Історія медицини в Китаї

Вступ.

1. Історія становлення медицини в Стародавньому Китаї.

2. Особливості китайської медицини та тенденції її розвитку.

3. Вивчення організму людини та його особливості у китайській медицині.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Всі народі світу мають свої традиційні методи лікування, які сторіччями старанно збиралися і бережно зберігалися в пам'яті нащадків. Їх позитивні результати, практичного застосування стали основою досвіду народної медицини. Але в XXст. в зв'язку зі стрімким розвитком хімічної фармакології, появою складних і точних діагностичних апаратів, широким застосуванням фізіотерапії інтерес до традиційних методів лікування стрімко знизився, багато методів стали забуті...

І тільки в остання десятиріччя знову виріс інтерес до народної медицини – вітчизняної, та особливо східної, до якої відноситься і Давньо-Китайська медицина. Це частково обумовлено “фармакологічною перенасиченістю” сучасної медицини і появою негативних реакцій організму (різного роду алергій, “лікарські хвороби”) до нових синтетичних препаратів.

В історичній перспективі китайська медицина в деяких відношеннях обігнала західну. Більш ніж два тисячоліття назад, в пер іуд правлення династії «Весеннего и осеннего периодов» (770-476 гг. до н.е..) та «Враждующих империй» (475-221 гг. до н.е.), в Китаї були записи трудів по медицині книга «Ней-цзин» . Роботи греческого лікаря Гіппократа, жившего в 446-377 гг. до н.е.., який рахувався батьком західної медицини, відносяться до більш пізднего пер іуда. Тому «Ней-цзин» поправу може рахуватися найдавнішою у світі роботою по медицині. «Ней-цзин» включає в себе майже весь практичний медичний досвід, накоплений поколіннями китайських лікарів, об основує теоретичну систематику традиційного лікування Китаю, передає основи китайської лікарської терапії, а також ігловкалування та прижигання, акупунктури.


1. Історія становлення медицини в Стародавньому Китаї

На території Китаю людина жила уже в епоху палеоліту — давньокам'яного віку. Скелет людини, відкопаний на південь від Пекіна (пекінський синантроп), належить до найдавніших виявлених на землі решток людини. Рабовласницький лад склався в Китаї до початку II тис. до н. е., передусім у Північному Китаї, в басейні Жовтої ріки (Хуанхе). До цього ж періоду належить створення китайської писемності, спочатку піктографічної (малюнкової), потім ієрогліфічної, що утрималася протягом тисячоліть. Виняткова складність цієї писемності, що увійшла в прислів'я («китайська грамота»), зумовила трудноприступність грамотності й освіти і монополію щодо них невеликої привілейованої групи жерців і аристократів. Найдавніші пам'ятки китайської писемності, серед яких перший в історії людства календар і перша карта зоряного неба, записані на черепашачих панцирах, на пластинках з пресованого бамбука, на кам'яних і бронзових ритуальних посудинах. Пізніше, в І тис. до н. е., китайські тексти писали на шовку й папері, який уперше почали виробляти в Китаї.

У Стародавньому Китаї було винайдено також порох, компас (магнітна голка), пензель для письма. Ці та деякі інші винаходи проникли з Китаю в інші країни, пізніше їх іноді приписували іншим народам. Вироби китайських промислів — шовки, гончарні, з кості, згодом фаянс і фарфор — широко відомі протягом тисячоліть.

Несторіанство — течія в християнстві, яка виникла у V ст. Назву дістало від імені свого засновника — константинопольського патріарха Несторія.

Серед писемних пам'яток традиційної китайської медицини особливе місце належить трактату «Хуанді Ней-Цзін» (Канон медицини Жовтого Предка). Згідно з легендою, Хуанді — легендарний «Жовтий предок» китайського народу — вважається і основоположником китайської медицини. Йому приписується також авторство першого медичного кодексу «Нуці-Кінг», датованого 2657 р. до н. е. В ньому дуже змістовно визначено можливості медичної науки: «Медицина не може врятувати від смерті, але спроможна продовжити життя, зміцнити моральність, заохочуючи доброчесність, переслідуючи порок — цього смертельного ворога здоров'я,— може вилікувати багато недуг, що уражують бідне людство, і робить сильнішими державу й народ своїми порадами».

Китайці, як і інші стародавні народи, розглядали організм людини як зменшений світ, що в ньому здійснюється постійний взаємообмін між п'ятьма основними елементами, з яких складається світ: вогнем, землею, водою, деревом і металом. Сили цих процесів концентруються в двох протилежних началах — полюсах, від взаємовідношення яких і залежить рівновага чи порушення її як в усьому світі, так і в житті організму. Одне з цих протилежних начал розглядалося як чоловіче (ян) і вважалося активним, світлим, друге — як жіноче (інь) — пасивне, темне. Всі хвороби поділялися відповідно на дві групи: з перевагою начала ян, що проявляється симптомами збудження функцій організму, і з перевагою інь — з ознаками пригнічення всіх функцій[4, c. 12].

У Китайській імперії в період її найбільшого посилення існувала державна медична установа — медичний приказ. Основним його призначенням було обслуговування потреб імператорського двору і передусім особисто імператора. Але у функції його входили також деякі аспекти медичної справи, що були в компетенції державної влади (наприклад, при епідеміях).

Підготовка лікарів у Стародавньому Китаї мала фамільний характер, медичні знання передавалися з роду в рід. З утворенням царства, посиленням впливу релігії почалася й шкільна підготовка лікарів при храмах; керівна роль у медицині перейшла до жерців. В епоху Чжоуської династії (XI—III ст. до н. є.) лікарі за кваліфікацією, яка визначалась відповідними комісіями, поділялись на розряди. Емпірична народна медицина почала поповнюватись великою кількістю засобів містичного характеру. В усі часи поруч з жерцями працювало багато лікарів-емпіриків типу ремісників. За XI—VII ст. до н. е. в літературних пам'ятках Китаю «Шицзін» знаходимо численні відомості медичного характеру. З лікарів Стародавнього Китаю особливою славою користується Бянь Цю, який жив у VI— V ст. до н. е., автор відомого «Трактату про хвороби». За загальною глибокогуманістичною спрямованістю його наукових праць, клінічною спостережливістю Бянь Ціо справедливо вважають китайським Гіппократом; визнають як творця вчення про пульс[4, c. 13].

Лікар Цан Гун (III ст. до н. е.) перший почав вести записи перебігу захворювання досліджуваних хворих (дати огляду їх, помічені зміни в симптомах, призначене лікування, результати лікування).

Хуа Туо, живий з 112 до 207 р. н.е.., використовував для анестезії при своїх сміливих, на той час операціях, яка стала видатною, чайну суміш “Ма-фей-сан”.

Лікар Чжан Чжуанчин (150-219 гг. н.е..) написав вже в той час свою роботу “Рассмотрение различных болезней от воздействия холода”, в яких розглянув питання особливої диалектической діагностики китайської медицини, зберігши значення до сучасного часу.

А в середині III ст. лікар Хуан Фу-ми (215-288 рр.) написав першу спеціальну книгу “Цзя-і-цзин”, яка стала основою всіх наступних видань і досліджень по ігловкалуванню та прижиганію (чжень-цзю-терапія). В працях Сун-си-мяо (VIIст. н.е..), Ван Чу (VIIIст. н.е..) методика чжень-цзю-терапії модернізуеться-становіться більш досконалою, і стає багатством багатьох поколінь.

Іншою значною подією в історії китайської медицини є опублікування Лі Шичженем в 1578 році фармацевтичного збірника «Бен-Цзяо Ган-Му».

До нашого часу дійшло більш ніж шість тисяч китайських книг по медицині, в яких розповідається о різних методах лікування. Деякі з цих книг допомагають китайським лікарям і в наш час, в якості довідкових посібниках.

Одночасно з призначенням спеціальних ліків і застосуванням акупунктури давньо-китайській медицині відомі наступні методи дії, які використовуються згідно з показаннями в різних областях медицини:

1. Скребковий масаж, наприклад, за допомогою монети (Хуа-ша).

2. Наклеювання лікарських засобів на шкіру (Бо-ди).

3. Банки (Хуа-гуань).

4. Введення медикаментів в шкіру шляхом “утюжки” (Юнь-фа).

5. Гідротерапія (подібно терапії по методу Кнайпа) (Шуй-лао).

6. Бальнеотерапія (Ю-фа).

7. Лікування лікарськими парами та димом (Хунь-чжен).

8. Накладання пов’язок з бджолиним воском (Ла-лао).

9. Грязі (Ни-лео).

10. Лікувальна гімнастика (Дао-инь).

11. Масаж (Дуй-на).

12. Китайська дихальна терапія (Ци-гун).

13. Щипкова терапія хребта (переважно в дітей) (Ни-жи).

14.Надрізи шкіри (Га-чжи).

Різні з цих методів, і зараз знаходять багатогранне використання в лікарській практиці, і по можливості вдосконалюються[1, c. 48-50].

Для китайської медицини є характерним цілісний підхід до аналізу явищ.

Характерний для китайської медицини цілісний підхід до аналізу явищ ґрунтується переважно на двох факторах:

1. Розгляді людського організму як органічно єдине ціле.

2. Визнання цілісності взаємини між людиною і природою.

Китайська медицина виходить з того, що різні частини людського тіла знаходяться між собою в тісному органічному взаємозв'язку. Центр цього органічног