Розкол Християнської церкви 1054 року

Вступ.

Розділ 1. Основні причини та передумови розколу християнської церкви.

1.1. Стан християнства напередодні розколу.

1.2. Характеристика передумов розколу християнської церкви.

1.3. Причини розколу християнської церкви.

Розділ 2. Характеристика розколу церкви 1054 р.

2.1. Політична доцільність, культурне підґрунтя та суб’єктивний фактор розколу.

2.2. Відмінності православних та католицьких вчень та їх вплив на розкол.

2.3. Завершальний етап розколу церкви.

Розділ 3. Наслідки розколу християнської церкви та сприйняття світом.

3.1. Сприйняття Київською Руссю розкол християнської церкви.

3.2. Наслідки розколу для інших країн Європи.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Перший розкол в християнстві був зумовлений наступними факторами.

Різниця у соціально-економічному і соціально-політичному становищі церкви на заході та сході Європи привела до появи відмінностей у віровченні та обрядовості. Вже в ІХ ст. відбувалася гостра богословницька полеміка між західним та східним духівництвом, яка закінчилася розривом відносин між Римським папою і Константинопольським патріархом. Однак невдовзі папа та патріарх пішли на примирення. Повторний і вже остаточний розрив відбувся у 1054 р., коли папа і патріарх взаємно відлучили один одного від церкви і оголосили анафему (прокляття). Після цього римська церква почала називатися католицькою (від гр. „вселенський, всеохоплюючий”), а константинопольська, олександрійська, антіохійська та єрусалимська, які підтримували її, – ортодоксальними.

Необхідно також мати на увазі, що різниця між Східною і Західною церквами була обумовлена ідейними традиціями, суть яких в тому, що:

Західна церква спиралася на римський юридизм, Східна – на грецьку філософію. Тому обидві церкви по-різному ставилися і вирішували світоглядні проблеми.

На Заході в першу чергу вставали проблеми гріха: чи володіє людина свободою волі і чи може вона сама визволитися від гріха? На Сході намагання і спасіння формулювалися в інших площинах: яка природа божества, чи вона така, що може забезпечити людині доступність Царства Божого?

Різні ідейні і соціальні традиції обумовили і суперечки про філіокве, тобто про сходження Духа Святого. Візантія визнавала сходження Духа тільки від Бога-Отця, в той час як в Римі вважали, що Дух святий сходить і від Бога-Отця, і від Бога-Сина.

Прагнучи до універсалізму, Західна церква вела богослужіння на латині, а Східна вимагала, щоб грецька мова була єдиною мовою богослужінь, але надавалась можливість вести богослужіння і на національних мовах.

Західна церква схилялась до екзальтації, основний акцент робила на страждання Христа і муки грішників в пеклі, тоді як Східній церкві була властива філософська поміркованість, на перший план виступали ідеї втілення і воскресіння, а підземне царство населялось дискрутуючими мудрецями.


Розділ 1. Основні причини та передумови розколу християнської церкви

1.1. Стан християнства напередодні розколу

Процес формування християнства був тривалим, суперечливим і складним.

На шляху до становлення державної релігії Римської імперії християнство мусило здолати серйозний вплив і внутрішній опір традиційних релігій численних народів і держав, підкорених Римом. Консолідація розрізнених християнських громад у єдину церкву пролягала так само через боротьбу з різноманітними напрямами, течіями та відтінками у самому християнстві. Кожен крок на шляху до свого утвердження раннє християнство робило в запеклому протиборстві з родоплемінними релігіями та ідейними розбіжностями у своєму власному середовищі. Перемога нової релігії в умовах жорстокої соціально - економічної дійсності Римської імперії свідчила не лише про ідейний потенціал цієї релігії. Ця перемога довела, що в надрах давньоримського суспільства визріли соціально-економічні й гносеологічні передумови для появи космополітичної, світової релігії.

Вже у перші століття християнство залишило глибокі сліди свого впливу в реальному існуванні Римської імперії. Надалі в державній релігії Римської імперії усе виразніше виокремлювались два напрями — західний і східний, що було зумовлено особливостями її розвитку.

Ця колись могутня імперія переживала глибоку кризу. її економічні основи, суспільний устрій, духовне життя захиталися від численних повстань рабів і пригноблених народів, підточувалися міжусобною боротьбою за владу в панівних верствах суспільства, а також безперервними загарбницькими війнами. Під загрозою опинилась і сама цілісність імперії: зі сходу їй загрожували Перська держава, з півночі — германські племена.

Під тиском несприятливих обставин імператор Костянтин переносить у 330 р. столицю імперії з Риму до східної колонії — Візантії, яка дістає назву Константинополь. Наприкінці IV ст. імперія поділяється на західну й східну частини. У 476 р. західна частина Римської імперії розпадається під ударами завойовників на численні великі й малі феодальні держави. Східна ж частина зберегла свою цілісність до XV ст.

У своєрідних умовах західної і східної частин колись єдиної імперії поступово склалися два центри християнства - Рим та Константинополь[2, c. 52-54].

Феодальна роздрібненість Західної Європи сприяла формуванню духовного центру, що підноситься над світською владою. Римський єпископ, найвпливовіша постать серед церковних ієрархів і найбагатший володар, намагався успадкувати навіть імператорський трон. З VII ст. лише за римськими єпископами утверджується титул nanu, який до цього мали майже всі єпископи.

Візантійський духовний центр формувався за умов монолітної, стабільної держави із сильною імператорською владою. За наявності централізованої світської влади тут спостерігається роздрібненість церков. Стародавні східні церкви — Константинопольська, Антиохійська, Александрійська та Єрусалимська — конституюються як рівноправні й автокефальні, тобто незалежні. Формальне верховенство як першого серед рівних визнається за константинопольським патріархом. Усі церкви беззастережно визнають верховну владу імператора і його статус світського глави церкви.

Рим і Константинополь втягуються у багатовікову виснажливу боротьбу за домінуючий вплив у християнському світі. Розпочалась і богословська полеміка з приводу догматики та культу. Спільні релігійні ідеї, культові дії, церковна організація зазнають в обох християнських центрах особливої інтерпретації і практичних змін. Гострі суперечки призвели до рішучого розмежування та до цілковитого поділу церков у 1054 р.

Обидва центри претендують на пануючу роль у християнстві. Західна церква привласнила титул всесвітньої, східна — кефальної, що практично тотожне поняттю «всесвітня». Православні й католицькі богослови тлумачать розкол у християнстві, виникнення двох його напрямів догматичними та культовими відмінностями, відхиленнями від християнської ортодоксії. Насправді ж обидва напрями у християнстві виникли з якісно відмінних умов функціонування церкви у Візантії й Римі, на Сході й Заході. Православ'я та католицизм були покликані до життя всім перебігом подій, своєрідністю історичної ситуації, яка й сформувала догматичні й культові особливості, не тотожні, ідеологічні трактування.

В ХІ – ХІІ століттях християнська церква в Західній Європі досягла великої могутності. Вони мали великий вплив на життя європейських народів і держав.

До середини ХІ століття християнська церква вважалася єдиною. Але в Західній Європі главою церкви був римський папа, а в Візантії – константинопольський патріарх, який підлягав імператору[5, c. 43-45].

Від Візантії християнську віру перейняли деякі народи Східної Європи. Але римський папа прагнув підкорити церкву в цих країнах своїй владі. Візантійська церква чинила опір втручанню папи у її справи.

У першому тисячолітті нової ери єдність церков була реальністю (хоча зіткнення між ними існували завжди). На вселенських і помісних соборах колегіально обговорювали важливі для всіх догматичні питання, приймали обов’язкові для всіх церков рішення (блискучий приклад — формулювання й затвердження тексту Символу віри — «Вірую»). На соборах — всупереч складностям подорожей у ті часи — були присутні делегати із найвіддаленіших регіонів тогочасної ойкумени. Зв’язки між церквами підтримувалися також посланнями, мандрівними ченцями, паломниками, візитами єпископів.

Починаючи з IV століття християнство мало чітку організацію й складалося з п’яти автокефальних церков. Це були Римська, Константинопольська, Олександрійська, Антіохійська та Єрусалимська церкви (згодом число церков збільшилося втричі). Наймолодшою серед них була Константинопольська (Цареградська) церква, заснована у IV ст., а не за апостольських часів, як чотири інші церкви. У зв’язку з тим, однак, що Константинополь став «Другим Римом» і що його церква завжди була під патронатом імператора Візантії, Константинопольський патріархат (КП) незабаром посів друге місце в системі єдиної християнської церкви. (Зауважимо, що «Візантія» — умовна назва, що