Постать Елізавети І у Історії Англії

Вступ.

І. Золоте століття Англії – Єлизаветинська епоха або «Вік Глоріани».

1. 1. Характеристика Англії до приходу Єлизавети.

1. 2. Розквіт абсолютизму. Правління Єлизавети Тюдор.

1.2.1. Внутрішня політика правління Єлизавети І.

1.2.2. Проблеми визначення цілей і стратегій зовнішньої політики Єлизавети І Тюдор.

1.3. Єлизавета І та церква.

1.4. Культурне життя Англії ХVІ ст.

2. Колоніальна політика Єлизавети.

3.1. Пошуки сухопутних шляхів у Персію.

3.2. Пошуки Північно-західного шляху в Індію і Китай.

3.3. Створення Ост-Індської компанії.

Висновок.

Список використаних джерел та літератури.


Вступ

Актуальність теми дослідження. XVIст. ознаменувався кардинальними змінами у розвитку структури міжнародних відносин, одним із найяскравіших проявів чого стала переоцінка ролі та значення окремих країн в європейському політичному системотворенні. На ключові позиції висунулись ті монархії, що обрали курс на реалізацію політики державного інтересу. Особливе місце серед них належало Англії - країні, своєрідність історичного моменту в якій полягала в тому, що, попри периферійного геополітичного становища та суспільної кризи середини XVIст., її керівні кола виявили спроможність до здійснення ряду кардинальних перетворень, забезпечивши цим піднесення Англії на рівень провідних держав того часу. Підвалини майбутнього успіху формувались з перших років правління королеви Єлизавети (1558 - 1603). Прорив Англії у міжнародний європейський простір відбувався у непростій ситуації. З одного боку, він розгортався на тлі затяжних, фактично традиційних континентальних конфліктів, а з іншого - проходив в умовах формування нових чинників міжнародної політики. А сама загострення міжконфесійних протиріч, зростання антиіспанського визвольного руху в Нідерландах, вступу європейських країн у боротьбу за колоніальні володіння та встановлення контролю за комунікаціями з країнами Сходу, виникнення міждержавних союзів нового типу.

Характер і основні напрями англійської зовнішньої політики другої були нерозривно пов'язані з внутрішнім розвитком країни. Специфіка останнього визначалась наявністю, поряд із усталеними соціальними та династичними засадами, легітимно визнаних нових економічних, соціальних та релігійних інституцій, тобто співіснуванням в єдиному цілому альтернативних підходів та явищ. Цим не тільки зумовлювався перехідний характер англійського суспільства на зламі століть, а й визначався серединний шлях Англії у розбудові європейської цивілізації в рамках ранньої фази творення світової системи міжнародних відносин.

Мета дослідженняполягає у відображенні характеру, головних напрямів і принципів реалізації політики Єлизавети Англійської, в окресленні етапів її розвитку, у визначенні місця, ролі та значення англійського зовнішньополітичного курсу в генезисі європейської та світової системи держав.

Виходячи з поставленої мети потрібно вирішити перед собою такі завдання:

Øпростежити процес піднесення Англії та охарактеризувати політичний стан Англії до приходу Єлизавети;

Øз'ясувати характер розквіту абсолютизму за правління Єлизавети Тюдор;

Øпроаналізувати внутрішню і зовнішню політику правління Єлизавети Англійської;

Øдослідити королівський двір Єлизавети І.

Методи дослідження. Сучасний стан розвитку історичної науки засвідчує неплідність обмеження якимось одним методом без загрози втратити наукове обґрунтування при розв'язанні поставлених завдань. Щоб досягти мети адекватного відображення логіки історичних процесів та багатолінійності їх виміру, необхідно при аналізі чисельних і часто суперечливих фактів поєднувати різні методи. Широку картину конкретно-історичного контексту дозволяє відтворити застосування принципу історизму. Він доповнюється системним методом, який відкриває можливості для структурно-функціонального аналізу історичних реалій. Наявність міждисциплінарних проблем потребує залучення історико-психологічного та історико-соціологічного методів і проведення геополітичного аналізу. Використання порівняльно-історичного методу забезпечує відтворення загальної суті та конкретних нюансів міждержавних та міждинастичних відносин у європейському історичному просторі.


І. Золоте століття Англії – Єлизаветинська епоха або «Вік Глоріани»

1. 1. Характеристика Англії до приходу Єлизавети

Єлизавета I правила за допомогою створених і розпропагандованих нею самою образів. Придворні і піддані знаходилися у владі цих образів, і вже чотири сторіччя вони вводять в оману істориків. Перша ілюзія пов'язана з тим, що хаос і катастрофи дісталися їй в спадок; друга — що її правління ознаменувало золоте століття нації. Теми з'явилися відразу ж після сходження Єлизавети на трон. 14 січня 1559 року, через 8 тижнів після запанування нової королеви, в Лондоні відбулася її коронація. Все це наочно свідчило про початок нового правління. Жива картина в Корнхілі представляла Єлизавету в дитинстві; її тримали чотири фігури, одягнені в костюми чотирьох чеснот. Одночасно ці чесноти скидали чотири протистоячі їм гріхи. Як свідчив звіт про процесію, в швидкому порядку складений урядовим друкарем, "праведна релігія йде на зміну язичництву і неуцтву; любов до підданих йде на зміну непокорі і гордовитості; мудрість йде на зміну дурості і пихатості; справедливість йде на зміну хабарництву". Майбутня слава торжествувала над колишніми невдачами. Протягом декількох тижнів сподвижники Єлизавети через друкарське слово і проповіді поливали брудом її попередників на троні: тепер все буде по-іншому, набагато краще! Жива картина на Флітстріт втілювала собою єдність правди і гармонії: королева, одягнена в парламентський одяг, сиділа під біблейським написом «Дебора, суддя і відтворювач роду ізраїлевого»[1]і давала вказівки йоменам свого королівства. Єлизавета демонструвала рішучий розрив з минулим.

Хоча Єлизавета і була схильна до перебільшень, її правління дійсно відрізнялося новизною. Під виглядом того, що Таємна рада Марії була дуже великою і розколотою, Єлизавета розпустила дві третини її членів і замінила їх своїми власними родичами, сподвижниками. В главі їх стояли Вільям Сесіл, Ніколас Бекон і Томас Перрі. У королівських володіннях і при суді зміни були ще значнішими: Єлизавета оточила себе людьми, яким вона могла довіряти, зокрема родичами матері і своїми палацовими службовцями. Так вона створила досить однорідний уряд, що відрізнявся особистою відданістю королеві і ідеологічною відданістю протестантизму, тому що, розпускаючи прихильників Марії, вона позбавилася католиків, а призначивши наново деяких міністрів Едуарда VI, одержала вірних протестантів. Але не слід спокушатися з приводу новизни і однорідності режиму. «Нові люди» Єлизавети були переважно досвідченими адміністраторами ще часів Едуарда, а політичні міркування зподвигли її залишити декілька консервативних радників.

Влада, що завжди залишалася владою, ховалася за маскою реформ, а створений Єлизаветою образ дійсно був блискучим нововведенням. Дискредитуючи своїх попередників і цілеспрямовано відокремлюючи себе від них, Єлизавета намагалася знайти собі підтримку. Вся провина за нещастя, що відбувалися в королівстві, лягала в основному на колишніх правителів, яких звинувачували у відданості католицизму і Іспанії. Зміна правителя, як уявлялося, стане рішенням проблем. Єлизаветі треба було відокремити своє правління від правління Марії, тому що їх об'єднувало дещо спільне: обидві вони були жінками, а деякі чоловіки були схильні приписувати труднощі при царюванні Марії її приналежністю до жіночої статі. Томас Бікон ще в 1554 році звертався до Бога з молитвою: «Ти поставив правити над нами жінку, яка була створена Тобою для того, щоб підкорятися чоловіку і якої Ти в своєму священному посланні наказав зберігати мовчання у присутності людей. Господи! Відняти імперію у чоловіка і віддати її жінці здається вірним знаком того, що ти прогнівався на нас, англійців».[2]

Бікон повторив свої слова у пресі в 1563 році без вказівок на те, що протестантська королева була краще католицькою або що Єлизавета була меншим покаранням, ніж Марія. Правління жінки було порушенням природного порядку речей і повинно було обов'язково привести до катастрофи.

Єлизаветі, як і Марії, довелося зіткнутися з проблемою створення іміджу — образу, відповідного жінці-государині. У проповідях і повчальній літературі англійцям XVI століття пропонувався ідеал жінки, і це був ідеал, який не залишав місця незамужній жінці-правителю: жінка повинна бути дружиною, мовчазною, слухняною і домашньою. Вона повинна управляти власною кухнею, але вже ніяк не власним королівством. За межами кухні вона потрапляє під владу чоловіка, тому що фізично, інтелектуально і емоційно стоїть нижче за нього. Жінці відводилася роль пасивна і підпорядкована. У весь час правління Єлизавети проповідника продовжували наполягати на тому, що це заняття суперечить природі жінки, яка повинна належати сім'ї і підкорятися владі чоловіка. Якщо вона без цього підпорядкування не може управляти власним будинком, як може Єлизавета управляти королівством?

Єлизавету постійно пригноблювала усвідомлення того, що вона «всього лише» жінка. В рамках цього усвідомленння їй здавалося, що чоловіки, з якими їй доводилося працювати, дивилися на неї як на істоту збиткову і невмілу через її жіночу природу. Грунт для такого відчуття був. У 1560 році Вільям Сесіл не на жарт розгнівався, дізнавшись, що посол обговорював з Єлизаветою депешу з Парижа, яка була «дуже складною для жіночого розуму». У 1592 році з'ясувалося, що лорд-представник в Ірландії усюди поносив її на чому світ стоїть: «Ох, дурна баба, вона виводить мене з себе понад всяку міру! Жоден інший монарх в нашому християнському світі зі мною б так не вчинив»[3]. Коли справи в королівстві пішли гірше, причиною всіх бід теж стала жіноча стать королеви. У 1597 році граф Ессекс говорив французькому послу: «При дворі нами керують дві речі — повільність і непостійність. Обома ми зобов'язані жіночій статі нашої королеви». Нижчі верстви населення і зовсім не вірили у те, що ними управляє жінка. У 1591 році в Ессексі стверджував, що королева — просто маріонетка, керована перами. Трохи пізніше лондонська мешканка, вперше побачивши Єлизавету, вигукнула: «Боже, королева — жінка!» — як це може бути?[4]

За сорок чотири роки її правління ("єлизаветинська епоха") абсолютизм досягнув найвищого розквіту, була продовжена Реформація, Англія стала одною з ведучих держав Європи, суперницею католицької Іспанії в боротьбі за світове панування. Після смерті Єлизавети, англійський престол зайняв її внучатий племінник шотландський король Яків VI Стюарт, котрий об'єднав під своєю владою Англію і Шотландію.

1. 2. Розквіт абсолютизму. Правління Єлизавети Тюдор

1.2.1. Внутрішня політика правління Єлизавети І

Соціальний характер урядової політики знайшов яскравий відбиток в аграрній сфері. Тюдори впродовж усього XVI ст. досить послідовно здійснювали політику обмеження огороджувань. Вони керувались природними для монархів мотивами: з одного боку, побоюванням соціальних заворушень, з іншого — бажанням забезпечити країну збіжжям, зберегти платників податків, гарантувати державі військові ресурси. Спроби зупинити огородження виявились малоефективними. Їх повний дозвіл, чого домагались джентрі, залишався майже неможливим внаслідок опору земельної аристократії. У 1593 р. під тиском певних кіл уряд скасував акт 1563 р. і дозволив огороджування. Це призвело до таких негативних наслідків, як нестача хліба, голод, виступи селян, і змусило уряд вже у 1597 р. повернутися до попередньої політики обмеження огороджувань.[5]

Ще більш непослідовний характер носила промислова політика королеви Єлизавети. В цілому її законодавчі акти спрямовувались на підтримку міського цехового ремесла і на обмеження нового виробництва на селі, але через наявність в них численних винятків і застережень далеко не завжди досягали поставленої мети. Більше того - приймались навіть закони дозволяючого характеру, як, зокрема, закон 1575 р. "Про дозвіл займатись риболовством у сільських районах графств Уільтшир, Сомерсет, Глостер". Уряд сприяв розвиткові військових галузей виробництва, стимулював створення в них великих підприємств, передавав окремим особам монополії на виробництво певних видів військової продукції, що до кінця 1680-х pp. мало деяке прогресивне значення. Особливе місце в промисловій політиці посідали протекційні акти відносно заборони імпорту в Англію іноземних промислових виробів і обмеження експорту окремих видів сировини.

Непослідовність королівського уряду виявлялась також у його торговельній політиці: з одного боку, він намагався підняти провінційну торгівлю, з іншого — надати вагомі переваги великим компаніям Лондона. Зосереджуючи в своїх руках значні капітали, торгові компанії відігравали суттєву роль у формуванні національного ринку і створенні економічної цілісності Англії.

Вся внутрішня політика королеви Єлизавети І — аграрна, промислова, фінансова, торговельна — спрямовувалась на збереження "веселої, старої Англії". Однак корисність її саме в цьому плані з різних причин виявилась для пануючих соціальних верств недостатньою. А ось новому дворянству і буржуазним елементам у місті й на селі вона надавала можливість швидкого збагачення. Цьому особливо сприяла діяльність у торговельній та фінансовій областях, спрямована на завоювання морських торговельних шляхів і зовнішніх ринків, на витіснення ганзейських купців з Англії і з посередницької торгівлі, на боротьбу з Іспанією за проникнення у Новин світ. Вона проводилась в інтересах джентрі та буржуазії, і тому Тюдори користувались в їх середовищі надзвичайною популярністю.

Зростання життєвого рівня, демографічні процеси, урядова політика значною мірою сприяли підвищенню мобільності населення Англії. Особливо показовим є приклад Лондона: в 1545 р. в ньому проживало 80 тисяч чоловік, а вже в 1600 р. — близько 150 тисяч[6]. Зворотною стороною експропріації селянства стала внутрішня колонізація нових промислових районів, створення кадрового резерву для англійського флоту, організація заморських експедицій і загалом проблема пошуку нового власного місця у житті. Розпад місцевих громад, в яких індивідуальне буття підкорялось комунальним принципам, підносив окрему особу до стану самостійного індивіда соціальної дії.

Перехідний характер єлизаветинського часу дає змогу використати у загальному його описі поняття "суспільно-політична парадигма". Під цим терміном розуміється фундаментальна картина соціального світу, яка охоплює комплекс основоположних уявлень про суспільство і особу, модель "законної" суспільно-політичної системи з її формами, цілями і засобами існування. Суспільно-політична парадигма певним чином інтегрує особисті параметри, через які індивідуум сприймає інших людей як своїх сучасників і партнерів по спілкуванню та життєдіяльності. У свою чергу, парадигма виступає інтерпретатором соціальної дійсності для окремої особи, будучи для неї, до певної міри, функцією регулятора і координатора діяльності людей.

Ринкові відносини та "дух капіталізму", як його визначив М.Вебер, вільне підприємництво вели до мало в чому обмеженого індивідуалізму. Однак суспільство ще не перетворилось на сукупність рівноцінних особистостей. Сфера власних економічних і конфесійних (навіть при співіснуванні кількох конфесій) інтересів ще не визволилась від державного, політичного контролю. Така "протоліберальна", центристська суспільно-політична парадигма визначила тюдорівський Англії серединний шлях у житті Європи XVI ст. Вона забезпечила інтереси майже всіх прошарків англійського суспільства і створила міф про "золоту добу" королеви Єлизавети. Відомий італійський філософ Д.Віко слушно зауважив, що коли хтось стає знаменитістю у позитивному чи негативному значенні цього слова, народ поспішає скласти про нього легенду, яка, з точки зору фактичної вірогідності, є брехнею, хоча водночас це і є так звана ідеальна правда, тому що народ не створює нічого, що б не мало справжньої аналогії.

Дійсно, королівська влада Англії проводила достатньо збалансовану внутрішню політику, яка насамперед відповідала інтересам пануючих соціальних прошарків. Але й для більшості населення країни друга половина XVI ст. стала часом зростання добробуту і життєвого рівня. Звідси ті популярність і навіть обожнення, які оточували ім'я королеви Єлизавети. Економічні і соціальні зміни відкривали представникам різних верств англійського суспільства можливість для збагачення і соціального зростання.

Важливим чинником державного піднесення стало поширення капіталістичних елементів. Д.Неф і О.Дмитрієва більш ніж оптимістично оцінюють рівень їх розвитку, підкреслюючи високий потенціал капіталістичних засад[7]. Визнаючи важливість подібних висновків, не слід, однак, перебільшувати вплив капіталістичного укладу на англійську суспільно-політичну парадигму і вже як наслідок на реалізацію його королівською політикою. Сучасні дослідження засвідчують довготривалість та суперечливість просування процесу інновацій у матеріальній культурі лондонців. У другій половині XVI ст. він був ледве помітним, а враховуючи, що столиця завжди випереджала периферію, загалом у країні його результати виявились незначними.

1.2.2. Проблеми визначення цілей і стратегій зовнішньої політики Єлизавети І Тюдор

У день смерті Марії Тюдор, 17 листопада 1558 p., парламент проголосив королевою Англії молодшу доньку Генріха VIII Єлизавету Тюдор. І вже в першому документі нової королеви, написаному державним секретарем Уільямом Сесілем, який приступив до виконання обов'язків ще до формального призначення на посаду, питанням зовнішньої політики відводилося важливе місце. Сесіль підкреслив необхідність посилення захисту всіх районів, яким могли загрожувати Франція чи Шотландія, враховуючи, що з ними Англія знаходилась у стані війни. Спеціальні посли відряджались до Папи Римського з повідомленням про перехід корони до королеви Єлизавети І[8]. Звичайно, поки що питання безпеки в документі подавалися як невідкладні поточні справи, що потребували негайного вирішення.

Значно ширшим та набагато складнішим було завдання по формуванню зовнішньополітичного курсу країни, як цілого комплексу взаємообумовлених проблем, про що досить красномовно свідчать ті питання, які постали перед королевою та її урядом вже взимку — навесні 1558-1559 pp. Насамперед це легітимність влади королеви Єлизавети. Ще 17 травня 1536 р. архієпископ Кентерберійський анулював шлюб Генріха VIII з Анною Болейн, що одразу робило доньку короля незаконнонародженою і позбавляло її прав на англійську корону. Значно раніше, 11 липня 1533 p., шлюб Генріха VIII і Анни Болейн оголосив недійсним і позбавленим сили Папа Римський Климент VII, який під загрозою відлучення від церкви вимагав від короля повернення до першої дружини Катерини Арагонської. Таким чином, ще коли Єлизаветі Тюдор не виповнилося й трьох років, вона двічі стала незаконнонародженою як в самій Англії, так і за кордоном, в інших європейських країнах. Втім, доля і надалі не пестувала її.

У 1544 p., згідно з Актом про успадкування, Єлизавета вважалась третьою серед наступників корони. Король Генріх VIII, який помер у 1547 p., включив Єлизавету, так само як і Марію, до лінії спадкоємців корони, але в своєму заповіті не підтвердив законності їх народження. Офіційно вони продовжували вважатись незаконнонародженими і через це не мали права легально претендувати на корону. Тому після смерті короля Едуарда спалахнула боротьба між Марією Тюдор та Джейн Грей, внучатою племінницею короля Генріха VIII. І хоча правління королеви Марії формально легітимізувалось, сприйняття переходу корони до жіночої лінії Тюдорів і ставлення до обох сестер було у католицькій Європі неоднозначним. Не дивно, що після смерті Марії Тюдор королева Шотландії Марія Стюарт, на той час дружина французького дофіна Франціска, під впливом свекра, короля Франції Генріха II, приєднала до свого ще й англійський герб. Правда, до прийняття титулу королеви Англії справа не дійшла, оскільки французькому королю потрібен був мир разом з містом Кале.

Вибір королевою Єлизаветою конфесійної політики тісно переплітався з дипломатичними переговорами в Като-Камбрезі. Д.Ніл вважав, що королева змушено проводила консервативну релігійну політику, доки не був підписаний договір із Францією.

У 1582-1583 pp. королева Єлизавета та її радники багато часу виділили подіям на півночі країни, які, хоча безпосередньо і не загрожували державним основам, але мали скандальний характер. Семидесятирічний архієпископ Йоркський Едвін Сендс, друга фігура в ієрархії англійських прелатів, поскаржився лорду Берлі на провокацію, організовану проти нього одним із адміністративних службовців Йоркширу — високим шеріфом графства Робертом Степлтоном. Спір між представниками світської і духовної влади довелось вирішувати Єлизаветі, Вважаючи, що її політиці більших збитків завдасть дискредитація йоркського архієпископа, королева наказала заарештувати шерифа і виправдати єпископа[9]. Однак справа висвітила більш широку проблему — сприйняття англійцями суспільного устрою. Вважалось, що живий та неживий світи побудовані на однакових принципах, пов'язані і один з одним і самі по собі у відповідності до внутрішніх якостей, ієрархічності та нерозривності всіх елементів. Все це віддзеркалювалось і в уявленнях про суспільство.

Отож, суспільна організація набувала "природної форми", в якій упорядкування частин "політичного тіла" підпорядковувалось принципам взаємної користі і взаємного служіння. Порушення будь-якої ланки неминуче могло призвести до катастрофи. Призначення монарха полягало не тільки у підтримці взаємозв'язків у суспільстві, підтримці його життєдії як єдиного організму, а й в утвердженні святості власної влади[10]. Недаремно таке велике значення відігравало творення культу королеви Єлизавети. Завдання духовенства полягало у покорі монарху, воно повинно було займатись лише питаннями віри і моралі. Таким чином, у справі йоркшірського архієпископа у Лондоні побачили не посягання на міф про моральні переваги англіканського духовенства, а необхідність відновити порушений суспільний спокій і вказівку займатись кожному своєю справою. Усвідомлення вищими державними колами Англії місця церкви в суспільстві тісно пов'язане з переосмисленням становища конфесій в дипломатичній діяльності.

У західноєвропейських відносинах часів середньовіччя церква відігравала особливу і виключно важливу роль як самостійний політичний інститут. Церковні інтереси досить часто домінували у зовнішній політиці більшості держав. Але в епоху становлення централізованих монархій претензії церкви на світську владу зустрічали опір з боку національних владних структур. Реформація призвела до загострення міжконфесійної боротьби в міжнародних відносинах у формі католицько-протестантського протистояння. Спочатку це стосувалось тільки німецьких земель, але згодом поширилось і на інші країни регіону. Найвищого рівня воно досягло у XVII ст., в період Тридцятилітньої війни.

На тлі цієї боротьби розгорнулась секуляризація — багатогранний процес змін у суспільному житті, один із зовнішніх досить виразно окреслених моментів становлення сучасного світу. У.Боусма оглядаючи питання секуляризації європейського суспільства у ХУІІ ст., вказав на його загальноприйняте розуміння у формі про вивільнення з-під контролю духовенства як суспільної групи контролю церкви як інституту чи моральної сили, з-під релігійного впливу взагалі[11]. Зворотною стороною такої наочності є досить незначна історіографічна розробка проблеми. Питання ж секуляризації зовнішньої політики доби правління королеви Єлизавети спеціально зовсім не розглядалось.

Особливо яскраво це виявилось вже на початку 1560-х років у португальській політиці Англії. Як зазначалось вище, Португалія та Іспанія, за посередництва папства, уклали Тордесільяський і Сарагоський договори, які поділили світ на сфери впливу. Внаслідок цього інші європейські країни не допускались у Новий світ. Однак у 1550-х роках англійці налагодили активну торгівлю з Гвінеєю і Марокко, які входили до португальської Індії. Після протестів короля Португалії англійська королева Марія визнала правомірність Тордесільяського договору і заборонила англійцям вступати в контакт з африканським населенням. По-іншому поставилась до цього королева Єлизавета. Португальському послу, який прибув до Лондона у 1561 р. з протестом проти поновлення плавань англійців до Африки, було заявлено, що Англія не вважає за необхідне рахуватись з папським договором про передачу Ост-Індії під контроль Португалії, а надалі керуватиметься принципом "фактичної окупації", тобто визнаватиме владу португальців лише в місцях їхньої присутності. Показово, що і в подальшому, фактично до приєднання Португалії до Іспанії у 1581 p., Англія так і не визнала міжнародно-правової основи договору.

Таким чином, можна стверджувати, що вже на початку 1560-х років королева Єлизавета вивела зовнішню політику Англії як суб'єкта регіональної системи міжнародних відносин Західної Європи з-під контролю католицької церкви. Черговий раз це підтвердив факт відмови королеви Єлизавети взяти участь у роботі Тридентського собору, що знову зібрався у 1562 р. під егідою папи для вирішення цілої низки питань, у тому числі і міжнародного плану[12].

Однак для істориків, які вбачають у політиці королеви Єлизавети "конфесійні" мотиви, дії англійського уряду на користь європейських протестантських сил слугують аргументом для підтвердження їх концепції. Не розглядаючи окремо кожну з цих дій, оскільки їх чимало в роботах такого плану, спробуємо скласти їх класифікацію. Можна виділити три групи зовнішньополітичних акцій Англії антикатолицького спрямування: перші розгортались в європейському міжнародному просторі; другі — на національних теренах європейських країн; треті — на території Нового світу.

Перша група зовнішньополітичних акцій Англії протестантського плану була пов'язана із західноєвропейським дипломатичним простором. Йдеться про утворення таких міжнародних коаліцій, союзів тощо, які б захищали інтереси Реформації та в умовах існування яких Англія підпорядковувала б свої державні інтереси справам релігії. Першу міжнародну угоду на користь протестантів королева Єлизавета уклала з французькими гугенотами у вересні 1562 р.[13]Введення, згідно з домовленістю, англійських військ на континент призвело до нової англо-французької війни, яка, втім, так і не принесла королеві Єлизаветі бажаних результатів — повернення Кале. Підписаний у квітні 1564 р. мир між Єлизаветою та королем Франції Карлом IX показав небезпеку прямого втручання і в релігійні війни, і у внутрішні справи іншої країни. Тому в майбутньому, враховуючи уроки угоди, Єлизавета у стосунках з протестантами надовго відмовилась від двосторонніх зобов'язань і відверто надавала перевагу багатостороннім союзам.

Наприкінці 1560-х років у столицях німецьких протестантських країн з ініціативи курфюрста Фрідріха Пфальцського почала розповсюджуватись ідея єдиного протестантського фронту, Одночасно і Англія, після довгої перерви, посилила увагу до подій у Центральній та Північній Європі. Особливо вона активізувалась у цьому регіоні з початку 1569 р. у зв'язку з ускладненнями внутрішнього і зовнішнього порядку. Інтереси двох сторін співпали, і в травні—серпні 1569 р. розгорнулись активні англо-німецькі переговори про союз. Але оскільки й тут Англія не перейшла до наступальної позиції, переклавши відповідальність за те, що відбувалось, на німецьку сторону, то на Ерфуртському з'їзді лютеранських і кальвіністських князів імперії ідея не пройшла. Як вважає фінський історик Е.Коурі, який спеціально досліджував цю проблему, основу майбутньої коаліції мали скласти політичні та економічні інтереси майже всіх учасників, в тому числі і Англії, а питання єдності протестантських сил і необхідності згуртування проти католицької небезпеки відійшли на другий плай[14].

Оцінюючи "конфесійну політику", необхідно згадати і укладений Англією в квітні 1672 р. в Блуа союзний договір з католицькою Францією. Він став своєрідною політичною альтернативою шлюбному союзу королеви Єлизавети і герцога Анжу (невдовзі короля Франції Генріха III). За зовнішньою стороною цього шлюбу в дійсності крились наміри французьких гугенотів організувати франко-англійську експедицію на допомогу нідерландським кальвіністам. Мова йшла про єдність і перемогу загальної справи Реформації. Відмовившись від шлюбу, королева Єлизавета віддала перевагу іншому варіанту, який не передбачав особистої жертви заради ідей протестантизму. Щодо Блуаського договору, то він невдовзі склав одну з передумов трагічної для гугенотів Варфоломіївської ночі і об'єктивно перетворився на антипротестантську акцію.

Лише через двадцять три роки після першої спроби англійська королева знову пішла на укладення двостороннього договору з протестантською країною: у серпні 1585 р. Генеральні штати Сполучених Провінцій і Англія підписали угоду. Зробити це королеву Єлизавету змусили обставини передусім міжнародного порядку[15]. Питання релігії проходили в цій угоді як другорядні, а основне, на чому робився акцент, — необхідність забезпечити спільний захист від Іспанії. У 1590-ті роки договори з Республікою Сполучених Провінцій також не носили конфесійного характеру. Вони підписувались в рамках англо-франко-нідерландської домовленості про утворення цими країнами Троїстого союзу. Головна ж мета блоку двох протестантських і однієї католицької держави полягала у боротьбі з Іспанією.

Щодо другої групи зовнішньополітичних дій, то вона охоплювала національні терени досить незначного числа країн — Франції, Шотландії, Нідерландів, тобто держав, репрезентованих значними і впливовими протестантськими силами. З різних причин всі вони боролись із власною, католицькою за характером королівською владою, що було наслідком історико-релігійного розвитку цих країн. До того ж Франція і Шотландія залишались традиційними геополітичними ворогами Англії. В 1567 p., після ряду англо-іранських конфліктів, Іспанія і Нідерланди, де розташовувались іспанські війська герцога Альби, фактично теж стали супротивниками Англії. За таких умов втручання Англії у внутрішні справи всіх цих держав на боці протестантської меншості стало одним із головних методів творення національної політики. На зміну безпосереднім воєнним операціям англійських військ прийшли таємні акції, спрямовані на підтримку сепаратистських сил. Серед англійських політиків домінували уявлення, які досить чітко сформулював у своїй "Короткій пам'ятці про стан королівства", написаній у 1569 p., головний радник королеви сер Уільям Сесіль. Говорячи про необхідність допомоги повсталим у Франції і Нідерландах, він підкреслював, що це "менш небезпечно для королівства, ніж відправляти туди англійські сили". Краще, на думку У.Сесіля, "розпалити вогонь у хатах сусідів і не дати йому згаснути". Подібні погляди набули досить помітного поширення серед англійських дипломатів, підтверджуючи наявність певного державного курсу. Дійсно, висловлювань такого роду робилось чимало, але наведемо лише один, проте досить характерний приклад. У 1570-ті роки представник королеви Єлизавети у Нідерландах писав державному секретареві Англії серу Уолсінгему: "... війна розпочинається знову на користь Англії". Втім не тільки це складало мету королеви Єлизавети. Головне полягало у переростанні внутрішнього конфлікту в одній із вищезгаданих країн на міжнародний. Найперспективнішою вбачалась війна Франції з Іспанією, менш ймовірною — Шотландії з Іспанією. Але найбільш реальним виглядало продовження визвольної війни фактично незалежних з 1572 р. північних нідерландських провінцій з Іспанією. Звичайно, знаряддям цієї політики мали виступати ті самі протестантські сили, які повинні були втягнути свої країни у війну з католицькою Іспанією.

Таке спрямування англійської зовнішньої політики не було таємницею для європейських політиків. За словами одного з радників французького короля Карла IX, де Морвіля, королева Єлизавета, якщо вірити не її заявам, а її діям, прагнула залишатись на позиції спостерігача.

Фактично союз Англії з протестантськими, досить часто антидержавними силами ряду західноєвропейських країн, спрямований проти католицьких монархів, сприяв розгортанню антинаціональної за характером громадянської війни, яка відповідала державним інтересам Англії і ніяк не слугувала загальнопротестантській справі. До того ж, далеко не завжди англійці взагалі підтримували протестантів. Найяскравіше це виявилось у нідерландських подіях 1570-х років, коли королева Єлизавета орієнтувалась на представників католицької іспанської адміністрації у провінціях або на католицьке дворянство південних провінцій Нідерландів. Щодо підтримки протестантських північних провінцій, то вони приносились у жертву національним інтересам Англії.

Аналогічною виявилась у 1580 р. позиція королеви Єлизавети з "португальського питання", коли католицький претендент на португальську корону, після її загарбання Філіппом II, знайшов повне порозуміння у Лондоні з приводу визволення Португалії від іспанської окупації. Зважаючи на відповідність вищеозначеної дії цілям ослаблення Іспанії та державним потребам Англії, конфесійна належність претендента не мала значення.

Безумовно, в дослідницькій літературі давно підкреслювалась така особливість зовнішньої політики королеви Єлизавети. Ще Д.Грін писав, що для дій королеви більш характерним було намагання проводити операції поза межами королівства, ніж допускати ворога до кордонів своєї країни. Д.Влек підносив це як приклад "національної політики", зразок реалізму зовнішнього курсу. Історики загалом робили висновки у плані тактики королеви Єлизавети. Так С.Біндофф називав це "війною на один крок", К.Хілл — "золотою серединою", а Е.Коурі — стратегією "обачливого невтягування". Загальним місцем в історіографії стало підкреслювання у політиці англійської королеви бездіяльності, небажання вдаватись до рішучих заходів, відстороненість від континентальних подій.

До третьої групи зовнішньополітичних акцій Англії можна віднести дії англійців у Новому світі. На думку Д.Тревельяна, англійські мореплавці, яких надихала войовнича релігія протестантизму, під проводом визнаних вождів, насамперед найвеличнішого з них — королеви, у союзі з французькими гугенотами і голландськими морськими грозами, врятували світ від Філіппа II та вогнищ інквізиції.

Однак, як достатньо аргументовано доведено в дослідженнях радянських істориків, мотиви поширення протестантської релігії як стимулу колонізації мали для англійських пропагандистів колоніальної експансії навіть не третьорядне значення. В основному до уваги брався економічний зиск від проникнення у португальські та іспанські колонії. Вказувалось і на вигідні для Англії політичні наслідки колонізації. Для англійців другої половини XVI ст. було цілком зрозумілим, що вест-індські скарби короля Іспанії є нервом війни і тому їх загарбання призведе до ослаблення іспанської сили та краху королівських планів. Особисто для королеви Єлизавети більшу вагу мали коштовності Нового світу, що засвідчило плавання Ф.Дрейка навколо світу. Навпаки, коли у 1568 р. іспанський посол почав відстоювати перед королевою право португальців на володіння частиною Нового світу, посилаючись на користь приєднання народів цих колоній до християнської віри, то це зовсім не виглядало вагомим аргументом в її очах, і королева взагалі відмовилась розглядати дане питання.

Точку зору Д.Тревельяна у такому вигляді майже ніхто з англійських істориків не поділяє. В своєму ґрунтовному дослідженні "Перед Армадою: зростання англійської зовнішньої політики" Р.Уернхам пов'язував заморську політику з геополітичним становищем Англії та фінансово-економічними інтересами англійців і тому вважав, що королева Єлизавета надавала їй такого важливого значення, виділивши трохи не в першорядну[16]. З цим, безумовно, не можна не погодитись.

Отже, розглянувши зовнішньополітичні акції Англії другої половини XVI ст., які можна трактувати на користь "конфесійної політики", слід зазначити, що союз із протестантськими силами забезпечував втручання у справи різних країн з метою створення вигідної для Англії міжнародної ситуації і був нічим іншим, як формою використання релігійного фактору в національних політичних інтересах. У зв'язку з цим необхідно звернути увагу на те, що політика Англії, покликана бути найбільш показовою в конфесійному плані по відношенню до нідерландських подій, які розгортались під прапором кальвінізму, навпаки, засвідчила перевагу державних і соціальних пріоритетів у процесі її формування та реалізації. Наприкінці XVI ст. Англія розпочала війну з Іспанією, вступивши в союз з кальвіністською Республікою Сполучених Провінцій та католицькою Францією. Таке міжконфесійне об'єднання лише підкреслює секуляризаційний характер зовнішньої політики Англії. Адже йшлося про національні інтереси, а не про втілення ідеї протестантизму, що означало б підпорядкування політичних завдань та інтересів "царства земного" "царству небесному", тобто конфесійним цілям — загальній і абстрактній істині у зовнішній політиці.

Втім, якщо все-таки визнати, що королева Єлизавета проводила релігійну політику, то творення її необхідно поставити в заслугу "протестантській партії" при дворі англійської королеви, або "партії війни", за визначенням К.Ріда. На чолі її стояли давній фаворит королеви Єлизавети граф Лестер та її державний секретар сер Уолсінгем. Якщо Ф.Уолсінгем дійсно представляв ідейних протестантів і намагався втілити їх принципи у зовнішню політику, то граф Лестер належав до політичних протестантів. Певну роль у формуванні пропротестантських уподобань графа Лестера відіграли його фінансові ускладнення і необхідність використовувати ідеї протестантизму в цілях боротьби з лордом Берлі за вплив на королеву Єлизавету. Граф Лестер був давнім суперником У.Сесіля за володіння кермом державного управління, а тому і став на сторону герцога Норфолка, внаслідок чого на декілька років втратив свій вплив при королівському дворі. Однак, як стверджував К.Рід, королева дуже рідко приймала сторону "партії війни" на вирішальному етапі реалізації зовнішньополітичних рішень. Як відмічав А.Поллард, навіть поміркований лорд Берлі прагнув до більш рішучої, ніж курс королеви Єлизавети, політики. Тому говорити про перевагу в середовищі членів королівського уряду Англії конфесійного напряму підстав немає. До того ж партії у Таємній раді Англії сформувались, за думкою К.Ріда, в середині 1570-х років, точніше у 1576 p., коли основні риси політики королеви Єлизавети вже визначились.

Все це стосувалось вищих ешелонів англійської влади. Однак не слід нехтувати тим, що протестантські теологи намагались створити свою власну систему цінностей, яка зрештою вела до того ж, що і католицизм — до заперечення автономії всього мирського. Так, зовнішня політика німецьких протестантських князів багато в чому підпорядковувалась інтересам конфесії. В Англії протестанти так само робили спроби втручатись у зовнішню політику королеви Єлизавети. Наведемо лише один приклад. У 1575 р., в період відновлення англо-іспанських відносин, після конфіскації грошей для армії герцога Альби, Єлизавета, йдучи назустріч побажанням нового іспанського губернатора у нідерландських провінціях де Рекезенса, видала прокламацію, за якою лідер нідерландських інсургентів принц Оранжський та його прибічники оголошувались в кордонах англійського королівства поза законом. Англійські пуритани та голландські кальвіністи в Англії виступили проти цього, за що й понесли суворе покарання.

У кінцевому результаті Англія так і не дала прикладу дійсно конфесійної дипломатії — політики, спрямованої на захист в Європі протестантизму. Англія не стала ні ініціатором утворення союзу протестантських країн, ні активною прибічницею цього процесу. Її втручання в справи інших країн на боці протестантських сил мало на меті забезпечення власних інтересів. У близькому оточенні королеви Єлизавети фактично і не було політиків суто конфесійної спрямованості. Для протестантської партії конфесі