Економіка і побут Київської русі

Вступ

1. Соціальна структура давньоруського суспільства та її еволюція протягом ІХ-ХІІ ст.

2. Особливості господарювання у Київській Русі

3. Побут та культура русичів

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Частина істориків вважають Київську Русь феодальною. Але більшість заперечує цю точку зору, базуючи свої погляди на фактах відсутності на Русі західноєвропейського типу васальної залежності князів та бояр від великих князів, наявності переважно не закабаленого селянства, великої ролі торгівлі і численних міст та ін. Однак при цьому ігнорується те, що князі та бояри за свою службу користувалися частиною данини, що збиралася з підвладних територій, і це можна розглядати як васалітет без ленів. Поряд з цим слід врахувати, що суспільство Русі у X ст. значно відрізняється від того, яким воно стало у ХІІ-ХІІІ ст., коли бояри стали землевласниками і все більше залучали селян до обробітку своїх земель, осаджуючи їх у себе і призначаючи різні форми відробітків за землю. Таким чином, якщо у X ст. Київська Русь майже не знала феодальних відносин, поступово втягувалася в них, знаходилася на перехідному етапі, то у ХІІ-ХІІІ ст., хоч і повільно, вони вже розвивалися, і ця тенденція з часом посилювалася. Останні дослідження вчених дозволили визначити ряд особливостей давньоруського феодалізму. Зокрема, О. Толочко вважає можливим називати його «державним», оскільки власність на землю була в руках держави і діяв державний механізм розподілу землеволодінь. Правом розподілу тимчасових державних наділів (волостей) володів великий князь, з часом — князі земель. Приватної власності на наділи («волості») князі не отримували, а збирали з них ренту — податок. Поряд з цим вони мали і приватні маєтки («вотчини»). Однак домінуючою була «волость». При переході на інший «стіл», рівнозначний попередньому, вони нічого не втрачали. Це пояснює багато явищ у суспільно-політичному житті Київської держави і в тому числі «легкість», з якою виникали війни між князями. Таким чином, Київська держава мала феодальний характер, однак її суспільно-політичний і соціально-економічний устрій мав низку своєрідних рис і особливостей та етапів розвитку.


1. Соціальна структура давньоруського суспільства та її еволюція протягом ІХ-ХІІ ст.

За часів Київської Русі сформувалося феодальне суспільство в східних слов´ян. У цілому становлення феодальних відносин у Давньоруській державі відбувалося в загальноєвропейському руслі: від державних форм до сеньйоріальних (вотчинних). Цей процес був складним, тривалим і розгортався поетапно. Спочатку в IX ст. формується система експлуатації всього вільного населення військовою знаттю (князем та дружиною). Основним елементом цієї системи була данина, «полюддя». У X ст. стався переворот у поземельних відносинах: князі захоплюють і концентрують у своїх руках общинні землі, внаслідок чого виникає доменіальне (вотчинне) землеволодіння великого князя. Наступним кроком у процесі феодалізації стала поява в XI ст. земельної власності верхівки служилої знаті — бояр та православної церкви.

Соціальна структура суспільства Київської держави в часи її зародження була досить простою і значно ускладнилася в кінці домонгольського періоду. У IX ст. в землеробському суспільстві переважали вільні смерди і невелика група племінної знаті на чолі з князем у кожному племені. Тобто тоді існували феодальні відносини слаборозвинутого характеру. Порівняно однорідним воно було і в етнічному відношенні. Але у зв´язку зі швидким зростанням Київської держави збільшується кількість різних соціальних груп, розширюється етнічний склад, відбувається приплив іноземних воїнів. До слов´янського середовища потрапляють фінські мисливці, тюркські найманці, грецькі ремісники, вірменські та єврейські торговці та ін.

Соціальна верхівка складалася з князівської дружини, так званих «княжих мужів». Дружинники служили князю добровільно, тобто мали право перейти до іншого. Поряд з ними існувало місцеве боярство. У XI ст. вони злилися і створили єдину соціальну групу, політично впливові роди якого спадково займали вищі чиновничі посади у державі і були опорою князя. Значна частина їх володіла великими землями, на яких працювали вільні, напіввільні смерди та раби. Велике землеволодіння продовжувало зростати внаслідок захоплення феодалами общинних земель та освоєння нових. У кінці XI — на початку XII ст. завершується формування класу феодалів і утверджуються феодальні відносини. Однак верства бояр не була ізольованою кастою, її поповнювали смерди, які отримали цей привілей завдяки своїм заслугам, діти і онуки «поповичів», іноземці-варяги, тюрки та ін.[2, c. 43-45]

За боярством йшла міська знать: багате купецтво, промисловці, які займалися як внутрішньою, так і міжнародною торгівлею. Часто вони були у родинних стосунках з боярами, займали провідні позиції у житті міст і разом впливали на діяльність віче. До менш впливових і бідніших городян, яких ще називали «молодшими людьми», належали ремісники, дрібні торговці та ін. Останнє місце в соціальній ієрархії міста займала чернь — ті, хто не мав власності або мав її у мізерних розмірах і наймався на «чорну роботу». Юридично вони були вільні, але фактично залежали від міської знаті.

Переважну більшість населення країни, яке за різними підрахунками нараховувало від 3 до 12 млн чоловік, становили селяни. Вони мали власне господарство, поле, худобу, платили податки, відбували військову і шляхову повинності. Тобто були незалежними. У XII—XIII ст. продовжує поширюватися боярське землеволодіння, і у зв´язку з цим зменшується кількість незалежних селян, що мають власність, і зростає група, що працює на боярській землі, залишаючись вільними. У переважній більшості це ті, які, рятуючись від нападів кочівників, пересувалися далі на захід чи північ, оселяючись на землях великих землевласників.

У великих містах швидко розвивається ремісництво. Ремісники жили окремо, об´єднуючись за фахом в окремі райони. У Києві вони зосереджувалися на Подолі.

У X—XI11 ст. на Русі існувала досить чисельна група напіввільних людей — закупів, які тимчасово втратили свободу, але могли її відновити. Ці люди брали наперед плату за свою працю або позику і потім відробляли. Кредитори (як правило, боярин, купець або лихвар) мали право його бити «про діло», накладати кару за пошкодження реманенту чи якісь збитки у господарстві. Закон захищав закупа, і він мав право звернутися до суду, якщо феодал його несправедливо покарав. Однак кредитор мав багато можливостей переслідувати цих людей.

На самому низу суспільної піраміди перебували раби, або холопи. Джерела холопства: народження від холопів, полон на війні, втеча за-купа, продаж збанкрутілого купця та ін. Холоп міг стати вільним, якщо викупиться на волю або феодал звільнить його. Закон прирівнював його до худоби. Він не мав власності. З поширенням християнства становище холопів трохи покращилося. Церква закликала до пом´якшення у ставленні до рабів, радила відпускати їх на волю. Ці «відпущеники» отримали назву «ізгої», бо їм важко було пробитися навіть до такої соціальної групи, як смерди. їх теж захищала церква[5, c. 43-45].

Окрему соціальну групу становили служителі церкви. Виключно церкві підлягали парафіяльні священики, диякони зі своїми сім´ями, ченці та черниці. Відносини між релігійними служителями регулювалися церковним законодавством, значною мірою запозиченим з Візантії. Ці правові норми церковного життя в основному зосереджені у Церковних Уставах Володимира і Ярослава Мудрого. Церква намагалася внести у відносини між класами та соціальними групами примирення, пом´якшення стосунків, брала під свій захист найбільш знедолених, розбитих невдачами людей. Вона постійно отримувала підтримку і допомогу влади, мала «десятину», судове мито та ін. Князі, бояри, купці часто дарували їй великі багатства, в тому числі землі, села, навіть міста. Церква швидко збагачувалася, перетворювалася у великого землевласника, а тому підтримувала і виправдовувала соціальний устрій Київської держави.

У X—XII ст. у давньоруському суспільстві активно формувалися васальні відносини: за вірну службу князь дарував своїм боярам та дружинникам міста і села. Дарувалася не територія, а право стягувати податки. Так поступово склалася помісна форма феодального землеволодіння, яка не передбачала передачі землі в спадок та її відчуження без згоди князя. З ослабленням князівської влади, посиленням відцентрових тенденцій у державі дедалі більшого поширення набирає вотчина — спадкове володіння, що могло вільно відчужуватися (продаватися, передаватися в спадок, даруватися).

Хоча процес утвердження феодальних відносин у Київській Русі в цілому збігався із загальноєвропейськими тенденціями, він мав і свої особливості. По-перше, у Давньоруській державі феодалізм зароджувався на основі первіснообщинного ладу, східнослов´янське суспільство перескочило через рабовласницький етап розвитку. По-друге, на Русі темпи феодалізації були уповільненими порівняно з Європою, де ще з античних часів прижилися традиції приватної в