Грошово-кредитні системи зарубіжних країн

1. Грошово-кредитне регулювання в зарубіжних країнах: цілі та інструменти.

2. Провідні французькі комерційні банки та процеси диверсифікації в їх діяльності.

3. Японські комерційні банки та їх роль у розвитку кредитної системи країни.

4. Особливості регулювання банківської системи в США. Закон Гласса – Стигола, його роль у формуванні специфіки американської моделі банківської системи.

5. Проблеми розвитку фінансових ринків нових індустріальних країн.

Список використаної літератури.

1. Грошово-кредитне регулювання в зарубіжних країнах: цілі та інструменти

Безперервний кругооборот товарів та послуг, який відбувається в економіці, опосередковується відповідним оборотом грошей. Грошовий оборот - це рух грошей,який обслуговує рух товарів, а також нетоварні платежі та розрахунки. Грошовий оборот - це сукупність усіх грошових платежів та розрахунків, що відбуваються в економіці.

Грошовий оборот поділяється на дві взаємопов’язані частини: сферу безготівкового та сферу готівкового обігу. Грошовий обіг в цілому знаходиться в складному взаємозв’язку із товарним обігом. Вихідним, базовим тут є товарний обіг. Саме заради здійснення обміну товарів історично і логічно виникли гроші.

В більшості країн органом, який здійснює грошово-кредитне і валютне регулювання є центральний емісійний банк ( в Україні - Національний банк України) та Казначейство, в США - Федеральна резервна система (ФРС).

Складовою частиною національної грошової системи країни є національна валютна система, хоч вона є відносно самостійною. Національна валютна система - це форма організації економічних зв’язків країни, за допомогою яких здійснюються міжнародні розрахунки, утворюються та використовуються валютні ресурси країни. Національна валютна система залежить від розвитку зовнішньоекономічних відносин країни та юридично закріплена національним законодавством. До складу національної валютної системи слід віднести такі елементи:

- національна валюта - грошова одиниця держави. Вона існує в готівковій формі ( банкноти, монети) та в безготівковій ( залишки на банківських рахунках). ЇЇ емітентами є комерційні на центральні банки. В післявоєнний період головними формами світових грошей стали резервні валюти та міжнародні грошові одиниці - СПЗ та ЕКЮ.

- валютний паритет, як основа валютного курсу;

- режим курсу національної валюти. Валютний курс - ціна грошової одиниці однієї країни, що виражена в грошових одиницях інших країн і базується на їх об’єктивному співвідношенні, що складається в процесі виробництва та обміну. За класифікацією МВФ, нині у світі практикують п ять основних типів валютних режимів:

- курс, фіксований щодо однієї валюти;

- курс, фіксований щодо кошика валют;

- курс з керованою гнучкістю;

- незалежно плаваючий курс. Такий режим мають валюти 45 країн світу. В умовах плаваючого курсу центральний банк повністю не відмовляється від регулювання валютного курсу в певному інтервалі за рахунок валютних інтервенцій. Для держав з перехідною економікою, зокрема для України, на даний час найдоцільніше притримуватися режиму з керованою гнучкістю. Правда, за цієї умови найважливіше утриматись в межах довгострокового тренду курсу, бо помилки центрального банку відносно рівноважного тренду, а потім спроби вирівняти помилкову динаміку курсу за допомогою значних за обсягами валютних інтервенцій можуть викликати масову спекуляцію валютою.

- організація валютного ринку;

- національні органи, що обслуговують і регулюють валютні відносини країни;

- умови обміну національної валюти на золото ( до Ямайської валютної реформи 1976-1978 рр.) та інші валюти - конвертованість валюти. Чим більше валютних обмежень використовується в країні, тим менше конвертованою є її валюта. Відсутність валютних обмежень означає вільну конвертованість валют.

Національна валютна система є органічною частиною системи грошових відносин окремих держав. Її функціонування регулюється національним законодавством кожної країни. На основі такого законодавства встановлюється механізм взаємодії національних і світових грошей, спосіб їх конвертованості, регулювання валютного курсу, формування та використання міжнародної ліквідності, золотовалютних запасів, кредитних ресурсів тощо. Інфраструктуру національних валютних систем складають банківські та небанківські кредитно-фінансові установи, біржі, спеціальні органи валютного контролю, інші державні та приватні інститути[4, c. 26-28].

2. Провідні французькі комерційні банки та процеси диверсифікації в їх діяльності

Основу банківської системи Франції складають комерційні банки - банки універсального типу. Після Другої Світової війни було націоналізовано 4 найбільших депозитних банки. Після того , як у 1966 році два з них злилися, на чолі французьких депозитних банків за сумою балансу стоять: “Банк Насіональ де Пари”, “Сосьєте Женераль”, “Креди Лионне”. Завдяки державним гарантіям ці банки сконцентрували більше половини поточних рахунків підприємств, операцій з цінними паперами, 67% депозитів та кредитів. Мають біля 6 тис. філій. На їх долю припадає більше 40% сукупного балансу зареєстрованих банків.

Головна особливість кредитної системи Франції - швидкий розвиток після Другої світової війни державного сектора у банківській системі. Цей процес відбувався шляхом націоналізації приватних банків, створення державних та напівдержавних установ, державного регулювання банківської справи. З 1985 p., коли до влади прийшли праві сили, розпочався зворотний процес.

Нині кредитна система Франції охоплює близько 2,2 тис. кредитних установ (без Банку Франції), серед яких:

  • банки універсального типу (400);
  • банки взаємного кредиту, або кооперативні банки (200);
  • ощадні каси та пенсійні каси (300);
  • установи муніципального кредиту (більш 20).

Крім того, французьке законодавство виділяє фінансові спілки (більш як 1000) та спеціалізовані фінансові інституції (30).

Очолює банківську систему Франції Банк Франції ("Банк де Франс").

У Франції діє розгорнута система банківського контролю, основними принципами організації якої є:

- подвійний нагляд за діяльністю банків - з боку Міністерства економіки та фінансів і Банку Франції;

- розроблення конкретних напрямків, правил і функцій контролю чотирма організаціями: Національною кредитною радою, Комітетом банківського регулювання, Комітетом кредитних установ 5 Банківською комісією;

- обов'язкова участь банків та інших кредитних установ у професійних об'єднаннях - Французькій асоціації банків. Французькій асоціації фінансових товариств та ін., центральні органи яких є посередниками між органами нагляду і кредитними установами.

Головними напрямками зовнішнього контролю за діяльністю французьких банків є:

- видача дозволу на діяльність банку;

- постійний нагляд за діяльністю банку з боку банківської комісії;

- обов'язок для кожного банку мати, принаймні, одного ревізора з обліку;

- необхідність дотримання нормативів;

- інформування податкових органів про сплату податків, відкриття і закриття рахунків клієнтів, а митних органів - про валютні операції.

Кожна з названих чотирьох організацій виконує функції, визначені в загальному вигляді Законом про банки.

Національна кредитна Рада налічує 51-го члена, з них чотири - представляють державу, вісім - обираються, десять - представляють галузі економіки, десять - профспілки, троє - кредитні установи і шість є висококваліфікованими фахівцями. Рада виконує консультативні функції під час розроблення грошової і валютної політики, визначення основних умов функціонування національної фінансової системи, бере участь у розробленні законопроектів, що належать до кредитно-фінансової сфери.

Комітет банківського регулювання очолює міністр економіки і фінансів. Його заступником є керуючий Банку Франції. До складу Комітету входять по одному представнику Французької асоціації банків і профспілок, два персонально запрошені фахівці. Комітет установлює правила і норми діяльності банків у таких питаннях:

- величина і структура статутного капіталу банку;

- правила створення банківських відділень і представництв;

- умови придбання участі у капіталі інших банків і підприємств;

- правила обліку і звітності;

- інструменти і правила надання кредитів та ін.

Комітет кредитних установ має шість членів і очолюється керуючим Банку Франції. До складу Комітету входять директор французького казначейства і чотири представники банківського світу. Комітет надає дозвіл на створення банку або зміну його статусу, на здійснення банківських операцій, а також приймає рішення з окремих питань застосування банківського законодавства[4, c. 124-125].

Для сучасної функціональної структури Банку Франції характерна централізація адміністративної влади в руках керуючого. Він і два його заступники призначаються директором ради міністрів Франції строком на 6 років без права відзиву і не