Буддизм і індуїзм в Індії. Особливості взаємовідносин

Вступ.

Розділ 1. Теоретичні аспекти релігійного вчення буддизму в Індії.

1.1. Становлення та розвиток раннього буддизму.

1.2. Буддизм махаяни.

Розділ 2. Порівняння віровчень буддизму та індуїзму.

2.1. Філософська концепція буддизму.

2.2. Буддійське віровчення.

2.3. Характеристика найважливіших культів індуїстського пантеону.

Розділ 3. Особливості вчень буддизму та індуїзму в Індії.

3.1. Морально-етичні принципи буддизму.

3.2. Буддійський культ.

3.3. Головні особливості розвитку та релігійної системи індуїзму.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Актуальність теми. Буддизм є найдавнішою світовою релігією. Своєрідність його вчення, яка стала наслідком впливу на нього різноманітних культур, а також поєднання у його лоні багатьох релігійних течій, шкіл дали підставу розглядати буддизм не лише як релігію, а й як філософську систему. Будучи поширеним в усьому світі, він справив відчутний вплив на духовне, культурне життя народів, які сповідують інші релігії.

Індуїзм завжди дбав про збереження та розвиток національної духовної культури, національного менталітету, незважаючи на міграції населення, війни, іноземне панування, внутрішні чвари, філософські та релігійні пошуки. Наявність у ньому численних течій і напрямів, його релігійна множинність полегшують його взаємодію з іншими релігіями. Індуїзм відкритий для всіх релігій, його прихильник може молитися у будь-якому храмі, разом з віруючим іншої релігії він може вклонятися його богові. Ця релігія заклала традиції філософської думки Індії, глибоко вплинула на мислення людей, зробила вагомий внесок у розвиток філософської культури людства. Індуїзм — явище значно ширше, ніж релігія. Це й цілком оригінальний комплекс віровчення і культу, широкий філософський погляд на життя, специфічний спосіб життя, який глибоко увійшов у суспільні відносини та побут. Для індусів їх релігія охоплює все, цілком заповнює духовний світ, стає його синонімом. Будь-яке явище природи, суспільного життя має для них сакральний характер.

Мета роботи– дослідити особливості взаємовідносин буддизму та індуїзму в Індії.

Основні завдання роботи:

- розглянути аспекти становлення та розвитку буддизму та індуїзму;

- проаналізувати морально-етичні принципи буддизму та індуїзму;

- дослідити особливості культів індуїзму та буддизму в Індії.

Об’єктом дослідженнявиступають релігійні вчення Стародавньої Індії. Предметом дослідження є особливості взаємовідносин буддизму і індуїзму в Індії.


Розділ 1. Теоретичні аспекти релігійного вчення буддизму в Індії

1.1. Становлення та розвиток раннього буддизму

Найбільшим викликом релігії брахманів став буддизм, який успадкував ряд надбань інших релігійно-філософських систем, однак ще більше розробив власні, новаторські ідеї, був «увесь пройнятий неологізмами». Засновником буддизму традиція називає царевича Сідхартхі з роду Готами (звідси його родове ім'я — Гаутама). Матеріали епіграфіки (напис на бронзовій посудині: «Тут спочиває прах Сідхартхі») підтверджують історичність цього релігійного реформатора. Буддійська традиція датує життя Сідхартхі 623/624—543/544 pp. до н. е., наука — 480-400 або 430-350 pp. до н. є.

Якою була доктрина раннього буддизму, що її вважають і релігією, і філософією, і ідеологією, і культурним явищем, і способом життя?

Наріжним каменем ранньобуддійського вчення були «чотири благородні істини», які можна сформулювати так: 1) життя — це духовне й тілесне страждання; 2) існує причина страждань; 3) можна покласти край стражданню; 4) є шлях, який веде до припинення страждань. Суть першої «істини» полягає в тому, що кожного в житті підстерігає безліч неприємностей, нікому не вдається задовольнити всі свої бажання, що перетворює життя на безперервну муку. Друга «істина» називає першопричиною страждань людські жадання й уподобання (прагнення насолод, земних радощів, любов до життя тощо). На ґрунті бажань виростають заздрість і пожадливість, які породжують ворожнечу у світі. Згідно з третьою «істиною», можна припинити страждання, обмеживши свої життєві потреби, вгамувавши свої пристрасті. Четверта «істина» вказує шлях до припинення страждань і «звільнення». Цей шлях у буддійському розумінні має бути «серединним», лежати між двома крайностями: заплутаним культом, архіскладними обрядами, кривавими жертвоприношеннями брахманізму, з одного боку, і мученицькою практикою пустельників-аскетів, яку проповідував джайнізм,— з іншого.

Буддійський «восьмеричний» шлях до припинення страждань і «звільнення» зводиться до: 1) «правильних поглядів» — розуміння чотирьох згаданих «істин»; 2) «правильних прагнень» — намірів дотримуватися цих «істин»; 3) «правильної мови» — цурання неправди, наклепів, лихослів'я, базікання тощо; 4) «правильних дій» — не завдавати шкоди живим створінням, не вбивати, не красти, не обманювати, не пиячити тощо; 5) «правильного способу життя» — добування хліба насущного чесною працею; 6) «правильних зусиль, старань» — подолання шкідливих помислів, впливів тощо; 7) «правильної уваги» — постійної турботи про «звільнення»; 8) «правильної зосередженості» — досягнення внутрішнього спокою, цілковитої непроникності, самозаглиблення. Восьмий шлях потребує оволодіння технікою медитації, тому доступний лише ченцям (техніку медитації буддисти частково запозичили в пустельників-аскетів, разом із тим вони розробили й свої способи самозосередження) [1, c. 41-42].

Буддизм вважав основним моральним обов'язком кожного щедрість і доброчесність, а найбільшою чеснотою — безмежне милосердя до всього живого (легенда твердить, що Будда в одному із своїх життів віддався на поживу голодній тигриці) та приборкання природних інстинктів, передусім статевого. Він закликав до терпимості і всепрощення: «Не ненавистю долається ненависть, подоланням ненависті перемагається вона: така вічна дхарма». Нарешті, буддизм кинув виклик станово-кастовій системі, визнавши рівність усіх людей, щоправда, лише в релігійному, а не в реальному житті. Таким чином, Будда не належав до соціальних реформаторів, його вчення не передбачало соціальної перебудови.

Буддійське «звільнення» є переходом у нірвану — протилежність сансари. Нірвана — не смерть, яка означає нове народження, отож продовжує земні муки, а особливий стан душі за межами буття і небуття, цілковите звільнення від свого «я», повне згасання емоційної активності. Буддисти порівнюють перехід у нірвану із засиханням дерева чи згасанням світильника, коли в ньому вигоріла олія. З переходом у нірвану перестає діяти невблаганний закон карми, індивідуальна душа (Атман) розчиняється в природі, точніше — зливається із вселенською душею (Брахма), до чого прагне все суще. Отже, буддійське звільнення — це не досягнення вічного щасливого життя, як в інших світових релігіях, а, навпаки, його припинення. Будда похмуро твердив: «Сидіти краще, ніж ходити, спати краще, ніж не спати, найкраще ж — померти».

Саму карму буддизм трактував незвично. Якщо у джайнів вона давала знати про себе лише після смерті, при переселенні душі, то буддійська карма засвідчувала своє існування постійно, через що душа переселялась безліч разів ще за життя. Людина зла раптом виявляла благородство, боягуз — хоробрість і т. п.— все це й означало переродження душі. Душа, як її розумів буддизм, це психічний стан, хвилинний настрій, нестійка комбінація дхарм. Вона, власне, і не переселяється, а перегруповується в новий комплекс дхарм, унаслідок чого життя є потоком «моментальних спалахів дхарм, які постійно змінюються, воно лише здається безперервним». У цьому відношенні душа віддзеркалює саму суть мінливої, ілюзорної природи. Ще однією специфічною рисою буддійської карми була її залежність не від дотримування кастових законів, а від етики життя в цьому та попередніх народженнях. Саме через це Будда, перш ніж досягти нірвани, прожив 550 життів, причому в різних личинах .

Дослідники часом ідеалізують буддійську мораль через її нетерпимість до людських пороків і заклики до самопожертви. Але оцінювати ЇЇ слід лише крізь призму життєвих реалій. «Будда,— зазначив індійський філософ Д. Чаттопадх'яї,— єдиний серед усіх сучасників-пророків, хто запропонував народу ілюзію свободи, рівності й братерства, якими — і це неминучий наслідок законів суспільного прогресу — було знехтувано і які в реальній дійсності було зруйновано». Під час ворожих нападів буддійські заклики проти насильства стримували населення від опору нападникам і тим самим сприяли завоюванню країни чужинцями [7, c. 98-99].

Іноді ранній буддизм вважають не релігією, а морально-етичним ученням, оскільки він не визнавав ідеї всемогутнього бога-творця (вона суперечила буддійському вченню про відсутність вічної душі), не лякав пеклом і не манив раєм. Справді, ранній буддизм вважав Будду не богом, а звичайним учителем, велич якого полягала не у створенні світу, а у визначенні причин існування зла та способів його подолання. Однак він не заперечував ні існування душі (хоч і вважав її ілюзорною), ні ведійських богів (хоч і зрівняв їх певною мірою з простими смертними, підпорядкувавши космічному закону карми).

Ідеї раннього буддизму не здавалися тогочасному індійському суспільству крамольними, бо воно вже цілком дозріло для їхнього сприйняття. В країні змінилася шкала соціальних цінностей, руйнувалися раніше непорушні станово-кастові перегородки, тому заклики буддизму до рівності в релігійному житті нікого не кинули в холодний піт. Нова релігія завойовувала авторитет тим, що замінила складний і дорогий ведійський ритуал на загальнодоступне паломництво до святих місць, цуралася крайнощів аскетизму, допускала у свою общину жінок *, не заперечувала традиційні культи й ритуали, а також тим, що буддійські ченці проповідували не лише на санскриті, а й на інших місцевих мовах. Одним словом, буддизм органічно вписався в загальний перебіг суспільного й духовного життя. Він якнайкраще відповідав ідеологічним запитам соціальної верхівки, яка, за винятком частини брахманів, сприйняла нову релігію.

Окремо зупинимося на ставленні держави до буддизму. Воно зумовлювалося передусім політичною концепцією нової релігії. Згідно з цією концепцією, держава у своєму розвитку проходить три послідовні фази. Перша — поява держави у формі взаємних обов'язків між володарем і підлеглими (володар зобов'язувався піклуватися про народний добробут і спокій, а народ — сплачувати податки). У другій фазі влада узгоджує свої дії з вимогами релігії, у третій — стає знаряддям і провідником дхарми. Монарх у цій фазі перетворюється на володаря всесвіту — чакра-вартіна («той, хто крутить колесо закону»). Отож буддизм ратував за централізацію влади. Якщо взяти до уваги, що він ще й руйнував міжетнічні та родоплемінні бар'єри, то стане зрозумілим, чому так ревно піклувалися про нього в імперії Маур'їв. Підтримка з боку держави, відмежування від системи варн і каст та ведійського ритуалу допомогли буддизму стати першою світовою релігією. У стародавніх азіатських суспільствах він виконав ту саму історичну роль, що й християнство в середньовічній Європі.

Однією з найважливіших концепцій буддизму була калачакра — ідея про органічний взаємозв'язок природи й людини. Все, що відбувається у Всесвіті, повторюється у психіці й тілі людини. І навпаки, пульс людини б'ється в унісон з пульсацією Всесвіту, впливає на Всесвіт. Тому людина має пройнятись почуттям відповідальності за долю природи, не повинна бути стороннім спостерігачем [8, c. 8-9].

Буддизм вважав, що люди самотужки не підготують себе до нірвани, тому мають об'єднатись у чернечі общини — сангхи. Ченці цієї общини в ідеальному варіанті мають цуратися будь-якої власності й годуватися милостинею. В сангху записували всіх бажаючих, крім рабів, боржників, калік, воїнів та царських слуг (керівництво общини не хотіло конфліктувати із державою). В Індії виникли не лише чоловічі, а й жіночі монастирі, бо буддизм, хоч і вважав жінок сатанинським породженням, все ж на практиці не допускав їхньої дискримінації. Жіночі монастирі не були самоврядними, а підпорядковувалися чоловічим обителям. Ченці й черниці мали кілька ступенів святості. Соціальної рівності в общині буддистів не існувало, молоді ченці-послушники (ними були переважно вихідці із суспільних низів) фактично прислуговували своїм релігійним наставникам. Правила монастирського співжиття були суворими, однак на практиці їх часто порушували, бо, як зауважував дослідник, «багато нових монахів серйозно не сприймали спасіння й убачали в чернецтві лише зручний спосіб життя, тому не дбали про устав ордену».

Сангха була общиною самоуправною. Найважливіші рішення вона ухвалювала на загальних зборах монахів і послушників. Спірні питання обговорювали до тих пір, поки, стомившись, не знаходили компромісний варіант.

Буддійськими монахами ставало чимало людей. Сама сангха здобула в суспільстві неабиякий авторитет. Саме завдяки їй буддизм став для багатьох не просто релігією, а способом життя [1, c. 42].

1.2. Буддизм махаяни

Буддизм ніколи не був монолітним віровченням, у ньому існувало близько трьох десятків сект.

Найглибший розкол відбувся в буддизмі на початку нової ери, коли з'явилося віровчення махаяни («велика колісниця», «широкий шлях»), що його розробив, за переказами, теолог Нагарджуна. Вважається, що цей розкол було закріплено на IV Буддійському соборі за царя Канішки.

Махаяністи, перші сутри яких датуються І ст. до н. е.— II ст. н. е., зневажливо ставилися до тхеравади — найдавнішої школи в буддизмі. Вони називали її хінаяною («мала колісниця», «вузький шлях»), вважали хінаяністів покидьками людства, за якими давно скучає пекло. Хінаяна здавалась їм надто егоїстичним, «вузьким» віровченням, виявом «недружнього й неспівчутливого» ставлення до тих, хто прагне «звільнення», але не може чи не хоче стати ченцем. Махаяністи були впевнені, що людям потрібний «ширший» шлях у нірвану, доступний усім, хто живе за законами Будди, що слід домагатися не стільки особистого «звільнення», скільки «звільнення» інших. Вони розробили вчення про буддійські рай і пекло, а самого Будду проголосили космічною силою (за словами італійського історика М. Таддеї, він у них «змінив плащ Учителя на мантію Божества»). Було створено концепцію, згідно з якою Будд існує дуже багато. Мовляв, Буддами є ведійські боги (буддизм їх ніколи не зрікався), буддійські святі, боги тих азіатських народів, які сприйняли буддизм. Усі ці боги й святі, як і засновник буддійської релігії, наділені 32 ознаками досконалості.

Що являв собою махаяністський пантеон святих, піднесених у ранг Будди? Він складався з бодхісатв — осіб, які вже підготували себе до нірвани, проте зволікали вкусити цього блаженства доти, поки не підготують до нього «останню травинку». Існує припущення, що махаянська концепція про страждальця-бодхісатву, який є не само-спасителем, а спасителем світу й, отож, утілює найвищу ступінь «просвітлення», ймовірно, навіяна месіанською ідеєю християнства.

Віровчення махаяни простіше й доступніше,між хінаяна, тому воно поширилось на більшій частині території Азії (в Тибеті, Монголії, Китаї, Японії", Кореї, хінаяна ж — на Цейлоні, в Бірмі, Таїланді, Лаосі, Камбоджі). Махаяну іноді називають «північним» буддизмом, ахінаяну — «південним».

Отож буддизм не закостенів у своїй ранній формі. Він поступово перетворився з доктрини, в якій переважало морально-етичне начало, на «готову» релігію [11, c. 172-173].

Однією з форм буддизму був тантризм, що виник в Індії на початку нової ери й поширився в багатьох азіатських країнах. Тантризм («сплетіння») створив величезний пантеон міфологічних персонажів, відводив чільну роль чародійству, чаклунству, чорній магії. Він пов'язував «звільнення» із сексуальним життям, ритуал тантризму походив від магічної еротики первісної людини — гаранта родючості землі й приплоду худоби. Монахи-тантристи вважали, що сам Будда ніколи не випускав з любовних обіймів свою жінку Бхагаваті, завдяки чому він, власне, й став Буддою. Ідеї тантризму значною мірою вплинули на індійську літературу та мистецтво, були «винуватцями» наявності в них витончених еротичних мотивів.

Буддизм виявив безприкладну віротерпимість, толерантно ставився до іновірців, ніколи не проголошувався державною релігією Індії. Він потіснив ведійську релігію лише в містах та приміських зонах, у сільській же місцевості, де проживала основна маса населення, зберігалися традиційні форми релігійного життя. Навіть буддисти на весіллі чи похороні зверталися до послуг брахманів. Отож становище буддизму в Індії було неміцним. Зрештою, ця релігія, яка надійно завоювала майже всю Азію, в себе на батьківщині почала згасати. її занепад спостерігався вже в епоху Гуптів (IV—V ст.). До X ст. вогник буддизму ледь жеврів лише в окремих регіонах країни (Кашмір, Біхар, Бенгалія), а ще через два століття взагалі «залишив» Індію. Населення країни повернулося до старих, первісних форм релігійного життя.

Як пояснити цей парадокс історії? Історики вважають, що занепад буддизму в Індії був спричинений багатьма обставинами. Відіграли свою роль утиски прихильників буддизму з боку окремих володарів (а втім, вони не стали масовими і тому не послужили вирішальним чинником). Далися взнаки ворожі навали, під час яких було зруйновано чимало буддійських монастирів (лише гуни-ефталіти «загасили» в Гандхарі, якщо вірити Сюань Цзану, 1600 цих вогнищ буддизму). Оскільки буддизм поширився здебільшого в містах, то занепад індійських міст у після-гуптський період ослабив його позиції. Якщо в епоху Маур'їв та кушан буддизм мав підтримку з боку державної влади, то в періоди політичної роздробленості він її втратив. Цілком імовірно, що буддизм виявився на той час занадто «інтелектуальною» релігією й саме тому програв суперництво з набагато простішим і доступнішим індуїзмом, який спирався не на теологічні мудрування, а на обрядовість. До того ж буддизм замахнувся на кастову систему, підвалини якої виявились міцними (не випадково буддизм швидко завоював саме ті азіатські країни, де не існувало поділу населення на касти) [14, c. 40-42].


Розділ 2. Порівняння віровчень буддизму та індуїзму

2.1. Філософська концепція буддизму

Філософська насиченість буддійського вчення спонукала багатьох дослідників до того, щоб вважати його філософською системою. Ці міркування не позбавлені сенсу, оскільки насправді індійська філософська думка міцно вкорінена в релігію, а релігія тяжіє до філософії. Відомий російський дослідник азіатської культури Микола Реріх (1874—1947) вважав, що філософія буддизму виявляється у вченні про природу речей (онтологія) та вченні про шляхи пізнання (гносеологія).

Навколишній світ буддизм вважає ілюзорним виявом великого містичного начала, представленого найдрібнішими духовними частинками, психофізичними елементами (дхармами). У буддійській, як і ведичній та індуїстській, літературі термін «дхарма» багатоплановий, вживається і для позначення понять «закон», «вчення», «правило» тощо (санскр. — те, що тримає). Все існуюче дхарми, які мають власну сутність. Релігія теж є дхармою, вона стримує і захищає людей від лиха. Дхарми є основою матеріального і духовного світу. Оскільки вони рухомі (з'являються, зникають, переходять в інший стан, в іншу річ, інше явище, але не руйнуються), то світ теж рухомий.

Буддійське вчення про дхарми подібне до атомістичної концепції давніх греків, але їх концепція мала матеріалістичну спрямованість. У буддизмі дхарми є одухотвореними елементами світу. На противагу матеріалістичному протиставленню матеріального і духовного буддизм поєднує їх в єдиний, нероздільний комплекс. Світ у його розумінні нагадує полум'я, тому важливо не те, що було, а те, що відбувається.

Згідно з ученням із дхарм складаються і потойбічний, надприродний світ, навіть сам Будда і його душа. Але завдяки своєму прозрінню він є сутністю надприродного. Надприродними є святі, будди, бодхисатви (люди, в яких втілилися будди) тощо. Природне і надприродне утворюються з дхарм волею надприродного «Я», яке є духовною цілісністю, цілком звільненою від матерії, воно протистоїть матерії, творить її. «Я» в буддизмі — сутність, яка майже рівняється Богові, окремі течії тлумачать його як Бога дхарми. Усе, навіть буття, є наслідком вольового рішення «Я». Але буддизм ніколи не уявляв буття чимось матеріальним, не вважав його існуванням і рухом матерії. Матеріальне буття він розглядав як буття психологічного процесу в свідомості людини, залежної від матеріального світу, оскільки вона живе в ньому, пов'язана з ним. Тому в його вченні ідеальне передує матеріальному.

Отже, онтологія (вчення про буття) буддизму не є ні матеріалістичною, ні ідеалістичною. Філософія буддизму уникає розгляду співвідношення духу й матерії, суб'єкта й об'єкта. В Будди немає ні слова про створення світу Богом. Світ наче існує одвічно. Будда зосереджувався на рухові душі в матеріальному світі.

І гносеологічні проблеми (вчення про пізнання світу) у буддизмі пов'язані з уявленням про душу. Душа — не якась нематеріальна окрема сутність, як це тлумачать іудаїзм, християнство, іслам, а психологічна єдність, що містить дхарми. Вона є основою людської особистості, пізнає світ, передусім людину, через саму себе. Тому процес пізнання є спогляданням і самоспогляданням через самозаглиблення. І в цьому буддизм теж не виявляє ні матеріалістичних, ні ідеалістичних рис.

Філософські положення буддизму, зазнавши з часом деталізації, поглиблення, у цілісну, довершену систему так і не сформувалися [15, c. 116-118].


2.2. Буддійське віровчення

Буддизм як філософська, етична, релігійно-культова система спирається на брахманістську традицію, головними елементами якої є сансара (принцип перероджень), ідея відплати (карма), праведного шляху (дхарма). Життя він тлумачить як своєрідний комплекс різних комбінацій (потоків) нематеріальних частин (дхарм). Від поєднання дхарм залежить доля усього живого у світі, а після розпаду цього поєднання наступає смерть. Дхарми не щезають безслідно, а утворюють нову комбінацію, особливість якої визначається відповідно до закону карми — відплати залежно від того, яким було попереднє життя. Нескінченність перероджень людини, які спричиняють страждання, може бути зупинена, внаслідок чого настає стан спокою, просвітління. Саме до цього повинна прагнути людина і цього вона може досягти ще за життя, незалежно від своєї кастової причетності.

Буддизм першим із релігій звернувся зі своєю проповіддю до всіх людей, а в поглядах на життя робить акценти не на колективному, а на індивідуальному (людина може вирватися із сансари, усвідомивши і змінивши власний шлях). Він закликає людину до пошуку внутрішньої свободи, звільнення від усього, що обмежує її за життя, пропонує спосіб досягнення цього.

Стрижнем буддійського віровчення є його анімістична концепція. Як відомо, в анімістичних побудовах усіх релігій основою є вчення про Бога і душу. Буддійське віровчення містить чимало суперечностей. Передусім вони виявляються тлумаченні постаті самого Будди. За багатьма критеріями Будду воно не вважає Богом, як і не вважає його творцем світу, а лише одним із будд, які засновували, розвивали вчення і згодом зникали. Натомість приходив новий будда і «рухав колесо закону». Будда вважав, що його вчення через 500 років зникне, а його самого заступить новий будда на ім'я Матрей. Будда не прагнув змінювати світ, хоч і бачив його вади. Не міг він і скасувати покарання за гріхи (карму), в його силах — посприяти уникненню людиною жорстокої карми облагородженням їх поведінки. Будда — смертний, але він — сутність надприродна, нікому не підлегла, значущіша, ніж будь-які інші боги.

Будда стверджував, що Бог є духовним началом усього сущого, він перебуває у стані абсолютного спокою — нірвані (угасанні, зникненні). Поруч з ним існують численні дрібні божества: будди, бодхисатви — святі, які керують світом і допомагають людям досягти нірвани. Такою є загальна схема буддійського анімізму.

Розуміння Бога як безмежного буття, найвищого начала, з якого все виходить і в яке все повертається, не набуло в теології раннього буддизму достатнього обґрунтування. Цим зумовлене твердження про «велике мовчання» Будди, що дало привід навіть оголосити буддизм «атеїстичною релігією». Насправді це не так, оскільки буддизм не уникає віри у надприродне, має своє уявлення про Бога.

Недосконалість буддійського вчення про Бога компенсується вченням про людину: всі його аспекти звернуті до людини, її особи, душі, присвячені її спасінню [10, c. 216-218].

Буддизм запозичив брахманістичну концепцію безсмертя душі, що відбувається внаслідок переселення її з тіла однієї істоти в іншу. Але він істотно уточнив цю концепцію, стверджуючи, що душа складається з окремих дхарм, які після смерті людини не зникають, а лише втрачають місце в композиції, що існувала, бо ця композиція теж зникає. І негайно утворюється нова, доля якої визначена життям тієї людини, яка була носієм душі, що зазнає змін. Залежно від того, як ця людина жила, як виконувала карму, дхарму, джамму (в даному разі вони — синоніми терміну «закон», правила високоморального способу життя), відбуватиметься нове втілення в новій композиції дхарм. Якщо людина не виконувала вимог закону, то її душа вселиться у тіло людини, яка матиме гірше життя, ніж попередня, а то і в тіло нижчої істоти — тварини. Якщо виконувала, — душа знайде пристановище в тілі людини вищого суспільного рангу — ченця, архата (святого).

Буддизм розглядає людину як комплекс реального матеріального тіла й духовної сутності (душі). Вона через складну систему самоперетворень належить потойбічному світові, а її перебування в єдності з матеріальним тілом тимчасове. Але буддизм не тлумачить душу як окрему духовну сутність всередині людини, яка, покинувши згодом тіло, мандрує в потойбічності, підкоряючись волі Бога. Душа — органічна єдність комбінацій дхарм, які породжують і матеріальне, і духовне. Особливі комбінації дхарм становлять п'ять скандх (частин) душі:

1) чуттєве буття, фізіологічне існування людського організму;

2) наслідки зіткнення людини у своєму фізіологічному існуванні із зовнішнім світом — емоції, переживання, уявлення, діяльність думки;

3) вольові імпульси, породжені вимогами карми;

4) перехід діяльності душі у сферу моралі;

5) свідомість людини.

Сукупність скандх утворює душу людини — атман. Атман і є людиною, її «Я». Це тлумачення особи у буддизмі відрізняється від уявлень матеріалізму, що розглядає людину як продукт матерії, а також від об'єктивного релігійного ідеалізму, що тлумачить людину як окрему, незалежну від матеріального світу сутність.

Буддійське розуміння душі відкриває простір для її вдосконалення, бо одвічною сутністю є не вона, а потік психофізичного існування як поступового накопичення заслуг через певну кількість прогресуючих існувань. У цьому полягає прогрес особистості. А проблема особи зведена до проблеми удосконалення душі.

Атман як сума скандх у різних комбінаціях існує доти, доки триває зв'язок між ними. Смерть розриває його. В цьому розумінні душа смертна. Та коли виникає нове утворення, нова комбінація скандх, вона наслідує добро і зло з попередніх утворень, продовжуючи існувати у зміненому вигляді. Отже, вона безсмертна [16, c. 96-98].

Буддійські концепції душі, її перевтілень, сансари та нірвани покладено в основу оригінального вчення, яке втілює буддійське розуміння людини. Це «Чотири благородних істини», проголошені Буддою у першій проповіді в Бенаресі, які обґрунтовують доктрину спасіння людини.

1. Існує страждання. Страждає все, стражданням сповнений весь світ. Усе буття є стражданням: життя, старість, хвороба, смерть. Страждання — це не перебування у певному стані, а очікування його, очікування наслідків страждання, емоції, пов'язані з таким очікуванням: страх, неспокій, напруженість, невдоволеність тощо. Усі ці емоції мають здебільшого соціальне походження.

2. Страждання має причину — жадобу буття. Воно є сутністю всіх життєвих процесів, усієї сансари. Бажання заповнює сансару впродовж усього ланцюга перероджень. Щоб звільнитися від страждання, треба усунути їх причину — жадобу буття. Остаточне звільнення від страждань можливе лише в нірвані внаслідок позитивних перероджень.

Буддизм засуджує прагнення людини до задоволення своїх потреб, до щастя і добробуту, до здоров'я, бо воно породжує страждання.

3. Оскільки страждання має причину, воно має початок і кінець. Отже, страждання може бути припинене, а людина звільнена від нього. Шляхом до звільнення від страждання є подолання жадоби буття, придушення в людині не тільки бажання жити, а й усіх бажань. Найвищий ефект досягається усуненням факту буття.

У перших трьох «благородних істинах» йдеться про страждання і звільнення від нього як про певний суб'єк-тивний стан переживання людини, що супроводжують її протягом життя. Пізніше в буддизмі виникли й космічні мотиви страждань.

4. Кожна людина має можливість для спасіння. У цьому сенсі Будда пропонує «Восьмискладовий шлях спасіння» — вісім вимог до віруючого, вісім настанов, до яких належать:

1) праведне бачення, «праведні погляди» — тверда й беззастережна віра в Будду, засвоєння його вчення, особливо «Чотирьох благородних істин»;

2) праведні бажання, які полягають у готовності жити відповідно до вчення Будди і в устремлінні до нірвани;

3) праведне слово — не брехати, не зводити наклепи, не лжесвідчити, не грубіянити;

4) праведна поведінка — нікому ні в чому не шкодити, не вбивати;

5) праведний спосіб життя — працювати чесно, дотримуватися законів;

6) праведне устремління — послідовність у протидії шкідливим думкам і порадам, самоконтроль у помислах і вчинках;

7) праведне мислення — не відступати від засвоєних буддійських положень;

8) праведне самозаглиблення — відмова від усього земного, від усіх радощів, збереження спокою, вміння досягти глибокого медитативного трансу — своєрідного психологічного стану, досягнутого завдяки самозаглибленню, роздумуванням, самонавіюванням.

Дотримання «восьмискладового шляху спасіння», що Будда ще називав серединним, буддизм вважає запорукою уникнення крайнощів.

Серед цих настанов ні слова про обряди, ритуали, культові вимоги. Вони, за буддизмом, зайві, як і звернення за помилуванням, прощенням гріхів до богів, навіть до самого Будди. Бо все залежить від людини, її самовдосконалення, дотримання нею «восьмискладового шляху спасіння».

Возвеличення загальнолюдських норм моралі надає буддизму чіткого гуманістичного спрямування.

Буддійське вчення містить три принципи (трилакшани), які відрізняють його від попередніх релігій:

— анітья — визнання змінності світу;

— анатта (анатман) — відсутність вічної безтілесної душі;

— духкха — визнання життя як постійного страждання.

Буддійська космологія, будучи тісно пов'язаною з буддійськими моральними настановами, виходить з того, що світ утворився зі спокою, не має початку і кінця, у ньому діють імпульси, що породжують активну природу. Ця природа поєднує психічні (пурушу) і фізичні (пракриті) начала. З них і формується буття. Так виникають світи. Окремі частини буття, які обмежені в просторі й часі, згодом зникають, як і зникають світи. Вищою психічною субстанцією є космічне коло Будди-Абібудди — повсюдно існуюче тіло, яке співчуває істотам чуттєвого буття, що живуть у сансарі. Воно може самоматеріалізуватися, щоб допомогти людям подолати гординю і пиху («Червоного півня»), невігластво і всеядність («Чорну свиню»), злобу і підступність («Зелену змію») [14, c. 43-44].

2.3. Характеристика найважливіших культів індуїстського пантеону

Буддизм в Індії не зник безслідно, а розчинився в брахманізмі. Синтезовану буддійсько-брахманську релігію, яка стала водночас і способом життя населення країни, назвали індуїзмом.

Індуїзм — це не одна, а безліч релігій. Існувало лише кілька релігійних догм, які визнавалися всіма індуїстськими сектами (священна сутність Вед, сансара та карма, ідея божественного походження каст). Кожен індус вибирав свій шлях до «звільнення», залежно від своїх уподобань, сімейних та кастових традицій; жоден із цих шляхів не вважався неправедним. Самі поняття «іновірство», «єретичність» до індуїзму не мали жодного відношення. Індуїзм не знав місіонерства, прагнення навернути у свою віру. Індуїстами не ставали, ними народжувались. Кількість богів у цій релігії зросла до 300 мільйонів, проте, на думку дослідників, це вражаюче багатобожжя насправді було своєрідним монотеїзмом, адже індуїстські боги й герої дуже часто виступали як персоніфікація Вищого Духу: «Триста мільйонів богів — це триста мільйонів проявів Абсолюту, це триста мільйонів імен, форм, і число це можна нарощувати до нескінченності, нітрохи не порушуючи цим основоположний принцип».

На тлі буддизму індуїзм, який сакралізував буквально все, що можна побачити, відчути, уявити (навіть природні відправлення організму), виглядав простуватим, щоб не сказати — примітивним. У ньому не існувало молитов, проповідей, таїнств (у християнському розумінні), понять первородного гріха, диявола, чортів, пекла, ідеї про споконвічну боротьбу між добром і злом. В індуїстських церемоніях та обрядах, у паломництві до святих місць брала участь сила-силенна народу. На масове паломництво розраховані індуїстські святилища й храми, які вражали не стільки своєю монументальністю, скільки чудернацькою архітектурою. В індуїзмі не склалося догматичне «святе письмо» на кшталт Біблії чи Корану, він сакралізував багатожанрову й загальнодоступну літературу.

Найавторитетнішими релігійними текстами індуїзму вважалися шруті (вся ведійська література) та смріті (дхармічна література, пурани, Маха-бхарата, що її називають «п'ятою Ведою», Рамаяна тощо).

Індуїстські секти очолювали вчителі-гуру, суспільна роль яких була надзвичайно великою. Якщо брахмани опікувалися переважно справами релігійними, то гуру наставляли індусів не лише в релігійному, а й у світському житті, сприймалися вірними як земні боги. При цьому гуру не були священиками (в сан вони не висвячувались), а виконували свої сакральні функції на правах «двічі народжених». Ієрархії в інституті гуру, а отже й церкви, в індуїзмі не існувало. Не склався в цій релігії будь-який керівний орган, соборів індуси ніколи не скликали [9, c. 63-65].

Звернімося до найважливіших культів індуїстського пантеону.

Індуїзм легко вбирав у себе чужі культи й асимілював їх, проте не сприйняв ті з них, з якими мали справу виключно брахмани, натомість подарував віруючим чимало нових богів і святих — народних спасителів, і серед них — темношкірого Крішну. В індуїстській міфології Крішну — звитяжний воїн (він брав участь у бою на священному полі Куру, переміг царя зміїв Калію, здійснив інші великі подвиги) й ідеальний коханець. Ще в дитячому віці Крішна захоплювався жінками, а коли підріс, то оженився відразу на 16 108 красунях, які подарували йому 180 тисяч синів. Легенди про Крішну, таким чином, наскрізь пройняті еротикою. На півдні країни населення вшановувало бога-спасителя Раму — епічного героя. Жерці причислили до індуїстського пантеону навіть Будду (мабуть, щоб представити буддизм у ролі переможеної ними секти).

На початку нової ери індуїстський пантеон очолили три боги: творець Брахма, покровитель Вішну та нищитель Шіва. Вони сприймалися як «трімурті» — трійця. Згодом культ Брахми відійшов у тінь, індуси поділилися на дві основні секти — вішнуїтів (вайшнавів) і шіваїтів (шайвів), залежно від того, кому — Вішну чи Шіві — вони надавали перевагу.

Шіва й Вішну — боги-антиподи, які увібрали в себе риси багатьох богів. Шіва — це грізне божество, втілення космічної енергії. Він символізує творчий (статевий) акт і руйнівну дію часу. «Шіваїти вбачали в ньому й страшну силу відплати, й гарантію їхнього захисту, він утілював і невгамовну (еротичну) пристрасть, і покірливість йогіна, хаос і гармонію». І жінку собі вибрав Шіва підходящу, імена-епітети якої — Дурга («Недоступна»), Калі («Чорна»), Чандіка («Жорстока»), Бхайраві («Страшна») і т. п.— дають змогу скласти про неї певну уяву. Вішну ж, навпаки, сповнений милосердя і доброти. Він — бог щастя й благополуччя, бог-спаситель, який рятує світ від демонічних сил, катастроф та руйнувань.

Індуїзм розробив учення про аватари («сходження», «втілення»). Згідно із цим ученням кожен із великих богів прожив кілька земних життів — заради «спасіння світу».

Вішну, наприклад, мав 10 основних та 22 другорядні аватари. Зокрема, він був рибиною, яка попередила прабатька індусів Ману про наближення всесвітнього потопу й допомогла вціліти йому та священним текстам Вед. Був він і гігантською черепахою, яка після потопу поринула в молочне море і допомогла богам збити його (збивачкою послужила гора Меру) й одержати напій безсмертя — амріту. В аватарах дикого кабана, ліодинолева та карлика Вішну силою чи хитрощами переміг злих демонів. Перевтілившись у Парашураму, він повалив тиранію кшатріїв [2, c. 37-39].

Багато індуїстських культів ущерть сповнені містикою та еротикою. Це передусім грізні жіночі божества кохання і смерті — такті. Проте в індуїстському пантеоні переважали добрі боги й духи (гноми якші, небесні музики гандхарви, небесні співачки й танцівниці апсари, небесні мудреці ріші тощо).

Розвинувся в індуїзмі культ богів — покровителів окремих каст, професій, місцевостей. Існували місцеві культи священних тварин (корови, гадюки, мавпи тощо), священних пагорбів та гір (передусім Гімалаїв — підошви міфічної гори Меру, де живуть боги), священних дерев та гаїв (смоківниці, ашоки тощо), священних водоймищ (особливо Гангу, можливість зануритись в очисні води якого чи померти на його березі — вершина щастя для індуса).

Космогонія індуїзму привчала вірних «сприймати життя роду людського в контексті величезних пульсацій Всесвіту». Згідно з нею, Всесвіт не має ні початку, ні кінця, його щоразу створює бог Брахма впродовж першої половини космічної доби (доба триває 8 640 000 000 земних років). Людство у своєму розвитку проходить чотири етапи — юги (кожен такий етап триває 10 800 000 земних років): від Крітаюги («Золотий вік») до похмурої нинішньої Каліюги, яка почалася в ніч з 17 на 18 лютого 3102 р. до н. є. Наприкінці останньої юги Брахма засинає — і тоді відбувається світова катастрофа, внаслідок якої гине все живе. Через 24 космічні години Брахма прокидається й відновлює акт творіння. Тисяча таких циклів складають день Брахми. Коли закінчується цей «день», настає ще страшніша катастрофа, жертвою якої стає навіть частина богів. Потім приходить ніч Брахми, що дорівнює своєю тривалістю дню. З таких «діб» складається 100-літнє життя Брахми. Коли ж Брахма помирає (не лякайтесь, нинішньому Брахмі виповнилось лише 50 космічних років), настає Великий Космічний Катаклізм — загибель усього сущого. Однак через 100 космічних років народжується новий Брахма — і все починається знову.

Індуїзм зберіг концепцію сансари й карми, збагативши її висновком про те, що доля кожного в майбутньому народженні залежить також від похоронного ритуалу. Ортодоксальним похороном вважалася кремація, причому, якщо це можливо, на березі священного водоймища.

Індуїзм освячував систему каст, пов'язував спосіб життя вірного з його кастою. Так, читати Веди брахманам він дозволяв, а шудрам забороняв, вживання алкогольних напоїв шудрам прощав, а «двічі народженим» категорично забороняв.

Індуси більшу увагу приділяли домашнім обрядам, аніж храмовим, причому їхня обрядова практика зазнавала змін. Так, поступово втрачали своє значення криваві жертвоприношення яджни (особливо у вішнуїзмі), їх замінювали пуджі — підношення богам квітів, води з Гангу, куріння пахощів. В індуїзмі (очевидно, під впливом буддизму) поширилося паломництво до семи священних міст.

Індуїзм уберіг індійське суспільство від соціальних вибухів і релігійних воєн, сприяв культурно-історичній спадкоємності [4, c. 33-34].