського і руського, при посередництві Кирила (Терлецького), єпископа Луцького, з відома його королівської милості та панів-сенаторів». У цій угоді, за настійною вимогою представників католицької ієрархії, уповноважений православних єпископів повинен був дати обіцянку представити спільні догматичні питання на розгляд папи. Митрополит М. Рогоза та єпископи Володи-мирський, Луцький, Пінський разом із Кобринським архімандритом Тоною підписали1 червня1595 р. докладні артикули унії папі й королю.12червня митрополит і єпископи підписали послання папі, висловивши тим самим згоду прийняти унію.

Унія, яка готувалася таємно від народу, піддалася рішучому осуду ще до її проголошення. Слідом за князем Островським Константином єпископ Львівський Гедеон1липня1595р. записав у міській книзі свій офіційний протест проти унії: «Постанова про неї складена всупереч правилам та звичаям нашої православної віри, нашим правилам і вільностям, без відома й дозволу патріархів, наших духовних керівників, без нарад духовного собору, а також без волі світських станів, як знатних старо-житних станів, так і простих людей православної віри, без згоди яких ми нічого робити не бажаємо» (Малишевский Й. Западная Русь в борьбе за веру й народность.—СПб,1892. —С. 197). Приклад єпископа Гедеона наслідував і єпископ Перемишльський М.Копистенський, який у своїй заяві настійливо вимагає передати питання про унію на розгляд собору за участю всього духовенства, шляхетства і братств.

Однак король СигізмундIII,побоюючись, що православні можуть зруйнувати унію, не погоджувався на скликання собору. Він14 вересня1595 р. повідомив своїм підданим про об'єднання православних в Речі Посполитій з римською церквою універсалом і через два дні відправив єпископів Іпатія і Кирила до Риму. Водночас Сигізмунд звернувся до папи з проханням дозволити скликати в Польщі з'їзд руських уніатів і православних для залучення останніх до римської віри. Король наводив також політичні мотиви відносно унії. Зокрема, висловив побоювання, що через «схизматиків» (тобто православних) можуть передаватись туркам урядові таємниці. Якщо на Русі уніати об'єднаються з апостольським престолом, то це легко може привести в унію і велике князівство Московське, де мільйони християнських душ заражені «грецькою схизмою», оскільки і в одних, і в других одна богослужебна мова, та й розмовна мова обох народів мало чим відрізняється.

У грудні1595р. єпископи, послані до Риму польським королем на аудієнцію до папи КлиментаVIII,в присутності кардиналів подали йому прохання єпископів православної церкви в Речі Посполитій прийняти їх в об'єднання з римською церквою. Обидва єпископи прочитали й підписали Символ віри («філіок-ве»), визнали догмат про верховну владу папи, постанови західних соборів, включаючи Флорентійський та Тридентський, чим перевищили дані їм повноваження, повністю прийнявши католицьку віру. Папською буллою уніатській церкві забезпечувалося збереження східних обрядів, «якщо ці обряди й церемонії не суперечать істині і вченню католицької віри і не перешкоджають спілкуванню з Римською церквою», право священиків на шлюб, дозвіл київським митрополитам призначати єпископів своїх областей. У пам'ять про цю подію було викарбовано медаль: з одного боку зображено портрет папи, а з іншого—папа на троні, що благословляє стоячого на колінах уніатського посла. Листами про укладення унії, датованими7 лютого1596 р., папа через послів СигізмундаIIIпросив його та католицьких ієрархів допомогти унії, а митрополиту М.Рогозі наказав скликати собор єпископів своєї області для такого ж сповідування віри, яке продемонстрували в Римі Іпатій та Кирил Терлецький. Православні скористались дозволом короля і запрошенням митрополита на собор, аби він став собором і православної церкви.

Члени другого, уніатського собору не допускали й думки про можливість проведення загального собору разом з численними захисниками православ'я, переконаними супротивниками унії. Уніатський синод у складі митрополита, п'яти єпископів і трьох архімандритів під керівництвом трьох католицьких єпископів— папських легатів і трьох королівських послів виконав волю папи римського: його учасники «учинили сповідування святої (тобто римо-католицької) віри і віддали послушенство» папі КлиментуVIIIта його спадкоємцям. Акт про це з печатками був вручений папським послам, а8жовтня1596р. про це було видано соборну грамоту.

Постанови двох соборів—уніатського і православного, які відбувалися одночасно в Бресті6—10жовтня1596р., були подані королю СигізмундуIII,але затверджені саме рішенням уніатського собору, як і передбачали захисники православної церкви. Отак православ'я в Речі Посполитій фактично опинилося поза законом. Усі права, що з давніх-давен належали православній церкві, передавалися тепер уніатській; для православних кліру та мирян в королівсько-магнатській Польщі настали тяжкі часи.

Унія1596 р.— дуже складне і суперечливе явище в історії нашого народу, а тому й не дивно, що і в сучасних публікаціях автори по-різному, часом з протилежних позицій, оцінюють її наслідки. Розглядаючи суть релігійного аспекту цього союзу, слід зазначити, що уніатська церква визнала основні догмати католицизму і владу папи римського, зберігши лише православну обрядовість. Це було продиктовано необхідністю рахуватися із негативним ставленням православних до католицької віри, виявити певну гнучкість, аби добитися підпорядкування православної церкви Ватикану.

Віровчення уніатства базується на спільних для християнської релігії положеннях про віру в божественну трійцю і в незаперечну істинність Біблії. На відміну від православної церкви, яка визнає «сходження» духу святого тільки від Бога-отця, католицька вважає, що святий дух походить від Бога-отця і Бога-сина. Важливою основою католицизму є вчення про главенство папи римського, котрий вважається намісником Христа на Землі, про непогрішимість папи в питаннях віри й моралі. Православна церква визнає вчення про пекло й рай, а католицька церква визнає існування ще й чистилища. Є певні відмінності в сфері обрядовості: у католиків таїнство хрещення здійснюється обливанням новонародженого, у православних—зануренням його в купіль. В католицькій церкві таїнство миропомазання (конфірмація) здійснюється в7—8років, у православних—безпосередньо перед хрещенням. Католики причащаються тільки прісним хлібом, православні—заквашеним. У католицькій церкві існує закон про безшлюбність (целібат), православна ж церква дозволяє білому духовенству одружуватись.

Уклавши унію з єпископами православної церкви, Ватикан вимагав від уніатського духовенства дотримуватися тільки головних положень католицизму: безумовного визнання главен-ства папи над уніатською церквою, а в частині віросповідання — визнання, що святий дух походить від Бога-отця і Бога-сина, визнання культу діви Марії тощо. Щодо обрядовості, то для залучення віруючих уніатській церкві дозволено дотримуватися старої православної практики богослужіння і здійснення релігійних таїнств причастя, хрещення, каяття, миропомазання тощо. Важливе значення мав дозвіл уніатській церкві здійснювати богослужіння слов'янською та українською мовами, що сприяло більш тісному контактові священиків з віруючими. Вел