Адміністративно - правовий статус органів виконавчої влади

Вступ.

1. Вищі та центральні органи виконавчої влади.

2. Концепція адміністративної реформи щодо вдосконалення структурі та змісту діяльності органів виконавчої влади.

3. Вдосконалення правового статусу органів виконавчої влади (у контексті адміністративної реформи)

4. Організація виконавчої влади в зарубіжних країнах.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

У процесі реалізації виконавчої влади відбуваються втілення в життя законів та інших нормативних актів держави, практичне застосування всіх важелів державного регулювання і управління важливими процесами суспільного розвитку. Проте було б перебільшенням говорити про цілком самостійне, а тим більше автономне, існування виконавчої влади щодо інших гілок влади. Адже державна влада — як здатність держави приймати обов'язкові рішення та домагатися їх виконання — явище цілісне. Воно інтегрує в собі всі прояви політичної волі народу як єдиного джерела (суверена) влади в державі, тобто поділяється не сама влада, а функціонально-структурний механізм її здійснення.

Актуальність теми.Аналіз і розв’язання розглянутих у роботі проблем виконавчої влади та її правового регулювання підтверджують необхідність системних перетворень у механізмі державного управління. Вони мають сприяти посиленню спроможності уряду консолідувати зусилля усіх інших органів виконавчої влади на формування і виконання стратегічних завдань державної політики, забезпечити більшу узгодженість, ефективність і прозорість процесів прийняття рішень на всіх рівнях виконавчої влади, підпорядкувати її задоволенню потреб і правомірних вимог та запитів людини.

Основні завдання роботи:

  • визначити вищі та центральні органи виконавчої влади та дати їм характеристику;
  • проаналізувати проблеми виконавчої влади в Україні;
  • зробити аналіз зарубіжного досвіду щодо вдосконалення системи виконавчої влади
  • навести пропозиції вдосконалення органів виконавчої влади в Україні.

1. Вищі та центральні органи виконавчої влади

Система органів виконавчої влади є найважливішим елементом механізму державного управління. Ця система виступає провідним об'єктом трансформаційних перетворень у ході проведення в Україні адміністративної реформи.

Поділ влади означає, з одного боку, виділення основних функціональних видів діяльності держави: законотворення, правозастосування і правосуддя, а з іншого — організаційний устрій держави як сукупність різних видів державних органів: законодавчих, виконавчих і судових (і це — тільки основні види) з притаманною їм компетенцією (сукупністю державно-владних повноважень). Тому принцип поділу влади доцільно тлумачити як визнання того факту, що державна влада реалізується через певні види державних органів.

Саме об'єктивне призначення виконавчої влади — виконання законів та інших правових актів — підтверджує єдність цієї гілки влади зі змістом державного управління, тобто управлінської діяльності держави.

Відтак, визнання змістовного зв'язку виконавчої влади з державним управлінням є однією з методологічних передумов правильного розуміння сутності як виконавчої влади, так і державного управління.

Найпростіший підхід до розгляду цього питання полягає у тому, що державне управління найчастіше визначається як сфера (або форма, засіб, процес тощо) практичної реалізації (функціонування) виконавчої влади. Це цілком допустимо в буденному розумінні, але недостатньо для потреб наукового аналізу.

В будь-якій демократичній державі функції виконавчої влади здійснюються не тільки суб'єктами виключно державної влади, а й деякими іншими, недержавними суб'єктами. Зокрема, ці функції можуть бути:

а) делеговані державою органам місцевого самоврядування;

б) делеговані державою деяким іншим недержавним інституціям (наприклад, окремим громадським організаціям).[1, c. 238-240]

Крім того, важливо зазначити, що функції виконавчої влади за своїм змістом об'єктивно є однорідними з виконавчими функціями місцевого самоврядування, що виступає окремою формою реалізації в цілому публічної влади. Другою ж формою її реалізації, як відомо, визнається державна влада.

До речі, цей факт, гадаю, є підставою для легального введення у науковий обіг понять «публічне управління» і «публічна адміністрація» — поряд з усталеними поняттями «державне управління» і «державна адміністрація».

Виходячи з наведеного, слід визнати, що частина функцій державного управління реалізується за межами виконавчої влади, але водночас частина функцій виконавчої влади може реалізовуватися за межами державного управління. Отже, такою є специфіка співвідношення понять «виконавча влада» і «державне управління».

Переходячи до характеристики організації виконавчої влади в Україні, слід враховувати, що встановлена Конституцією України республіканська форма державного правління змішаного, президентсько-парламентського, типу закономірно пов'язана з так званим дуалізмом виконавчої влади. Він означає, що повноваження вищого суб'єкта виконавчої влади певним чином поділені між Президентом України і Кабінетом Міністрів України.

Разом з тим це не дає підстав ототожнювати пост Президента з цією гілкою влади. В цілому статус Президента як глави держави має, так би мовити, наскрізне значення щодо гілок влади. Специфіка цього статусу полягає в тому, що в ньому окреме місце посідають його повноваження у сфері виконавчої влади (або державного управління). Причому їх обсяг прямо залежить від існуючої в державі форми правління: зазвичай, цей обсяг більший за президентської республіки, менший — за парламентської республіки.

У системі органів виконавчої влади Конституція України розмежовує структурні ланки трьох організаційно-правових рівнів:

  • рівень вищого органу в системі органів виконавчої влади — Кабінет Міністрів (уряд);
  • рівень центральних органів виконавчої влади — міністерства та інші центральні органи виконавчої влади (ЦОВВ);
  • рівень місцевих органів виконавчої влади — місцеві державні адміністрації (обласні, районні, Київська та Севастопольська міські), а також Рада міністрів Автономної Республіки Крим тадеякі інші місцеві органи, безпосередньо підпорядковані відповідним ЦОВВ.

Для характеристики системи органів виконавчої влади істотне значення має чітке визначення її найвищої структурної ланки, яка має виконувати в системі роль своєрідного керуючого центру. Адже добре відомо, що найкращі результати діяльності ієрархічно організованої соціальної системи можуть бути забезпечені за умови її моноцентричної, а не поліцентричної структурної побудови, тобто за умови, коли всі структурні ланки системи підлягають владно-розпорядчому впливу з одного, а не з кількох керуючих центрів.

Але, виходячи з передбаченого Конституцією дуалізму виконавчої влади, в основу побудови виконавчої влади в Україні покладено модель своєрідного «подвійного центру», тобто такого, який складається з двох функціонально поєднаних суб'єктів — Президента і Кабінету Міністрів. Особливість даної моделі в тому, що відношення цих суб'єктів до гілки виконавчої влади не є однаковим. Слід повторити, що уряд входить до неї саме як окрема структурна ланка системи органів, а Президент — суто компетенційно, через певний — і досить вагомий — обсяг своїх повноважень щодо виконавчої влади.[3, c. 24-25]

Саме тому слід наголосити на потребі запобігти безпідставному розширенню дискреційних (тобто здійснюваних за вільним розсудом) повноважень глави держави, що може загрожувати у кінцевому результаті втратою належної самостійності і дієвості уряду як вищого органу в системі органів виконавчої влади (ч. 1 ст. 113 Конституції України). Виникаючі тут проблем мають розглядатися і вирішуватися тільки у контексті якісного поліпшення законодавчої регламентації взаємостосунків між Президентом і Кабінетом Міністрів.

З одного боку, виходячи з вимог Конституції України, має бути законодавчо зафіксоване застереження, за яким в актах Президента не можуть міститися вказівки як на повноваження, порядок та спосіб діяльності, так і на організацію Кабінету Міністрів (як, втім, і решти органів виконавчої влади), оскільки це — предмет регулювання виключно Конституції і законів України. Це ж саме стосується і функцій уряду, якщо не дотримані умови, розглянуті вище.

З іншого боку, в Конституції України чітко визначено форми актів Президента: це укази і розпорядження (ч. З ст. 106), тобто обов'язковість для управління урядом у своїй діяльності встановлено лише для тих рішень Президента, котрі оформлені саме як його укази і розпорядження, а не якимось іншим чином.

Відтак, має бути законодавчо виключена можливість будь-кого вимагати від уряду, його членів або його Секретаріату обов'язкового виконання рішень Президента, виданих не у формі його указів чи ро