Юридична природа соборного управління в християнській церкві

Вступ.

1. Устрій вищого управління помісних Церков.

2. Вище управління римсько-католицької церкви.

3. Урядова влада церкви.

4. Церковне та соборне управління.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Канон — це правило, критерій. Для початку ознайомимося з тим, як англомовна література трактує поняття "канонічне право". Знаючи сьогодення, нам буде простіше аналізувати історичну еволюцію канонічного права.

Латинською мовою це право називається "his canonicum". Воно є сумою законів (sum of laws), сформульованих церковними органами (ecclesiastical bodies) для регулювання своєї діяльності. Право стосується улаштування церкви та її взаємин з іншими організаціями — як релігійними (religious), так і цивільними (civil). Право поширюється також на питання, пов'язані з підтриманням внутрішньоцерковної дисципліни.

"Oxford Dictionary of Law" у нотатці "Canon Law" (с. 59) зазначає: "Церковне право, особливо Римський католицький кодекс канонічного права (Roman Catholic Code of Canon Law). Також стосується права англіканської церкви (Church of England), яке не є частиною права Англії, але якому підпоряд-ковані члени відповідної релігії". Наприкінці ця нотатка вказує на наявність у словнику ще й нотатки про церковні суди (ecclesiastical courts).

Скористаємося цією нагодою і подивимося, що ж каже про ці суди нотатка на с.156: "Суди, відповідальні за управління (administration) церковним правом (ecclesiastical law) англіканської церкви. Вони включають суди консисторій (consistory courts), тобто суди кожної єпархії (diocese), Суд Арок (Court of Arches) та Канцлерський суд Йорка (Chancery Court of York), який заслуховує апеляції від Судів консисторій у їх провінціях; юридичний комітет Таємної ради (Privy Council), який заслуховує апеляції від провінційних судів з питань, що не стосуються доктрини, ритуалу або церемоній, та Суд виокремлених церковних чинників (Ecclesiastical Causes Reserved)".

Оскільки в нас уже пролунали назви — Court of Arches та Court of Ecclesiastical Causes Reserved, то не залишається нічого іншого, як ознайомитися ще з відповідними нотатками на с 116 зазначеного словника. Перший є церковним апеляційним судом архієпископа Кентерберійського (Archbishop of Canterbury). Суддя — декан Арок (Dean of Arches) заслуховує апеляції від єпископів або їх канцлерів, деканів, зборів каноніків (chapters) і архідияконів.

Court of Ecclesiastical Causes Reserved було створено 1963 p. Поширюється на провінції Кентербері та Йорк. Слугує як суд початкового розгляду, так і як апеляційний суд (having both original and appellate jurisdiction). Як судовий орган першої інстанції розглядає справи, у яких особу зі Священних Орденів (Holy Orders) звинувачують у порушеннях церковного права, що стосується доктрини, ритуалу, церемоній. Суд також розглядає скарги на єпископів. Цей суд заслуховує і апеляції на рішення судів консисторій із зазначених питань. Складається суд з п'яти суддів та трьох єпархій цих єпископів. Ці єпископи можуть бути відставними або ж діючими.

"Oxford Paperback Encyclopedia"y нотатці "Canon Law" (с. 248) пояснює, що воно є: "Правилами і законами, створеними церковними властями, якими керуються Церква та її члени. Історично канонічне право було універсальним правом західноримської католицької церкви. Воно кодифікувалося і запроваджувалося багато разів в історії церкви. Останній ве-ликий перегляд стався 1917 р. Канонічне право англіканської віри (Anglican Communion) є відокремленим з часів Реформації XVI ст. Канонічне право нині є внутрішнім правом церкви (internal law of a Church), що регулює діяльність служителів церкви (clergy) та виконання таїнств, таких, наприклад, як одруження (marriage)".


1. Устрій вищого управління помісних Церков

У ході історії помісні Церкви ставали все більш великими утвореннями, але основні принципи їх внутрішнього устрою, будь то митрополії IV століття чи пізніші Патріархату, залишалися незмінними й непорушними,

Канонічна основа структури управління в будь-якій автокефальній помісні Церкві визначена в 34-му Апостольському правилі: “Єпископам усякого народу, – говорить воно, – належить знати першого в них, і визнавати його як главу, і нічого, що перевищує їх владу, не чинити без його міркування: чинити ж кожному тільки те, що стосується до його єпархії і до місць до неї приналежних. Але і перший нічого нехай не діє без міркування всіх. Тому що так буде однодумність, і прославиться Бог у Господі в Святому Дусі, Отець і Син і Святий Дух”.

За тлумаченням Зонари, “це правило велить, щоб перших єпископів у кожній єпархії вважали главою і без них не робили нічого такого, що має відношення до загального стану Церкви, якими є, наприклад, догматичні дослідження, заходи із приводу загальних помилок, поставлення архиєреїв тощо… Проте, – продовжує Зонара, – і першому єпископу правило не дозволяє, за зловживанням честю, перетворювати її на перевагу, діяти самовладно і без спільної згоди своїх співслужителів робити що-небудь зазначене вище, чи подібне до того”.

Більша частина правил, що конкретизують права й обов'язки первоієрарха – глави помісної Церкви, – належать до IV ст.–першої половини V ст., тому звичайно перший єпископ іменується в цих канонах митрополитом.

Правило 9-е Антіохійського Собору, по суті, являє собою розгорнутий перефраз 3-го Апостольського правила, 16-й і 20-й канони Антіохійського Собору та 19-е правило Халкидонського Собору покладають на митрополита обов'язок скликати Помісні Собори й надають йому право головувати на них. 4-й та 6-й канони I Нікейського Собору покладають на первоієрархів піклування про кафедри, що вдовствують, та здійснення керівництва при обранні єпископів, а також затвердження обраних. Згідно з 9-м правилом Халкидонського Собору главі помісної Церкви (митрополиту й екзарху) належить право приймати скарги на єпископів і призначати відповідні розслідування, 63-є правило Карфагенського Собору передбачає відвідування первоієрархом підлеглих єпископій, іншими словами, надає йому право візитації.

Нарешті, згідно з 14-м правилом Двократного Собору, підлеглі первоієрарху єпископи зобов'язані возносити його ім'я за богослужінням: “Якщо який єпископ, – говорить канон, – ставлячи приводом провину свого митрополита, раніше соборного розгляду, відступить від спілкування з ним, і не буде возносити ім'я його, за звичаєм, у Божественному тайнодійстві; про такого святий Собор визначив: нехай буде позбавлений сану...” [7, c. 43-44]

У правилах, однак, визначені і межі влади Первоієрарха. У справах, що стосуються всієї помісної Церкви, він не може вирішувати нічого важливого без згоди собору єпископів (Апост. 34, 74; Антіох. 9, 19). Первоієрарх обирається й поставляється собором залежних від нього єпископів; і у випадку сумної необхідності підлягає їхньому суду (1-е прав. Єфеськ. Соб.) У парикії підлеглого йому єпископа первоієрарх міг діяти лише як адміністративна влада, але не як архиєрей: він не вправі був тут ні рукопокладати, ні вчити, ні здійснювати які-небудь архиєрейські дії без згоди місцевого єпископа (Кормч. гл. 58; Відповідь єп. Кіпрського Іоана III). При рішенні церковних справ Первоієрарх діє не одноосібно, а від імені всієї помісної ієрархії, що представлена на Соборі. Через Собор виявляється еклезіологічний принцип рівності духовної влади, рівності служіння всіх єпископів, незалежно від їх титулів і приналежної їм адміністративної влади.

Згідно із 37-м Апостольським правилом, скликання собору відбувається двічі на рік: “У перший раз, у четвертий тиждень П'ятидесятниці, а у другий, у жовтні у дванадцятий день”. Пізніше Трулльський Собор видав нове правило: скликати собор не рідше одного разу в рік: “Але оскільки, через набіги варварів, і з інших випадкових перешкод, предстоятелі церков не мають можливості зібрати собори двічі на рік, тоді вирішено: для церковних справ, що можуть, як імовірно, виникати, у кожній області, всіляко бути собору вищеназваних єпископів раз на рік... у тому місці, яке, як вище сказано, обере єпископ митрополії” (8 прав.). На заклик первоієрарха всі єпископи зобов'язані прибути на зазначене ним місце. Відсутні без поважної причини підлягають заборонам (IV Всел. 19; Карф. 87; Трулл. 8).

Щоб постанови Собору мали законну силу, він, відповідно до канонів, має складатися не менше ніж із 3 ієрархів – митрополита та двох єпископів (Антіох. 16, 20). Карфагенський Собор у своєму 12-му правилі передбачає присутність 12-ти єпископів для суду над єпископом, 6-ти для суду над пресвітером, 3-х для суду над дияконом. Але в судовій практиці Древньої Церкви це правило не вважалося обов'язковим. У випадку, якби місцеві цивільні начальники перешкодили єпископу з'явитися на собор, то, відповідно до церковних канонів, вони підлягають відлученню (VII Всел. 6), а на підставі 137-ої новели Юстиніана такі начальники усувалися від своєї посади. До компетенції собору належать всі справи, що стосуються церковної сфери, однак, природно, вирішуватися ці справи мають на загальноцерковних підставах, відповідно до догм і канонів.

Помісний Собор є також і судовою установою. Він являє собою першу інстанцію при розгляді спорів між єпископами про кордони їхніх областей (IV Всел. 17; Трулл. 25) за скаргами кліриків на чужого архиєрея (IV Всел. 9) і за скаргами на єпископів із обвинуваченням їх у діях, несумісних із достоїнством