Логіка

1.Парадокси теорії іменування.

2. Види відповідей.

3. Види критики.

Список використаної літератури.


1. Парадокси теорії іменування

Ім’я — вираз природної або штучної формалізованої мови, що позначає окремий предмет або клас предметів. Між іменем і його предметним значенням (денотатом) існує відношення іменування, оскільки ім’я називає (іменує) свій денотат. Теорія іменування була складовою важливу галуззю античної філософії та зумовлювала зацікавленість останньої питаннями природи мови. Це питання вирішувалося значною мірою на матеріалі аналізу виникнення імен, їх істинності або неправдивості, вмотивованості чи, навпаки, довільності зв’язку між змістом і формою слова

Першу теорію іменування для “досконалої мови логіки” розробив Г. Фреге, але в його теорії виникли парадокси (один із них про автора “Веверлея” ми розглянули вище).

Р. Карнап наклав на цю теорію обмеження, які отримали назву: “принципи теорії іменування”. Їх три:

· однозначності — ім’я повинно мати один денотат, тобто позначати один предмет або одну множину (в національних мовах слова переважно мають кілька значень);

· предметності — слова мають позначати не самих себе, а винятково певні предмети, відношення і зв’язки між ними (приклад порушення в національній мові: “Київ” складається з чотирьох літер; тут слово “Київ” позначає не столицю України, а саме себе).

· взаємозамінюваності — якщо два ім’я мають одне й те саме предметне значення, то будь-яке з них можна замінити іншим, а істиннісне значення виразу залишиться без зміни (в національних мовах цей принцип порушується, наприклад, у контекстах віри, знання, часу).

Принципи іменування досліджено головним чином на іменних класах, ось чому в теорії номінації центральне місце посідає іменник. Поступово почали досліджувати інші частини мови. Такий підхід підготували російські дослідники, у працях яких частини мови розглядувано як такі, що слугують позначенню різних сутностей предметного світу. Цей підхід сприяв визначенню номінативної специфіки слів різних частин мови і класифікації словесних знаків за тими функціями, які вони виконують.

Між іменем і його денотатом існує відношення іменування, тобто ім'я називає, найменовує свій денотат. Позначаючими (іменами) виступають слова, словосполучення, речення, а позначуваними — окремі предмети або класи предметів. Причому один і той самий денотат може мати різні імена. Так, ім'я «автор повісті «Тіні забутих предків» та ім'я «український письменник, друг М. Горького» вказують на одну особу — М. Коцюбинського. Що ж дає можливість пов'язувати в кожному окремому випадку певне ім'я з відповідним предметом (денотатом)? Річ у тім, що в процесі іменування задіяний якийсь посередник, завдяки якому і створюється можливість користуватися іменами та знаходити і відрізняти одні предмети від усіх інших. Цим посередником є певне знання про позначуваний предмет, яке називається смислом (концептом) імені. Смисл і значення (денотат) становлять зміст імені. Значення мають лише ті імена, які позначають існуючі чи ті, що існували, предмети («Рим», «кенгуру», «динозавр»). Уявні імена тільки символічно щось позначають, оскільки позначуваних ними предметів не існує (поки що не існує — «людина, яка вперше побувала на Марсі», або їх існування взагалі неможливе — «вічний двигун», «відьма», «абсолютно чорне тіло»). Стосовно смислу, то його мають усі імена. Оскільки саме смисл пов'язує ім'я з предметом, то виявлення смислу є винятково важливим. Логіку в теорії імен цікавить питання про зв'язок імен з предметами, які ними позначаються, зокрема співвідношення смислу імені й змісту поняття, залежність логічного значення висловлювання від значень імен, що є його складовими, тощо. Отже, в національних мовах всі три принципи порушуються, що може призвести (і часто призводить) до виникнення парадоксів у наукових теоріях. Щоб розробити досконалу мову науки (вільну від парадоксів), потрібно створити з застосуванням методу формалізації штучну мову, яка б відповідала цим трьом принципам.


2. Види відповідей

Відповідь - це судження, яке дає інформацію, про яку запитується в питанні.

Основними функціями відповіді є:

а) зняття (зменшення) невизначеності, закладеної в питанні чи

б) вказівка на неправильну постановку питання.

Розрізняють наступні види відповідей.

1. По змісту відповіді поділяються на правильні і неправильні.

Відповідь є правильною у тому випадку, якщо виражене в ній судження щире і логічно зв'язано з поставленим питанням.

Неправильними будуть помилкові відповіді (судження, що невірно відбивають дійсність) і "відповіді не власне кажучи", тобто нерелевантні відповіді.

"Відповідь не по суті" може бути і щирим, але він дається не на те питання, яке поставлене. Так, на питання: "У якому місті народився А.С.Пушкін?" нерелевантною відповіддю буде: “А.С.Пушкін народилася в 1799 році”.

2. По області пошуку відповіді поділяються на прямі і непрямі.

Прямою називається відповідь, яка береться безпосередньо з області пошуку відповідей, без додаткових відомостей і міркувань.

Непряма відповідь береться з більш широкої області, ніж область пошуку відповідей.

Наприклад, на питання "Чи є життя на планеті Венера?" прямою відповіддю буде "На Венері немає життя", а непрямою "Температура атмосфери цієї планети дорівнює приблизно 485 градусам по Цельсію, а при такій температурі все живе гине".

3. По обсягу інформації розрізняють повні, неповні і надлишкові відповіді.

Серед відповідей розрізняють:

- щирі і помилкові;

- прямі і непрямі;

- короткі і розгорнуті;

- повні і неповні.

По гносеологічному статусу, тобто стосовно дійсності, відповіді можуть бути щирими і помилковими. Відповідь розцінюється як щирий, якщо виражене в ньому судження правильне, чи адекватно відбиває дійсність. Відповідь розцінюється як помилковий, якщо виражене в ньому судження невірне, чи неадекватно відбиває положення справ у дійсності.

За граматичною формою відповіді можуть бути короткими і розгорнутими.

Короткі - це односкладові - стверджувальна і негативна відповіді: “так” чи “ні”. Розгорнуті - це відповіді, у кожнім з який повторюються всі елементи питання. Наприклад, на питання “ чиБув Карл Маркс атеїстом?” можуть бути отримані позитивні відповіді: короткий - “Так”; розгорнутий - “Так, Карл Маркс був атеїстом. ”; негативні відповіді: короткий - “Ні”; розгорнутий - “Ні, Карл Маркс не був атеїстом. ”

Короткі відповіді найбільш придатні для простих питань; при складних питаннях доцільно користатися розгорнутими відповідями, оскільки односкладові відповіді в цьому випадку нерідко виявляються двозначними.

По обсязі представленої у відповіді інформації вони можуть бути повними чи неповними. Проблема повноти найчастіше виникає при відповідях на складні питання.

Повна відповідь включає інформацію з усім чи елементам складовим частинам питання. Наприклад, на складне уточнююче питання: “ чиВірно, що підмет, присудок і доповнення є другорядними членами пропозиції?” повним буде наступна відповідь : “Підмет і присудок є головними членами пропозиції, доповнення - другорядним членом .” На складний восполняющий питання: “Де, коли і на честь якої події був установлений пам'ятник князю Володимирові?” повним буде наступна відповідь: “Пам'ятник великому князю київському Володимирові Святославовичу встановлений у 1853 році в Києві на честь 770-річчя водохрещення Русі. ”

Неповна відповідь включає інформацію щодо лише окремих чи елементів складових частин питання. Так, на приведений вище питання - : “ чиВірно, що підмет, присудок і доповнення є другорядними членами пропозиції?” - неповним буде відповідь: “Ні, невірно, підмет є головним членом пропозиції”. На питання “Де, коли і на честь якої події був установлений пам'ятник князю Володимирові?” - неповним буде відповідь: “Пам'ятник князю Володимирові Святославовичу встановлений на честь 770-річчя водохрещення Русі. ”

Неповна відповідь на перше питання не містить інформації про роль присудка в пропозиції, а друга відповідь не вказує час і місце встановлення пам'ятника.

4. По намірах відповідаючого розрізняють позитивні і негативні відповіді.

Прагнення розібратися в питанні приведе до позитивної відповіді, прямої чи непрямої відмовлення відповідати на нього - до негативної відповіді.

3. Види критики

Поряд із прийомами обґрунтування тези існують також прийоми, спрямовані на критику аргументації. Критика — це обґрунтування безпідставності процесу аргументації, який відбувся раніше.

Розрізняють три види критики: критику тези, критику аргументів і критику форми (схеми).

Критика тези — це вид критики, який спрямований на обґрунтування безпідставності (хибності або малого ступеня правдоподібності) тези, яку висуває пропонент.

Розрізняють пряму і непряму критики тези.

Пряма критика тези будується у формі обґрунтування, яке отримало назву «зведення до абсурду».

Хід міркування у цьому випадку такий. Умовно припускають, що положення, яке висунув пропонент, є істинним. Далі з наявних аргументів та тези виводять усі можливі наслідки й аналізують їх. Під час такого аналізу може з'ясуватися, що наслідки або (1) суперечать один одному, або (2) суперечать об'єктивним даним (фактам дійсності). На цих підставах роблять висновок про безпідставність тези, спираючись на правило: хибні наслідки завжди свідчать про хибний висновок.

Непряма критика тези будується за допомогою обґрунтування антитези.

Хід міркування у цьому випадку такий. Висувається твердження, яке є запереченням тези, тобто антитеза (не-Т). Далі обґрунтовують її істинність за допомогою аргументів критики. На підставі цього робиться висновок про хибність тези опонента.

Наприклад, пропонент висунув тезу «Будь-яке вбивство потребує засудження». Спробуємо її спростувати, використовуючи метод «зведення до абсурду». Спочатку припустимо, що ця теза — істинна. Але тоді з неї випливає, що забій худоби та птиці також заслуговує на засудження. Отже, поїдання їхнього м'яса також треба засудити. Однак це не відповідає дійсності: багато людей їдять м'ясні вироби і за це їх ніхто не засуджує. Все це свідчить про те, що теза «Будь-яке вбивство потребує засудження» є хибною.

Критика аргументів — це вид критики, який спрямований на обґрунтування безпідставності (хибності або малого ступеня правдоподібності) аргументів, які застосовує пропонент для обґрунтування тези.

Критика аргументів може полягати у тому, що пропонент недостатньо обгрунтував їх достовірність, дуже вільно узагальнив статистичні дані, результати соціологічних досліджень, опитувань населення тощо. Крім того, опонент може висловити сумнів з приводу авторитетності експерта, на думку якого спирався пропонент у своїх аргументах. Ці та інші зауваження супротивник не може ігнорувати. Він повинен буде або підтвердити свої аргументи, ще раз їх обґрунтувавши, або відмовитися від них.

Сумніви, що виникають під час критики аргументів, переносяться також на тезу, яка саме з них і випливає. На підставі цього теза оцінюється як сумнівна або малоймовірна.

Якщо під час критики аргументів опонент зможе довести їхню хибність, тоді теза буде беззастережно вважатися необгрунтованою і потребувати нового підтвердження.

Слід зауважити, що хибність аргументів ще не означає хибності тези: теза може залишатися істинною, але бути необґрунтованою. Так, наприклад, іноді буває, що людина не може підібрати або сформулювати вагомі аргументи, щоб довести тезу, яку вона висуває. Але ця обставина не може змінити значення цієї тези, якщо насправді вона є істинною.

Критика форми (схеми) — це вид критики, який спрямований на обґрунтування безпідставності форми аргументації, яку застосовує пропонент.

У цьому випадку показують, що в міркуванні пропонента відсутній логічний зв'язок між аргументами та тезою.

Якщо теза не випливає із запропонованих аргументів, то початок і кінець аргументації є нескоординованими. У такому випадку тезу слід вважати необґрунтованою і некоректно сформульованою.

Слід зазначити, що критика форми (схеми) так само, як критика аргументів, тільки руйнує аргументацію, наведену пропонентом, але не встановлює хибність тези. У цьому випадку можна лише сказати, що теза не спирається на аргументи, між ними не має певного зв'язку.


Список використаної літератури

1. Арутюнов В. Логіка: Навчальний посібник/ Вячеслав Арутюнов, Дмитро Кірик, Володимир Мішин; М-во освіти України. Київ. нац. економічний ун-т. - К.: КНЕУ, 1997. - 186 с.

2. Дуцяк І. Логіка: Навч. посібник для студ. вуз./ Ігор Зенонович Дуцяк,. - Львів: Просвіта, 1996. - 127 с.

3. Жеребкін В. Логіка: Підручник/ Василь Жеребкін,. - 7-е вид., стереотипне. - К.: Знання, 2004. - 255 с.

4. Івін О. Логіка: Експериментальний навч. посібник для факультат. курсів за вибором учнів ст. кл. загальноосвітних шкіл, ліцеїв, гімназій/ Олександр Івін,; Міжнародний фонд "Відродження"; Програма "Трансформація гуманітарної освіти в Україні". - К.: АртЕк, 1996. - 231 с.

5. Конверський А. Логіка: Підручник для студ. вуз./ Анатолій Євгенович Конверський,; Анатолій Конверський. - К.: Укр. Центр духовної культури, 1999. - 394 с.

6. Решетов О. Логіка: Навч. - метод. посіб. для студ. вищ. навчальних закладів/ Олександр Решетов,. - Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2002. – 52 с.

7. Тофтул М. Логіка: Посібник/ Михайло Тофтул,. - К.: Академія, 2003. - 367 с. .

8. Хоменко І. Логіка: Підручник для студ. вищих навч. закладів/ Ірина Хоменко; М-во освіти і науки України, Київський нац. ун-т ім.Т.Г.Шевченка . - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 335 с.

Схожі роботи
Християнське вчення про зміст людського буття
Походження людини у християнському вченні та християнських цінностей.Специфіка і аспекти релігійного вчення про буття людини...
Небезпеки психологічного впливу на людину (шахрайство, шантаж, загроза)
Психіка людини і безпека життєдіяльності.Маніпуляція та шантаж як види психологічного впливу на людину.Поняття шахрайства та обману...
Терапевтический психоанализ
Понятие инфантильного невроза и его роль в формировании взрослой невротичности.Пути образования симптомов. Симптом как исполнение желания. Этиологическое уравнение невроза.Смысл...
Сучасні психологічні теорії
Умови становлення і розвитку особистості у вітчизняній психології.Розвиток мотивації в діяльності “зсув” мотиву на мету (О.М.Леонтьєв).Теорія виникнення неврозу за...