Філософія

1. Порівняльна характеристика слов’янського язичництва, індуїзму та іудаїзму.

2. Неортодоксальні школи Давньої Індії.

3. Порівняльна характеристика філософії Давньої Греції та Давнього Риму.

4. Антропоцентризм філософії епохи Відродження.

5. Естетичний пантеїзм Ф.Шеллінга.

6. Характерні риси російської філософії.

Список використаної літератури.


10. Порівняльна характеристика слов’янського язичництва, індуїзму та іудаїзму

Формування теїстичних образів, перехід від віри в духів до віри в богів за часів Київської Русі був не швидкоплинним актом, а складним і суперечливим процесом. Адже релігійні уявлення, раз виникнувши, виявляють зазвичай дивовижну стійкість, зберігаються і за зміни умов, які їх породили; видозмінюються під впливом нових умов, взаємовпливають, часто перетворюючись на складніші творення. Це повною мірою характерне й для генези релігійних вірувань праукраїнців.

Праукраїнці обожнювали всі явища природи, небесні світила, дерева, річки, поклоняючись багатьом богам. Тобто їм був властивий політеїзм (багатобожжя). Серед богів була своєрідна ієрархія: на чолі світу стояли найстарші боги, які керували всім життям, далі йшли нижчі боги, а також демони, які надавали послуги богам старшим.

Індуїзм — поширена в сучасній Індії релігія, в основі віровчення якої лежать релігійно-філософські ідеї брахманізму та ведичні традиції. В індуїзмі немає молитов, проповідей, сповідей, таїнств у їх християнському розумінні. Людина розглядається у нерозривному зв´язку з усією, живою і неживою, природою. При цьому в рамках теорії переселення душ допускаються варіанти посмертного втілення в нелюдському тілі. Немає поняття вродженої гріховності людини. І людина, і природа виступають як форми вияву божественного.

Щоб зрозуміти індуїзм, надзвичайно важливо мати на увазі, що для індуса не лише не існує у світі іншої релігії, крім індуїзму, а й взагалі немає нічого, що б не було охопленим релігією. Немає поділу на світи матеріальний і духовний. Немає нічого такого, що можна було б назвати мирським, світським, немає нічого, крім релігії, поза релігією, без релігії. Чи не тому й немає в індуїзмі спеціального слова (і навіть поняття), яке б відповідало європейському розумінню релігії.

Іудаїзм — одна з найдавніших етнонаціональних релігій, яка започатковує ідею єдиного Бога-творця й володаря Всесвіту; поширена здебільшого серед євреїв.

Назва цієї релігії виникла в VI ст. до н. е. в середовищі грекомовних євреїв («елліністів») з метою відокремлення власне еллінізму від єврейського релігійного способу мислення. Сам же іудаїзм як релігія єврейського народу зародився значно раніше. Його походження і розвиток можна прослідкувати в Старому Завіті.

У деяких джерелах можна знайти критику раннього іудаїзму за багатобожжя, ідолопоклонство та примітивізм. Проте немає ніяких достовірних даних, які б підтверджували таку позицію. Насправді вже ранні книги Старого Завіту свідчать про розвинуте етичне єдинобожжя, яке не має собі подібних серед вірувань давнього світу. Із самого початку Бог Старого Завіту явив себе як всемогутній, люблячий, благий і справедливий. Він — безкінечний і глибоко персоніфікований Творець усього сущого. Бог поставив перед народом Ізраїлю високі моральні вимоги і його благословіння залежало від соціальної та моральної справедливості, досягнутої обраним народом.

Як визначальний елемент культу було введено своєрідну систему жертвопринесень, які демонстрували необхідність спокутувати гріхи. Ізраїль повинен був стати безгрішним богообраним народом, яким би постійно опікувався Всевишній. Мета вчення Старого Завіту полягає в тому, що кінець кінцем Бог — через обраний народ Ізраїлю — благословить усіх. І тоді Месія з роду Давида прийде спокутувати гріхи людства і правити як цар усіма народами.

Сучасний іудаїзм значною мірою відрізняється від іудаїзму Старого Завіту. Суттєві зміни в релігії іудеїв почалися ще в часи Вавилонського полону. Ще тоді вони почали збиратися для молитов і роздумів в особливих місцях — синагогах. Навіть після відновлення Єрусалимського храму синагоги продовжували залишатися місцями молитовних зібрань більшості іудеїв. Коли ж римляни остаточно знищили храм, синагоги стали офіційними центрами розповсюдження іудаїзму.

Висновок. Етнонаціональні релігії розрізняються між собою за часом і умовами появи, за змістом віровчення і культовою практикою. Водночас вони характеризуються й багатьма спільними ознаками, що дає змогу розглядати їх як період у загальнопланетарній релігійній генезі:

· усі вони відтворюють у загальних рисах етнорелігієгенез, в якому різні типи релігій взаємно переплітаються, впливають один на одною;

· усі вони, сформувавшись у певному етносі, зростаються з ним аж до злиття і тотожності (на певних етапах) і виконують функції вагомого, а інколи й вирішального, чинника етноутворення та етноінтеграції.

20. Неортодоксальні школи Давньої Індії

До неортодоксальних шкіл Давньої Індії належать буддизм, джайнізм і чарвака-локаята. Буддизм — світова релігія, морально-етичне вчення зі значними філософськими вкрапленнями. Як і більшість шкіл індійської філософії, вважає, що життя — це страждання. «Чотири благородні істини» Будди проголошують: існує страждання, є причина страждання, можна припинити страждання, є шлях, який веде до цього. Причиною страждань є бажання людей. А спосіб регулювання їх є восьмиступінчастий шлях морального вдосконалення людини: правильне розуміння, правильне прагнення, правильна думка, правильна мова, правильна дія, правильний спосіб життя, правильні зусилля, правильна зосередженість. Цей шлях є нічим іншим, як засобом опанування бажаннями. На цьому шляху досягається нірвана — стан незворушності й спокою, який перериває сансару — безкінечність народжень.

Цікавою є онтологічна конструкція буддизму. Він є одним з небагатьох вчень, що заперечують субстанційну модель світу і розглядають суще як процес, безперервне становлення. Все суще складається з психічних і матеріальних елементів (дхарм), які постійно перебувають у стані буття—небуття, в стані пульсації між цими полюсами. На цій підставі буддизм заперечує існування душі як окремої сутності.

Джайнізм виник водночас з буддизмом, має спільні з ним мотиви. Вважає, що перервати карму (долю, прокляття) сансари можна аскетичним життям.

Особливе місце в історії розвитку теоретичної думки Індії займає матеріалістична філософія чарвака-локаята. Все, що відоме про філософію локаяти, взято з текстів її теоретичних опонентів, які піддали критиці скептицизм давніх матеріалістів. Філософські погляди локаяти стали могутнім каталізатором розвитку для багатьох систем індійської філософії. Виникнення системи чарвака-локаята традиційно належить до середини І тисячоліття до н. е., хоча окремі згадки про матеріалізм уже є в текстах вед. На думку деяких дослідників, локаята заснована міфічним мудрецем Брахаспаті, який згадується в кількох ведійських гімнах, у «Махабхараті», а також у філософських сутрах. Автором ідеї локаяти також вважається Дхішану, про що свідчить текст «Падма-пурани». Чарвака-локаята — єдина матеріалістична школа Давньої Індії. Основою світу вважає п´ять елементів — воду, вогонь, землю, повітря і (іноді) ефір. Кожний з них складається зі своїх атомів, які незнищенні й незмінні. Заперечує ведійське вчення про карму і сансару, існування Бога і душі, її моральному вченню притаманний відхід від усталених традицій індійської культури.

Загалом онтологічні схеми найвпливовіших шкіл (веданта, міманса) являли собою логізацію міфу — переведення міфологічних образів у логічні абстракції. В деяких школах (вайшешика, санкх´я, чарвака-локаята) зроблено перші наївні узагальнення про речовинну будову світу і навіть висунуто ідею атомізму. Індійські мислителі дуже мало уваги приділяли державі, праву, соціальній проблематиці. Провідне місце відводили етичним вченням.

В їх етичних вченнях домінують дві думки: життя — це страждання, а подолання страждань можливе через втечу від світу. Ці мотиви, ймовірно, породжені незначною цінністю життя окремої особи в східних деспотіях. Вони своєрідно відобразили соціальний стан індійських мислителів. В Індії, на відміну від Китаю, де конфуціанці були придворними філософами, мислителі були аскетами, жили осторонь важливих соціальних подій. Цим зумовлена і відсутність ідей щодо раціональної перебудови суспільства, занурення в себе. Розум не застосовано до вдосконалення соціальної сфери, йому залишалось лише регулювати психічні процеси.

Висновок. Найважливішою проблемою, що стосується філософії локаята - індійський матері алізм, - виступають джерела істинного пізнання. Єдиним і достовірним джерелом пізнання визнається безпосереднє сприйняття - прат'якша. Гносеологія локаята сенсуалістична: єдино достовірне джерело пізнання - відчуття. Органи відчуття сприймають предмети, оскільки самі складаються з тих же елементів, що й предмети («подібне пізнається подібним»). Тільки сприйняттям, за локаятою, забезпечується здобуття знання, що не викликає сумніву. Усі інші способи пізнання - логічний висновок (умовивід), словесне свідчення (авторитет) - створюють лише видимість істини, а насправді виявляються сприятливим ґрунтом для забобонів і помилок. Коли ж на підставі сприйняття якого-небудь факту шляхом умовиводу робиться висновок про наявність іншого факту, то тим самим відбувається стрибок у невідоме. Такий перехід від загального до особливого локаятики називали принесенням у жертву очевидного на догоду передбачуваному.


30. Порівняльна характеристика філософії Давньої Греції та Давнього Риму

Давньогрецька філософія виникла в VI ст. до н. е. Особливий вплив на її формування справила полісна демократія. Вона підготувала появу вільної особи, інтелектуальної свободи і, зрештою, сформувала особу як суб´єкта філософського мислення. Особливості суспільних відносин у полісах здійснили вплив на формування основної проблеми, яка хвилювала давньогрецьких мислителів, — проблеми відношення загального і одиничного. В умовах демократії загальне (моральні й правові норми, державні інститути, політичні інтереси) відокремилось від приватного життя громадянина полісу, однак воно продовжувало перебувати в тісному зв´язку з ним. Загальне не стало недосяжним для рядових членів полісу, не протистояло їм як чужа зовнішня сила, як це було в східних деспотіях. Взаємозумовленість загального й одиничного, полісу і громадянина у сфері соціального життя окреслила схему філософського осмислення світу в давньогрецькій філософії.

Більш як тисячолітня історія розвитку давньогрецької філософії поділяється на три етапи:

1. VI—V ст. до н. е. Це був період становлення рабовласницьких полісних демократій. Філософія у формі натурфілософії зосереджувалася на пошуках першооснови сущого, загального. Людина (одиничне) ще не стала проблемою філософії.

2. IV—III ст. до н. е. Саме в цей період відбувся розквіт демократії, а в філософії — поворот мислителів від зовнішнього світу до людини, домінування політичної, етичної та гносеологічної проблематики. Намітилася певна рівновага інтересу до загального й одиничного (софісти заперечували загальне, Платон і Арістотель відновлювали його права).

3. III ст. до н. е. — V ст. н. е. Епоха еллінізму та Римської імперії. Соціально-політичне життя характеризували криза рабовласницького способу виробництва, занепад держав-полісів. У філософії — замикання особи (одиничного) на себе, домінування етико-релігійної проблематики.

Християнство внесло дві невідомі античності принципові ідеї — ідею любові як засади моральних відносин між людьми та ідею моральної рівності людей (перед Богом усі рівні незалежно від стану, нації чи статі), що відіграло принципову роль в усвідомленні людством своєї єдності. Однак християнство не зуміло вдихнути нове життя в старіючий соціальний організм. Воно допомогло йому достойно померти (якраз із цієї епохи й походить більшість християнських мучеників). Християнство як духовний здобуток античності було передано новим народам — варварам, які зруйнували Римську імперію, і запліднило нову європейську цивілізацію.

Висновок. Давньогрецька (і римська) філософія — закономірний продукт розвитку греко-римської цивілізації. Заснована на рабській праці, ця цивілізація була приречена на занепад. Нескінченні війни знекровлювали суспільство. Соціально-економічні та духовні чинники завели античність в глухий кут. Закономірним наслідком розвитку античного суспільства постає особа, яка поступово усвідомлює свободу волі. Міф як світогляд родового суспільства не міг задовольняти цю особу. Ідея невмолимої долі, аморальні, невмотивовані вчинки міфологічних богів не вкладались у розуміння тогочасної духовно розвиненої особи. Її світоглядом стала філософія, яка для мудреців епохи еллінізму була чимось на зразок світської релігії — навчанням доброчесного життя. Але філософія була вчителем не для широкого загалу. Відчувалась гостра потреба в новому світогляді. Античність вистраждала християнство, яке стало духовною опорою оновлення суспільства.


40. Антропоцентризм філософії епохи Відродження

Період XV—XVI ст. прийнято називати епохою Відродження. Соціально-економічною суттю цієї епохи є зародження капіталізму. В містах Італії, які збереглися як торгово-ремісничі осколки Римської імперії, зароджується мануфактура, формуються торгові центри загальноєвропейського значення. Історична особливість цієї епохи зумовлена зародженням капіталізму та розкріпаченням (частковим) особи.

В епоху Відродження зароджується «світська» гуманітарна, тобто людська (про людей і для людей), наука на відміну від «божественного знання», яке панувало в офіційних університетах. Термін «гуманізм» спершу означав світське знання, і великі гуманісти епохи Відродження (Франческо Петрарка (1304—1374), Еразм Роттердамський (1466/69—1536)) були гуманістами саме в цьому значенні слова. При дворах феодалів і монархів активно працювали перекладачі; літераторам і філософам покровительствувала світська влада. Посилення світської влади, яка протягом всього середньовіччя вела боротьбу за верховенство з владою духовною (церквою), значною мірою зумовило зародження світської науки. Суперечки світської та духовної влади сприяли звільненню філософів від абсолютного впливу релігії. В цей період набула поширення концепція двох істин — релігійної та філософської. Релігійна, вважалось, дана Богом через Біблію як одкровення, філософська є знанням, отриманим на основі вивчення природи — божого творіння. Ці відмінні за формою істини повинні збігатися за змістом. Завдяки концепції двох істин філософія набула відносної незалежності від релігії.

Новаторський дух цієї епохи виявився і в сфері релігії. Саме в цей час виникла і поширилася реформація — релігійне оновлення, спрямоване проти офіційної церкви. Воно вимагало спрощення релігійних обрядів, заперечувало роль церковних ієрархів як посередників між людиною і Богом, відкидало монашество як релігійний інститут. Суть реформації, з одного боку, за словами К. Маркса, полягає у здешевленні церкви. Буржуазія, що народжувалася, рахувала гроші і не хотіла нести тягар витрат на розкішне життя вищих церковних ієрархів. З іншого боку, реформація — це поглиблення духовного життя, перенесення ваги із зовнішнього контролю офіційної церкви на контроль внутрішній. Протестантизм можна розглядати і як реакцію на «безмірність», «відв´язаність» (в тому числі й від моральних норм) особи епохи Відродження.

Незважаючи на елементи визнання можливості пізнання через віру, певного скептицизму, "двоїстості істини" тощо, філософи Відродження в основному стояли на позиціях матеріалістичної теорії пізнання. Їх точка зору щодо пізнання зводилася до таких положень. По-перше, можливість пізнання навколишнього світу таким, як він є; по-друге, дія зовнішнього світу як джерела пізнання на органи чуття, що сприймають і переробляють це діяння; по-третє, заперечення будь-якої нематеріальної субстанції, що керує процесом пізнання людини; по-четверте, визнання та утвердження сили розуму та логічної діяльності, без яких не можна досягти істинного знання.

Мислителі Відродження піддають перегляду також середньовічні погляди на суспільство. Розвиток нових виробничих відносин, поява нового класу — буржуазії вимагали створення сильної єдиної національної держави, здатної подолати феодальний сепаратизм та економічну ізольованість. Робляться перші спроби теоретичного обґрунтування ідеї громадянського суспільства, незалежного від релігійно теологічних настанов.

У поглядах на державотворення виділялося два основних напрямки. Представник одного з них Ла Боесі (1530—1563) виступав проти абсолютизму, проводив думку про те, що королі узурпували права, які належать народу, виступав не лише проти монархічного, а й проти будь якого державного устрою, заснованого на експлуатації. Ідеалом держави вважав державу, яка поєднує в собі традиції відстоювання міських вольностей (прав) з ідеями народного суверенітету.

Другий напрямок, представником якого був Пікколо Макіавеллі (1469—1527), обґрунтовував необхідність сильної монархічної влади, абсолютизму. Макіавеллі вважав ідеальним устроєм республіку як виразника народного суверенітету. Проте розумів, що в тих умовах лише сильна влада світського государя, яка не рахується з будь-якими моральними традиціями та церковними вченнями, здатна привести до національного об'єднання і створити нову державу.

Висновок. Найсуттєвішою особливістю епохи Відродження стало те, що саме в цей час філософія і наука виходять з-під патронату релігії, стають світськими знаннями, урізноманітнюються течії, розширюється коло проблем філософії.

50. Естетичний пантеїзм Ф.Шеллінга

Шеллінг вперше в історії нової філософії спробував встановити і простежити ступені розвитку протилежностей у природі. На першому ступені (магнетизм) він помітив, що протилежності (полюси магніту) містяться всередині одного тіла. На другому (електрика) вони розподіляються по різних тілах, які приходять до взаємної напруги, відносної протилежності. На третьому ступені (хімізм) тіла відносяться одне щодо іншого таким же чином, як сили магнетизму: абсолютно диференційовані та протилежні (напр., кисень — водень, кислота — луг), а в результаті їх взаємодії відбувається повернення до висхідного пункту, до індиференції, але вже не сил. як у магнетизмі, а тіл.

Шеллінг постійно вдосконалював схему своєї натурфілософії. Так, він намагався розглядати "тяжіння" як початок і слідом за Кантом "докритичного періоду" пояснювати природний рух взаємодією протилежних сил тяжіння і відштовхування. Якщо сили врівноважуються, то ми маємо тіло неживої природи. Коли тіла, виведені з рівноваги взаємодією, прагнуть до заспокоєння, — має місце хімічне явище. А якщо рівновага не встановлюється, а повсякчас порушується, боротьба сил безперервно відтворюється.

Під впливом полеміки з романтиками, з якими він ідейно розійшовся, Шеллінг замислився над питанням про взаємовідносини живого і неживого, органічного й неорганічного, цілого та частин. Він відкидав думку, послідовно проведену в "Першому нарисі .", про органічне і неорганічне як жорстко розділені протилежності. В самому організмі, писав він у "Вступі до нарису системи натурфілософії", ці протилежності не розділені, тому саме в ньому треба шукати відгадку цілісності природи, принцип єдності двох її царств. Як в органічних явищах ціле не утворюється складенням окремих частин, а швидше саме "створює" їх, так і щодо природи взагалі: як ціле вона повинна передувати своїм частинам, які випливають із цілого. Природа неорганічного, зазначав Шеллінг, повинна визначатися через протилежне природі органічного.

Протилежність неорганічного і органічного — це та необхідна форма, в якій реалізується життя природи. Неорганічна матерія є неодмінною умовою органічної, але такою ж мірою вона зумовлюється останньою; обидві виникли із спільного живого цілого, з природи, в якій і їхня спільність, і їхня протилежність вже задані. Постійна зміна живої і неживої матерії підтримує буття кожного одушевленого тіла. Душевність та духовність виявляються результатом діалектичного процесу розвитку природи.

Наступний крок у філософському розвитку Шеллінга пов'язаний зі створенням фундаментальної і багато в чому узагальнюючої праці "Система трансцендентального ідеалізму" (1800). Тут натурфілософські напрацювання мислителя постають лише однією частиною його філософії. Друга ж частина — "трансцендентальна філософія". Якщо натурфілософія має своїм предметом природу, то трансцендентальний ідеалізм — "Я". Тут позначився вплив на Шеллінга ідей науковчення Фіхте. Тоді між двома філософами ще були близькі дружні стосунки.

Висновок. Наприкінці 90-х років XVIII ст. Шеллінг дійшов висновку, що розроблювана ним філософія природи відповідає лише на те, яким чином розвиток несвідомо-духовної природи спричиняє появу свідомості, або як з об'єктивного виникає суб'єктивне? Під впливом Фіхте перед ним постало й інше питання: яким чином суб'єктивне перетворюється на об'єктивне, як "Я" стає здатним до трансцендування (виходу за свої власні межі), до зумовлення (створення) об'єктивного. Трансцендентальне "Я" (тобто здатне перетворитися на свою протилежність у процесі творчості) і стало ключовою проблемою "Системи трансцендентального ідеалізму". Ця система включає чотири підсистеми, розгляду яких присвячені головні - розділи праці: а) теоретична філософія; б) практична філософія; в) єдність теоретичної та практичної — телеологія; г) філософія мистецтва.

60. Характерні риси російської філософії

Характерними рисами російської філософії, на думку філософа та історика російської філософії М.О. Лосського, є екзистенціальна і персоналістична її спрямованість. Вона шукає відповідей на питання, що пов'язані з проблемами існування людини як особистості (особистість виступає тут в християнському розумінні). Питання етики займають центральне місце, хоча російські філософи не обмежувалися тільки дослідженнями в цій царині, також вони займалися гносеологією і онтологією, космогонією і естетикою. Російська філософія за своєю сутністю глибоко релігійна, вона розвивається у руслі православної християнської традиції, але зазнає також впливу західного християнства. Її відрізняє прагнення до цілісного пізнання (синтезуються дані різних видів досвіду: чуттєвого, раціонального та містичного).

Першим російським філософом, який виразив у своєму вченні всю повноту російської душі, став Володимир Сергійович Соловйов (1853-1900). Його справедливо вважають батьком Срібного віку російської культури. Він був першим, хто створив в Росії цілісну філософську систему, що спирається на християнство, її, на загальну думку, можна назвати філософією вічної жіночності або філософією єдності.

Іншим видатним російським філософом зі світовим ім'ям був Микола Олександрович Бердяєв (1874-1948). М.О. Бердяєва вважають одним із засновників екзистенціалізму і персоналізму, для яких головними поняттями є: свобода, вибір, відповідальність, особистість. Ідея свободи пронизує всю творчість М.О. Бердяєва, тому можна назвати його філософію філософією свободи. Він розрізняє три види свободи: первинну ірраціональну свободу, тобто довільність; раціональну свободу, тобто виконання морального обов’язку; і, нарешті, свободу, пройняту любов'ю Бога.

М.О. Бердяєв особливо цікавився проблемою особистості. Особистість, пише він, є спіритуалістична, а не природна категорія; вона не частина якого-небудь цілого; вона не частина суспільства, навпаки, суспільство — тільки частина або аспект особи. Особистість — не частина космосу, навпаки, космос — частина людської особи. Особистість — не субстанція, вона — творчий акт, вона незмінна в процесі зміни. В особистості ціле передує частинам. Будучи духом, особистість не є чимось самодостатнім, вона не егоцентрична; вона переходить в щось інше, ніж вона сама, в деяке "ти", і реалізує загальний зміст, який є чимось конкретним і відрізняється від абстрактних універсалій. Реалізація особистості означає сходження від підсвідомого через свідоме до надсвідомого. Творча діяльність людини є доповненням до божественного життя; тому вона має деяке теогонічне, а не тільки антропологічне значення.

При розмові про російську філософію нам важко було обійти увагою неординарного філософа-екзистенціаліста, засновника філософії трагедії Льва Шестова (1866-1938).

Для Льва Шестова людська трагедія і страждання людського життя були джерелом філософії. У чому суть трагедії? Трагедія починається там, де відривається індивідуальна людська доля від долі всього світу. Об'єктивно всяке людське життя трагічне, але суб'єктивно відчувають трагедію лише ті, перед якими свідомо і гостро з'явилося питання про їх індивідуальну долю і які кинули виклик всім визнаним універсальним цінностям. У своєму творі «Апофеоз безгрунтовності» Лев Шестов використовував новий для російської літератури жанр — жанр афористичної філософської прози, у якому постановка серйозних проблем поєднується з нарочитою парадоксальністю. Увесь «Апофеоз безгрунтовності» цілком зосереджений у сфері тяжіння однієї основної думки: дійсність, що оточує нас, на диво багатообразна; життя у сто разів багатше за наші уявлення про нього; наші спроби зрозуміти його — тобто помістити в прокрустове ложе створюваних нами пізнавальних схем — абсолютно неспроможні, вони тільки обмежують наш особистий досвід, наш інтелектуальний кругозір. Тільки відповідальне особисте мислення, не загіпнотизоване міфом «наукового пізнання світу» і готове приймати життя таким, яким воно є, зі всією його красою та усім трагізмом, в змозі допомогти самотній людській особистості не втратити себе серед тяжби існування.

Висновок. Яскравий сплеск релігійно-філософського ренесансу репрезентований плеядою видатних філософів - Микола Лоський, Павло Флоренський, Сергій Булгаков, Микола Бердяев, Семен Франк, Лев Карсавін, Іван Ільїн, Олексій Лосев та ін. Це мислителі різних поглядів, але всіх їх згуртовує інтерес до духовних цінностей, визнання теоретичної та практичної першості духовного життя над зовнішніми формами співжиття, моральнісні пошуки змістовних творчих основ людського буття.


Список використаної літератури

1. Андрущенко В. Філософія: Підруч. / Микола Іванович... Горлач (заг.ред.). — 2.вид., перероб. та доп. — Х. : Консум, 2000. — 672с.

2. Арутюнов В. Філософія: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — 2-е вид.,перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2001. — 221с.

3. Афанасенко В. Філософія: Підруч. для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 3.вид., перероб. та доп. — Х. : Прапор, 2004. — 735с.

4. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Нав-чальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.

5. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.

6. Бойченко І. Філософія історії: Підручник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Знання, 2000. — 724с.

7. Буслинський В. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Київський славістичний ун-т / Володимир Андрійович Буслинський (ред.). — К., 2002. — 315с.

8. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.

9. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516с.

10. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. - Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.

11. Кремень В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції:Підручник. — К. : Книга, 2005. — 525с.

12. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.

13. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж,. -К.: Кондор, 2004. -414 с.

14. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти/ Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін.. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -405 с.

15. Філософія : Курс лекцій. Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти/ Віктор Петрушенко,. -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. -444 с.

Схожі роботи
Проблеми теорії та практики внутрішньогосподарського контролю та їх висвітлення в літературних джерелах за останні 2-3 роки
Ефективність внутрішньогосподарського контролю та підходи щодо її визначення.Методологічні засади внутрішньогосподарського контролю.Теоретичні основи внутрішньогосподарського...
Поняття цивілізації та цивілізаційних основ розвитку суспільства
Специфіка цивілізаційного підходу до аналізу розвитку суспільства.Філософський аналіз поняття “цивілізація”...
Філософія Нового часу: Декарт і Бекон
Рене Декарт: рефлекси і «пристрасті душі».Емпіризм Ф.Бекона...
Німецька класична філософія від природи до культури
Концепція антропологічного матеріалізму Л. Фейєрбаха. Система ідеалістичної діалектики Гегеля. Критична філософія Канта...