Радянське збройне вторгнення в Демократичну республіку Афганістан. Міжнародні наслідки для СРСР його участь в афганістанській війні

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. РАДЯНСЬКЕ ЗБРОЙНЕ ВТОРГНЕННЯ В ДЕМОКРАТИЧНУ РЕСПУБЛІКУ АФГАНІСТАН

1.1. Політична обстановка напередодні інтервенції

1.2. Початок створенню в країні нової державної влади й управління

1.3. Початок та основні етапи війни в Афганістані

РОЗДІЛ 2. МІЖНАРОДНІ НАСЛІДКИ ДЛЯ СРСР ЙОГО УЧАСТЬ В АФГАНІСТАНСЬКІЙ ВІЙНІ

2.1. Особливості радянсько-афганських відносин 1979р.

2.2. Головні наслідки війни з Афганістаном для СРСР

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ


ВСТУП

Актуальність теми. Друга половина XX ст. була позначена в житті афганського суспільства і держави буремними змінами та величезними зворушеннями. Вони іманентно були наслідком нестерпної капіталістичної еволюції Афганістану, яка загострила до меж, особливо починаючи з 60-х років, давно назрілі в країні соціально-економічні, політичні, ідеологічні, релігійні, етнонаціональні та інші протиріччя. В такій непростій внутрішньополітичній ситуації на арену суспільно-політичної боротьби вийшли численні опозиційні течії та угруповання, кожне з них пропонувало свою програму заходів і дій, щоб вивести країну із глибокої соціально-економічної та політичної кризи, покінчити з кричущою віковою відсталістю, убозтвом і невіглаством більшості населення і прилучити його до плодів світової цивілізації.

Серед різношерстої опозиції найбільшою активністю, організованістю та впливом у політизованих колах афганського суспільства користувалися ліві сили та їх угруповання. Всі суспільно-політичні рухи та угруповання, які діяли в країні, не були (і не могли бути) вільними від зовнішнього впливу. Перш за все вони відчували на собі великий вплив змін, які відбулися в світі і регіоні після закінчення другої світової війни. Цьому, серед інших чинників, сприяло чималою мірою і те, що Афганістан, який займав важливе географічне положення в центральноазіатському регіоні, опинився в даний період, особливо із середини 50-х років, на передових рубежах зіткнення геополітичних та ідеологічних інтересів і конфронтації двох глобальних соціальних систем.

Всі ці внутрішні і зовнішні чинники, разом узяті, наперед визначили особливу напругу та надзвичайно жорстокий і тривалий характер суспільно-політичної боротьби на афганській землі. Результатом півстолітньої, все ще не закінченої трагедії Афганістану, стала насильницька зміна чотирьох режимів, які послідовно правили в країні: в липні 1973 року - монархії, у квітні 1978 - республіканського ладу М.Дауда, у грудні 1979 - влади лівих на чолі з Таракі-Аміном і в квітні 1992 року - їх наступника режиму Б.Кармаля - Наджибулли.

Актуальність дослідження обраної теми визначається перш за все тим, що ліві сили Афганістану, вийшовши на арену суспільно-політичної боротьби, залишили помітний слід в історії цієї давньої країни. З приходом до влади у квітні 1978 року вони відразу ж перетворилися на головний складник внутрішньоафганської кризи.

Інтерес до афганської проблематики завжди був досить високим як у вітчизняному, так і зарубіжному сходознавстві. Але він помітно посилився після приходу лівих до влади і введення радянських військ до Афганістану. На жаль, у висвітленні і оцінках афганської кризи цього часу було нагромаджено чимало навмисної і безсоромної брехні, домислів і спотворень, допущено багато замовчувань і приховувань із різних корисливих політичних міркувань. На цьому грунті особливо постаралися і колишня радянська верховна влада, і численні вітчизняні “спеціалісти” з Афганістану, які спочатку з холопською завзятістю співали алілую офіційному курсу в афганських справах, а потім з таким же натиском почали на догоду кон’юнктурі ганьбити його. Свою чималу частку в перекручення і очорнення всього, що було зв’язано з НДПА і лівим кабульським режимом, внесли і західні автори. В результаті численні аспекти афганської історії останніх десятиріч ХХ ст. або залишилися білими плямами, або не отримали досить повного висвітлення

Предметом даного дослідженнявзято передумови, хід та наслідки війни у Афганістані, вторгнення СРСР. Особлива увага приділяється дослідженню проблеми інтернаціоналізації афганської кризи та участь СРСР.

Мета роботи– виявити особливості радянського збройного вторгнення в Демократичну республіку Афганістан та міжнародні наслідки для СРСР його участь в афганістанській війні

Для здійснення цих цілей потрібно розв’язати такі завдання:

- розкрити соціально-економічні, політичні, ідеологічні та інші передумови виникнення афганської кризи та її поглиблення наприкінці 60-70 років;

- показати вплив лівого чинника на суспільно-політичну боротьбу в Афганістані та зміну правлячих режимів;

- розкрити анатомію афганської організованої збройної опозиції, її програми, масштаби і характер дій, а також її зв’язки та залежність від зовнішніх сил - противників лівого режиму в Кабулі;

- показати протиправний, антиконституційний характер рішення вищого радянського керівництва про введення військ в Афганістан.


Розділ 1. Радянське збройне вторгнення в Демократичну республіку Афганістан

1.1. Політична обстановка напередодні інтервенції

Афганістан завжди був однією з найбідніших країн світу. Це було зумовлено насамперед географічним розташуванням країни, рельєфом місцевості (80 % території — гори та безводні пустелі), а також особливостями релігійної свідомості афганських племен. Афганці здавна сповідують іслам ханіфістського напрямку, особливістю якого є аскетизм і консерватизм повсякденного життя. Традиційно панівною елітою в афганському суспільстві були вожді пуштунських племен, верхівка духовенства, багаті землевласники, купці та нечисленний офіцерський корпус. Значна роль військовиків в Афганістані була звичною для азіатської країни.

Король Захір-Шах наприкінці 50-х років дозволив великій групі офіцерів афганської армії навчатись у радянських академіях. Саме офіцери, які повернулись із СРСР, були першими марксистами, що прагнули захопити владу і здійснити соціальні перетворення. Поряд із військовиками на політичну арену вийшла університетська молодь, яка щиро прагнула вирвати країну з лабет відсталості та бідності.

На початку 60-х років у Кабулі навчалися Бабрак Кармаль, Наджибулла, Гульбед-дін Хекматіяр, Ахмад Шах Масуд, Бурхануддін Раббані. Всі вони дійшли до висновку, що в умовах існуючого режиму еволюційним шляхом перетворень не здійснити. Корумпований чиновницький апарат був категорично проти будь-яких, навіть косметичних змін у державному управлінні.

Утворилося два угруповання — комуністів та ісламістів, які поставили собі за мету збройним шляхом захопити владу. Комуністам із допомогою радянських спецслужб вдалося в 1978 році здійснити військовий переворот. Відразу потуга їхніх радикальних перетворень зіштовхнулась із запеклим спротивом афганського селянства, що не бажало коритися кабульським "реформаторам". Особливе роздратування викликали нововведення в галузі землеволодіння, звичаєвого права і примусової ліквідації неписьменності. Скориставшись непродуманими й різкими кроками комуністичного уряду, ісламісти оголосили себе істинними захисниками мусульманських цінностей. Саме іслам об'єднав різні племена та народності в боротьбі проти кабульського режиму[1, c. 16-17].

Перші тривожні симптоми кризи влади різко виявилися на початку 60-х років. На той час Афганістан залишався землеробсько-скотарською країною. Промисловість була розвинута слабо. Хоча в аграрній сфері все ще зберігалися пережитки середньовічних виробничих відносин, однак афганське суспільство вже перестало бути феодальним. У процесі капіталістичної еволюції в багатоукладній економіці афганської держави провідними визначилися держкапіталістичний, приватнокапіталістичний і дрібнотоварний уклади. В країні в міру її капіталізації появилися і ставали дедалі гострішими проблеми пауперизації широких верств населення, зайнятості і масової міграції сільських мешканців у міста і, як результат цих процесів, посилення соціальної напруженості в суспільстві. Вона доповнювалась міжнаціональною, міжплемінною та міжконфесійною ворожнечею, що постійно давала про себе знати, а також боротьбою за владу між різними кланами двірцевої та придворної аристократії.

Правляча монархічна верхівка, намагаючись усунути соціально-політичну напруженість у суспільстві пішла на введення в 1964 році нової конституції та допущення на її засадах широких демократичних прав і свобод для своїх громадян. Ці заходи відкрили в країні період так званого “демократичного експерименту”. Його наслідком, всупереч сподіванням династії, стали активізація діяльності антиурядової опозиції та масовї страйкові виступи різних верств населення, що відбувалися, як правило, під гаслами лівих сил і з