Критерії ефективності політичних компромісів

Вступ.

1. Політичний компроміс як засіб вирішення політичних криз.

2. Критерії ефективності політичних компромісів.

3. Компроміс як спосіб розв`язання політичних конфліктів в Україні.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Консенсус та компроміс стали одним із найбільш популярних політичних брендів XX століття, не тільки в країнах Західної Європи, але й охопили весь пострадянський простір. Сучасний період розвитку багатьох країн постійно змушує їх вирішувати широкий спектр політичних проблем, від якої залежить подальший цивілізаційний хід багатьох регіонів світового простору і дані принципи є основними показниками демократії та глобалізації суспільства. Мова іде про пошук політичного консенсусу між різними, часто ворожими національними, соціальними, політичними силами стосовно основних цінностей, які є базовими для розвитку демократії. Без такої згоди та забезпечення на її основі політичної стабільності не може й бути сподівань про успішне здійснення радикальних структурних реформ. Яскравим прикладом досягнення політичного консенсусу є події 2005 року після “Помаранчевої революції”, коли правляча еліта йде на зустріч опозиції, підписуючи меморандум про співпрацю. Хоча даний меморандум можна вважати “псевдо-консенсус” з аналітичної точки зору, оскільки мова йде в першу чергу про економічні інтереси, а не політичні, ідеологічні чи національні. Звичайно можна дискутувати з даного приводу, але не підлягає сумніву й той факт, що це є показником поступу певною мірою громадянськості. Для того, щоб повноцінно зрозуміти значення, суть та роль консенсусу у політичному житті суспільства і держави, проілюструємо певні політичні моменти в історії українського державотворення 90-х років ХХ століття.


1. Політичний компроміс як засіб вирішення політичних криз

Практика розв’язання політичних конфліктів засвідчує, що воно може відбуватись у трьох основних формах:

– суттєве, але не повне узгодження інтересів і позицій конфліктуючих сторін (компроміс);

– їх взаємовигідне примирення (консенсус);

– перетворення протистояння і протиборства на конструктивну взаємодію (співробітництво).

Компроміс – це згода на основі взаємних поступок між представниками різних, протилежних інтересів, думок, поглядів. Співробітництво, що передбачає політичний союз між різнорідними силами. Одна з головних вимог політичного компромісу – забезпечення неможливості ухилятися від його умов і право на критику таких відхилень. Це означає, що в основі компромісу повинні лежати певні політичні принципи або конкретно окреслені умови поведінки, без чого вимога дотримання компромісних угод на практиці неможлива. Головними умовами є визнання правоти протилежної сторони з певної проблеми, питання.

Компроміс виявляється у намаганні не загострювати ситуації у конфлікті за рахунок взаємних поступок інтересами. Він схожий на співробітництво, але його досягнення відбувається на поверхневому рівні стосунків. Партнери не враховують глибинних потреб, інтересів, а задовольняються зовнішньою стороною поведінки.

Як вважають науковці, найкращою формою подолання розбіжностей у процесі підготовки компромісу є діалог, відкритий обмін думками. З політологічної точки зору, неприпустимими є такі компроміси, що ведуть до втрати політичного впливу однієї зі сторін, або розглядаються однією зі сторін, як слабкість свого партнера і ведуть до вимог повних поступок. Здатність до виважених і необхідних компромісів є однією з передумов життєздатності політичних сил і партій, а засоби досягнення і форми їх реалізації виступають одним з головних критеріїв політичної культури [5, c. 28].

Об’єктивною основою компромісів є непрямолінійний хід суспільно-політичних процесів. Розглянуті під цим кутом зору компроміси виступають засобом досягнення іноді по частинах того, що є недосяжним в цілому. Критеріями політичної ефективності компромісу є збереження на тому самому або на більш високому рівні здатності до політичної діяльності, надання завдяки компромісу нових можливостей для політичних дій, розширення умов ефективної політичної діяльності, припинення непотрібної виснажливої боротьби зі своїми опонентами і виникнення можливості зосередити політичний потенціал на вирішенні фундаментальних проблем. Зважаючи на це, проблема компромісу завжди конкретна і повинна вирішуватися з урахуванням зазначених критеріїв. Небезпечність компромісу, яка пов’язана з тим, що не враховується іноді, розширений погляд на можливості, пов’язані з компромісом, а також й те, що компроміс може стати засобом обману і політичної бездіяльності. Погляд на компроміс відбиває характер і ступінь зрілості політичних сил і партій. На зміну безкомпромісності, характерній протилежним політичним силам упродовж багатьох десятиріч, поступово приходить розуміння того, що компроміс є формою згоди і домовленості у вирішенні питань, що торкаються долі й інтересів всього суспільства, незалежно від конкретних політичних розбіжностей. Особливо плідними є компроміси, пов’язані із збереженням миру і співробітництва. Згодом ми можемо у цьому переконатися на досвіді країн Західної Європи, які заклали фундаментальні засади в систему досягнення політичної стабільності.

Універсал національної єдності показав, наскільки важливі є точки дотику певних політичних сил у досягненні політичних домовленостей. Першим принципом даного універсалу був той крок, що шануючи волевиявлення українського народу, здійснене у демократичний спосіб на виборах 26 березня 2006 року. І вже через рік у 2007 році, ми бачимо що даний принцип втрачає свій зміст, оскільки домовленості не можуть бути гарантіями досягнення політичного консенсусу. І план дій для забезпечення національної єдності, виписаний у 27 пунктах втрачає свою дієздатність. Це свідчить про те, що не має практичного досвіду в українській політиці щодо підписання і дотримання норм політичного консенсусу і компромісу. Варто звернутись до багатої практики країн Західної Європи, які можуть бути корисними для української політики. Зокрема цікавою і своєрідною є теорія консенсусної демократії, яка має свої постулати.

Отже, досягнення політичного компромісу як практичного втілення політичних відносин відбувається, якщо суб'єкти політики чітко знають об'єкт, предмет політичної незгоди, на вирішення якої спрямовані зусилля, усвідомлюють поступки, розуміють, як досягти їхньої межі, з'ясовують умови, за яких може бути здійснений політичний компроміс.

Політичні компроміси досягаються в основному мирним шляхом. Проте можливі ситуації, які торкаються глибинних основ існування сторін або однієї з них. У таких випадках політичні відносини можуть мати безкомпромісний характер і вирішуватися іншими засобами, іноді шляхом насильства [6, c. 76-77].


2. Критерії ефективності політичних компромісів

Проблема політичної стабільності і конфлікту в суспільстві завжди є актуальною і приваблює широке коло, як науковців, так і практиків. Оскільки стабільність, а особливо конфлікти і напруга — це не тільки каталізатори політичного процесу, але додаткові можливості для модернізації політичної системи у перехідний період.

Політичний компроміс - форма політичних відносин, за яких розв'язання конфлікту і досягнення угоди відбуваються шляхом взаємних поступок сторін. Досягнення політичного компромісу як практичного втілення політичних відносин. Конкуренція в політиці - форма політичних відносин, виражених у змаганні, у процесі здійснення політичної діяльності для досягнення суб'єктами політики поставленої мети.

Як віддзеркалення розмаїття суспільної організації виступає політична стабільність у системі міжнаціональних, міжетнічних відносин. Те ж стосується відносин між соціальними класами, верствами. Політичний характер мають і міжконфесійні відносини. Отже, і тут можливий стан певної рівноваги різних сил.

Стабільність означає нормальне функціонування політичної системи, всіх її інститутів, відсутність збоїв у механізмах державної влади, її достатню авторитетність. Вона виявляється також у виконанні законів та інших регулятивних нормативних актів, використанні відносно мирних, ненасильницьких форм політичної боротьби. Об'єктивною стороною стабілізації і її складовою частиною є відсутність політичної напруги.

Очевидно, що між компромісом і конфліктом немає абсолютних суперечностей. Компроміс означає не закінчення боротьби, а примирення. Дискусійним у визначенні природи солідарного почуття виступає дилема між суспільним обов'язком і особистим інтересом. Особистий інтерес і суспільний обов'язок хоча й рівноправні, все ж не замінюються один одним, але спільно забезпечують ефективність і раціональність солідаризації. Тенденція солідаризації може бути розвинута і гіпертрофована в умовах ізоляції або самоізоляції суспільства або окремих соціальних спільностей, груп тощо. В таких умовах солідаризація стає впливовим джерелом формування конкретних впливових політичних уявлень і переконань, н