Книгодрукування в Україні у період українізації

Вступ.

Розділ 1. Розвиток книгодрукування в Україні на поч. ХХ ст.

1.1. Розвиток видавничо-поліграфічної бази та становище друкарів і видавців.

1.2. Розвиток видавничої справи на Галичині.

1.3. Стан друкування української книжки на поч. ХХ ст.

Розділ 2. Подальший розвиток українського книговидання.

2.1. Розвиток українських видавництв в 1917-1918 рр.

2.2. Особливості розвитку видавничої справи в період українізації (1925-1932 рр).

2.3. Розвиток книговидавництва в Західній Україні.

Розділ 3. Післявоєнний розвиток українського книгодрукування.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Актуальність дослідження.Вивчення історії розвитку культури має надзвичайно важливе значення для незалежної України, для розвитку громадянської свідомості, визначення та ствердження її національних ідеалів. Важливим складником історії культури є історія друкарської справи та книговидання.

Книговидання – важлива галузь людської діяльності. Вона забезпечує закріплення та передачу інформації в часі та просторі у вигляді текстового й ілюстративного матеріалу, що є найпоширенішим засобом у цій галузі на наш час. Відповідно до загальної теорії комунікацій, книга залишається найважливішою формою існування й розповсюдження інформації, способом організації твору індивідуальної свідомості в знакову систему для сприйняття її суспільною свідомістю. Книжкове виробництво, як галузь економіки суспільства і як важлива сфера його духовного зростання, постійно поповнює його інтелектуальний потенціал новою інформацією та закріплює накопичені знання як духовну спадщину, соціальний досвід людства.

Вивчення тенденцій розвитку книги та книговидання в Україні в окремі періоди її історії, впливу книги на розвиток свідомості та інтелектуального рівня суспільства, на практичне життя є важливим завданням дослідників.

Такий досвід має серйозне теоретичне і практичне значення в умовах сучасної України, яка на новому рівні трансформується у демократичну державу з ринковою економікою. Актуальність теми дослідження полягає в тому, що досвід книговидання в Україні у період стрімкого розвитку виробничих відносин має особливе наукове і практичне значення у період трансформації, що його переживає Україна сьогодні.


Метою дослідженняє відтворення цілісної картини розвитку книговидання у ХХ ст. як синтетичної галузі, в якій органічно поєднувалися технічні досягнення в поліграфічному виробництві із культурними і громадсько-політичними надбаннями суспільства, втіленими у такому комунікативно-інформаційному засобі як книга.

Концепція наукової роботи передбачає виконання таких завдань:

характеризувати розвиток видавничо-поліграфічної бази, зростання її кількісних та якісних показників на основі виявлених опублікованих і неопублікованих джерел;

визначити напрями і тенденції розвитку в Україні російськомовного книговидання;

розглянути діяльність провідних київських російськомовних видавництв;

розглянути роль українськомовної книги в освіті населення, в формуванні громадської думки, ствердженні політичних поглядів суспільства.

Об’єкт дослідження– розвиток друкарства та книговидання в Україні на тлі економічних, громадсько-політичних і соціально-культурних перетворень часів українізації.

Предметом дослідженняє основні тенденції розвитку друкарських і видавничих підприємств і установ та масив періодичних і книжкових видань періоду українізації.


Розділ 1. Розвиток книгодрукування в Україні на поч. ХХ ст.

1.1. Розвиток видавничо-поліграфічної бази та становище друкарів і видавців

З поданих до 1903 р. на розгляд цензури 230 рукописів вдалося видати лише бл. 80. Все ж у 1900-1918 pp. "Вік" видав 331 книгу загальним накладом 1,7 млн. примірників. Серед них були серії "Українська бібліотека", "Сільська бібліотека", зібрання творів українських письменників, популярні брошури. Жодне тогочасне видавниче підприємство Наддніпрянщини не змогло зрівнятися з "Віком" за розмаїттям і обсягом книжкової продукції.

Велике значення мала поява на Україні нових друкарень, серед них і таких технічно досконалих, як Степана Кульженка в Києві і Євтима Фесенка в Одесі, які, крім російських, видавали й українські книжки. Найбільше нотне видавництво і друкарня нот діяли в Києві при нотній книгарні Л.Ідзиковського. Ця книгарня, як і київсько-одеська, власником якої був Б.Корейво, велику увагу приділяла виданню і поширенню нот українських народних пісень, творів Миколи Лисенка та інших композиторів.

Поява друкарень у провінційних містах створювала умови для розгортання і в них видавничої діяльності. 1886 р. у Херсоні надруковано збірник драматичних творів Івана Карпенка-Карого. Виявом пожвавлення культурного життя стало видання літературних альманахів у Чернігові ("Степові квіти", 1899; "Хвиля за хвилею", 1900), Херсоні ("Перша ластівка", 1905) та інших містах.

Валуєвський циркуляр і Емський указ фактично втратили силу лише внаслідок революції 1905 р. Надалі книги, газети й журнали часто заборонялися за їхній зміст вже після їх видання. Стало можливим і видання української преси, та щодо неї цензура була особливо сувора. Зокрема була заборонена наприкінці 1905 р. перша на терені Російської імперії україномовна газета "Хлібороб" (виходила в Лубнах на Полтавщині тиражем до 5 тис. примірників), у 1906 р. заборонено газети "Вільна Україна" (Петербург), "Добра порада" і "Запоріжжя" (Катеринослав), "Народна справа" (Одеса), "Слобожанщина" (Харків). Друга в Наддніпрянщині українська газета - "Рідний край", заснована в кінці 1905 р. у Полтаві Миколою Дмитрієвим, 1907-1913 pp. виходила за редакцією Олени Пчілки в Києві; 1915-1916 pp.-у Гадячі, причому російським правописом, т.зв. "ярижкою", щоб обійти заборону українськомовної преси в роки війни. Важко переоцінити значення публікації в Києві впродовж 1906-1914 pp., в основному, на кошти заслуженого для української справи мецената Євгена Чикаленка, щоденної газети "Рада", навколо якої гуртувалася українська інтелігенція. В 1907 р. перенесено зі Львова до Києва друкування "Літературно-наукового вісника". Важливе значення в літературному житті відігравав часопис "Українська хата" (1909-1914).

Великим був внесок у розвиток української культури видавництва "Час", що діяло в Києві в 1908-1920 pp. Фундаторами і керівниками цього поставленого на належному фаховому рівні підприємства стали Василь Королів-Старий, Максим Синицький, Модест Левицький, П.Петрушевський. Видавництво мало друкарню і книгарню, а капітал його - річ нечувана перед тим для української установи - перевищив мільйон карбованців. Серед видань були твори українських письменників і переклади з різних мов, підручники, брошури для широкого кола читачів, кольорові поштівки з текстами народних пісень Амвросія Ждахи. В Одесі перше українське видавництво "Сніп" засноване 1905 р. заходами голови одеської "Просвіти", визначного книгознавця, бібліографа і лексикографа Михайла Комарова13. Невеликі українські видавництва діяли і в інших містах Наддніпрянщини.

Як і раніше, україномовні книжки друкувалися також у Петербурзі та Москві, де різні друкарні приймали замовлення українських письменників і освітніх діячів; окремі російські книгарі-видавці видавали українські лубочні друки для заробітку. Місячник "Украинская жизнь" виходив у Москві 1912-1917 pp. за редакцією Симона Петлюри та Олександра Саліковського, інформуючи про життя України також і тих, хто не знав української мови. В 1898-1917 pp. видавничу діяльність у Петербурзі вело Благодійне товариство для поширення загальнокорисних і дешевих книжок, очолене Данилом Мордовцевим. Відомо понад 80 виданих ним брошур з природознавства, сільського господарства, медицини. Проте українському книговиданню і далі доводилося долати найрізноманітніші перешкоди, зумовлені як політикою уряду, так і свавіллям місцевої адміністрації. З 1914 р. репресії відновилися з новою силою.

1.2. Розвиток видавничої справи на Галичині

Як вже зазначалося, в Галичині умови для розвитку української культури на національній основі були незрівнянно сприятливішими, ніж на землях, підвладних Російській імперії. Імперія Габсбурґів, принаймні, не заперечувала існування українців (що їх тут, як і в Буковині та на Закарпатті, ще довго називали русинами) як окремого народу. Цензурні обмеження були пов'язані, насамперед, зі змістом видань, а не з їхньою мовою. З впровадженням з 60-х pp. конституційного ладу попередню цензуру скасовано, але прокуратурі надано право конфісковувати надруковані тексти з політичних та інших мотивів. У той же час, управління в Галичині фактично передано польській меншині, оскільки недемократичне виборче законодавство поставило провінційне самоврядування під контроль великих землевласників, а ними були поляки. Не дивно, що протегувалися польські середні школи, урядові субсидії надавалися в першу чергу польським культурно-освітнім установам. Проте існувала можливість легального відстоювання політичних прав українською бі