Особливості становлення та розвитку вітчизняної психотерапії

Вступ.

1. Становлення і розвиток вітчизняної психотерапії.

2. Стратегічні шляхи розвитку психотерапії та медичної психології в Україні.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Увагу українських науковців до проблем психоаналізу можна розглядати як свідчення наявності в українській ментальності запиту на застосування нових, адекватних часові, методів гармонізації глибинних особистісних переживань, потреб забезпечення умов для становлення й зростання цінності особистості. Як саме відбувався первинний процес адаптації психоаналізу на українських теренах, як цей період позначився на розвитку українських філософських, психологічних, літературознавчих ідей, як співвідноситься поява психоаналізу в Україні з історією її культурного розвитку, з еволюцією української ментальності — ці питання є запитом часу.

Метою цієї роботи є розгляд історичного аспекту розвитку психоаналітичних тенденцій в Україні, визначення специфіки адаптації психоаналізу на українському культурному просторі в період першої хвилі загального його поширення.

Видана в Харкові збірка наукових публікацій „Історія психоаналізу в Україні” [1] висвітлює основні віхи розвитку психоаналізу на початку XX століття у Львові, Києві, Одесі, Харкові, передаючи духовну атмосферу, в якій вироблялися теоретичні проблеми аналітиків 1920-х років (актуальність цих проблем збереглася до наших днів). Особливе місце належить україно- і російськомовним психоаналітичним працям, що давно вийшли з наукового обігу й стали, на жаль, бібліографічною рідкістю (твори С. Балея, В. Підмогильного, О. Геймановича, М. Вульфа та інших), а також дослідження психобіографії та патографії Т. Шевченка, І. Нечуя-Левицького, Ф. Ніцше, М. Гоголя. В збірнику вміщено бібліографію зарубіжної психоаналітичної літератури, опублікованої в Україні в 1912 - 1929 pоках та вітчизняної літератури, виданої в Україні з 1909 до 1941 pоку [1].

1. Становлення і розвиток вітчизняної психотерапії

Своєрідність історії психоаналізу як в СРСР, так і в Україні, значно поширеного в 1920-х роках і відкинутого зовсім на початку 1930-х років, відзначають В. Роменець і І. Маноха. Фрейдизму в Україні було дано надзвичайно високу оцінку, засновника цього вчення зарахували до найбезстрашніших умів нашого віку, революціонерів, які сміливо порушили „вікові традиції буржуазної моралі та науки” [2]. Специфічним, на думку авторів, є прагнення українських вчених „вдосконалити ряд положень Фрейда в плані матеріалістичної, марксистської філософії”, на їх основі „дати нову, оригінальну теорію психоаналізу” [2].

Протилежну думку щодо цього висловлює одеський дослідник Б. Херсонський. Він вважає, що дехто з наших вчених просто не встиг здійснити власні оригінальні розробки, проте зробив неоціненний внесок у перекладацьку діяльність і загальну популяризацію ідей психоаналізу. Інші сповідували вкрай вульгаризований його варіант, тому „гучна, і, на жаль, короткочасна історія психоаналітичного руху в Одесі не історія психоаналітичної науки в повному розумінні цього слова” [3]. О. Іванова, вивчаючи історію психології на Слобожанщині, теж вважає внесок вітчизняних дослідників незначним [4].

Дослідники розвитку російського психоаналізу початку ХХ століття (в контекст якого об’єктивно потрапляє й психоаналіз український) А. Пружиніна і Б. Пружинін зауважують нечисленність розвідок в цей „період учнівства” [5]. Російський вчений О. Еткінд дотримується думки, що в Росії, як і в інших європейських країнах, в 1910 - 1920-х роках почала формуватися власна психоаналітична традиція, проте покоління психоаналітиків кінця 1920-х років її підтримати не зуміло. Серед дослідників, які стояли біля джерел цієї традиції, він називає одеситів М. Вульфа та Л. Дрознеса, відзначаючи, що М. Вульф згодом став одним із засновників психоаналізу в Ізраїлі і лише він користувався визнанням зарубіжних колег [6].

Вивчаючи специфіку українського психоаналізу, І. Кутько, Л. Бондаренко, П. Петрюк доходять висновку, що абсолютної межі між українським і російським психоаналізом немає. Не вважає за доцільне відокремлювати історію власне українського психоаналізу харківський дослідник Г. Романов, хоча відзначає, що всі регіональні групи — одеська, київська, львівська, харківська, московська, петербурзька – відрізнялися. Однак історія психоаналізу на теренах Російської імперії (і Радянського Союзу) розвивалась в загальному руслі і під схожими впливами. Винятком була в 1920-х pоках лише Західна Україна – вона була пов’язана з історією психоаналізу австрійського [7].

Визначаючи передумови появи й успішної адаптації психоаналізу в Україні, І. Кутько і Л. Бондаренко виокремлюють як специфічні ознаки, насамперед, високий рівень розвитку й багаті традиції вітчизняних наук (як медичних, так і гуманітарних), а також гуманітарне спрямування інтересів вітчизняних лікарів. Ця специфіка яскраво проявилась у спрямованості досліджень: науковці-медики зосереджували увагу як на клінічному (М. Вульф, О. Гейманович, В. Ліхницький), так і на культурологічному (М. Вульф, Я. Коган, С. Балей, О. Халецький, Г. Маліс, Е. Берглер) аспектах психоаналітичної теорії. Водночас з’являється ціла низка психоаналітично зорієнтованих публікацій дослідників-гуманітаріїв (В. Юринця, М. Перліна, Є. Перліна, С. Гаєвського). Особливістю переважної більшості публікацій цього періоду є їх просвітницький, популяризаторський характер — автори, як правило, давали стислий виклад основних положень психоаналітичної теорії, очевидно, з огляду на ситуацію, „коли про психоаналіз говорили всі, але були занадто безформними” [1], а в періодиці з’являлися статті, автори яких виявляли „таке глибоке нерозуміння його, що можна пояснити тільки незнанням речи або безоглядною упередженістю до неї” [1].

В. Роменець та І. Маноха зазначають, що певний час у нашій країні фрейдизм користувався значною увагою не тільки в наукових, але й в ширших колах. Відчувалося прагнення дати нову, оригінальну теорію психоаналізу, яка б здійснила, зокрема, синтез фрейдизму і марксизму за допомогою вчення про умовні рефлекси. Подекуди з’являлися системи „рефлексологічного фрейдизму в дусі діалектичного матеріалізму”, тобто робилися спроби об’єктивними засобами розшифрувати темну „психологію глибин” людського життя. Психологію З. Фрейда за її тенденціями вважали наскрізь соціальною. Психологам-матеріалістам, які працювали в інших, сприятливіших умовах, ніж З. Фрейд, залишалося тільки розкрити і до кінця аргументувати матеріалістичні основи його вчення [2].

Як на характерну ознаку тодішніх критичних статей, автори вказують, що окрім введення політичного присмаку в деяких з них явно змішувалася критика психологічна і філософська, внаслідок чого виходило, ніби у З. Фрейда психічна діяльність визначається первинною, а зовнішній світ чимось вторинним, похідним. Насправді ж, зазначають вони, З. Фрейд наполягає на первинному характері „принципу задоволення” зовсім не в онтологічному розумінні і зовнішнє реальне середовище не утворюється, за З. Фрейдом, психічним апаратом „витіснення” [2].

Характерними рисами ранньої історії вітчизняного психоаналізу харківський філософ І. Романов називає сприйняття його переважно з теоретичного боку; медичну зорієнтованість досліджень, яка спричинила поєднання психоаналізу з гіпнотичними і рефлексологічними техніками; незвичним сприйняттям широким загалом психоаналітичних текстів як медичних, натуралістичних і редукціоністських, що зумовило й специфіку їх застосування в дослідженнях творчості і соціальних проблем; залежність еволюції психоаналізу від державної влади і політичних баталій; нарешті, ідеологічний рівень його розгрому [7].

Л. Левчук відзначає здобутки вітчизняних вчених у „пограничних” дослідженнях – етико-естетичних, етико-психологічних, психолого-мистецтвознавчих, критично переосмислюючи праці літературознавчого характеру С. Балея, А. Халецького, В. Підмогильного [8] .

Л. Бондаренко в праці „Біогенетичний закон в психоаналізі (за матеріалами публікацій 1920-х років в Україні)”, досліджуючи репрезентованість використання біогенетичного закону Геккеля – Мюллера для реконструкції історії людського суспільства у працях українських психоаналітиків, відзначає, що, на відміну від Росії, де ця теоретична, методологічна концепція, котра об’єднує у своїх джерелах психотерапію, психологію і філософію історії (культурологію), спеціально не досліджувалась, у працях, виданих в Україні, цей закон спеціально досліджувався (Я. Коган. „Про деякі паралелі лібідинозного розвитку в філогенезі та онтогенезі”) і застосовувався (Г. Маліс. „Психоаналіз комунізму”) [9].

Окремі українські вчені робили спроби розмежувати у фрейдизмі дві сторони: клінічні спостереження та загальну (з надмірними екстраполяціями) теорію, яка обґрунтовувала не тільки нову індивідуальну і загальну психологію, а навіть нову соціологію. Всупереч тодішній ситуації все ж припускалося, що деякі фрейдистські ідеї (про несвідоме і підсвідоме, про значе