Дипломатія Данили Галицького

Вступ.

Розділ 1. Передумови розвитку дипломатії галицьких князів.

1.1. Відносини із західними сусідами по смерті Романа.

1.2. Поділ Галицько-Волинської Русі Угорщиною та Польщею.

1.3. Дипломатія Романовичів у роки об'єднання Волині з Галичиною.

Розділ 2. Характерні риси дипломатії Данили Галицького.

2.1. Європейська дипломатія Романовичів 40-х-початку 60-х pp.

2.2. Перетрактації Данила Романовича з папським престолом.

2.3. Стосунки з Литвою та ятвягами.

2.4. Коронація Данила в контексті зовнішньої політики Галицько-Волинської Русі.

Розділ 3. Зовнішня політика галицьких і волинських князів по смерті Данила Романовича.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Галицька і Волинська землі прийшли до об'єднання у велике князівство наприкінці XII ст. різними шляхами. У Галицькому князівстві з перших років його складання (початок 1140-х) утвердилася династія нащадків онука Ярослава Мудрого — Ростислава Володимировича, яких історики звуть галицькими Ростиславичами, на відміну від Ростиславичів смоленських. Перший галицький правитель Володимирко Володаревич (1141-1152) зумів створити сильне й значною мірою автономне князівство, успішно протистояв намаганню київських великих князів перетворити його на свого васала, хоча подеколи, під тиском обставин, і визнавав свою підлеглість Києву.

Його син і спадкоємець Ярослав (1152-1187) висунувся в перший ряд давньоруських володарів, навіть вирішував питання заміщення київського великокнязівського престолу, однак не претендував на нього особисто. З його ім'ям пов'язана висока дипломатична активність Галицького князівства. Але нащадок і наступник Ярослава Володимир (1187-1199) не зміг підтримати на належному рівні політико-економічну міць і міжнародний авторитет Галицького князівства. Щоб зберегти за собою престол, йому довелося стати в залежність від володимиро-суздальського князя Всеволода. Смерть Володимира Ярославича, що не мав синів, знаменувала згасання династії галицьких Ростиславичів.

Натомість Волинське князівство ще під час князювання Святополка Ізяславича в Києві (1113-1125) перетворюється на домен київських володарів. Так було до смерті правнука Мономаха Мстислава у 1170 р. Його син, енергійний Роман Мстиславич, не мав шансів утвердитися в Києві й зосередився на справах Волинського князівства, що за три десятиліття його правління (1170-1199) стало першорядним серед південноруських державних утворень.

Скориставшись із того, що Володимир Ярославич не залишив наступника, Роман Мстиславич за допомогою воєнної сили у 1199 р. заволодів Галичем і об'єднав Галицьку землю з Волинською, утворивши таким чином Галицько-Волинське велике князівство. Воно проіснувало ледве шість років, до загибелі Романа в Польщі (червень 1205), й не встигло зробитись консолідованим державним організмом. Тому по його смерті Галицько-Волинська Русь на сорок років поринула в болото феодальної роздробленості. І Волинь, і Галичина поділились кожна на кілька удільних, незалежних одне від одного князівств.

У краї володарювали великі бояри, котрі часом садовили на престоли зайшлих і покірних їм князів-маріонеток, а часом вокняжалися й самі, — неможлива річ з позицій феодального права! У Галичі роками сиділи із залогою угорські королевичі, оточені місцевими боярами, справжніми господарями землі. Лише після тривалої чвертьстолітньої боротьби з шаленою боярською опозицією та іноземними окупантами (головно, уграми) Данило Романович Галицький 1245 р. зумів знову об'єднати, здавалось, безнадійно розділені Галицьку й Волинську землі. Нове Галицько-Волинське князівство проіснувало лише до смерті Данила (1264), після чого назавжди розпалось на кілька уділів.

Не варто говорити про більш-менш єдину й цілеспрямовану зовнішню політику Галицько-Волинської Русі — за винятком часів одноосібного князювання Данила Романовича. Для більшої частини XIII ст. характерний брак зусиль і здатності князів та бояр провадити свідому, націлену в державних інтересах дипломатію, сьогоденні цілі зазвичай домінували над стратегічними.

Вперше в давньоруській історії галицькі й, меншою мірою, волинські великі бояри робляться суб'єктами міжнародної політики та міжнародного права. Саме в їхніх інтересах і під їхнім тиском князі, яких вони садовили на престоли (Олександр белзький, Мстислав Удатний новгородський, Ростислав Михайлович чернігівський), здійснювали свою дипломатію, переважно недалекоглядну й невдалу. Бувало, що боярські верховоди від свого імені укладали угоди з государями Угорщини й Польщі.

Основними джерелами, з яких можна почерпнути матеріали з суспільно-політичного та економічного розвитку галицького та волинського боярства, окремих персоналій, залишаються літописи. З літописних зведень використано Лаврентіївський, Іпатіївський, Новгородський та Уваровський літописи. Методика наукової критики літописів розроблена у роботах В.Татищева, О.Шахматова, М.Присьолкова, А.Наносова, М.Тихомирова, Д.Лихачова, А.Генсорського, Б.Рибакова, П.Толочка. Питаннями хронології та критикою літописних текстів займалися М.Грушевський, Є.Перфецький, А.Петрушевич, М.Котляр, Л.Махновець, Л.Войтович, О.Купчинський, О.Толочко.

Аналіз дипломатії Галицько-Волинської Русі слід почати з перших років XIII ст., коли процеси роздробленості Давньоруської держави стали вже незворотними, наразі автономізація земель і князівств, що складали її, досягла свого апогею.


Розділ 1.Передумови розвитку дипломатії галицьких князів

1.1. Відносини із західними сусідами по смерті Романа

Загибель Романа пожвавила зв'язки поміж галицькими й волинськими Рюриковичами, з одного боку, та Угорщиною й Польщею — з другого. Відносно об'єднане велике князівство Романа поступилося місцем роздробленим Галицькій і Волинській землям, у складі яких виникло по кілька удільних князівств. їхні володарі намагалися провадити власну політику, не узгоджуючи її зі своїми родичами, котрі княжили поряд. Це полегшило західним сусідам можливість втручатись у внутрішні справи обох земель і виношувати плани щодо поділу поміж собою привабливої спадщини Романа Мстиславича. Протягом першого двадцятиріччя XIII ст. дипломатія галицьких і волинських князів відзначається пасивним характером. Удова Романа Мстиславича княгиня Анна, що стала регентом при малолітніх синах (у 1205 Данилові виповнилося чотири, а Василькові — два роки) була змушена коритися силі, ледве прихованій за дипломатичним етикетом. Лише по досягненні її старшим сином Данилом повноліття (1219) він починає провадити активну й цілеспрямовану зовнішню політику, що слугувала головній меті його життя — об'єднанню Галичини й Волині, відновленню великого князівства, створеного його батьком. Про якусь послідовну дипломатію всіх інших князів, котрі, користуючись обставинами, роздирали на шматки Галицько-Волинську Русь, годі й говорити: вони пливли за течією, дбаючи лише про власні вигоди й добробут.

За свідченням Галицько-Волинського літопису XIII ст.2, угорський король Андрій II після смерті Романа, восени 1205 p., зустрівся з його вдовою в Сянику. Він "прийняв Данила як милого сина свого, залишив був у нього (в Галичі) залогу". Король, отже, став сюзереном Галицько-Волинського князівства, що повисло над прірвою розпаду. Далі Андрій II уклав угоду з польським князем Лєшком Білим про взяття під опіку вдови Романа з малими синами.

Попередня союзна русько-угорсько-польська угода була підписана ще за життя Романа, про що ясно свідчить літопис за 1206 р. Польський князь Лєшко "послав свого посла Вячеслава Лисого сказати королеві: "Я забув сварки з Романом — він був другом і тобі. Ми присягалися, що коли залишаться серед живих його діти, мати до них любов"4. Згадана тут угода була укладена в кінці 1204 або в першій половині 1205 р. Водночас угорський король і польський князь того самого 1206 р. підписали таємний договір про розподіл сфер впливу в Галицько-Волинській Русі. Андрій II став сюзереном Галичини, а Лєшко Білий — Волині. По тому, як галицькі бояри змусили княгиню з синами податися до Володимира Волинського, а далі й до Польщі, Лєшко надав їй притулок і відіслав п'ятирічного Данила до Угорщини — у своєрідні заручники[26, c. 65-67].

Демонстративне здебільшого дотримання угоди з Романом дозволило королю й польському князеві неодноразово втручатись у внутрішні справи Галицько-Волинської Русі. Вони, мов справжні феодальні сюзерени, садовили на престоли й скидали тамтешніх князів, зневажаючи законні права малих Романовичів на спадщину батька. Однак у суспільстві добре пам'ятали про це.

У 1209 р. громада волинського міста Берестя, значного торговельного осередку на західних землях Русі, звернулася до Лєшка як сюзерена Волині з проханням надати Романовичам це місто з волостю. Польський князь демонстративно — на додержання старої угоди з Романом! — задовольнив його. А далі княгиня Анна поскаржилась польському князеві на белзького удільного князя Олександра Всеволодовича, що після загибелі Романа почав зазіхати на галицькі землі: "Цей всю землю нашу й отчину тримає, а мій син (Василько) — у самому лише Бересті". Тоді Лєшко віддав Василькові Белз. Та в дійсності польськ