Зменшення забруднення довкілля підприємствами харчової промисловості шляхом удосконалення екологічного контролю

ВСТУП.

Розділ 1. Теоретичні основи екологізації харчового виробництва.

1.1. Організаційно-економічний механізм регулювання процесу екологізації виробництва.

1.2. Проблеми оптимізації та автоматизації технологічних процесів виробництва харчових продуктів.

1.3. Особливості заощадження природних ресурсів на всіх стадіях виробництва та утилізації відходів виробництва.

Розділ 2. Господарська оцінка сучасного стану і потенціалу харчової промисловості України.

2.1. Економічний аналіз ефективності екологізації харчового виробництва.

2.2. Здійснення екологічного контролю на харчових підприємствах відповідно до вимог міжнародних стандартів.

Розділ 3. Шляхи вдосконалення екологічного контролю на харчових підприємствах.

3.1. Еколого-економічне обгрунтування "зеленої" модернізації харчових виробництв.

3.2. Вдосконалення системно-екологічної модернізації харчового виробництва.

Висновки.

Список використаної літератури.


ВСТУП

Актуальність теми. Реальний стан природного середовища свідчить про невідкладну необхідність розробки нових підходів до створення дійового механізму регулювання процесу екологізації виробництва. Для виконання цієї функції названий механізм повинен паралельно і у взаємозв'язку вирішувати двоєдине завдання: 1) соціального і економічного захисту, тобто захисту суспільства і природних об'єктів від несприятливих екологічних наслідків економічної активності; 2) використання всього спектру ринкових стимулів для підсилення економічної активності природокористувачів з метою здійснення ними ефективної природоохоронної діяльності.

Для реалізації природоохоронної стратегії господарювання необхідне реформування системи господарських мотивацій, зміна усієї системи прийняття господарських рішень на рівнях територіальних ієрархій, всієї системи управління соціально-економічним розвитком, органічною складовою якого повинен стати організаційно-економічний механізм екологізації виробництва.

Актуальність теми дослідження викликана також станом розробленості проблем природокористування і екологізації виробництва у науковій літературі. У різних напрямках ці проблеми вивчають як вітчизняні, так і зарубіжні вчені, зокрема такі як: О.ІИ.Алимов, О.І.Балацький, П.П.Борщевський, І.Н.Буздалов, К.Бистряков, П.В.Веденічев, С.А-Генсірук, КЛ.Геренчук, С І. Дорогунцов, Б. М. Данилишин, М. І. Долішній, Р. А. Іванух, П. Г. Казьмір, П. С Коваленко, Я. В. Коваль, В. І. Куценко, Ю. П. Лебединський, А.С.Лисецький, Е.М.Лібанова, Л.Г.Мельник, В.С.Міщенко, І. Р. Михасюк, Л. Я. Новаковський, В. В. Онікієнко, М. №.. Паламарчук, 0. М. Паламарчук, В. 0. Паламарчук, П.П.Руснак, В.Г.Сахаєв, В.Ф.Семенов, А.В.Степаненко, В.М.Степанов, В.М.Трегобчук, Ю.Ю. Туниця, А.М.Федорищева, М.Ф.Федоренко, С.К.Харічков, М.А.Хвесик, Л. Г. Чернюк, М.Г.Чумаченко, М.Ф.Реймерс, Т.С.Хачатуров, А.Ендрес та багато інших. Праці цих вчених і слугували теоретичною та методичною основою дослідження. Віддаючи належне існуючим теоретичним доробкам з даної тематики, необхідно все ж відмітити відсутність системного підходу до вирішення проблем в цілому, відсутність єдності теоретичного судження, що призводить до протиріч в розрізі практичної реалізації наукових ідей.

Крім того, аналіз існуючих досліджень показує, що в сучасній вітчизняній науці й практиці підхід до екологічної політики в методологічному відношенні страждає односторонністю. Багато з існуючих розробок, програм, концепцій є технократичними, такими, що слабо враховують соціальними чинник при оцінці екологічної політики. В науковій літературі в повній мірі не висвітлений цілісний механізм, який би надійно забезпечував дієве управління природокористуванням, екологізацію виробництва.

Актуальним є перехід від традиційної економічної оцінки природокористування до економіко-екологічних аналізу і оцінки господарської діяльності, застосування відповідних інструментів організаційно-економічного механізму в галузях виробництва. Вибір харчової промисловості як об'єкту дослідження зумовлений тим, що підприємства цієї галузі, перероблюючи велику кількість сільськогосподарської сировини, відносяться до найбільш природоємких галузей народногосподарського комплексу. В окремих галузях харчової промисловості виникає безліч проблем з утилізацією відходів. Екологізація харчової промисловості актуальна також тим, що її підприємства виготовляють продукти харчування, а від їх екологічної чистоти залежить здоров'я населення. З огляду на це, управління якістю впливу на навколишнє середовище окремими галузями харчової промисловості є важливою проблемою. Для цього необхідні розробки системи об'єктивних, надійних, ефективних та зручних економічних інструментів, здатних узгодити інтереси виробництва і суспільства, а також забезпечити оптимальний стан навколишнього середовища. До останнього часу проблеми застосування цих інструментів в процесі виробництва в галузях харчової промисловості комплексно не досліджувались.

Викладені обставини і міркування зумовили вибір теми дослідження.

Метою дослідженняє розробка організаційно-економічного механізму регулювання процесу екологізації виробництва в галузях харчової промисловості та шляхи зменшення забруднення довкілля підприємствами харчової промисловості шляхом удосконалення екологічного контролю.

Для реалізації зазначеної мети дослідження в роботі послідовно вирішувалися наступні задачі:

- визначення та узагальнення теоретичних основ і обґрунтування сутності і функцій сучасного економічного механізму екологізації виробництва;

- визначення системи економічних критеріїв і показників екологізації технологій і промислових виробництв та їх економічний аналіз;

- впровадження системного підходу до мотивації і визначення ефективності екологічної діяльності у виробництві;

- господарська оцінка сучасного стану і потенціалу харчової промисловості та економічний аналіз ефективності її екологізації;

- аналіз діючої практики та обґрунтування шляхів удосконалення нормативно-правового регулювання екологізації виробництва;

- застосування екологічного районування регіону як інструменту удосконалення шляхів впровадження економічного механізму екологізації виробництва;

- визначення вдосконалення екологічного контролю на харчових підприємствах.

Структура роботи. Робота складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Повний обсяг роботи налічує 61 стор., список використаних джерел - 3 сторінки (35найменувань).


Розділ 1. Теоретичні основи екологізації харчового виробництва

1.1. Організаційно-економічний механізм регулювання процесу екологізації виробництва

Екологізація виробництва — це процес неухильного і послідовного впровадження систем технічних, управлінських та інших рішень, що дають змогу підвищувати ефективність використання природних ресурсів, поліпшувати чи зберігати якість природного середовища на локальному, регіональному і глобальному рівнях.

Термін «екологізація» має багато значень. Загальний процес екологізації означає різноплановий, системний підхід до бачення об'єктивного світу і більш глибоке усвідомлення ролі природи в житті людини.

У соціально-економічному плані екологізація потребує переходу від витратного принципу (він включає ефективність не лише фінансово-ресурсних, а й природно-ресурсних витрат) до ресурсозберігаючих методів господарювання, відмови від екстенсивного розширеного споживання природних ресурсів, отримання максимуму користі за мінімуму використаної сировини і незначного порушення середовища життя.

Для харчової промисловості велике значення має екологізація технологій. Це передбачає систему заходів щодо запобігання негативному впливу виробничих процесів на природне середовище. Екологізації технологій досягають завдяки впровадженню маловідходних технологій чи технологічних зв'язків, що забезпечують мінімум шкідливих викидів [31, c. 4].

У харчовій промисловості екологізація виробництва охоплює систему заходів, спрямованих на організацію екологічно стійких ландшафтів, забезпечення розширеного відтворення у сфері виробництва і в природному середовищі, а також стабільне зростання виробництва високоякісної чистої продукції землеробства і тваринництва. Проблема екологізації виробництва стосується всього комплексу економічних, соціальних проблем функціонування господарського механізму і характеру використання виробничого потенціалу галузі, територіальної раціональності та екологічної безпеки розміщення продуктивних сил, створення умов для забезпечення соціально-екологічної стабільності території.

Процесу екологізації виробництва у харчовій промисловості має передувати низка заходів. Передусім це вироблення програми екологізації виробництва і формування механізму природоохоронної діяльності в галузі. Серед основних положень програми з екологізації виробництва можна виділити такі:

• вироблення теоретичної, методологічної та методичної основи екологізації виробництва в галузях харчової промисловості в умовах різних форм власності;

• створення можливостей для екологізації виробничого потенціалу галузей, вивчення передумов переведення центру господарських навантажень з природних компонентів на техногенні та економічні;

• формування і функціонування економічного механізму фінансування охорони навколишнього середовища;

• раціоналізація розміщення продуктивних сил харчової промисловості з урахуванням можливостей для самовідновлення природного стану навколишнього середовища;

• створення передумов для функціонування соціально-екологічної стабільності території та соціально-екологічного захисту населення від інтенсивного впливу діяльності харчової промисловості;

• організація ефективної системи екологічного виховання для працівників харчової промисловості відповідно до нових форм господарювання.

Визначаючи хід процесу екологізації виробництва у харчовій промисловості, слід враховувати умови і чинники формування ресурсозберігаючого господарського механізму галузі, а саме:

• економне і комплексне використання природних ресурсів, створення безвідходних і маловідходних технологій;

• зміну техніко-технологічних принципів організації виробництва на такі, що забезпечують екологічну рівновагу;

• діалектичну єдність системи споживання і можливості реалізації потреб;

• загальне господарське навантаження регіону, в тому числі частку харчової промисловості, на навколишнє середовище, визначення екологічно оптимальних меж концентрації виробництва;

• еколого-економічну оцінку всіх проектів перетворення природи і природокористування [25, c. 26-27].

Критерієм соціально-економічної ефективності екологізації є стабільність екологічного ефекту в часі.

Головні функції екологізації виробництва: відтворювальна, просторова, соціально-екологічна.

Відтворювальна функція екологізації виробництва заснована на можливості створення оптимальних умов для відтворення природного потенціалу з метою ефективного використання його майбутніми поколіннями.

Просторова функція визначається виробленням науково обґрунтованої системи екологічного районування, складання територіальних схем природокористування, виявленням розбіжностей усередині еколого-економічних районів. Вона сприяє оптимізації розміщення продуктивних сил, раціональному природокористуванню й охороні навколишнього середовища. Головна мета цієї функції — пошук оптимальних співвідношень між діяльністю людини і природою.

Соціально-екологічна функція пов'язана з екологічним вихованням населення, підвищенням культури виробництва.

Екологізація виробництва у харчовій промисловості здійснюється за такими принципами:

• діалектична єдність законів природи і всіх її елементів, взаємозв'язку та взаємозумовленості всіх її процесів;

• планомірність і комплексність екологізаційних процесів, запобігання вузьковідомчим інтересам;

• раціональність розміщення виробництва і концентрація продуктивних сил з урахуванням екологічних проблем;

• науковість екологізації, проведення широкої екологічної експертизи проектів екологізації виробництва, організація науково обґрунтованих форм екологізації виробництва;

• територіальний підхід, максимальне врахування економічних, соціальних умов регіонів, рівня використання природно-ресурсного потенціалу;

• глибоке вивчення можливих змін, що можуть вплинути на здоров'я й умови життя людей, зміну естетичних цінностей природних і антропогенних ландшафтів.

Екологізація виробництва в галузях харчової промисловості передбачає формування чіткої системи екологічних заходів, що є основою цього процесу. Головна роль у зростанні економічної ефективності та цілеспрямованості екологічних процесів належить інвестиційній системі природокористування. Зміна пріоритетів у розподілі інвестицій екологічного призначення знаходить вияв у збільшенні частки інвестицій, спрямованих на фінансування, проектування і будівництво природоохоронних і природовідновлювальних комплексів, а також науково-технічних розробок у сфері поліпшення якості природного середовища та інтенсифікації природокористування[34, c. 36-37].

До пріоритетних напрямів можна віднести такі:

1. Вирішення проблем регенерації (відновлення додатковою обробкою відходів харчових виробництв на цінну вихідну сировину), розробка і впровадження на основі мало- і безвідходних технологій забезпечать також поліпшення якості природного середовища і вирішення проблем екологізації виробництва.

Раціоналізація природокористування у харчовій промисловості передбачає принципово новий підхід до перспективного планування відтворення і використання природних ресурсів (концепція одноразового використання природних ресурсів призводить до втрат і екологічних катастроф). Відходи виробництва і споживання слід розглядати як основні джерела палива, сировини, матеріалів і забезпечувати цей напрям відповідним інвестуванням.

2. Розробка нових і вдосконалення існуючих конструкцій матеріалів, що відкривають перспективи вирішення сировинних проблем.

3. Розширення комплексності використання кожного виду ресурсів, у тому числі природних.

4. Інтенсифікація розвитку природоексплуатаційних галузей на основі ресурсозбереження. Нові підходи до природокористування, які мають бути реалізовані через інвестиційну політику, полягають у тому, що виробництво повинно не просто створювати блага, а виробляти їх за умови забезпечення відносної стійкості та продуктивності природних систем.

Важливим чинником екологізації виробництва і вдосконалення інвестиційної політики у сфері природокористування є вивчення і використання зарубіжного досвіду, в тому числі щодо створення екологічних фондів і дотацій на екологічні потреби [30, c. 29].

1.2. Проблеми оптимізації та автоматизації технологічних процесів виробництва харчових продуктів

Автоматизація виробництва завжди була однією з основних складових прискорення науково-технічного прогресу в агропромисловому комплексі. У 70 —80-ті роки вона набула нових рис у зв'язку із бурхливим розвитком технічних засобів — мікропроцесорної техніки і персональних ЕОМ, функціональні можливості яких дають змогу використовувати найдосконаліші методи в рамках сучасних складних систем керування. Мікропроцесорні пристрої та електронно-обчислювальні машини (ЕОМ), пов'язані між собою обчислювальними й керуючими мережами з використанням загальних баз даних, надають змогу впроваджувати комп'ютерні технології в нетрадиційні сфери діяльності підприємства для інтеграції виробничих процесів та керування ними.

Таким чином, основним напрямом автоматизації в агропромисловому комплексі на сучасному етапі є створення комп'ютерно-інтегрованих виробництв. За рубежем ця концепція дістала назву СІМ (Computer Integrated Manufactoring System). Основою систем автоматизації нині стали функціональні можливості мікропроцесорних систем керування, у створенні яких вирішальну роль відіграють такі чинники, як використання принципів інтеграції, розподіленого керування, програмних комплексів. Слід додати, що при автоматизації виробництва об'єктом є не окремий технологічний процес чи агрегат, а технологічний комплекс (ТК) зі складними взаємозв'язками між його підсистемами. Сучасні системи автоматизації на базі мікропроцесорних пристроїв та ЕОМ мають широкі функціональні можливості й досконалі технічні характеристики, що забезпечує підвищення надійності та живучості, оперативність керування, збільшення кількості входів-виходів, поліпшення комфортності умов праці оператора.

Розширення функціональних можливостей сучасних мікропроцесорних систем керування пов'язане зі значно зрослою кількістю видів і систем відображення технологічної інформації: використанням динамічних мнемосхем; отриманням графіків зміни технологічних параметрів за будь-який відрізок часу; формуванням передісторії розвитку процесу; архівуванням за допомогою таблиць, звітних документів тощо. Все це дає змогу підвищити оперативність керування, максимально враховувати виробничу ситуацію, що, зрештою, зумовлює зростання показників ефективності функціонування ТК. Для створення систем автоматизації використовують багатоконтурні системи, в яких реалізуються принципи компенсації збурень, адаптації, досконалі структури типу каскадних систем, із додатковими сигналами та ін.

Фахівці будь-якого профілю працюють у новому інформаційному просторі, що потребує від них знань, потрібних для роботи на автоматизованому обладнанні, автоматизованих технологічних комплексів, застосування комп'ютерних технологій [27, c. 3-5].

Автоматизація виробництва дає найкращі результати лише за системного підходу, коли досконало вивчаються властивості об'єкта автоматизації, розробляється функціональна структура як сукупність виконуваних системою функцій, технічна структура як сукупність технічних засобів і відповідних зв'язків між ними. Ефективність системи керування оцінюється єдиним узагальненим показником. Нині існує велика кількість визначень поняття «система», оскільки в різних ситуаціях у нього вкладається різний зміст, але в будь-якому випадку система є підмножиною взаємопов'язаних елементів певної природи залежно від вирішуваного завдання. Головним є те, що система — це не сума елементів, а цілісне утворення з новими властивостями, яких не мають окремі елементи. Кожна система функціонує в зовнішньому середовищі, утвореному своєю підмножиною елементів. У реальності немає ізольованих систем. Усі вони пов'язані із зовнішнім середовищем і взаємодіють із ним. Крім того, реальні системи є відкритими, вони можуть із часом змінюватися за складом елементів і зв'язків між ними.

Системи керування виділяють в особливий клас систем, які мають самостійні функції й задані цілі, а також високий рівень спеціальної системи організації, необхідної для реалізації цих функцій і завдань. Система керування завжди є взаємопов'язаною сукупністю об'єкта керування (керованої підсистеми) та регулятора в широкому значенні цього слова (керуючої підсистеми). Об'єкт керування є відкритою системою і взаємодіє із зовнішнім середовищем, яке, у свою чергу, може порушувати режим роботи об'єкта за рахунок впливу збурень. Регулятор (це може бути мікропроцесорний засіб, їх сукупність чи ЕОМ) маючи інформацію про стан об'єкта та мету керування, формує керуючу дію (керування), яка забезпечує відповідність реального стану об'єкта бажаному. Під час керування об'єктами потрібно враховувати, що всі процеси розвиваються не миттєво, а протягом певного часу, тобто об'єкти є інерційними. Процес керування складається з певних етапів, основними з яких є: збирання й оброблення інформації про об'єкт та її попереднє оброблення; збирання й оброблення інформації про навколишнє середовище; аналіз інформації; вироблення керування як функції порівняння поточного та бажаного станів об'єкта; реалізація керування за допомогою технічних засобів. Системи керування технологічними об'єктами функціонують у реальному масштабі часу, тому вони повинні реагувати на такі події, як: зміна параметрів зовнішнього середовища, передусім за кількістю та якістю сировини; зміна характеристик самого об'єкта за рахунок зміни робочих режимів і об'ємів чи поверхонь; зміна складу об'єкта в разі введення нових агрегатів або виведення їх у ремонт; збої та похибки в роботі програмних технічних комплексів; зміна задач системи тощо.

Для визначеності вважатимемо, що об'єктом автоматизації за сучасної постановки питання буде технологічний комплекс (ТК) харчового виробництва, а у сукупності із ним узгоджено працюють інші підрозділи підприємства, утворюючи складну комп'ютерно-інтегровану систему. Ці системи є багаторівневими, або ієрархічними, серед яких найчастіше виділяють системи з трьома функціональними рівнями: технологічний процес (агрегат); технологічний комплекс (виробництво); підприємство. Для кожного рівня системи визначається характерний комплекс задач, але визначальним є багаторівнева структуризація систем прийняття рішень та керування, що реалізується за такого підходу:

• складна система розбивається на низку взаємопов'язаних підсистем, кожна з яких має свої завдання й критерії оцінки ефективності функціонування їх;

• визначальним в ієрархічних системах керування є сукупність підзадач, яким відповідають ієрархія математичних моделей та ієрархія технічних засобів;

• для узгодженого функціонування системи формується додаткова спеціальна задача координації роботи підсистем для узгодження їх цілей із глобальною задачею ТК — в чому виявляється інтеграція підсистем[13, c. 84-86].

Технологічні комплекси харчових виробництв мають значну кількість ступенів (процесів) переробки сировини чи напівпродуктів, в яких відбуваються складні хіміко-фізичні перетворення речовини. Машинно-апаратурна схема ТК включає як паралельно, так і послідовно з'єднані елементи, а також дільниці з байпасами та зворотними (рециклічними) технологічними зв'язками. З погляду задач автоматизації ТК харчових виробництв (цукрового, спиртового, хлібопекарського та ін.) характеризуються низкою специфічних особливостей:

• технологічні комплекси складаються з підсистем (дільниць), які мають складні зв'язки між собою і навколишнім середовищем;

• окремими підсистемами ТК можна керувати на основі різних критеріїв оптимальності, а для узгодження роботи підсистем формується спеціальна задача координації;

• необхідність урахування змінюваних у широкому діапазоні властивостей сільськогосподарської сировини;

• наявність ієрархічної структури, що зумовлено існуванням глобальної мети системи та частинних цілей підсистем.

У харчовій промисловості працюють різні за своїми характеристиками, структурою і властивостями технологічні комплекси, які для типізації розроблюваних систем керування, їх інформаційного та програмного забезпечення доцільно класифікувати за такими основними ознаками:

• за способом функціонування — неперервні, неперервно-циклічні, неперервно-аперіодичні, періодичні. Визначальним тут є характер потоків на вході та виході і особливості регульованих параметрів. Так, для неперервних ТК потоки не змінюються, технологічні параметри постійно або неперервно-довільно змінюються;

• за продуктивністю виділяють велико-, середньо- та малотоннажні, що визначаються за середньою для галузі продуктивністю;

• за кількістю виконуваних функцій: одно- та багатофункціональні, що відповідає виробництву одно- чи багатоасортиментної продукції;

• за кількістю ланок — мало- та багатоланкові, починаючи від трьох;

• за ступенем однорідності ланок виділяють однорідні й неоднорідні ТК, а перші з них називають із регулярною структурою;

• за способом з'єднання ланок {технологічною топологією): однонапрямлені та зустрічнонапрямлені (із зворотними рециркуляційними зв'язками);

• за характеристиками потоків враховується стан середовища (газоподібне, рідке, сипке);

• за наявністю накопичувальних місткостей — із місткостями на різних дільницях і без них, а також із різним запасом сировини напівпродуктів чи готового продукту;

• за інформаційною потужністю виділяють ТК із різною кількістю змінних, необхідних для контролю та керування ТК: до 40 — найменша, до 160 — мала, до 650 — середня, до 2500 — підвищена, понад 2500 — велика. Це надзвичайно важлива ознака для вибору структури системи керування і необхідних технічних засобів. Можуть виділятись інші ознаки ТК щодо, наприклад математичних моделей, задач оптимізації та координації тощо [8, c. 66-67].

Технологічні комплекси як складова частина комп'ютерно-інтегрованого виробництва пов'язані з іншими підрозділами підприємства, які вирішують завдання керування, поточного та довгострокового планування, адміністративно-господарської діяльності. У зв'язку з цим враховують різні види інтеграції:

• функціональної, що забезпечує єдність мети та узгодженість виконання технологічних і виробничо-господарських функцій;

• організаційної, яка дає можливість організувати потрібну взаємодію оперативно-технологічного персоналу на різних рівнях керування;

• програмної, що в умовах комп'ютерно-інтегрованого виробництва дає можливість використовувати узгоджені й взаємопов'язані комплекси програм;

• інформаційної, яка ґрунтується на комплексному підході до створення інформаційної бази, що забезпечує інформаційну взаємодію всіх компонентів системи керування;

• технічної, яка полягає у створенні єдиного комплексу «технологічний об'єкт — система керування» з можливістю їх ефективного функціонування автоматизованого технологічного комплексу.

Усі ці ознаки та характеристики ТК наведено для того, щоб показати складність об'єкта, його багатовимірність, залежність показників функціонування від багатьох чинників. У такому разі діє об'єктивно існуючий принцип складності: складність системи керування повинна відповідати складності об'єкта.

Процес функціонування технологічних комплексів харчових виробництв також визначається різними чинниками. Так, є ТК із постійними параметрами, які працюють у постійних режимах, і керування ними, в тому числі оперативна оптимізація, зводиться до оптимального розподілу матеріальних потоків. Значно більшу групу становлять ТК зі змінюваними параметрами. Крім оптимального розподілу матеріальних потоків, у цьому разі потрібно знаходити й підтримувати такі режимні параметри (технологічні режими), які забезпечують найвищі техніко-економічні показники їх роботи. Більше того, часто зміна технологічного режиму однієї з підсистем (дільниць) зумовлює потребу у зміні технологічних режимів решти підсистем.

На кожну з підсистем і на ТК загалом діють численні збурення, тобто чинники, які порушують обраний чи заданий режим роботи, тому виникають перехідні процеси, тобто змінювання в часі технологічних параметрів. Це так званий динамічний режим роботи (динаміка). На певних відрізках часу в ТК та підсистемах можуть встановлюватися режими, за яких технологічні параметри є постійними або змінюються — малостатичний режим (статика). Під час функціонування ТК різні режими роботи виникають під впливом чинників, що змінюються з різними частотами. Так, зміна якісних показників сировини, структури ТК, зупинка і запуск окремих агрегатів належать до низькочастотних збурень, а зміна витрат робочих речовин і потоків енергоносіїв — до високочастотних [2, c. 39-40].

1.3. Особливості заощадження природних ресурсів на всіх стадіях виробництва та утилізації відходів виробництва

Як відомо, для виробництва продукції необхідно витратити певну кількість як виробничих, так і природних ресурсів. Для визначення співвідношення використання виробничих і природних ресурсів на виробництво продукції слід знати витрати живої та уречевленої праці і фондоємність (витрати основних виробничих фондів на 100 грн валової продукції); витратоємність (виробничі витрати на 100 грн валової продукції); природоємність (витрати природних ресурсів на 100 грн валової продукції). Оптимальне співвідношення між використанням виробничих і природних ресурсів 6:1. Сьогодні загалом у галузі воно становить 6:5, а в цукробуряковому виробництві — 5:9.

Одним із шляхів зменшення природоємності галузі може бути економічна зумовленість використання як основної сировини, так і природних ресурсів. Раціональне використання ресурсного потенціалу в харчовій промисловості залежить від рівня інтенсифікації галузі та ціни ресурсу. Узагальнювальним показником використання ресурсного потенціалу може бути коефіцієнт споживання ресурсу, що відображує рівень використання природних чи матеріальних ресурсів у разі введення їх у виробництво.

Коефіцієнт споживання ресурсів на підприємстві харчової промисловості, характеризуючи рівень інтенсивності виробництва, може виступати і як регулятор процесу природокористування, тобто визначати найбільш безпечний для навколишнього середовища тип інтенсивності виробництва.

Отже, коефіцієнт споживання ресурсів прямо пропорційний витратам на виробництво і реалізацію продукції. Через нерозробленість систем цін на ресурси витрати на виробництво і реалізацію продукції в кілька разів вищі, ніж вартість самої продукції, що робить її нерентабельною і невигідною виробнику. Це найбільш характерно для продукції з використанням вторинних матеріальних ресурсів.

За сучасної ситуації використання природних ресурсів коефіцієнт екологічності прямо пропорційний витратам на виробництво і реалізацію продукції

тобто коефіцієнт екологічності виробництва залежить від типу інтенсивності виробництва[5, c. 22-23].

Рівень безпеки для навколишнього середовища можна схарактеризувати так:

Особливості екологічних досліджень у процесі раціонального природокористування мають ґрунтуватися на пошуках можливості підвищення ефективності та інтенсивності виробництва за зменшення навантаження на природно-ресурсний потенціал.

Ефективність використання природно-ресурсного потенціалу може розглядатися лише в контексті ефективного використання всього комплексу ресурсів, що застосовуються у виробничому процесі та впливають на структуру й обсяг виробництва продукції. Приросту кінцевих результатів виробництва досягають завдяки взаємодії трьох груп чинників: збільшення кількості предметів праці та підвищення віддачі їх, тобто завдяки збільшенню кількості сировинних і матеріальних ресурсів, підвищенню матеріаловіддачі; збільшення обсягу використання природно-ресурсного потенціалу і підвищення природовіддачі; впровадження у виробництво ресурсозберігаючих технологій, що стимулюють ефективне використання природних ресурсів, перенесення центру виробничих навантажень з природно-ресурсних чинників на виробничо-економічні. Дієвість і пріоритетність перелічених чинників визначатиметься домінуючими у певних сферах виробництва рівнями інтенсивності чи екстенсивності.

Методологія визначення загального приросту продукції ґрунтується на використанні можливостей витратного і витратно-ресурсного методу. Витратний метод характеризує частку приросту продукції за величиною використання виробничих ресурсів, у тому числі природних, а витратно-ресурсний — на основі величини витрат і застосування відповідного виду ресурсів.

Врахування в практиці природоохоронної діяльності можливості переміщення центру навантаження з природних чинників на економічні та зменшення природоємності дає можливість підвищити екологічну ефективність виробництва і здійснювати природоохоронну роботу на високому рівні [11, c. 34].

Економічний аспект природоохоронних функцій промислового виробництва має ґрунтуватися на можливості визначення ефектів природоохоронної діяльності, які можуть стимулювати збалансованість економічного розвитку.

Найбільш доцільно визначати чотири види ефектів природоохоронної діяльності в харчовій промисловості:

1. Економічний ефект, якого досягають за рахунок зменшення таких втрат і витрат:

• від зниження якості продукції;

• внаслідок недопоставок продукції харчовою промисловістю;

• на ліквідацію наслідків від забруднення об'єктів у промисловості, сільському господарстві, переробних галузях (скорочення терміну служби будівель, споруд, зменшення ерозії ґрунтів);

• сировини, палива, енергії, матеріалів за рахунок зменшення відходів;

• на відновлення чи підтримання нормального стану природного середовища.

2. Соціально-економічний ефект, якого досягають за рахунок зменшення таких втрат і витрат:

• в охороні здоров'я і соціальному забезпеченні, пов'язаних зі збільшенням захворюваності;

• внаслідок міграції, що зумовлена погіршенням стану природного середовища (забруднення, шум);

• на одержання екологічно чистої, нешкідливої для здоров'я продукції;

• на додатковий відпочинок, необхідний у зв'язку з незадовільним станом навколишнього середовища.

3. Соціальний ефект, який може бути від запобігання:

• естетичним втратам внаслідок порушення цілісності природного середовища;

• втратам, зумовленим недостатністю рекреаційного потенціалу, незадовільним станом зон відпочинку, поганим озелененням.

4. Екологічний ефект, який отримують від запобігання:

• загальній деградації екосистем і детеріорації;

• перевантаженню природного потенціалу;

• активному антропогенному втручанню в первинний стан природного середовища, прагненню видозмінити його у своїх потребах.

Усі види ефектів природоохоронної діяльності взаємопов'язані. Пріоритет кожного з них має визначатися станом, у якому перебуває суспільство на певному відрізку часу. Проте за будь-яких умов слід виходити з того, що екологічна безпека є критерієм економічної діяльності як у сфері виробництва, так і поза нею [12, c. 65-66].

Виділення економічного, соціально-економічного, соціального і екологічного ефекту правомірно за таких умов:

• можливість виділення соціального ефекту внаслідок гармонізації розвитку людини як біологічного індивідуума в суспільстві, забезпечення задоволення потреб людини за найменшого втручання в природне середовище, тобто окремо соціальний ефект розглядати як результат, отриманий від раціонального задоволення людиною своїх потреб за певних біогеохімічних умов і можливостей біологічного відтворення та соціального розвитку;

• виділення окремо екологічного ефекту виходить з суті поняття «екологія» як діалектики зв'язку між природою і живим організмом. Тому суть екологічного ефекту можна визначити як внутрішню можливість саморегуляції в екосистемі з метою якісного її відновлення після інтенсивного антропогенного втручання.

На відміну від можливостей отримання певного виду ефекту доцільно виділяти види ефективності, виходячи з системи ведення господарства, що склалася в суспільстві: економічну (включаючи виробничо-технологічну), соціальну і екологічну.

Економічна ефективність виявляється в можливості отримання певного ефекту в разі використання ресурсного потенціалу території за певний проміжок часу, зменшення витрат на відновлення нормального стану навколишнього середовища, в результаті ефективності його охорони і можливості розширеного відтворення ресурсів.

Соціальна ефективність знаходить вияв у поліпшенні добробуту народу, зменшенні захворюваності, кількості мігрантів через забруднення навколишнього середовища, створення належних умов для життя населення.

Екологічна ефективність характеризується можливістю отримання ефекту в результаті зменшення витрат на ліквідацію наслідків інтенсивного антропогенного втручання в навколишнє середовище, створення належних умов для розширеного відтворення природних ресурсів.

Розглянуті види ефективності ведення господарства можна охарактеризувати такими системами показників.

1. Економічна ефективність розвитку харчової промисловості:

• можливий і фактичний рівень задоволення потреб населення у продукції галузей харчової промисловості;

• фактичний приріст виробництва основних видів продуктів харчування на душу населення;

• типи приросту національного доходу, динаміка частки харчової промисловості у структурі національного доходу суспільства;

• темпи зростання (зниження) продуктивності праці — виробництво чистої продукції на середньорічного працівника;

• структура і темпи зміни рівня ресурсовіддачі:

а) землевіддачі (виробництво чистої продукції на 1 га сільськогосподарських угідь), грн;

б) фондовіддачі (виробництво чистої продукції на 100 грн основних виробничих фондів), грн;

в) витратовіддачі (виробництво продукції на 100 грн матеріальних витрат), грн;

• коефіцієнт ефективності капіталовкладень;

• показники якості продукції харчової промисловості: загальний рівень якості продукції, частка продукції високої якості, що відповідає світовим стандартам, у загальній кількості виробленої продукції;

• система показників інтенсивності розвитку харчової промисловості, що мають певне значення для підвищення економічної ефективності:

а) темпи приросту виробництва продукції в розрахунку на одиницю

витрат живої та уречевленої праці;

б) зниження собівартості виробництва продукції;

в) частка приросту продукції за рахунок інтенсивних чинників;

г) темпи зростання технологічного рівня виробництва;

д) частка підвищення продуктивності праці, отриманої завдяки впровадженню досягнень науково-технічного прогресу;

є) показники використання виробничих ресурсів на виробництво одиниці продукції.

2. Соціальна ефективність розвитку харчової промисловості:

• темпи підвищення продуктивності праці;

• економія живої праці;

• рівень задоволення матеріальних і духовних потреб населення;

• динаміка рівня захворюваності населення (кількість професійних захворювань, види захворювань);

• ефективність і можливості використання вільного часу працівників;

• динаміка показників рівня життя населення (освіта, культура, охорона здоров'я, соціальне забезпечення, житлове і комунальне обслуговування, транспортне забезпечення);

• структура отримання і використання доходів населення;

• коефіцієнт соціальної ефективності — співвідношення нормативних показників, що характеризують рівень окремих соціальних послуг, до фактичних [15, c. 6-8].

3. Екологічна ефективність розвитку харчової промисловості:

• коефіцієнт екологічної ефективності — співвідношення науково обґрунтованих нормативів чи показників екологічної ефективності заходів того самого призначення до фактичних показників;

• структура і ефективність капіталовкладень на відтворення природних ресурсів;

• кількісні показники:

а) динаміка витрат на збереження окремих елементів навколишнього середовища за регіонами;

б) динаміка стану і якості земельних, водних і лісових ресурсів, атмосферного басейну;

• якісні показники:

а) динаміка показників негативного антропогенного впливу на навколишнє середовище (забруднення, шум, вібрація, зміна ландшафту, радіоактивність, випромінювання);

б) досконалість технологій (частка безвідходних і маловідходних

технологій у загальному технологічному процесі);

в) темпи відтворення природного стану (якості) компонентів навколишнього середовища (відтворення ресурсів, рекультивація земель, очищення водойм, створення заповідників);

• структура капітальних і поточних витрат на природоохоронні заходи.

Визначають також загальну (абсолютну) соціально-економічну ефективність. Проте здебільшого її обчислення утруднено як через недостатність інформації, так і складність економічних розрахунків. Щодо харчової промисловості доцільно розраховувати загальну (абсолютну) соціально-економічну ефективність екологізації з метою:

а) визначення витрат на охорону навколишнього середовища, відтворення природного аграрного потенціалу, відвернення природної деградації антропогенного чинника (людини);

б) виявлення динаміки ефективності витрат на охорону навколишнього середовища за видами і рівнями їх зростання (зменшення);

в) оцінка екологічного стану регіонів і окремих галузей з метою перерозподілу капіталовкладень на екологізацію;

г) запобігання захворюваності населення, що пов'язане із споживанням екологічно небезпечної продукції та погіршенням якості природного середовища;

д) оцінка соціально значущих результатів у зв'язку з підвищенням продуктивності праці у харчовій промисловості в умовах поліпшеного стану навколишнього середовища [25, c. 28-30].

Як було зазначено раніше, під час розгляду техногенного ресурсного циклу, одним із ефективних напрямів раціонального використання сільськогосподарської сировини є її комплексна переробка та утилізація відходів виробництва.

Під час перероблення сільськогосподарської сировини крім основного продукту утворюються побічні продукти та відходи виробництва, які використовують як вторинну матеріальну сировину. Останню застосовують за трьома напрямами:

• у тих самих галузях харчової промисловості, де утворюються відходи, для вироблення додаткової продукції;

• в інших галузях народного господарства (комбікормовій, мікробіологічній, хімічній, у виробництві медпрепаратів, будівельній та ін.) як сировину;

• у сільськогосподарському виробництві — для корму тварин і птиці (буряковий жом, виноградні та плодово-ягідні вичавки, барда, кормові дріжджі, вітаміни та ін.), як добрива (дефекат, органомінеральні добрива).

Із вторинної сировини в харчовій промисловості організовані виробництва хлібопекарських і кормових дріжджів, спирту харчового, бутилового й метилового, олії різного призначення (харчового, фармакопейного і технічного), харчових кислот і барвників, фурфуролу, ацидину, кормових вітамінів, кормових і харчових фосфатидів, сухих кормів та іншої продукції.

Комплексна переробка сировини, впровадження мало- і безвідходних технологій надають змогу отримати додаткову продукцію харчового, кормового і технічного призначення з одиниці перероблюваної сировини. Скорочення витрат матеріальних ресурсів на одиницю продукції знижує собівартість і зумовлює зростання чистого доходу. Широке впровадження ефективних технологічних процесів, безвідходної технології комплексної переробки сировини та зменшення витрат палива, електроенергії і допоміжних матеріалів — важливий напрям зниження матеріаломісткості продукції. У різних підгалузях харчової промисловості воно відбувається по-різному. Коротко розглянемо комплексну переробку сировини та утилізацію відходів у деяких з них.

Харчова промисловість охоплює виробництво багатьох харчових продуктів, які повною мірою задовольняють харчовий раціон людини. Під час здійснення технологічних процесів утворюється велика кількість різних відходів та побічних продуктів. Нині непогано вирішено проблему використання великотоннажних відходів, наприклад, жому і меляси в цукровій промисловості, картопляної витерки у виробництві крохмалю, дробини в пивоварній промисловості, зелених відходів виробництва овочевих консервів тощо. Частково вирішено проблему використання фруктових вичавок у процесі перероблення плодів (виробництво пектину). Відомо також про використання відходів м'ясної, рибної, зернопереробної та інших галузей промисловості, про що йшлося вище. Проте існує велика кількість малотоннажних відходів, які заборонено скидати в каналізацію, а тому їх доводиться утилізувати [26, c. 20-21].

Одним із побічних продуктів м'ясної промисловості є кров забитих тварин. Велика біохімічна цінність крові полягає у високому вмісті білка (близько 90 %), до складу якого входять комплекс амінокислот, мінеральні солі та залізо. Більшу частину крові на потужних підприємствах використовують у виробництві харчових продуктів та кормів для тварин. Проте деяка частина крові, особливо на невеликих скотобійнях та птахокомбінатах, потрапляє до стічних вод. Кров у незначній кількості випаровують, пресують і вивозять на утилізаційні заводи або відгоді-вельні пункти.

Канига (продукт неповного травлення), що є у шлунку великої рогатої худоби, містить до 400 г мікроорганізмів. Ці мікроорганізми, до складу яких входить до 180 г засвоюваного білка, розкладають клітковину на прості цукри і синтезують усі відомі вітаміни, за винятком вітамінів А, В і Е. Тому важливо зберегти ці мікроорганізми і використовувати їх для приготування повноцінних кормів. Нині канигу використовують переважно як добриво, що не можна вважати раціональним вирішенням цієї проблеми. Відвари, які отримують під час варіння м'яса і копченини, містять певну кількість харчових і смакових компонентів, а також часточки розварених виробів. Нині їх майже не використовують і вони потрапляють до стічних вод.

Із побічних продуктів молочної промисловості використовують тільки сироватку, та й то частково. Частина сироватки, особливо у разі зростання поставок молока, потрапляє зі стічними водами в каналізацію, а інколи і до поверхневих водойм, спричинюючи їх забруднення. За ХСК сироватка у 100 разів перевищує комунально-побутові стоки. Сироватку слід використовувати як корм або як сировину для виробництва лактози. Найкраще її згодовувати у свіжому вигляді. Проте це не завжди вдається. Тому її прагнуть переробити на кормовий продукт 8 — 9-кратним згущенням. Відомі технології виготовлення з неї кормових дріжджів та молочної кислоти, але їх поки що майже не застосовують. На кафедрі біохімії та екології харчових виробництв НУХТ розроблено технологію метанового бродіння сироватки з отриманням біогазу, вітамінізованого білкового продукту як корму для тварин та для інших продуктів.

Під час виробництва солоду і пива утворюються зернові відходи, солодові ростки, солодова дробина, відходи хмелю, білковий відстій та пивні дріжджі. В процесі очищення стічних вод велике значення має використання білкового відстою і пивних дріжджів. Інші відходи використовують переважно як корм для тварин або кормову добавку. Хмелеві відходи пропонують компостувати.

Білкові відходи утворюються на стадії охолодження пивного сусла, до складу якого входять дубильні речовини з гірким присмаком хмелю. Ці відходи містять 50-60 % білка, але через уміст 20 % гірких смол хмелю і до ЗО % дубильних речовин вони непридатні для безпосереднього згодовування тваринам, їх можна частково змішувати з дробиною для відгодівлі тварин. Із пивних дріжджів, надлишок яких у кількості 0,9—1,2 л гущі на 1 дал пива, можна виготовити 0,5 кг пресованих дріжджів. Пивні дріжджі використовують переважно у сухому вигляді під час виробництва тваринного корму.

Відходами спиртової і дріжджової промисловості є мелясна барда, відходи спиртових дріжджів та знедріжджена бражка. Там, де ці відходи не утилізують, їх скидають зі стічними водами [30, c. 30-31].

У процесі перероблення картоплі утворюються витерка і сокові води, що є відходами виробництва крохмалю. Витерку використовують на корм тваринам або для виготовлення комбікормів. Сокові води об'єднують зі стічними водами. Фруктові (особливо яблучні) та овочеві вичавки, що утворюються після подрібнення і віджимання фруктів і томатів (дробина і насіння), відходи переробки горошку (стручки і бадилля), осади, що утворюються під час зберігання соків та дріжджової води після бродіння вин, є найважливішими відходами та побічними продуктами плодоовочевої консервної промисловості. їх використовують на корм для тварин, як добрива та на інші цілі, а також переробляють для отримання пектину, спирту, органічних кислот, барвників тощо. Невикористані тверді відходи вивозять на полігон, щоб захоронити, а інші, наприклад відходи переробки томатів, скидають у каналізацію. Невикористані побічні продукти (сокові осади, винний камінь, води після виробництва пектину тощо) також скидають у каналізаційну мережу.

Це значно збільшує навантаження на очисні споруди і призводить до втрати цінних інгредієнтів харчової сировини.

Сушені яблучні вичавки є сировиною для виробництва сухого пектину. Замочування і водна екстракція вичавок є джерелом утворення забруднених стічних вод, БСК5 яких може сягати 13,5 тис. мг 02/дм3. Завдяки високому вмісту цукру (6 мг/дм3) ці води варто застосовувати у виробництві дріжджів. Із фруктових вичавок доцільно також екстрагувати ароматичні речовини, оскільки попит на останні значно збільшився для виготовлення прохолоджувальних напоїв та кондитерських виробів.

Винні осади можуть бути сировиною для виробництва енантової олії, яку використовують як ароматизатор коньяків і шампанських вин. З осадів бродіння виноградних вин можна отримати тартрат кальцію. Сухі дріжджі з винних осадів є джерелом легкозасвоюваних білків, мінеральних солей, жиру і вітамінів. Тому їх використовують як високоякісну кормову добавку для годівлі тварин.

Отже, економічний механізм природокористування має ґрунтуватися на можливості комплексного підходу до проблем розвитку галузі, врахуванні як позитивних, так і негативних тенденцій розвитку. Лише тоді загальна соціально-економічна ефективність екологізації виробництва відображуватиметься в загальних соціально-економічних результатах діяльності суспільства, пов'язаних з підвищенням рівня життя населення, ефективності суспільного виробництва і збільшення національного багатства країни [33, c. 15-17].


Розділ 2. Господарська оцінка сучасного стану і потенціалу харової промисловості України

2.1. Економічний аналіз ефективності екологізації харчового виробництва

Підвищення рівня еколого-економічної ефективності розвитку харчової промисловості є одним із важливих напрямів забезпечення виробництва в достатній кількості високоякісних екологічно безпечних продуктів харчування для задоволення обґрунтованих потреб населення. При цьому слід забезпечити мінімальні витрати природних ресурсів — сировини рослинного і тваринного походження та енергоносіїв, а також значно поліпшити екологічний стан довкілля. У зв'язку з цим основними пріоритетами «зеленої» (екологічної) модернізації харчових виробництв є такі:

• широке впровадження у виробництво досягнень науково-технічного прогресу з метою раціонального використання природно-сировинних ресурсів;

• зменшення рівня використання природно-ресурсного потенціалу впровадженням безвідходних і маловідходних технологій;

• впровадження технологій комплексної переробки сировини з підвищенням рівня і ефективності використання відходів виробництва харчової промисловості, перехід до безвідходних циклів виробництва, що забезпечують повну переробку сировини;

• впровадження у виробничий процес енергозберігаючих технологій з широким застосуванням нетрадиційних джерел енергії (сонячної, гідротермальної, вітрової енергії, біоенергетики та ін.);

• повсюдне впровадження в організаційну структуру підприємства харчової промисловості екологічного менеджменту відповідно до міжнародних стандартів;

• обов'язкове проведення еколого-економічної експертизи проектів «зеленої» модернізації наявних підприємств і будівництва нових та продукції з метою запобігання негативному впливу на навколишнє природне середовище і здоров'я людей;

• підвищення рівня економічних засобів регулювання системи природокористування через пільгове оподаткування екологічно безпечних виробництв, надання пільгових кредитів для здійснення природоохоронних заходів;

• обов'язкове врахування регіональних чинників під час розміщення підприємств харчової промисловості;

• підвищення ролі міжнародного співробітництва і широкий обмін досвідом природоохоронної діяльності.

Реалізація цих заходів має ґрунтуватися на потребі створення екологічно безпечної для споживання продукції та сприятливого для життя людини простору [31, c. 4-5].

Проблема утилізації стоків – одна з найважливіших, що постають перед підприємствами харчової промисловості.

Характеристика харчової промисловості у галузевому перерізі для України виглядає так (рис.1).

Одна з важливих проблем підвищення еколого-економічної ефективності роботи галузей харчової промисловості — зменшення використання водних ресурсів та підготовка високоякісної води. Найбільшої гостроти зменшення обсягів водоспоживання набуло в цукровій промисловості, де більшість підприємств не мають зворотного водопостачання. На цих підприємствах для переробки 1 т цукрового буряку споживають близько 8 т вихідної води. Впровадження системи зворотного водоспоживання дає можливість знизити цей показник до 1,25 — 2,5 т. Кількість стічних вод, що направляють на очисні споруди, становить 224 % маси буряку.

Згідно з рисунком бачимо, що підприємства харчової промисловості зосереджені переважно у західній та південно-східній частині нашої країни, що характеризуються густою мережею водних об’єктів. Це говорить про гострішу потребу контролю за скидом стічних вод підприємств харчової промисловості у цих регіонах для попередження забруднення водойм.

Подальше поліпшення якості навколишнього середовища пов'язано зі здійсненням водоохоронних заходів у всіх галузях харчової промисловості. Це дасть змогу значно скоротити обсяги водоспоживання і водовідведення, повністю виключити скидання стічних вод у природні водойми. Велике значення у виробництві цукру мають такі заходи:

• модернізація наявних оборотних сис