Доманицький – видавець та популяризатор української класики

ступ.

Розділ 1. Літературна та політична діяльність Василя Доманицького

Розділ 2. Дослідник і редактор „Кобзаря”.

2.1. Доля творів Т. Шевченка. „Кобзар”.

2.2. Іван Франко і Василь Доманицький.

2.3. Редактор і упорядник нового „Кобзаря”.

Розділ 3. Громадська і публіцистична діяльність.

В. Доманицького

3.1. Доманицький В. і кооперативні видавництва Наддніпрянської України

3.2. "Про Буковину та життя буковинських українців".

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Василь Доманицький народився 1877 р. на Київщині. Вже замолоду активно включився у наукове і суспільне життя України, вражаючи сучасників широтою діапазону своїх зацікавлень. Як учень Володимира Антоновича провадив археологічні розкопки на Звенигородщині й студіював історію козаччини на переломі XVI-XVII ст., написавши відповідну працю. Як фольклорист і літературознавець досліджував народні пісні про Нечая, творчість Марка Вовчка і Тараса Шевченка і був редактором першого повного видання "Кобзаря" 1907 р. Як етнограф зібрав й упорядкував народний календар Ровенського повіту Волинської губернії (опублікований у львівських "Матеріялах до української етнольоґії" за 1912 р.) і сказав добре слово про піонера вітчизняної етнографії З.Доленґу-Ходаковського. Як науковець плідно співпрацював практично з усіма тогочасними українськими провідними науковими виданнями: "Киевской Стариной" (протягом ряду літ був фактичним секретарем редакції), "Літературно-науковим вісником", "Записками НТШ" та ін. Як громадсько-політичний діяч і публіцист Василь Доманицький був фактичним редактором органу української фракції в Другій Державній Думі - "Рідна Справа - Думські Вісті" та автором численних статей із політичної й громадської тематики в "Громадській Думці", "Раді", "Новій Громаді" та інших часописах.

В.Доманицькому випало також стати піонером-організатором споживчої кооперації на Київщині, тож принагідно він написав і видав кілька популярних брошур із цієї теми: "Товариські крамниці" (1904), "Про сільську кооперацію" (1906), "Як хазяйнують селяни в чужих краях" (1908) та ін.

Добрий слід по собі Василь Доманицький залишив і як популяризатор історії й краєзнавства. У цьому його доробку, поряд із "Історією України " М.Аркаса, гідне місце посідають і популярні книги про Галичину й Буковину, покликані зблизити розділені гілки українського дерева.

Мета: розкрити видавничу діяльність Василя Доманицького та показати його як популяризатора української класики.

Завдання роботи:

  • охарактеризувати літературну діяльність В. Доманицького;
  • В. Доманицький – дослідник і редактор „Кобзаря”;
  • громадська та публіцистична діяльність В. Доманицького

Розділ 1. Літературна та політична діяльність Василя Доманицького

Тільки за те, що цей чоловік упорядкував повне видання «Кобзаря», звіривши автографи-рукописи Т. Шевченка, виправивши помилки в попередніх публікаціях, українці мали б знати прізвище Василя Миколайовича Доманицького.

Про нього залишили дуже приязні спогади Д. Донцов, С. Єфремов, В. Антонович, О. Кониський, називаючи «найкращим робітником української справи». Але ми, українці, віддавна страждаємо на хронічну недугу-амнезію національної пам’яті. То бодай нині, з нагоди 130-річчя від дня народження Доманицького - видавця, публіциста, кооператора спом’янемо його. До речі, музей книги і друкарства України відкрив експозицію. Керує нею завідувач відділу музею Ганна Білоцерківська.

Народився Василь Миколайович Доманицький 1877 року в селі Колодисте Тальнівського району (тоді Київська губернія) в родині священика. Навчався в одній із київських гімназій, відтак на історико-філологічному факультеті університету, де став найулюбленішим учнем видатного вченого Володимира Антоновича, з яким згодом працюватиме. Як згадують однокурсники, «громадська рухливість Василя просто дивувала, а книжка і взагалі друковане слово якось містично тягли його до себе»[1]. Лекції він відвідував з пакою книжок під пахвою і в антрактах між викладами розсовував їх чи членам свого гуртка, чи стороннім людям, бо завше когось агітувував до української справи. Під час університетських ферій він розвозив книжки по селах. Із дивовижною швидкістю міг перенестися з Київщини на Полтавщину, Чернігівщину, організувати літературні та театральні вистави, зникати на два-три тижні, що означало: натрапив на якусь багату бібліотеку. Він не міг пройти спокійно повз книгарню, книгозбірню, охоче впорядковував бібліотеки своїх знайомих.

Закінчивши університет 1900 року, Доманицький почав учителювати в київській приватній гімназії, але рік потому, занедужавши на сухоти, покинув цю роботу. У перервах, коли ставало легше, багато працював. Як зазначає Г. Білоцерківська, із 10 років, відпущених йому долею, п’ять ховався по всіляких нетрях від недремного ока жандармів, решту – жив на чужині, рятуючись від тяжкої хвороби. Однак те, що він зробив, вистачило б не на одне життя.

Василь входив до літературного гуртка, що групувався довкола письменника О. Кониського і започаткував видавництво «Вік», яке друкувало популярні книжки для народу. Водночас Доманицький в «Киевской старине» укладав і коригував рубрику «Текущие заметки», вчасно відгукуючись на різноманітні події українського життя. Енергійний, заповзятий, Василь встигав скрізь: недарма друзі прозвали його Вітром, і це прізвисько стало одним із псевдонімів Доманицького. На літературні зібрання, навіть до українського театру, де гурток мав постійну ложу, Василь завжди приходив із оберемком часописів, рукописів та коректури і, щоб не гаяти часу, працював. В експозиції музею у розділі «Вік» можна побачити твори, які редагував Доманицький, а також світлину, де серед членів редколегії є Василь Миколайович.

У 1901 році через недугу він виїжджає з Києва і працює над розвідками, статтями для українських видань. Серед його робіт «Критичний розслід над текстом «Кобзаря», «Козаччина на переломі ХVI-XVII століть», «Новознайдені поезії Шевченка», «Володимир Антонович», «Одна з «Катерин», «Піонер української етнографії (З. Доленга-Ходаковський)» тощо. До молодого вченого приходить визнання: його обирають дійсним членом київського Товариства грамотності та Історичного товариства імені Нестора-літописця.

На той час припадає його зацікавлення кооперативною справою на селі. Про це свідчать зокрема його численні розвідки «Про сільську кооперацію», «Селянська доля», «Товариські крамниці» (потребительські товариства), «Як хазяйнують селяне». У Колодистому Доманицький організував першу кооперативну крамницю, згодом такі з’явилися по всій околиці. Колодистська крамниця та позиково-зберігальне товариство працювали з оборотами понад сотні тисяч рублів. Вони встановили прямі контакти з фабриками та заводами, організували продаж безпосередньо за кордон сільськогосподарських продуктів. За два роки кооператори збудували селянський народний дім. З усієї околиці з’їжджалися селяни до Колодистого, вони довіряли Василеві Миколайовичу, зверталися до нього зі своїми справами, клопотами і кривдами. Він ознайомлював їх із законами, захищав, писав, телеграфував чиновникам, чим викликав незадоволення влади. Як селяни шанували Доманицького, згадував С. Єфремов. Якось до нього завітав господар із Звенигородщини і на його запитання, кого селяни думають обрати до Думи, почув: «Не кого ж, як нашого поповича: за нього всі голос дамо»[2].

Ця популярність Доманицького насторожила владу, Василь Миколайович потрапив під нагляд поліції, йому присудили адміністративне заслання на Вологодщину, пізніше загрожувала тюрма, від якої він урятувався, виїхавши за кордон. Повернувшись, виїжджає до Петербурга, де організовує видання газети для народу «Рідне слово», що стало органом української фракції в другій Думі. У Петербурзі також під редакцією В. Доманицького вийшло перше, найповніше, опрацьоване і звірене з автографами-рукописами видання «Кобзаря» (1907 р.). Цю роботу він виконував, коли перебував під наглядом поліції, переховуючись де доведеться, працюючи по 12-14 годин, відновлюючи зіпсований видавцями текст. Доманицький писав, як сидячи за цими реліквіями, не раз думав: «…Ну що, як мене десь вислідить шпиг, поліція цієї ночі набіжить та заарештує за всім цим добром? Про мене – кат його бери, а от що, думаю, може пропасти. Тоді на моїй душі гріх тяжкий, непрощений»[3].

Доманицький переглянув усі доступні йому автографи-рукописи Т.Г. Шевченка та копії з них. Він використав матеріали, які зберігалися в Чернігівському музеї імені В. В. Тарновського, в редакції «Киевской старины», у В. Науменка, в Румянцевському музеї в Москві. В архіві департамету поліції Доманицький виправив чимало помилок у попередніх виданнях, подав деякі вірші в повнішій та докладнішій редакції. З усіх 215 поезій лише 8 були не пер