Українська і зарубіжна матеріальна культура

Вступ.

1. Коротко охарактеризувати культурну політику України та визначити її основні напрямки.

2. Закон про охорону археологічної спадщини, як один із захистів культурних цінностей України.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Україна, безперечно, є європейською країною з надзвичайно багатими і різноманітними культурними традиціями. Хоча ця країна ще не живе так добре, як їй хотілося б з огляду на європейські стандарти – свідченням цього є низький рівень життя більшості населення та тотальна корупція – за критеріями культурного розмаїття, спадщини та творчого потенціалу з нею можуть зрівнятися небагато країн. Україна історично й культурно є вкрай важливою частиною Європи, невід’ємним компонентом чудової мозаїки європейської культури. Тому в інтересах кожного допомогти створити умови – в Україні і за її межами – в яких її плюралістичні культурні традиції і практики (історичні, фольклорні, етнічні та сучасні) могли б зберігатися, розвиватися і стати доступними для інших. Досвід країн Європи, особливо останніх двадцяти років, показує, що суттєво допомогти у створенні таких умов може реалістична і виважена культурна політика, яка бере до уваги загальні соціально-економічні процеси в суспільстві і ключову роль, яку культура може й має відігравати в цих процесах.

Сьогодні Україна готова до того, щоб скористатися цим досвідом, а також уроками тих країн Європи, які проходять чи в окремих випадках уже пройшли через жорсткий і часто болючий перехідний період на кшталт того, який нині переживає сама Україна. Крім того, Україна має свій власний досвід і багаті творчі ресурси, які можна використати для розробки культурної політики. Ці ресурси включають не тільки тих чудових професіоналів і консультантів, з якими ми зустрічалися і працювали під час двох поїздок до України, але й багатьох інших, часто молодих (але не завжди!) людей, у яких непідробний інтерес до майбутнього, до ефективної культурної політики та культурного розвитку України поєднується зі свіжістю поглядів, альтруїзмом та прагматичним ідеалізмом, якого часом бракує тим, хто приймає рішення.


1. Коротко охарактеризувати культурну політику України та визначити її основні напрямки

Реалізуючи свою культурну політику, органи влади (національні, регіональні, місцеві) європейських країн сьогодні демонструють ряд спільних тенденцій:

- вони підгримують культурну діяльність з огляду на притаманну їй цінність вони підтримують культуру як засіб досягнення певних цілей соціально-економічної політики, включно з розвитком громадянського суспільства

- вони визнають вплив культурного сектора як самостійного сектора економіки та важливу взаємодію між неприбутковою діяльністю та культурними і творчими індустріями

- вони заохочують розвиток самоврядних інституцій та мереж

- вони співпрацюють з різними партнерами в державному, приватному та незалежному секторах вони визначають відповідальність органів влади на національному, регіональному та місцевому рівні відповідно до принципу субсидіарності

- вони збалансовано, через гнучкі програми фінансування проектів, реагують на потреби культурних інституцій, заохочуючи творчий розвиток, індивідуальні мистецькі ініціативи та нові методи роботи

Міністерство культури в країнах Європи є не лише головним розпорядником бюджетних коштів -- воно має ключові повноваження щодо розробки культурної політики та використання нових аргументів (наприклад, механізмів обстоювання інтересів) на підтримку культури як точки, де фокусуються соціально-економічні інвестиції та заходи щодо розвитку. Для досягнення цих цілей необхідна міжміністерська та міжвідомча кооперація, і відповідальність за її координування покладено на Міністерство культури, чия міжміністерська діяльність зазвичай включає стосунки з Міністерствами фінансів, освіти, науки і технології, закордонних справ, соціальної політики, праці, юстиції, охорони здоров’я, сім’ї і молоді, державної служби і місцевого самоврядування.

Якщо загальноєвропейські тенденції і моделі торкнулися й України, то це означає, що перед Міністерством культури України сьогодні стоять цілковито нові виклики, включаючи:

- як реорганізуватися, щоб змістити акцент в роботі на лідерство і стратегічне мислення

- як сформувати модернізаційну програму і виховати відчуття мети

- як сформулювати національні цілі і політичні орієнтири і запровадити субсидіарність

- як забезпечити професійне обстоювання інтересів, консультації, координування та оцінювання і як використовувати найкращі, часто зовнішні ресурси на контрактній основі

- як співпрацювати з широким колом партнерів на центральному (інші міністерства й відомства), на регіональному і місцевому (муніципалітети, культурні заклади, неурядові та приватні організації), а також міжнародному рівні.

Нова роль, якщо Міністерство на неї погоджується, має відображатися в організаційній структурі, яка передбачає використання горизонтальних і вертикальних зв’язків у виробленні культурної політики і в роботі в цілому.

За нової ролі Міністерства його основні функції можуть включати:

- підтримання ефективних зв’язків з іншими міністерствами та відомствами, робота яких впливає на культуру

- моніторинг та координування участі Міністерства в роботі над законодавством, що має вплив на культуру

- співпрацю з парламентським комітетом з питань культури задля моніторингу, доопрацювання чи просування законопроектів

- підтримання ефективних зв’язків з регіональними та місцевими владами

- моніторинг реалізації культурної політики та забезпечення її регулярного перегляду

- моніторинг потреб та координування навчальної роботи

- налагодження механізму збирання, аналізу та оприлюднення статистики культури

- виявлення та просування «кращих практик» та нових моделей

- визначення потреб Міністерства у проведенні досліджень

Водночас з чіткішим та жорсткішим окресленням сфери повноважень Міністерства має покращитися управління зовнішніми очікуваннями. Зокрема йдеться про припинення деяких заходів Міністерства і зменшення його ролі в інших. Україна не єдина країна, де очікування гравців культурного сектора та громадськості вищі за результати, які здатні забезпечити держава та урядові структури, відповідальні за культуру. Отже, є необхідність активно управляти очікуваннями[11, c. 222-228].

Напрями реформування державного управління у сфері культури в умовах реалізації адміністративної реформи в Україні - це, передусім, децентралізація управління, що передбачає чітке розмежування управлінських функцій між центральними, регіональними і місцевими органами державної влади і управління за умови надання більших можливостей щодо формування і здійснення політики у сфері культури всім суб’єктам культурно-мистецького життя на регіональному і місцевому рівнях і визнання цих рівнів головними, такими, на яких регулюється культурне життя. Розуміння соціальної роботи як допомоги поширене і серед зарубіжних дослідників. Так, австрійська академія соціальної роботи пропонує розглядати соціальну роботу як специфічну форму допомоги з боку суспільства у вирішенні соціальних потреб і конфліктів, викликаних індивідуальними або соціальними причинами, розв'язати які люди самі не в змозі.

Найбільш широко серед дослідників соціальної роботи представлене розуміння її сутності у визначенні, яке пропонує Національна асоціація соціальних працівників США. Соціальна робота, за їх розумінням, — це професійна діяльність з надання допомоги індивідам, групам і спільнотам, посилення чи відродження їх здатності до соціального функціонування та створення сприятливих соціальних умов для досягнення цих цілей.

Наголошується на тому, що децентралізація державного управління у сфері культури має здійснюватися на основі послідовної демократизації всієї системи управління. У зв’язку з цим видається доцільним систему державного управління у сфері культури замінити на громадсько-державне управління, в якому головну роль відіграватиме громадськість: громадські, недержавні організації - творчі спілки, фонди, асоціації діячів мистецтв, національно-культурних центрів тощо. В такій моделі управління громадським структурам належатиме пріоритет у розробці державної політики і прийнятті управлінських рішень, а органи державної влади і управління залишатимуться виконавцями рішень, прийнятих демократичним шляхом. Відзначається, що суттєвою перевагою громадсько-державного управління у сфері культури є залучення до управлінської діяльності максимальної кількості громадян, підвищення зацікавленості суспільства в проблемах розвитку культурної сфери, сприяння реалізації конституційного права особистості на участь у державному управлінні, що значно прискорює його демократизацію.

Найближчою перспективою для системи державного управління у сфері культури в Україні передбачається максимальне впровадження елементів державно-громадського управління. У такій моделі управлін