Сучасний стан розвитку редагування в Україні

Вступ.

1. Періодизація розвитку.

2. Період існування редагування як практичної діяльності.

2.1. Виникнення редагування.

2.2. Стагнація в редагуванні.

2.3. Відродження редагування.

3. Період нагромадження редакційних фактів.

4. Період функціонування редагування як науки.

4.1. Виникнення теорії редагування.

4.2. Класичне редагування.

4.3. Комп'ютерне редагування.

5. Становлення редагування в Україні.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

На сучасному етапі розвитку теоретичні проблеми класичної теорії редагування, яка вважає редагування в основному творчим процесом, виражаються в неможливості пояснити наявність контролю повідомлень за допомогою програмного забезпечення комп’ютерів. Це викликало появу формалізованої (як варіант — нормативної) концепції теорії редагування, яка дає змогу створювати моделі процесу редагування, пояснює можливість його автоматизації, частково змінює саму технологію процесу редагування, вказує на її нові перспективні напрями, а також може бути застосована як під час традиційного (“ручного”), так і автоматизованого редагування повідомлень.

Методи редагування слід класифікувати на формалізовані (нетворчі) та неформалізовані (творчі), а також на методи контролю та виправлення. Серед методів контролю слід виділити: параметричні, спискові, шаблонні, структурні, аналітичні, когнітивні, положеннєві, компаративні та спеціальні, — а серед методів виправлення — переставлення, видалення, заміна, вставлення, спеціальні методи, скорочення, опрацювання та перероблення. Така класифікація методів редагування відкриває перспективу їх програмної реалізації.

Аналіз важливості автоматизації різних видів норм редагування дає змогу зробити висновок, що в науковому плані найактуальнішим є моделювання лінгвістичних, психолінгвістичних та інформаційних норм. Моделювання композиційних норм є неможливим через відсутність необхідних досліджень композиції в самій теорії редагування, а видавничих і поліграфічних норм — є не стільки науковою, скільки інженерною задачею.


1. Періодизація розвитку

Редагування як соціально необхідний процес опрацювання тексту існує в житті суспільства вже близько двох з половиною тисяч років, проте редагування як наука виникло не так давно — менше століття тому, і окремих досліджень, присвячених його розвитку, поки що мало.

Отож вважаємо доцільним запропонувати таку періодизацію, яка виділяє періоди, а в їх межах — етапи розвитку редагування.

1. Період існування редагування як виду практичної діяльності (III ст. до н. є. — середина XIX ст.), у тому числі етапи:

— виникнення редагування (III ст. до н. є. — початок н. е.);

— стагнація в редагуванні (початок н. є. — середина XV ст.);

— відродження редагування (кінець XV ст. — середина XIX ст.).

2. Період нагромадження фактів редакційної практики та теорії (друга половина XIX ст. — 30-ті роки XX ст.).

3. Період функціонування редагування як науки (30-ті роки XX ст. — початок XXI ст.), у тому числі етапи:

— становлення редагування як науки (30-ті — 60-ті роки XX ст.);

— класичне редагування (60-ті — 90-ті роки XX ст.);

— комп'ютерне редагування (90-ті роки XX ст. — початок XXI ст.)[6, c. 18].


2. Період існування редагування як практичної діяльності

2.1. Виникнення редагування

Різну ефективність впливу повідомлень люди відчували здавна, ще в дописемний період. Уже тоді існували прислів'я, приказки та повчання, що встановлювали правила, як слід говорити. Наприклад, в українській мові серед осучаснених відтворень цих прислів'їв, приказок та повчань маємо таке: "Говори не так, щоби тебе могли зрозуміти, а [говори] так, щоби тебе не могли не зрозуміти".

З появою писемності, коли виникла можливість передавати повідомлення у часі й просторі, проблема редагування стала значно актуальнішою. Тепер автори повинні були самі дбати про те, щоб інші люди могли зрозуміти їх повідомлення за десятки, сотні чи тисячі кілометрів або через десятки, сотні чи тисячі років. Це апріорі вимагало від авторів та їх читачів користуватися одними й тими ж нормами (хоча б найпростіше — однаково позначати літери, тобто створити й однаково користуватися кодом передачі повідомлень). Тому з появою вже перших писемностей виникло завдання їх нормалізації.

На початку III ст. до н. є. була заснована Александрійська бібліотека, де в різні періоди зберігалося від 0,5 до 0,7 млн. книг. До обов'язків хранителів книгозбірні, якими були найвидатніші граматики того часу, належало, зокрема, виправлення та коментування зібраних текстів1. Враховуючи таку специфіку роботи, граматиків можна вважати першими професійними редакторами2.

У II ст. до н. е. в латинській мові з'явився і сам термін "редагування". Його утворили від латинського слова redigere (упорядковувати) і похідного дієприкметника від нього — redactus (упорядкований). У семантиці цього слова особливу увагу привертає те, що воно асоціювалося з поняттям порядку, який, у свою чергу, базується на понятті норми.

У І ст. до н. е. в Римі покупці вже могли в майстернях, де переписували книги, за певну плату замовити перевірку книг на відповідність оригіналу, а також мовним та іншим нормам. Саме тоді цей процес (приведення копії тексту у відповідність із оригіналом) почали називати коректурою (від латинського correctura — виправлення). У латинській мові існувало, відповідно, й слово для позначення особи, яка займалася цією працею, — corrector (виправляй). Отже, першими професійними коректорами були саме ці античні виправлячі книг.

В античному Римі вже існували певні соціальні норми редагування. Так, видавцям було дозволено на свій розсуд робити в рукописах виправлення. Крім того, при римських бібліотеках були спеціальні посади "префектів". Префекти встановлювали, які книжки слід вилучати як соціально небезпечні, а які — дозволяти читати відвідувачам бібліотек. У майбутньому ці норми перетворилися на закони авторського права й політичні норми редагування. Останні з часом навіть виокремилися в інститут цензури[11, c. 36-37].

Певні досягнення в опрацюванні повідомлень були і в країнах Давнього Сходу. Так, у Китаї були обов'язковими спеціальні правила, що регламентували теми повідомлень (наприклад, ці правила встановлювали, про що повинен говорити під час обіду підлеглий зі своїм правителем). В Індії було розроблене спеціальне вчення "ріті", яке регламентувало художні властивості повідомлень. Проте між античною та східною цивілізаціями існувала важлива відмінність: антична встановлювала норми для композиції повідомлень, не торкаючись їх теми, а східна, навпаки, суворо регламентувала теми повідомлень, проте абстрагувалася від їх побудови.

У період античності виникли, як відомо, логіка, риторика та поетика. Незважаючи на відсутність у них фундаментальних експериментальних досліджень, завдяки геніальним інтуїтивним здогадкам учених ці науки піднеслися надзвичайно високо.

У майбутньому теорія редагування скористалася цілою низкою їх положень. Зокрема це: питання ефективності повідомлень; теорія готування повідомлень (знаходження матеріалу; його розташування, тобто компонування; словесне оформлення, тобто його правильність, зрозумілість, доречність, художність); теорія стилів повідомлень (високий, середній та низький); способи опрацювання повідомлень (видалення, вставлення та заміна частини повідомлення); логічні норми редагування повідомлень; поетичні норми прекрасного[3, c. 21].

2.2. Стагнація в редагуванні

У часи середньовіччя редагування на довгий час поринуло в стан занепаду.

Переписувачі книг перемістилися з античних майстерень у монастирські келії. Змінилася і тематика видань — переписуванню і тиражуванню найчастіше підлягала релігійна, іншими словами, строго канонічна література. Тому, з одного боку, різко скоротилася необхідність редагування текстів, а, з іншого, — особливу увагу почали приділяти одній з норм редагування — приведенню тексту копії у відповідність з ори-гіналом, тобто коректурі. Зокрема, надзвичайно старанно виконували коректуру релігійних текстів.

В епоху середньовіччя в опрацюванні повідомлень новим було лише те, що в цей час розглядали питання композиції релігійних проповідей і листів. Зокрема для листів навіть давали готові зразки (шаблони)[5, c. 52].

2.3. Відродження редагування

Після винайдення у XV ст. книгодрукування, в епоху Відродження, потреба у видавничих працівниках різко зросла. Спершу в їх ролі виступали самі друкарі. Проте з часом у зв'язку зі збільшенням випуску книг коректори виділилися в окрему професію. Вважають, що відродив це забуте з часів античності ремесло італійський видавець XVI ст. А. Мануцій.

Поступово професія коректора (редактора) набуває все більшого значення. Так, в університетах Франції для нагляду за підготовкою видань призначали спеціальних "інспекторів" (фактично — видавничих працівників). Згідно зі спеціальними вимогами вони повинні були відпрацювати у друкарнях не менше чотирьох років учнями, а після цього — ще три роки самостійно; мусили володіти грецькою та латинською мов