Організація дозвілля туризму в Італії

ВСТУП.

І. Теоретико-методичні дослідження музейної справи Італії.

1.1. Сутність музейної справи

1.2. Види музеїв та музейний фонд.

ІІ. АНАЛІЗ ОРГАНІЗАЦІЇ МУЗЕЙНОЇ СПРАВИ В ІТАЛІЇ.

2.1. Сучасний стан музейної справи Італії.

2.2. Музейний потенціал Італії.

ІІІ. РЕКОМЕНДАЦІЇ ЩОДО ВДОСКОНАЛЕННЯ ОРГАНІЗАЦІЇ МУЗЕЙНОЇ СПРАВИ В ІТАЛІЇ.

ВИСНОВКИ.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.


ВСТУП

Актуальність теми. Італія славиться найбагатшими у світі культурними традиціями. Досягнення італійців у мистецтві, архітектурі, літературі, музиці й науці дуже вплинули на розвиток культури в багатьох інших країнах.

Важлива умова для створення музею - це поява публіки. Вся історія виникнення й розвитку музеїв є свідченням цього. Ідеологічні пасажі про те, що існували часи, коли музеї були фортецями, недоступними для широких мас, що прагнули лишень проникнути в ці храми муз, спростовуються історичним матеріалом, що вказує, здебільшого на те, що процес відкриття музеїв широкому загалу (й взагалі перетворення приватної колекції в публічний музей) відбувався паралельно з процесом виникнення такої публіки. Приклади можна брати не лише з героїчних часів Французької революції, а й з легендарної епохи Давнього Риму.

Місія сучасних музеїв полягає у тому, щоб зробити культурно-історичну спадщину невичерпним джерелом софійних знань і знаряддям суспільного розвитку. Зростання ролі музеїв у соціокультурних процесах призвело до переосмислення концепції музею, удосконалення національних музейних мереж з метою активізації їх соціального впливу, розширення міжнародної співпраці в музейній сфері. Цими обставинами зумовлено важливість вивчення і узагальнення історичного досвіду музейного будівництва, накопиченого як світовою спільнотою, так і окремими країнами, необхідність перегляду і подальшого розвитку теоретичних положень музеології з огляду на нову культурно-історичну ситуацію.

Об'єктом дослідження є найважливіші культурно-історичні пам'ятки Італії, що підлягають музеєфікації та музейна мережа країни.

Предмет дослідження – це характерні особливості культурно-історичної спадщини Італії як основа розбудови музейної справи, а також специфіка і ступінь соціокультурної ефективності національної музейної мережі.

Хронологічні рамки роботи – охоплюють період від палеоліту до сучасності при дослідженні культурно-історичних пам'яток Італії і обмежуються ХХ- поч. ХХІ ст. при розгляді музеєзнавчого аспекту проблеми.

Територіальні рамки дослідження охоплюють Італію в межах її сучасних державних кордонів.

Мета дослідження полягає в розробці наукових підвалин для подальшого розвитку йорданського музейництва, зокрема, гідної презентації самобутньої культурно-історичної спадщини Італії засобами національної музейної мережі та її актуалізації в сучасних соціокультурних процесах.

Для досягнення означеної мети роботи ставимо і вирішуємо такі основні задачі:

· охарактеризувати основні культурні прошарки Італії через археологічні, історичні, етнографічні, архітектурні, художні, природно-ландшафтні та інші пам'ятки, що є базисом для національного музейного будівництва;

· здійснити науковий аналіз італійської музейної мережі: процесу й особливостей її формування, профілізації, матеріально-технічної бази, складу фондових зібрань, пріоритетних напрямів діяльності, рівня соціального впливу;

· виявити оптимальні шляхи і засоби вдосконалення музейної справи Італії та її інтеграції до глобальних соціокультурних процесів.


І. Теоретико-методичні дослідження музейної справи Італії

1.1. Сутність музейної справи

Італія славиться найбагатшими у світі культурними традиціями. Досягнення італійців у мистецтві, архітектурі, літературі, музиці та науці дуже вплинули на розвиток культури в багатьох інших країнах.

Задовго до виникнення цивілізації Стародавнього Риму сформувалися культури етрусків у Тоскані і греків на півдні Італії. Після падіння Римської імперії на території Італії культура занепала, і тільки в ХІ ст. з'явилися перші ознаки її відродження. Свого нового розквіту вона досягла в ХІV ст. В епоху Відродження італійці відігравали провідну роль у європейській науці і мистецтві. Тоді діяли такі видатні художники і скульптори, як Леонардо да Вінчі, Рафаель і Мікеланджело, письменники Данте, Петрарка і Боккаччо.

Перші музейні зібрання, як правило, ведуть свій початок від приватних колекцій. Колекціонування оригінальних предметів існувало вже у первісному суспільстві. Перші приватні музеї з'являються в Стародавніх Греції та Римі. Особливої популярності колекціонування предметів мистецтва та старожитностей набуває в Європі в епоху Ренесансу.

Поняття "колекціонування" впровадив в обіг римський оратор Марк Тулій Цицерон. У стародавньому світі колекціонування було популярним: досить згадати бібліотеку Ніневійського палацу (Ассірійська держава, VII ст. до н. е.), яка містила сотні тисяч глиняних табличок із клинописними текстами. Першими музейниками були раби. Знаменитий філософ Арістотель, наприклад, збирав гербарні. З III ст. до н. е. популярними мистецькими предметами колекціонування стають камеї (геми з випуклими зображеннями), батьківщиною яких вважають Александрію. Великі колекції камей (дактиліотеки) були у Помпея і Цезара.

Найбільшою колекцією стародавніх рукописів (близько 700 тис.) володів Александрійський музейон, який виник при перших Птолемеях. Книги зберігались у футлярах. Полиці виготовлялись з кедрового дерева (щоб не було жуків). Тут працювали тисячі копіювальників текстів. Збірка існувала до VII ст., поки не була спалена халіфом Омаром.

У Візантії колекції мистецьких пам'яток та старожитностей накопичувались в монастирях та церквах. В епоху Відродження склались найвідоміші сучасні музейні збірки Італії: Лоренцо Медічі у Флоренції, Ватіканський музей у Римі (XVI ст.); у Німеччині збірки Августа Саксонського в Дрездені (XVI ст,), формуються приватні колекції різного характеру.

Джерела художньої величі Італії походять з ХІV ст., від здобутків живопису флорентійської школи, найбільшим представником якої був Джотто ді Бондоне. Джотто порвав з манерою візантійського живопису, що домінувала в італійському середньовічному мистецтві, і додав природне тепло та емоційність фігурам, зображеним на його великих фресках у Флоренції, Ассізі та Равенні. Натуралістичні принципи Джотто і його послідовників продовжив Мазаччо, який створив величні реалістичні фрески з майстерною передачею світлотіней. Інші видатні представники флорентійської школи епохи раннього Відродження - живописець Фра Анжеліко і скульптор та ювелір Лоренцо Гіберті[12, c. 106-107].

На початку ХV ст. Флоренція перетворилася у великий центр італійського мистецтва. Паоло Уччелло досягнув високого рівня майстерності в передачі лінійної перспективи. Донателло, учень Гіберті, створив вперше з часів Древнього Риму оголену скульптуру і кінну статую. Філіппо Брунеллєскі переніс стиль Відродження в архітектуру, Фра Філіппо Ліппі і його син Філіппіно писали витончені картини на релігійні теми. Графічну майстерність флорентійської школи живопису розвивали такі художники ХV ст., як Доменіко Гірландайо і Сандро Боттічеллі.

Наприкінці ХV - на початку ХVІ ст. в італійському мистецтві виділялися три видатних майстри. Це Мікеланджело Буонаротті, найбільший з діячів епохи Відродження, прославився як скульптор (П'єта, Давид, Мойсей); живописець, який розписав стелю Сікстинської капели, і архітектор, який проектував купол собору св. Петра в Римі. Картини Леонардо да Вінчі "Таємна вечеря" і "Мона Ліза" належать до числа шедеврів світового живопису. Рафаель Санті у своїх полотнах ("Сікстинська Мадонна", "Святий Георгій і дракон" та ін.) втілив життєстверджуючі ідеали епохи Відродження.

Розквіт мистецтва у Венеції настав пізніше, ніж у Флоренції, і тривав набагато довше. Венеціанські художники порівняно з флорентійськими менше пов'язані з визначеним напрямком, але на їхніх полотнах відчувається кипіння життя, емоційна насиченість і розмаїття фарб, що забезпечили їм вічну славу. Тіциан, найбільший з венеціанських художників, істотно збагатив живопис, застосувавши вільне письмо відкритим мазком і найтонший барвистий хроматизм. У ХVІ ст. разом з Тіцианом у венеціанському живописі домінували Джорджоне, Пальма Веккіо, Тінторетто і Паоло Веронезе.

Провідним італійським майстром ХVІІ ст. був скульптор і архітектор Джованні Лоренцо Берніні, який створив проект колонади на площі перед собором св. Петра, а також багато монументальних скульптур у Римі. Караваджо і Карраччі створили нові важливі напрямки в живописі. Венеціанський живопис пережив короткий період підйому у ХVІІІ ст., коли діяли художник-пейзажист Каналетто і творець декоративних розписів і фресок Джованні Баттіста Тьєполо.

Серед італійських художників ХVІІІ-ХІХ ст.ст. виділяються гравер Джованні Баттіста Піранезі, який здобув популярність картинами руїн древнього Риму; скульптор Антоніо Канова, який працював у неокласичному стилі; група флорентійських живописців, представників демократичного напрямку в італійському живопис