Фондодокументи в контексті документознавства

ВСТУП.

Розділ 1. Фонодокументи в контексті документознавства.

1.1. Особливості та поняття грамплатівки.

1.2. Особливості та характеристика фонограми.

Розділ 2. Фонодокументи – складова частина бібліографічного фонду.

2.1. Колекції фонодокументів в фондах бібліотек та філіалів.

2.2. Використання нових технологій для збереження інформації на фонодокументах.

ВИСНОВКИ.

Список використаних джерел та літератури.


ВСТУП

Актуальність теми.Приєднання України до єдиного світового інформаційного простору передбачає вивчення і урахування міжнародно визнаних норм інформаційного співробітництва, знання специфіки й особливостей функціонування інформаційно-бібліотечних систем, розуміння основних принципів інформаційної політики в окремих країнах та в об'єднаннях країн.

Поняття „документ” є центральним, фундаментальним у понятійній системі документознавства. Матеріальний об‘єкт стає документом тільки у випадку єдності речового носія й укладеної на ньому інформації. Фонодокумент – музично-звучний, аудійний документ. По матеріальній конструкції носія фонодокументи ділять на стрічкові і дискові.

Метароботи – дослідити особливості фотодокументів, ознайомитися з процесом створення фонодокументів, обробки, зберігання та їх використання.

Задля реалізації головної мети дослідження необхідно було розв`язати такі основні завдання:

– обґрунтувати та дослідити низку теоретичних питань теми, пов’язаних з метою дослідження. Зокрема: виокремити фонодокумент як змістовний вектор документознавства, визначити поняття фонодокумента,

- дослідити ознаки для його описування і класифікації, а також його основні різновиди;

– виявити та проаналізувати колекції фонодокументів в фондах бібліотек та філіалів;

– дослідити використання нових технологій для збереження інформації на фонодокументах.

Об’єктом дослідження є класифікації видів документів, та роль і особливості фотодокументів.

Предметомдослідження є всі фонодокументи, які спеціально створені людиною для зберігання і передачі спеціально-семантичної інформації у просторі і часі.

Інформаційна політика - це сукупність законів та положень, які пов'язані та керують створенням, виробництвом, збиранням, зберіганням, організацією, розповсюдженням та доступом до інформації. Її значення полягає в тому, що вона впливає на шляхи, якими окрема особа і суспільство в цілому робить політичний, економічний та соціальний вибір.

В зв'язку з відмінностями в історичних шляхах розвитку в різних державах спостерігається велика різниця в культурному, соціальному, релігійному та політичному підходах до вирішення проблем інформаційної політики. В різних країнах існують певні відмінності, труднощі та перешкоди в процесах формування і впровадження сучасної інформаційної політики. На них впливає рівень розвитку відповідної інфраструктури, висока вартість літератури, нової інформаційної технології та підключення до світових інформаційних мереж, низький рівень усвідомлення в деяких країнах важливості і цінності інформації та інформаційного обслуговування, слабка державна й урядова підтримка цієї сфери, відсутність необхідної і належної правової бази, наявність мовного бар'єру у використанні й розповсюдженні інформації, недостатня мотивація інформаційно-пошукової діяльності, низька заробітна платня інформаційно-бібліотечних працівників та відтік кваліфікованих працівників з цієї сфери і навіть їх від'їзд з окремих країн, погані засоби зв'язку (пошта, телефон та ін.).

Методи дослідження зумовлені специфікою матеріалу і завданнями роботи. Це принципи історизму, об`єктивності та системності, методи історико-порівняльного аналізу, класифікації, моделювання, використано також теорію структурного аналізу.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що в роботі вперше в українському документознавстві досліджено поняття “інформація” та “фонодокумент”; виділено ознаки для класифікації фонодокументів на основі виду інформації, яку він містить; визначено види фонодокументів.

Практичне значення отриманих результатів. Основні положення та висновки роботи мають практичне значення для удосконалення методики описуванняфотодокументів у бібліотечній справі.

Структура роботи.Робота складається зі вступу, двох розділів (які поділяються на підрозділи), висновків (2 с.), списку джерел та літератури (34 поз.).


Розділ 1. Фонодокументи в контексті документознавства

1.1. Поняття та особливості фотодокументів, їх зберігання

Державні установи створюють фонотеки для тимчасового зберігання фонодокументів, використання їх у виробничих та інших цілях.

Фонотеки зобов'язані забезпечувати схоронність фонодокументів, їх облік, підготовку і передання на постійне зберігання до відповідних державних архівів.

Правовий статус, завдання, функції і обов'язки фонотек визначаються положенням про них.

Дляпроведення попередньої експертизи цінності фонодокументів і відбору їх на державне зберігання установи створюють експертні комісії (ЕК). Положення про ЕК розробляються на основі Типового положення про експертну комісію державного органу, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи і організації, затвердженого наказом Головного архівного управління при Кабінеті Міністрів України від 13 березня 1996 р. № 9 ( z0173-96 ), зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 10 квітня 1996 р. № 173/1193.

Передання фонодокументів до державних архівів здійснюється за актом передання-приймання, який складається у двох примірниках і затверджується керівником державного архіву, згідно з додатком.

Акт передання-приймання фонодокументів містить такі реквізити:

· назву державного архіву;

· назву документа;

· дату і номер акта;

· місце складання акта;

· заголовок;

· гриф затвердження;

· назву установи, що передає фонодокументи;

· назву державного архіву, що приймає фонодокументи;

· підставу (лист установи про передання фонодокументів);

· обсяг фонодокументів у назвах, одиницях зберігання і тривалості звучання;

· інформацію про наявність супровідної документації;

· посаду, підпис, прізвище та ініціали особи, яка передала фонодокументи;

· посаду, підпис, прізвище та ініціали особи, яка прийняла фотодокументи [9, c. 32].

Фонодокументи – це документи, інформація яких зафіксована будь-якою системою запису звуку. Кожний фонодокумент є окремим, тематично закінченим записом певної події, виступу, виконання художнього твору. За матеріалами носія інформації розрізняють три групи фонодокументів: з механічним (електромеханічним), оптичним і електромагнітним записом звуку.

До групи фонодокументів з механічним записом належать фонографічні валики, граморигінали, стрічки шоринофона. Фонографічні валики – найдавнішій вид звуконосія прямого відтворення, який не має дубліката. Фонографічні валики – це порожнисті циліндри діаметром біля 5 см і завдовжки близько 12 см. Звукову доріжку наносять на поверхню валика у вигляді гвинтової лінії глибиною від 1/6 мм до 1/4 мм. Фонографічний валик покритий сумішшю до складу якої входять віск, парафін, церезин, стеарати. Основні недоліки цих звуконосіїв – слабка сила звуку, обмежений інтервал відтворюваних частот (до 2000 Гц), швидке спрацювання і неможливість тиражування фонограм. Граморигінали – форми для розмноження металевих матриць, які використовують для пресування грамплатівок. Граморигінал – плоский нікелевий диск діаметром 330-340 мм і завтовшки 0,5-0,6 мм із центровим отвором діаметром 8-10 мм. Стрічка шоринофона – целулоїдна плівка, на поверхні якої записано кілька паралельних звукових канавок. У державних архівах зберігаються магнітні копії цих документів, а самі стрічки шоринофона підлягають спеціальному зберіганню.

Фонодокументи з оптичним записом звуку – це тонфільми, тобто запис звуку виступу, музичного твору, на кіноплівці оптичним способом. Основа тонфільму – нітроцелюлозна плівка завширшки 35 мм з нанесеною на неї світлочутливою емульсією. Тепер тонфільми не виготовляють. У державних архівах ці документи переводять на магнітну стрічку, а самі тонфільми підлягають спеціальному зберіганню.

Фонодокументи з електромагнітним записом звуку мають в основі незворотні зміни магнітного стану феромагнетиків у результаті дії зовнішнього магнітного поля, тобто явище гістерезису. За своєю будовою магнітні стрічки поділяють на суцільні й двошарові. Суцільні стрічки складаються із полівінілхлориду, в якому рівномірно розподілено магнітний порошок. Двошарові магнітні стрічки складаються з основи, виготовленої з полімеру (ацетилцелюлози, поліетилентерефталату, полівінілхлориду і ін.) і робочого шару, утвореного магнітним порошком, диспергованим у зв'язуючій речовині – лаку. Товщина робочого шару становить 20-35 % від загальної товщини стрічки.

Магнітний лак складається з магнітного порошку, зв'язуючого, розчинників, пластифікаторів та різних добавок. До складу магнітного шару входять залізо, к