Особливості політичної системи Туреччини

Вступ

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти політичного устрою Туреччини

1.1. Становлення конституційного ладу Туреччини

1.2. Характеристика державного ладу Туреччини

Розділ 2. Особливості політичної системи Туреччини

2.1. Принципи державного управління

2.2. Місцеве управління Туреччини

2.3. Політичні партії

Розділ 3. Основні напрямки зовнішньої політики Туреччини та її місце у світі

Висновки

Список використаної літератури


Вступ

Актуальність теми. В останні роки в Україні відчутно зростає інтерес до вивчення історії держави і права країн, сучасна історія яких охоплює значні трансформації в політичній, економічній, соціокультурній та інших сферах суспільного життя. Для молодої Української держави вивчення відповідного історичного досвіду є надзвичайно важливим і корисним, що обумовлено, насамперед, нагальними і надзвичайно складними завданнями, які їй доводиться вирішувати на сьогоднішній день (розбудова основ незалежної державності, реформування правової й політичної систем, реалізація курса на євроінтеграцію). Саме з цієї причини вивчення держави і права Туреччини в історичний період, пов’язаний з поваленням імперії, встановленням засад республіканського ладу, будівництвом правових основ нової державності, становить предмет особливого інтересу, а динаміка розширення й активізації політичних та економічних зв’язків між нашими країнами лише підсилює актуальність обраної теми.

В роботи досліджується еволюція політико-правової системи Туреччини в період з 1918 до сьогодні.

Об’єктом дослідженняє загальні риси і особливості державно-правового розвитку країн в умовах радикальних соціальних перетворень, в даному випадку - в Туреччині в ХХ ст.

Предметом дослідження є аналіз складових та особливостей функціонування політичної системи Туреччини.

Мета й завдання дослідження. Ми ставимо перед собою мету дослідити загальні і особливі риси політико-правових перетворень в Туреччині в період, який є найбільш важливим в історії держави і права сучасної Туреччини. Для досягнення цієї мети необхідно було вирішити наступні завдання:

- дослідити особисту роль і місце в історії Туреччини її першого президента – Мустафи Кемаля Ататюрка;

- розкрити специфіку конституційного розвитку нової турецької держави;

- розкрити специфіку правової реформи в Туреччині, пов’язаної з реалізацією курсу на побудову світської держави.

Суттєву частину джерельної бази роботи складають нормативні акти Туреччини, зокрема, Конституції 1921, 1924 років, а також більш ніж 30 найважливіших законів та інших нормативно-правових документів. Інформаційною базою стали архівні матеріали, історичні документи, статистичні дані, мемуарні твори видатних державних діячів Туреччини революційного періоду тощо.

Аналізуючи розвиток політико-правової системи Туреччини у визначений темою період, було використано роботи радянських, турецьких та інших зарубіжних вчених, які вивчають питання, пов’язані з розвитком держави і права Туреччини, еволюцією державного будівництва, а також історією цієї країни. Використано, зокрема, роботи відомих радянських тюркологів О.І.Ганусця, Е.А.Георгіяна, А.М.Шамсуддінова, Н.Г.Кірєєва, Р.І.Керім-Заде, М.А.Гаспаряна, Р.П.Корнієнка, В.І.Данілова.

Поряд з архівними матеріалами при підготовці роботи використовувалися роботи турецьких науковців Самета Агаоглу, Сіна Акшина, Ісмаіла Арара, Ільхана Арселя, Ріфкі Фаліха Атая, Йілмаза Четінера. Використано також наукові праці учених інших країн (Патрік Кінрос, Бернард Левіс, Філіпп Мансел, Стенфорд Шоу, Єжель Шоу, Ерік Зюрхер, Дюмонт Паула).

Методи дослідження. Ми прагнули до повного і коректного використання методу єдності історичного і логічного, покладеного в основу дослідження. Оскільки дослідження є роботою політологічного профілю, природньо, що при її підготовці активно використовувались традиційні і надійні методи досліджень (описово-хронологічний, порівняльний та ін.), а також догматично-правовий, формально-логічний, статистичний метод, метод семантичного аналізу тощо. Еволюція державно-правових форм, а також однотипні явища та інститути (конституції, закони конституційного значення, основні складові форми держави та ін.) вивчалися шляхом синхронного та діасинхронного порівнянь, а також за допомогою таких наукових прийомів, як аналогія та екстраполяція.

Хронологічні рамкироботи охоплюють період становлення та розвитку політичної системи Туреччини – від 1919 року до сьогодення.


Розділ 1.Теоретико-методологічні аспекти політичного устрою Туреччини

1.1. Становлення конституційного ладу Туреччини

В історії держави та права Туреччини особливе місце займає постать Мустафи Кемаля — засновника Турецької республіки, якого було названо Ататюрком — батьком турок.

У травні 1919 року М.Кемаль отримав призначення на посаду інспектора Дев'ятої армії, що дислокувалася у Східній Анатолії. Перед від'їздом із Стамбулу Кемаль отримав від султана Мехмеда VI інструкції щодо відновлення спокою і порядку у військах.

Після ознайомлення з реальною ситуацією Кемаль звернувся до султана з офіційним рапортом, в якому інформував про неможливість стримати прагнення народних мас до боротьби за визволення Туреччини від окупантів. У повторному рапорті Кемаль спробував переконати султана очолити збройну боротьбу, оскільки в іншому випадку народ буде готовий виступити не тільки проти військ Антанти, а й проти султанського уряду, нездатного захистити інтереси держави3.

Ці звернення залишилися без відповіді, що вимусило Кемаль-пашу спрямувати зусилля на організацію визвольної боротьби.

20 червня 1919 року в м.Амас'є відбулася таємна нарада за участю Мустафи Кемаль-паші, Хусейна Рауфа Орбая — колишнього морського міністра, генерала Алі Фуада Джебесоя командира XX корпусу, полковника Рефета Белє — командира III корпусу та полковника Кязима Дерика. Учасники наради обговорили ситуацію в країні і одностайно погодилися з тим, що султанський уряд, дбаючи лише про свої інтереси, не здатний очолити боротьбу проти окупантів. У зв'язку з цим було прийнято рішення скликати Всетурецький конгрес патріотичних сил, на якому обговорити програму дій у визвольній боротьбі.

Одночасно з діяльністю по організації національно-визвольної боротьби всередині країни М.Кемаль намагався знайти підтримку своїх дій за її межами. Напередодні наради в Амас'є М.Кемаль зустрівся з делегацією більшовиків, очолювану Семеном Будьонним, під час якої була досягнута домовленість, що Радянська Росія надасть допомогу націоналістам Туреччини зброєю та боєприпасами. В ході переговорів С.Будьонний прагнув переконати Кемаля прийняти комуністичну ідеологію як модель побудови нової Туреччини і, врешті-решт, сторони домовилися повернутися до розгляду цього питання після здобуття Туреччиною незалежності[6, c. 119-120].

Відмовившись виконати султанське розпорядження негайно повернутися до Стамбула, Кемаль подає у відставку і повністю віддає себе справі створення центрального органу боротьби за незалежність Туреччини.

Результатом зусиль Кемаля і його соратників було скликання другого конгресу Товариств захисту прав, який відбувся в м.Сівасі у вересні 1919 року. На відміну від попереднього Ерзурумського конгресу, що відбувся у липні 1919 року, Сіваський конгрес об'єднав всі вілайєти Анатолії та Стамбулу і констатував рішучість вести боротьбу проти інтервенції та окупації будь-якої частини турецької території.

Визнавши Туреччину відсталою країною в економічному відношенні, Конгрес оголосив про готовність прийняти технічну, економічну та промислову допомогу від будь-якої держави за умови її невтручання у внутрішні справи та внутрішню політику Туреччини та гарантій територіальної цілісності країни й ін.

З організаційних питань Конгрес прийняв рішення про об'єднання спілок і організацій, які виникли в Туреччині для захисту країни після капітуляції Османської імперії у війні, в єдине Товариство захисту прав Анатолії та Фракії. Конгрес затвердив статут Товариства та обрав його керівний орган — Представницький комітет у складі 13 осіб на чолі з Мустафою Кемалем6.

Незважаючи на те, що Конгрес заявив про свою відданість султану та надіслав йому спеціальне звернення про необхідність змін в уряді, який би спирався на волю турецького народу, в цілому результати Сіваського конгресу мали прогресивне значення. Прибічники М.Кемаля спромоглися переконати більшість делегатів Конгресу про необхідність ведення боротьби проти Антанти під лозунгами «національного суверенітету» та «повної незалежності Туреччини»[5].

Очоливши загальнонаціональний Представницький комітет, М.Кемаль та його співдумці активізували свою діяльність, виступивши як представники тимчасового уряду в Анатолії. Відразу після закінчення роботи Сіваського конгресу М.Кемаль звернувся з рядом вимог до султанського уряду. Зокрема, він вимагав негайно провести парламентські вибори та скликати, передбачений конс