Державне регулювання економіки

1. Антимонопольна політика держави.

2. Грошова політика.

3. Економічна безпека держави.

Список використаної літератури.


1. Антимонопольна політика держави

Антимонопольна політика не має на меті ліквідацію чи заборону крупних монопольних утворень, бо у суспільстві давно склалося розуміння того, що монополія, як один із основних факторів зростання прибутку не може бути “приборкана”. Тому основним завданням є поставити її під державний контроль, усунути можливість зловживань монопольним становищем.

Можна назвати такі дві основні форми боротьби з монополіями: 1) попередження створення монополій; 2) перешкоджання використання монопольної влади. Законодавство країн Заходу діє в основному за допомогою першої форми. Це відбувається тому, що на думку провідних спеціалістів у цій області значно легшим є не допустити виникнення монополії, аніж потім боротися з уже існуючою. Такими попереджувальними заходами є заборона об’єднань, а також змов, які ведуть до обмеження виробництва й торгівлі; тобто, йдеться про заборону створення монополій будь-якого відомого виду. Також існує заборона на придбання акцій та інших активів конкуруючих підприємств, якщо це веде до монополізації галузі та послаблює конкурентну боротьбу. Наприклад, у Японії з таких міркувань були заборонені холдингові компанії.

У світовій економічній практиці розрізняють три основних типи злиття підприємств: горизонтальне, вертикальне та диверсифікацію. Перший тип має місце, коли об’єднуються фірми-представники однієї галузі, які випускають тотожну продукцію або надають альтернативні послуги. Отже, в результаті їх об’єднання існує загроза монополізації галузі, що само по собі веде до негативних економічних наслідків. Тому саме цей тип злиття найбільше переслідується законодавчими актами. Інші два — вертикальний (об’єднання двох фірм, пов’язаних виробничою чи технологічною залежністю) та диверсифікація (об’єднання фірм-виробників різнопланових продуктів чи послуг) контролюються менше і відношення до них більш ліберальне, бо вони не створюють можливості монополізації окремих ринків.

Поруч із заходами, спрямованими на недопущення утворення монополій на ринках, існують також такі, які покликані боротися з уже існуючими фірмами, що можуть вважатися монополістами. Проти них застосовується високе оподаткування монопольних прибутків, контроль за цінами на продукти виробництва монопольних утворень, переведення монополій у державну власність, адміністративне покарання за порушення антимонопольного законодавства, здійснення демонополізації, розукрупнення монополій.

Останній захід, до речі, зустрічається виключно рідко і є крайнім випадком покарання порушників. Для того, щоб держава вдалася до розпущення підприємств, тим потрібно вже занадто відкрито і нахабно діяти всупереч антимонопольній політиці. Проте й такі факти знає історія. На початку нашого століття було розпущено “монстра” серед американських монополій, нафтовий трест “Стандарт Ойл”, також постраждала компанія “Американ Тобакко”. За сучасних умов було розукрупнено “AT&T”, “Алкоа”, “Дюпон”[5, c. 105-107].

Слід зазначити, що західне антимонопольне законодавство постійно вдосконалювалося і на сьогодні є дійовим інструментом. Воно дало змогу значною мірою стримати монопольні тенденції, стимулювати здорові ринково-конкурентні відносини. Загроза переслідування законом примусила фірми уникати явних монопольних ситуацій і не зловживати ними. Завдяки цьому вдалося не тільки зберегти, а й посилити конкурентне змагання .

А яка ж ситуація з антимонопольною діяльністю в Україні? За словами спеціалістів, для нашої країни питання антимонопольної політики являються настільки новими та незвичними, що не сприймаються інколи навіть досвіченими експертами.

Разом з тим, специфіка економіки України полягає в тому, що ще в період її входження в народногосподарську систему СРСР вона відрізнялася одним з найвищих рівнів концентрації та централізації виробництва, його монополізації. Сьогодні надмірний рівень монополізації не тільки зберігся, але у деякій мірі навіть збільшився, оскільки держава протягом останніх років, послабивши контроль над виробником, своєчасно не впровадила механізм його обмеження шляхом створення і підтримки конкуренції.

Про масштаби монополізму в нашій країні поки що доводиться говорити, оперуючи наближеними цифрами. За твердженням голови Антимонопольного комітету України в 1993 році в Україні було близько 540 підприємств-монополістів, доля яких на загальнодержавних ринках відповідних товарів перевищує 35%, а в подальші роки значних змін не відбулося.

Україна являється монополістом в СНД з видобутку та збагачення титанової сировини, а також монопольно виробляє такі рідкісноземельні метали, як цирконій, гафній, ніобій, понад 80% трихлорсилану- сировини для виробництва напівпровідникового кремнію, близько 70% монокристалічного кремнію. Найбільш змонополізованими в Україні являються ринки машинобудування — 97,7%, медичної промисловості — 75,7%, хімічної та нафтохімічної промисловості — 68,9%, металургії — 44,9%. На початок 1995 року нараховувалось понад 400 підприємств, котрі займали монопольне становище на 460 регіональних ринках. Занадто монополізовані також посередницькі структури в агропромисловому комплексі.

Антимонопольне законодавство в Україні визначає правові основи обмеження монополізму, недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності та здійснення державного контролю за його дотриманням. Законом України “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності”, прийнятим у березні 1992 р., змінами до нього та прийнятим у червні 1996 р. на його розвиток Законом України “Про захист від недобросовісної конкуренції” караються всі дії підприємця, які спрямовані на створення перешкод доступу на ринок іншим та на встановлення дискримінаційних цін на свої товари. Закони спрямовані на здійснення “демонополізації економіки, фінансової, матеріально-технічної, інформаційної, консультативної та іншої підтримки підприємців, які сприяють розвитку конкуренції” .

Отже, як бачимо, світові монопольні процеси змусили державу посилити регулюючі засади в економіці. Спеціальна антимонопольна політика та антимонопольне законодавство дали змогу поставити під контроль процеси монополізації, зберегти і посилити конкуренцію[3, c. 229-231].


2. Грошова політика

Згідно з монетаристською теорією грошова політика - це прерогатива центральних банків, спрямована на те, щоб вплинути на грошові та інші фінансові операції заради досягнення загальних цілей: забезпечення стійкого зростання реального випуску продукції, високої зайнятості і стабільності цін. Упродовж століть середній темп приросту грошей в обігу розглядався як основний детермінант руху цін у довгостроковому періоді. Не менш важливий фактор зміни економічного циклу, як вважають монетаристи, - загальні фінансові умови, пов'язані зі "створенням" або "руйнацією" грошей, включаючи зміну ставок процента. Ще меркантилісти останню пов'язували з "забезпеченням мінімізації витрат виробництва і витрат збереження запасів".

Тисячолітнє існування грошей змінило їхній зміст. Золото і срібло витіснили паперові гроші та монети, тобто нині грошова маса у розвинених країнах складається переважно з банківських депозитів. Але феномен їх залишився незмінним: коритися нам (як засіб досягнення цілей) і керуватися ними (як мета наших прагнень). Стимулювати наші бажання покликані національні банки, що спрямовують розвиток грошової сфери за допомогою інструментів, які дозволяють контролювати створення депозитів і впливати на загальні фінансові умови. І тут не можна не погодитися з О. Євтухом у тому, що "наша влада над грошима настільки сильна, наскільки ми здатні пізнати закони і причини їхньої дії". Ми можемо додати, що від цього значною мірою залежить і ефективна грошова політика.

Питання пріоритетності центрального банку ми уже висвітлювали вище. Дещо про інструменти грошової політики. Якщо говорити про основний інструмент грошової політики, то його суть змінюється від країни до країни відповідно до інституціональної структури, політичної системи і стадій розвитку. Проте центральні банки розвинутих країн для контролю над створенням депозитів і впливу на фінансові умови використовують, залежно від умов, один або більше із трьох основних інструментів: норми обов'язкових резервів, облікова ставка центрального банку і операції на відкритому ринку. Вибір того чи іншого інструменту залежить від вибору стратегії монетарної політики. Ключовим елементом стратегії М. Фрідмен називає "встановлення обмежень". Більш глибоко цю проблему розкривають українські монетарне™ В. Лагутін і Т. Кричевська. Ми ж повернемося до інструментів грошової політики.

Найбільш поширені серед них у сучасний період операції на відкритому ринку. Це кінцеві або тимчасові покупки і продаж центральним банком, як правило, державних цінних паперів на ринку. За придбання цінних паперів платить центральний банк, кредитуючи цим резервний де