Індивідуальні особливості мовлення

Вступ.

1. Психологічні особливості сприймання мовлення.

2. Індивідуальні особливості мовлення.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Мовлення є найважливішою складовою психічного життя людини. На жаль, у повсякденному уявленні мовлення нерідко розглядають як другорядний чинник, форму, до якої входять думки, почуття, переживання людини. Помилково вважати, що мовна діяльність здійснюється насамперед на основі пам'яті, шляхом накопичення необхідного для вирішення практичних завдань набору слів із подальшим їх використанням стосовно виникаючих обставин. Дійсно, пам'ять — це важливий механізм оволодіння і користування мовленням, однак мовлення — це складний процес обробки оточуючого в особливих символічних формах, особливий і вельми складний вид діяльності.

Безумовно, мовна діяльність є однією з провідних на уроці. Охарактеризуємо функції мови педагога. У педагогічній діяльності мовлення педагога виконує такі функції:

— розвиваючу — забезпечує формування особистості учня, передачу йому норм і правил поведінки, керівництво процесом їхнього засвоєння, розкриття морального змісту вчинених ним та іншим людям провин, оволодіння оцінними та самооцінними критеріями;

— інформаційну — здійснює передачу знань;

— регулятивну — створює сприятливу психологічну атмосферу спільної та індивідуальної діяльності, погоджує і об'єднує зусилля для досягнення загального і особистого результату;

— емоційну — формує і коригує міжособистісні відносини.


1. Психологічні особливості сприймання мовлення

Численні дослідження зарубіжних і вітчизняних вчених засвідчують, що мовленнєве сприймання є неоднорідним і багатоплановим процесом. Складність цього психічного явища обумовлюється, насамперед, тим, що, будучи, з одного боку, процесом безпосереднього чуттєвого пізнання, воно, з іншого боку, через специфічність свого об’єкта – мовленнєвого повідомлення, є процесом другосигнального відображення дійсності, тобто процесом розкриття опосередкованих словами зв’язків і відносин [7].

Мовлення як рефлекторний за природою процес здійснюється за участю другої сигнальної системи в тісному взаємозв’язку з першою сигнальною системою.

Слово завдяки попередньому психічному досвіду людини пов’язане з усіма зовнішніми та внутрішніми подразненнями, що надходять до кори великих півкуль, і може сигналізувати про них, змінювати їх чи викликати певні реакції на них. У результаті в корі утворюються відповідні системи тимчасових нервових зв’язків.

В утворенні цих зв’язків беруть участь зоровий, слуховий і руховий аналізатори.

Кора великих півкуль двобічно-еферентними та аферентними шляхами пов’язана з різними частинами периферійного мовного апарату. Хоча процес мовлення залежить від роботи всієї кори великих півкуль, окремі її ділянки відіграють специфічну роль, яка полягає в локалізації в них мозкових закінчень аналізаторів, що регулюють процес слухання та говоріння. Встановлено, що центри мовлення розташовані у скроневій частині лівої півкулі. Проте вся ця ділянка пов’язана з різними мовно-руховими механізмами мовлення.

Понад сто років тому П. Брока помітив, що пошкодження певної ділянки кори, а саме задньої частини третьої чолової закрутки лівої півкулі, призводить до порушення мовної артикуляції — так званої моторної афазії. Хворий втрачає здатність довільно висловлювати думки, хоча руховий артикуляційний апарат залишається непошкодженим. П. Брока дійшов висновку, що ця ділянка є центром “моторних образів слів”. Дещо пізніше К. Верніке встановив, що внаслідок ураження верхньої скроневої закрутки лівої півкулі у хворого порушується розуміння мови. Він зробив висновок, що у цій частині лівої півкулі локалізуються “сенсорні образи слова”. У разі ушкодження цієї ділянки у хворого виникає так звана сенсорна афазія, яка полягає в порушенні здатності розуміти мову інших. Чуючи мову, хвора людина не може пов’язати звучання з певним значенням.

Ці та інші ділянки кори, пов’язані з окремими аспектами мовної функції, не є самостійними й суворо ізольованими центрами мовного процесу, а лише окремими ланками складного нервового процесу мовної діяльності. Дослідження П. Брока та К. Верніке породили цілу низку аналогічних тверджень, в яких усі психічні функції, пов’язані з мовленням, “розподілялися” між певними ділянками кори[2, c. 26-28].

Проблеми сприймання мовлення досліджували, зокрема, О. Лурія, Л. Виготський, О. Леонтьєв, Дж. Міллер та інші. Вони пропонували різні теоретичні підходи до сприймання як різних мовленнєвих одиниць, так і мовлення взагалі в процесі міжлюдської комунікації. В ході досліджень зверталася увага на різні фактори, що впливають на сприймання мовлення, зокрема – емоційний стан (М. Вітт, Е. Носенко), індивідуальні когнітивні настановлення (В. Адмоні) членів комунікації.

В цілому інтерес до психологічних досліджень особливостей сприймання мовленнєвих повідомлень перебуває нині на піднесенні, а тому метою нашої праці є короткий огляд та узагальнення основних теоретичних положень у цій сфері, аби в подальшому застосувати виокремлені особливості в дослідженнях, що стосуються механізмів міжособистісної взаємодії. Відтак ми поставили перед собою завдання:

· коротко розкрити сутність проблеми сприймання мовлення в сучасній психологічній науці;

· проаналізувати найпоширеніші вітчизняні та зарубіжні теорії сприймання мовлення;

· розглянути фактори, що впливають на сприймання мовлення людиною.

Як уже говорилося, сприймання мовлення можна розглядати як процес розкриття зв’язків і відносин, що опосередковуються за допомогою слів. Цей процес називають ще осмисленням. Осмислення ж може бути як позитивним, так і негативним. Позитивним результатом процесу осмислення в акті мовленнєвого сприймання є розуміння, тоді як негативний результат його виражається в нерозумінні. Нерозуміння не є наслідком того, що процес осмислення не відбувається – це лише його негативний результат, котрий свідчить, що процес осмислення не досяг рівня, адекватного ситуації спілкування. Розуміння, що є органічною складовою процесу мовленнєвого сприймання явищ, являє собою послідовність проміжних рішень або одномоментне рішення на кшталт інсайту в процесі осмислення.

Предметно-смислові відповідності, що встановлюються в процесі осмислення, виражаються в мовленнєвому повідомленні засобами мови, яка, по-суті, є соціально-історичною опрацьованою системою визначень. Саме ж мовленнєве сприймання визначається як опосередкований процес відображення предметів та явищ дійсності в їх зв’язках і відносинах.

Отже, мовленнєве сприймання, будучи опосередкованим за будовою і соціальним за генезом, за своєю природою є смисловим сприйманням. Сприймаючи мовлення, людина співвідносить сказане з дійсністю, зі своїми знаннями про неї, зі своїм досвідом. Вона може відновлювати пропущені елементи, черпаючи інформацію зі своєї свідомості. У процесі сприймання людина є активною, вона висуває гіпотези стосовно подальшого змісту і здійснює смислові заміни[7, c. 85-87].

На думку О. Леонтьєва, сприймання мовлення – складний і багатомірний процес, хоча в принципі він відбувається за тими ж законами, що й будь-яке інше сприймання [5]. Усі теорії сприймання мовлення, що існують на цей час, вчений класифікує за двома найсуттєвішими, з його точки зору, параметрами. Першим є моторний або сенсорний принцип сприймання, другим – його активний або пасивний характер. Так звані „моторні” теорії наголошують, що в процесі сприймання мовлення людина виокремлює значення моторних сигналів, необхідних для створення повідомлення, подібного до почутого [12]. „Сенсорні” теорії (хоч О. Леонтьєв зауважує, що їх у чистому вигляді не існує), не заперечуючи однозначно основних аспектів „моторних” теорій, все ж вважають основним механізмом сприймання мовлення – співставлення сигналу з еталоном за акустичними ознаками [5].

Представники московської психолінгвістичної школи поєднували основні постулати обох теорій. Зокрема, той же О. Леонтьєв у одній зі своїх праць стверджував, що мовленнєве сприймання – це активний процес, який відбувається за обов’язкової участі моторної, а саме мовнорухової ланки [5].

Донині не існує загальновизнаної теорії сприймання мовлення попри численні спроби її створити. Хоча багато вчених погоджуються, що для смислового сприймання мовлення характерна ступінчастість, рівневість. Сприймання фізіологічно представлене складною функціональною системою, найістотнішою рисою якої є те, що вона, як правило, спирається на складну динамічну констеляцію (послідовність) ланок, розміщених на різних рівнях нервової системи [4].

Ідея ступінчастості (або рівневості) процесу сприймання вперше була сформульована 1893 року М. Ланге [4]. В основу його теорії було покладено принцип послідовного розгортання процесу сприймання від загального до все точнішого, диференційованого.

Більшість дослідників, погоджуючись з послідовним характером включення рівнів сприймання, вважають процес сприймання мовлення ієрархічною системою, для якої характерний рух від нижчого с