Державне регyлювання та стимулювання науково-технiчного прогресу та iнновацiйних процесiв

Вступ

1. Суть та основнi напрямки державної науково-теxнiчної та інноваційної полiтики Укрaїни

2. Науково-технiчне прогнозування та йогo роль у забезпеченнi прогресивних зрушень в нацiоналънiй економiцi

3. Система макроекономiчногo yпpавлiння iнновaцiйними процесами

4. Державна пiдтримка та стимулювання розвитку науки та iнновaцiйної дiялъноcтi

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Розвиток світової і національних економік на межі тисячоліть відбувається під впливом науково-технічного і технологічного прогресу, що характеризується посиленням інноваційної активності і новим підходом до визначення інновацій, який поєднує знання, техніку і технології з ринком. Водночас, у кожній країні спостерігається своєрідність у механізмах зародження та реалізації інновацій, методах управління ними на рівні держави і окремих компаній.

Державне регулювання інноваційною сферою країни є процесом управління інноваційними процесами, що спрямовується на: відповідний розвиток науки, техніки, технологій, його фінансове, інформаційне, маркетингове, кадрове, інституційне забезпечення; підвищення рівня накопичення знань та людського капіталу; розвиток промисловості та сфери послуг, забезпечення платоспроможного попиту тощо. Ефективність регулювання безпосередньо залежить від науково-обґрунтованого прийняття управлінських рішень щодо вибору принципів, методів та форм організації інноваційних процесів, реалізації інноваційної політики.

Найважливішим елементом методичного забезпечення державного регулювання інноваційної сфери є визначення механізму регулювання як системи управління відносинами суб’єктів інноваційної діяльності щодо розробки та впровадження новацій. Елементами цього механізму є інновації як об’єкт управління, методи і способи державного управління інноваційними процесами, його організаційне, правове, інституційне, фінансове, маркетингове та інформаційно-аналітичне забезпечення.


1. Суть та основнi напрямки державної науково-теxнiчної та інноваційної полiтики Укрaїни

Державна науково-технічна політика — це складова соціально-економічної політики держави щодо формування умов ефективного науково-технічного розвитку країни, визначення цілей, напрямів, форм її здійснення.

Науково-технічна та інноваційна політика держави мають вирі-шальний вплив на соціально-економічний розвиток, оскільки ви-ступає як провідний фактор підвищення продуктивності суспіль-ної праці, впливає на структуру економіки, сприяє конкуренто-спроможності національної економіки, полегшує та оздоровляє умови праці.

Законом України "Про наукову і науково-технічну діяльність" (1991) науково-технічна діяльність розглядається як інтелек-туальна творча діяльність, спрямована на одержання і викорис-тання нових знань у всіх галузях техніки і технологій. її основними видами є науково-дослідні, дослідно-конструкторські, проектно-конструкторські, технологічні, пошукові та проектно-пошукові роботи, виготовлення дослідних зразків або партій науково-технічної продукції, а також інші роботи з доведення науково-технічних знань до стадії їх практичного використання.

Держава формує і реалізує науково-технічну політику, забез-печує соціально-економічні, правові та організаційні умови для формування та використання науково-технічного потенціалу, створює інфраструктуру науки, здійснює підготовку наукових кадрів, державне фінансове забезпечення, сприяє створенню рин-ку науково-технічної продукції, оцінює рівень досліджень, про-водить експертизу проектів, встановлює зв'язки з іншими держа-вами в науково-технічному співробітництві.

Науково-технічна політика здійснюється на основі таких прин-ципів: демократизації та децентралізації управління в сфері нау-ково-технічного розвитку; забезпечення екологічної безпеки; зба-лансування розвитку фундаментальних і прикладних досліджень; підтримки конкуренції в науково-технічній сфері; сприяння ство-ренню ринку науково-технічної продукції.

Функції формування та реалізації державної науково-технічної політики виконують органи державної влади й управління на всіх ієрархічних рівнях управління: І рівень — Верховна Рада та Президент України; II рівень — Кабінет Міністрів України; III рівень — міністерства, відомства та інші центральні органи управління; IV рівень — місцеві органи державної влади і управління; V рівень — організації, установи та підприємства, які беруть участь у здійсненні науково-технічної політики.

Верховна Рада України визначає основні засади, мету, напрями та правову основу науково-технічної діяльності; затверджує обсяги бюджетного фінансування наукових досліджень, відрахувань коштів до Державного інноваційного фонду; затверджує пріоритетні напрями розвитку науки і техніки та перелік національних програм; створює систему кредитно-фінансових та митних регуляторів у науково-технічній політиці.

Президент України сприяє науково-технічному розвиткові з метою забезпечення технологічної незалежності країни, матеріального достатку суспільства. Він визначає систему органів влади у сфері науково-технічної діяльності, забезпечує контроль за управлінням цією сферою, створює консультаційно-дорадчу раду з питань науково-технічної політики тощо.

Кабінет Міністрів України надає пропозиції щодо пріоритетних напрямів науково-технічної діяльності, забезпечує організацію розробки національних науково-технічних програм, механізм їх реалізації та контроль за виконанням; визначає кошти бюджету, Державного інноваційного фонду та інших державних фондів; здійснює координацію робіт щодо створення сучасної інфраструктури науково-технічної діяльності; сприяє укладанням міжнародних угод у сфері науково-технічного співробітництва; розробляє механізми стимулювання науково-технічної діяльності[2, c. 106-108].

Міністерства та відомства реалізують науково-технічну політику в окремій галузі. Центральними органами державного управління в сфері науки і техніки є Державний комітет розвитку техніки, Міністерство освіти і науки України, а також служби сертифікації, експертизи, інформації тощо.

Вони розробляють засади науково-технічного та інноваційного розвитку країни; забезпечують розвиток наукового та науково-технічного потенціалу України; організовують та координують інформаційну, інноваційну діяльність; здійснюють керівництво системою науково-технічної експертизи; забезпечують інтеграцію вітчизняної науки у світовий науковий простір із збереженням і захистом національних пріоритетів.

Інші органи влади (міністерства, комітети) здійснюють управління у сфері науково-технічної та інноваційної діяльності у відповідних галузях; визначають напрями розвитку науково-технологічного потенціалу галузі; формують галузеві науково-технічні програми; організовують випуск сучасної конкурентоспроможної продукції; формують механізм забезпечення науково-технічного розвитку відповідних галузей.

Основними цілями державної науково-технічної та інноваційної діяльності є:

— примноження національного багатства на основі використання науково-технічних досягнень;

— створення умов для досягнення високого рівня життя кожного члена суспільства, його інтелектуального розвитку;

— зміцнення національної безпеки на основі використання науково-технічних досягнень;

— створення умов для розвитку науково-технічної творчості.

Досягнення означених цілей і завдань здійснюється шляхом:

1. Створення сприятливих організаційно-економічних та правових умов для ефективного використання науково-технічного потенціалу.

2. Розвитку пріоритетних напрямів науки і техніки, концентрації ресурсів для їх реалізації.

3. Формування та реалізації довготермінових науково-технічних програм.

4. Розроблення дієвих механізмів інтеграції науки і виробництва.

5. Підготовки наукових кадрів та їх соціально-економічного захисту.

6. Створення сучасної інфраструктури науки.

7. Встановлення ефективного міжнародного співробітництва у сфері науково-технічної діяльності[4, c. 151-153].

Форми і методи державного регулювання науково-технічної та інноваційної діяльності залежать від рівня науково-технічного потенціалу країни.

Науково-технічний потенціал країни — це сукупність національних ресурсів, необхідних для здійснення науково-технічної діяльності, та результати від їх використання.

Складовими науково-технічного потенціалу виступають:

— матеріально-технічна база науки (наукові організації, лабораторії, експериментальні виробництва, інформаційні центри, обладнання тощо);

— наукові кадри (вчені, дослідники, конструктори, винахідники, науково-технічний персонал та ін.);

— результати науково-технічної діяльності (винаходи, відкриття, наукова інформація, патенти, наукові проекти, авторські свідоцтва тощо);

— організаційно-управлінська структура наукової сфери (обсяги фінансування, плани науково-технічної діяльності, завдання з підготовки кадрів, система управління тощо).

Україна належить до держав з високим науковим потенціалом. Це, передусім, визнані у світі наукові школи, вагомі та унікальні досягнення в багатьох сферах — розробці нових матеріалів, біотехнології, радіоелектроніці, фізиці низьких температур, ядерній фізиці, електрозварюванні, інформатиці тощо. Держава повинна створити такі умови, які зможуть забезпечити примноження цього потенціалу, насамперед його максимальну віддачу. Держава має стати безпосереднім провідником інноваційного розвитку, замовником та організатором розробок і досліджень у найсучасніших, найперспективніших напрямах науково-технічного прогресу.

Хоч позиції України в науково-технічній діяльності є досить високими, в останнє десятиріччя у цій сфері мають місце негативні тенденції в усіх підсистемах науково-технічного потенціалу: новаційному менеджменті (наукові кадри, дослідницькі розробки); інноваційному менеджменті (впровадження і ринкове освоєння нововведень); функціонально-ресурсному менеджменті (організація, управління, забезпечення фінансове, матеріально-технічне, інформаційне).

Так, якщо на початку 90-х pp. забезпеченість науково-інженерними кадрами в Україні становить 6,7 особи на 1000 населення (у США — 3,8, у Швеції — 3,0, у Франції — 2,2 особи), то нині вона скоротилася втричі. Технологічні дослідження виконують не більше 100 тис. осіб (у 1990 р. — 313 тис). Вітчизняна наука "старіє" — кожний четвертий науковець — пенсіонер, частка вчених віком до 40 років не перевищує 15 % .

Загострюються структурні зміни в інноватиці — більша частина докторів і кандидатів наук зайняті в позаринковому секторі науки — освіті. У виробничій сфері задіяно лише 0,3 % науковців вищої кваліфікації. Значна частка вчених працює на закордонний інтелектуальний ринок: щорічно до 200 фахівців емігрують, до 10 тис. учених виїжджає за межі країни на роботу за контрактами, стажування. Переважає підготовка наукових кадрів у галузях суспільних наук (економічних, політичних, юридичних, філологічних), що не відповідає потребам країни[1, c. 121-123].

Обсяг науково-технічних робіт в Україні зменшився в 4 рази. У ліцензійній торгівлі склалося негативне сальдо, яке зростає. На 10 тис. населення припадає 0,5 % охоронних документів на інтелектуальну власність (патентів) (у США — 3,5 % , Японії — 27%).Наведені дані свідчать про необхідність формування дієвих важелів державного регулювання науково-технічної та інноваційної діяльності, спрямованої на технологічні зміни, інноваційну синергетику (самоорганізацію, самовідтворення).

2. Науково-технiчне прогнозування та йогo роль у забезпеченнi прогресивних зрушень в нацiоналънiй економiцi

Залежно від ролі держави в науково-технічній та інноваційній сфері виділяють дві основні моделі інноваційного розвитку: індустріальну (перевага віддається ринковим регуляторам при пасивній ролі держави) та постіндустріальну (висока активність держави — система цілеспрямованих, випереджаючих заходів).

Завданням державного регулювання НТП та інноваційної діяльності в Україні є створення оптимального економічного механізму, який поєднував би державні та ринкові важелі впливу на наукові та інноваційні процеси, був зорієнтований на економічне зростання України, її інтеграцію у світову економіку.

Ринковий механізм та державне регулювання по-різному впливають на науково-технічний розвиток.

Механізм макроекономінного регулювання науково-технічних та інноваційних процесів передбачає: — нормативно-правове забезпечення;

  • систему державної підтримки фундаментальних і пошукових досліджень, у тому числі їх пряме фінансування;
  • визначення пріоритетів у сфері науки і техніки, їх всебічну підтримку та заохочення;
  • диверсифікацію джерел мобілізації коштів на науково-технічний розвиток (кошти державного бюджету, позабюджетних фондів, приватні та іноземні інвестиції);
  • максимальне стимулювання малого інноваційного, венчурного підприємництва;
  • науково-технічне прогнозування та програмування;
  • систему фінансових, кредитно-грошових, амортизаційних, інших пільг та преференцій;
  • організаційну підтримку і забезпечення науково-технічної й інноваційної діяльності;
  • підготовку наукових кадрів.

Науково-технічне прогнозування — виявлення та аналіз тенденцій розвитку науки, техніки, можливості появи нового покоління машин, технологій, визначення способів їх упровадження, а також передбачення наслідків НТР.

Функції науково-технічного прогнозування:

  • аналіз та виявлення основних загальносвітових тенденцій, тривалості інноваційних циклів;
  • формування перспективних варіантів науково-технічних програм;
  • вибір оптимального варіанта програм розвитку фундаментальних та прикладних досліджень;
  • визначення найоптимальнішої моделі впровадження досягнень НТП у виробництво;
  • передбачення економічних, соціальних, екологічних наслідків впровадження[9, c. 81-83].

3. Система макроекономiчногo yпpавлiння iнновaцiйними процессами

Ринкові механізми розвитку науково-технічної діяльності зумовлюють потребу в політиці сприяння активізації приватного бізнесу, створення однакових правових умов захисту інтелектуальної власності, господарювання, конкуренції.

Державне регулювання пов'язане з виділенням пріоритетних напрямів науково-технічної діяльності, формуванням програм і держзамовлень, їх фінансуванням.

У регулюванні науково-технічної діяльності важливо забезпечити оптимальне поєднання ринкових механізмів і державного впливу на функціонування і розвиток цієї важливої сфери економіки. Механізм регулювання науково-технічної діяльності в цілому передбачає:

  • правове забезпечення науково-технічної та інноваційної діяльності;
  • створення економічно сприятливих умов для ефективного здійснення науково-технічної діяльності шляхом застосування податкових і фінансово-кредитних важелів;
  • забезпечення бюджетним, базовим і програмно-цільовим фінансуванням науково-технічної діяльності у розмірі не менше 1,7 відсотка ВВП. Базове фінансування надається для проведення фундаментальних досліджень, розвитку пріоритетних галузей науки, інфраструктури науково-технічної діяльності, збереження наукових установ, які є національним надбанням, підготовки наукових кадрів. Програмно-цільове фінансування здійснюється на конкурсній основі і забезпечує реалізацію науково-технічних програм, розробок за державним замовленням і програмами міжнародного співробітництва;
  • визначення пріоритетних напрямів науково-технічної діяльності, їх підтримку та заохочення;
  • формування науково-технічних прогнозів і програм;
    • мобілізацію коштів на науково-технічну діяльність та стимулювання їх надходжень;
    • стимулювання розвитку підприємництва у сфері науки і техніки;
  • підготовку наукових кадрів вищої кваліфікації.

Державне фінансування науково-технічних процесів і програм здійснюється на основі їх відбору за такими критеріями:

  • спрямованості на вирішення першочергових проблем національної безпеки держави;
  • забезпечення прориву або збереження передових позицій у науково-технічному розвитку;
  • відповідності вимогам сучасного світового рівня;
  • наявності умов для реалізації;
  • багатоцільового призначення;
  • забезпечення соціального ефекту від реалізації;
  • економічної доцільності, окупності[11, c. 210-212].

4. Державна пiдтримка та стимулювання розвитку науки та iнновaцiйної дiяльноcтi

Державні наукові та науково-технічні програмиє важливим засобом реалізації пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки шляхом концентрації науково-технічного потенціалу країни.

Державні наукові та науково-технічні програми формуються Міністерством освіти і науки України, Національною академією наук, іншими центральними органами управління на основі цільових проектів і розробок, відібраних на конкурсних засадах з урахуванням пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки.

Державне регулювання інноваційної діяльності здійснюється

шляхом:

— визначення і підтримки пріоритетних напрямів інноваційної діяльності державного, галузевого, регіонального і місцевого рівнів;

— формування і реалізації державних, галузевих і регіональних інноваційних програм;

— створення нормативно-правової бази та економічних механізмів для підтримки і стимулювання інноваційної діяльності;

— захисту прав та інтересів суб'єктів інноваційної діяльності;

— фінансової підтримки виконання інноваційних проектів;

— стимулювання комерційних банків та інших фінансово-кредитних установ щодо кредитування інноваційних проектів;

— встановлення пільгового оподаткування суб'єктів інноваційної діяльності;

— підтримки функціонування і розвитку сучасної інноваційної інфраструктури;

— державної реєстрації інноваційних проектів.

Пріоритетні напрями інноваційної діяльності — це законодавчо та науково обґрунтовані напрями інноваційної діяльності, спрямовані на забезпечення потреб суспільства у високотехнологічній конкурентоспроможній продукції, високоякісних послугах та збільшення експортного потенціалу країни.

Формування стратегічних пріоритетних напрямів інноваційної діяльності здійснюється центральним органом виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності із залученням Національної та галузевих академій наук "України на основі ґрунтовних прогнозно-аналітичних досліджень тенденцій світового науково-технологічного розвитку, моніторингу інноваційної діяльності в країні, інноваційного потенціалу та інноваційної культури суспільства[7, c. 152-153].

Кабінет Міністрів України проводить експертизу розроблених стратегічних пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, організовує їх публікацію та обговорення в громадських науково-технічних організаціях, засобах масової інформації і передає на затвердження Верховній Раді України (до 1 березня останнього року дії попереднього аналогічного документа).

Аналогічно формуються середньострокові пріоритетні напрями інноваційної діяльності, які на державному рівні затверджуються разом із стратегічними напрямами, а зміни до них вносяться разом із формуванням проекту закону про Державний бюджет; на галузевому рівні — розробляються галузевими органами влади і затверджуються колегіями галузей; на регіональному рівні — розробляються виконавчими органами місцевого самоврядування та затверджуються обласними радами.

Держава забезпечує реалізацію стратегічних пріоритетних напрямів інноваційної діяльності через систему загальнодержавних (національних) програм, економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля.

Реалізація середньострокових інноваційних пріоритетів загальнодержавного рівня здійснюється через державні прогнози та програми економічного і соціального розвитку України, на конкурсних засадах через державне замовлення; на галузевому та регіональному рівнях — через інноваційні програми та проекти, інноваційні проекти технопарків.

Стратегічними пріоритетними напрямами інноваційної діяльності в Україні на 2003—2013 pp. визнано:

1. Модернізацію електростанцій; нові та відновлювальні джерела енергії; новітні ресурсозберігаючі технології.

2. Машинобудування та приладобудування як основу високотехнологічного оновлення всіх галузей виробництва; розвиток високоякісної металургії.

3. Нанотехнології, мікроелектроніку, інформаційні технології, телекомунікації.

4. Вдосконалення хімічних технологій, нові матеріали, розви-ток біотехнологій.

5. Високотехнологічний розвиток сільського господарства і переробної промисловості.

6. Транспортні системи, будівництво, реконструкцію.

7. Охорону й оздоровлення людини та навколишнього середовища.

8. Розвиток інноваційної культури суспільства[13, c. 135-136].

З метою забезпечення динамічного та ефективного управління процесами інноваційного розвитку, своєчасного внесення змін і доповнень проводиться систематичний моніторинг реалізації пріоритетних напрямів інноваційного розвитку. Подається узагальнена інформація про запроваджені заходи та досягнуті результати, яка містить такі показники:

— обсяг інноваційних капіталовкладень відносно річного рівня амортизаційних відрахувань;

— розмір доходу від інноваційних капіталовкладень за рік відносно обсягу інноваційних капіталовкладень;

— розмір сукупного фінансування розвитку науки і техніки відносно річного ВВП;

— обсяг продажу новоствореної продукції за рік відносно річного обсягу продажу;

— кількість винаходів на 1 млн населення;

— кількість впроваджених винаходів за рік відносно їх загальної кількості.

Для реалізації інноваційних проектів суб'єктам інноваційної діяльності надається фінансова підтримка шляхом:

— повного безвідсоткового кредитування пріоритетних інноваційних проектів;

— часткового (до 50 %) безвідсоткового кредитування інноваційних проектів та залучення до фінансування решти необхідних коштів виконавця проекту або інших суб'єктів;

— повної або часткової компенсації відсотків, сплачуваних суб’єктами інноваційної діяльності комерційним банкам та іншим фінансово-кредитним установам;

— надання державних гарантій комерційним банкам, що здійснюють кредитування пріоритетних інноваційних проектів;

— майнового страхування реалізації інноваційних проектів у страховиків[10, c. 194-195].

Джерелами фінансування інноваційної діяльності є кошти державного бюджету України, місцевих бюджетів і бюджету Автономної Республіки Крим; власні кошти спеціалізованих державних і комунальних інноваційних фінансово-кредитних установ; власні чи запозичені кошти суб'єктів інноваційної діяльності; інвестиції фізичних і юридичних осіб; інші джерела.

Інноваційним підприємством вважається підприємство (об’єднання підприємств) будь-якої форми власності, якщо більше ніж 70 % обсягу його продукції складає інноваційна продукція (продукти). Інноваційною визнається продукція, яка є результатом виконання інноваційного проекту або виробляється вперше, є конкурентоздатною і має вищі техніко-економічні показники. Інноваційне підприємство може функціонувати у вигляді інноваційного центру, бізнес-інкубатора, технополісу, технопарку тощо. Зараз в Україні визначилися декілька організаційних форм реалізації інноваційної діяльності:

— університетські науково-дослідні центри, де відбувається ефективне об'єднання фінансових ресурсів, кваліфікованих наукових кадрів, матеріально-технічної бази;

— технопарки — акціонерні товариства, які займаються патентуванням, рекламою, маркетингом, консалтингом, лізингом, орендою в сфері науково-технічної діяльності;

— технополіси — якісно нова територіальна форма інтеграції науки і виробництва, що забезпечує високі темпи науково-технічного розвитку за рахунок можливостей регіону;

— бізнес-інкубатори — дрібні наукомісткі фірми, на яких створені сприятливі умови для створення сучасних наукових продуктів, навчання кадрів, стимулювання власного бізнесу;

— венчурні підприємства — малі підприємства, які забезпечують зв'язок між фундаментальними дослідженнями і масовим виробництвом, спеціалізуються на розробці нових наукових ідей та їх втіленні у виробництво[2, c. 112-113].


Висновки

Характеристику основних тенденції розвитку інноваційної діяльності в умовах становлення постіндустріальної економіки необхідно здійснювати з використанням системного підходу – за рівнями (глобальний, регіональний або міждержавний, національний, галузевий, підприємницький тощо) та за видами (відповідно до еволюції технологічних укладів).

Практично усі країни за останні 10–15 років накопичили значний досвід організації інноваційного процесу та інноваційної діяльності. Одним з характерних проявів даного процесу є формування регіональних і локальних інноваційних мереж, що базується на поширенні та узгодженні спільних економічних, фінансових, соціальних й екологічних інтересів регіонів або сусідніх держав. Яскравим прикладом є Західна Європа, де науково-технічна кооперація є багатоярусною.

Важливим є визначення основних форм, методів та інструментів державного регулювання інноваційною діяльністю, відмінності їх застосування у розвинених країнах та країнах з перехідною економікою. Розвиваючи положення щодо групування форм і методів державного регулювання за основними ознаками, можна визначити й групування за рівнями впливу держави на інноваційну діяльність, а саме: глобальний, міждержавний, національний, регіональний, галузевий і особистий. Такий підхід дозволить систематизувати і ув’язати у єдиний комплекс методи і форми державного регулювання внутрішньо- і зовнішньоекономічного характеру щодо стимулювання інноваційної діяльності.

Особливістю сучасного етапу трансформаційних процесів в Україні є невиконання державою конструктивної ролі каталізатора структурних змін в економіці, каталізатора інноваційних процесів та формування нових інноваційних пріоритетів. Вдосконалення інноваційної політики може здійснюватися через вдосконалення її складових, реалізацію відповідних функцій: правове регулювання; координація інноваційної діяльності; синхронізація інноваційної діяльності за елементами інноваційного циклу; організація інституційного забезпечення інноваційної діяльності; організація, планування і контроль ресурсного забезпечення інноваційної діяльності; стимулювання інноваційної активності суб’єктів підприємницької діяльності; аналіз і облік об’єктів інноваційної діяльності за усіма елементами життєвого циклу інновацій; регулювання соціальної та екологічної спрямованості інноваційної діяльності; регулювання регіональних аспектів інноваційної діяльності; регулювання інноваційної діяльності у зовнішньоекономічній діяльності тощо.


Список використаної літератури

  1. Антошкіна Л. І. Державне регулювання економіки України: методологія, напрями, тенденції, проблеми / Науково-дослідний економічний ін-т Міністерства економіки України / М.М. Якубовський (ред.). — К., 2005. — 410с.
  2. Архієреєв С. Державне регулювання економіки: Навч. посібник для студ. екон. спец., що вивчають курси "Державне регулювання" та "Економічна політика" / Національний технічний ун-т "Харківський політехнічний ін-т" / Сергій Ігоревич Архієреєв (ред.), Н.Б. Решетняк (ред.). — Х. : НТУ "ХПІ", 2004. — 205с.
  3. Богиня Д. Державне регулювання перехідних процесів // Економіка України. - 2003. - № 5. - С. 12-21
  4. Воротін В. Державне регулювання економіки України: політекономічний аспект //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 2002. - № 2.
  5. Галиця І. Державне регулювання в умовах ринкових відносин //Економіка України. - 2002. - № 6. - C. 52-58
  6. Гриньова В. Державне регулювання економіки: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ВД "ІНЖЕК", 2007. — 736c.
  7. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Сергій Чистов, Анатолій Никифоров, Тамара Куценко та ін.; М-во освіти України; КНЕУ. - 2-ге вид., доопрац. і доп.. - К.: КНЕУ, 2005. - 316 с.
  8. Державне регулювання економіки: Підручник для студ. вуз./ Іван Михасюк, Алла Мельник, Михайло Крупка, Зіновій Залога; За ред. І.Ммхасюка. - Львів: Українські технології, 1999. - 639 с.
  9. Дідківська Л. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Любов Дідківська, Людмила Головко,. - 5-те вид., стереотип.. - К.: Знання , 2006. - 213 с.
  10. Долішній М. Моделі державного регулювання в ринковій економіці // Економіка України. - 2002. - № 6. - С. 13-22
  11. Кущевой Д. Особливості державного регулювання регіональної економіки //Економіст. - 2002. - № 3. - C. 67-69.
  12. Лукінов І. Методи і засоби державного регулювання економіки перехідного періоду // Економіка України. - 2004. - № 5. - С. 7-11
  13. Могильний О. Державне регулювання економіки: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Інститут підготовки кадрів держ. служби зайнятості України. — К. : ІПК ДСЗУ, 2006. — 490с.
Схожі роботи
Митні зони в Україні: стан і перспективи розвитку
Поняття та сучасний стан митних зон в Україні. Перспективи розвитку митних зон в Україні...
Відтворення і розвиток економічного потенціалу суспільства
Теоретико-методологічні аспекти економічного потенціалу суспільства.Характеристика економічного потенціалу суспільства та країни.Трудовий потенціал та людський розвиток в Україні...
Калькуляція собівартості готової продукції
Вдосконалення процесу калькуляції собівартості готової продукції на підприємстві. Особливості та поняття калькуляції собівартості продукції. Теоретико-методологічні основи калькуляції...
Комунікативний тренінг
Правила проведення ділових зустрічей.Основа ефективного спілкування.Типологія і форми комунікацій...