Дипломатія Данили Галицького

Вступ.

Розділ 1. Передумови розвитку дипломатії галицьких князів.

1.1. Відносини із західними сусідами по смерті Романа.

1.2. Поділ Галицько-Волинської Русі Угорщиною та Польщею.

1.3. Дипломатія Романовичів у роки об'єднання Волині з Галичиною.

Розділ 2. Характерні риси дипломатії Данили Галицького.

2.1. Європейська дипломатія Романовичів 40-х-початку 60-х pp.

2.2. Перетрактації Данила Романовича з папським престолом.

2.3. Стосунки з Литвою та ятвягами.

2.4. Коронація Данила в контексті зовнішньої політики Галицько-Волинської Русі.

Розділ 3. Зовнішня політика галицьких і волинських князів по смерті Данила Романовича.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Галицька і Волинська землі прийшли до об'єднання у велике князівство наприкінці XII ст. різними шляхами. У Галицькому князівстві з перших років його складання (початок 1140-х) утвердилася династія нащадків онука Ярослава Мудрого — Ростислава Володимировича, яких історики звуть галицькими Ростиславичами, на відміну від Ростиславичів смоленських. Перший галицький правитель Володимирко Володаревич (1141-1152) зумів створити сильне й значною мірою автономне князівство, успішно протистояв намаганню київських великих князів перетворити його на свого васала, хоча подеколи, під тиском обставин, і визнавав свою підлеглість Києву.

Його син і спадкоємець Ярослав (1152-1187) висунувся в перший ряд давньоруських володарів, навіть вирішував питання заміщення київського великокнязівського престолу, однак не претендував на нього особисто. З його ім'ям пов'язана висока дипломатична активність Галицького князівства. Але нащадок і наступник Ярослава Володимир (1187-1199) не зміг підтримати на належному рівні політико-економічну міць і міжнародний авторитет Галицького князівства. Щоб зберегти за собою престол, йому довелося стати в залежність від володимиро-суздальського князя Всеволода. Смерть Володимира Ярославича, що не мав синів, знаменувала згасання династії галицьких Ростиславичів.

Натомість Волинське князівство ще під час князювання Святополка Ізяславича в Києві (1113-1125) перетворюється на домен київських володарів. Так було до смерті правнука Мономаха Мстислава у 1170 р. Його син, енергійний Роман Мстиславич, не мав шансів утвердитися в Києві й зосередився на справах Волинського князівства, що за три десятиліття його правління (1170-1199) стало першорядним серед південноруських державних утворень.

Скориставшись із того, що Володимир Ярославич не залишив наступника, Роман Мстиславич за допомогою воєнної сили у 1199 р. заволодів Галичем і об'єднав Галицьку землю з Волинською, утворивши таким чином Галицько-Волинське велике князівство. Воно проіснувало ледве шість років, до загибелі Романа в Польщі (червень 1205), й не встигло зробитись консолідованим державним організмом. Тому по його смерті Галицько-Волинська Русь на сорок років поринула в болото феодальної роздробленості. І Волинь, і Галичина поділились кожна на кілька удільних, незалежних одне від одного князівств.

У краї володарювали великі бояри, котрі часом садовили на престоли зайшлих і покірних їм князів-маріонеток, а часом вокняжалися й самі, — неможлива річ з позицій феодального права! У Галичі роками сиділи із залогою угорські королевичі, оточені місцевими боярами, справжніми господарями землі. Лише після тривалої чвертьстолітньої боротьби з шаленою боярською опозицією та іноземними окупантами (головно, уграми) Данило Романович Галицький 1245 р. зумів знову об'єднати, здавалось, безнадійно розділені Галицьку й Волинську землі. Нове Галицько-Волинське князівство проіснувало лише до смерті Данила (1264), після чого назавжди розпалось на кілька уділів.

Не варто говорити про більш-менш єдину й цілеспрямовану зовнішню політику Галицько-Волинської Русі — за винятком часів одноосібного князювання Данила Романовича. Для більшої частини XIII ст. характерний брак зусиль і здатності князів та бояр провадити свідому, націлену в державних інтересах дипломатію, сьогоденні цілі зазвичай домінували над стратегічними.

Вперше в давньоруській історії галицькі й, меншою мірою, волинські великі бояри робляться суб'єктами міжнародної політики та міжнародного права. Саме в їхніх інтересах і під їхнім тиском князі, яких вони садовили на престоли (Олександр белзький, Мстислав Удатний новгородський, Ростислав Михайлович чернігівський), здійснювали свою дипломатію, переважно недалекоглядну й невдалу. Бувало, що боярські верховоди від свого імені укладали угоди з государями Угорщини й Польщі.

Основними джерелами, з яких можна почерпнути матеріали з суспільно-політичного та економічного розвитку галицького та волинського боярства, окремих персоналій, залишаються літописи. З літописних зведень використано Лаврентіївський, Іпатіївський, Новгородський та Уваровський літописи. Методика наукової критики літописів розроблена у роботах В.Татищева, О.Шахматова, М.Присьолкова, А.Наносова, М.Тихомирова, Д.Лихачова, А.Генсорського, Б.Рибакова, П.Толочка. Питаннями хронології та критикою літописних текстів займалися М.Грушевський, Є.Перфецький, А.Петрушевич, М.Котляр, Л.Махновець, Л.Войтович, О.Купчинський, О.Толочко.

Аналіз дипломатії Галицько-Волинської Русі слід почати з перших років XIII ст., коли процеси роздробленості Давньоруської держави стали вже незворотними, наразі автономізація земель і князівств, що складали її, досягла свого апогею.


Розділ 1.Передумови розвитку дипломатії галицьких князів

1.1. Відносини із західними сусідами по смерті Романа

Загибель Романа пожвавила зв'язки поміж галицькими й волинськими Рюриковичами, з одного боку, та Угорщиною й Польщею — з другого. Відносно об'єднане велике князівство Романа поступилося місцем роздробленим Галицькій і Волинській землям, у складі яких виникло по кілька удільних князівств. їхні володарі намагалися провадити власну політику, не узгоджуючи її зі своїми родичами, котрі княжили поряд. Це полегшило західним сусідам можливість втручатись у внутрішні справи обох земель і виношувати плани щодо поділу поміж собою привабливої спадщини Романа Мстиславича. Протягом першого двадцятиріччя XIII ст. дипломатія галицьких і волинських князів відзначається пасивним характером. Удова Романа Мстиславича княгиня Анна, що стала регентом при малолітніх синах (у 1205 Данилові виповнилося чотири, а Василькові — два роки) була змушена коритися силі, ледве прихованій за дипломатичним етикетом. Лише по досягненні її старшим сином Данилом повноліття (1219) він починає провадити активну й цілеспрямовану зовнішню політику, що слугувала головній меті його життя — об'єднанню Галичини й Волині, відновленню великого князівства, створеного його батьком. Про якусь послідовну дипломатію всіх інших князів, котрі, користуючись обставинами, роздирали на шматки Галицько-Волинську Русь, годі й говорити: вони пливли за течією, дбаючи лише про власні вигоди й добробут.

За свідченням Галицько-Волинського літопису XIII ст.2, угорський король Андрій II після смерті Романа, восени 1205 p., зустрівся з його вдовою в Сянику. Він "прийняв Данила як милого сина свого, залишив був у нього (в Галичі) залогу". Король, отже, став сюзереном Галицько-Волинського князівства, що повисло над прірвою розпаду. Далі Андрій II уклав угоду з польським князем Лєшком Білим про взяття під опіку вдови Романа з малими синами.

Попередня союзна русько-угорсько-польська угода була підписана ще за життя Романа, про що ясно свідчить літопис за 1206 р. Польський князь Лєшко "послав свого посла Вячеслава Лисого сказати королеві: "Я забув сварки з Романом — він був другом і тобі. Ми присягалися, що коли залишаться серед живих його діти, мати до них любов"4. Згадана тут угода була укладена в кінці 1204 або в першій половині 1205 р. Водночас угорський король і польський князь того самого 1206 р. підписали таємний договір про розподіл сфер впливу в Галицько-Волинській Русі. Андрій II став сюзереном Галичини, а Лєшко Білий — Волині. По тому, як галицькі бояри змусили княгиню з синами податися до Володимира Волинського, а далі й до Польщі, Лєшко надав їй притулок і відіслав п'ятирічного Данила до Угорщини — у своєрідні заручники[26, c. 65-67].

Демонстративне здебільшого дотримання угоди з Романом дозволило королю й польському князеві неодноразово втручатись у внутрішні справи Галицько-Волинської Русі. Вони, мов справжні феодальні сюзерени, садовили на престоли й скидали тамтешніх князів, зневажаючи законні права малих Романовичів на спадщину батька. Однак у суспільстві добре пам'ятали про це.

У 1209 р. громада волинського міста Берестя, значного торговельного осередку на західних землях Русі, звернулася до Лєшка як сюзерена Волині з проханням надати Романовичам це місто з волостю. Польський князь демонстративно — на додержання старої угоди з Романом! — задовольнив його. А далі княгиня Анна поскаржилась польському князеві на белзького удільного князя Олександра Всеволодовича, що після загибелі Романа почав зазіхати на галицькі землі: "Цей всю землю нашу й отчину тримає, а мій син (Василько) — у самому лише Бересті". Тоді Лєшко віддав Василькові Белз. Та в дійсності польський князь вів підступну й подвійну гру в Галицько-Волинській Русі, беззастережно підтримуючи Олександра: водночас він надав йому стольний град Волині Володимир — отчину Данила та Василька.

Краківський володар постійно порушував умови угоди з Романом, на яку він так любив посилатися, підтримуючи зазіхання будь-яких прийшлих князів на галицько-волинську спадщину. Зате він усіляко перешкоджав Анні з дітьми у спробах повернення втраченого. Ще 1206 р. в Галичі, а відтак і в інших містах Галичини й Волині, утверджуються чернігівські Ігоревичі, сини героя "Слова про Ігорів похід" Ігоря Святославича — Володимир, Роман і Святослав. Бояри розглядали їх як своїх маріонеток, так само дивився на них угорський король. Тому 1210 р. Андрій II, скориставшись із неладів поміж Ігоревичами, послав свого воєводу Бенедикта з військом; той схопив одного з них, Романа, й відіслав до Угорщини. Це було зроблено начебто в інтересах Анни з синами, насправді то був один із кроків на шляху політики приєднання Галицької землі до королівства.

Та коли додержання угоди з Романом відповідало його цілям, Андрій II демонстративно згадував про його дітей. 1211 р. бояри з допомогою угрів захопили владу в Галицькій землі, що тоді суперечило його інтересам. Тому в 1212 р., за свідченням волинського книжника, "прийшов король до Галича й привів велику княгиню Романову та бояр володимирських". Андрій II лицемірно заявив західноруським князям, яких закликав до Галича: "Володислав (великий боярин — авт.) княжить, а мою братову вигнав"6. Ці слова короля слід розуміти як обіцянку відновити Данила Романовича на галицькому столі. Але він не порушив угоду, яку тоді підписав із Анною.

Боярина Володислава схопили й ув'язнили в одному з угорських замків. Та галицькі великі бояри, що порядкували тоді в краї, не захотіли взяти в князі одинадцятилітнього Данила, натомість покликали з Пересопниці удільного князька Мстислава Ярославича. Анні з Данилом довелося від'їхати до Угорщини, а Василько повернувся Белз[17, c. 6-7].

1.2. Поділ Галицько-Волинської Русі Угорщиною та Польщею

Небажання повернути Романовичам батьківську спадщину в сприятливих для них умовах граничної удільної роздробленості недавнього великого князівства логічно підвело угорського короля та польського князя до підписання 1214 р. угоди в м.Спіші про окупацію й поділ між ними Галицько-Волинської Русі. Трирічну доньку Лєшка Саломею заручили з п'ятирічним Коломаном, якого посадили в Галичі. Західною частиною Галичини з Перемишлем і забузькими землями Волині з Берестям заволодів польський князь.

Андрій II збирався перетворити Галицьку землю на угорську провінцію, порушивши угоди з Романом та його вдовою. Він попросив папу Інокентія III коронувати його сина Коломана галицькою короною й зміцнити його становище унією галицької православної Церкви з католицькою, що й було проголошено у 1215 р. На цю подію відгукнувся пізній літописець: "Король посадив сина свого в Галичі, а єпископа й попів (православних — авт.) вигнав із церкви, а своїх попів латинських привів на службу". Та церковна унія зазнала невдачі. У Галичині зчинилося повстання проти угрів, яке захитало позиції Андрія II в цій землі.

Розпочата близько 1215 р. Данилом Романовичем багатолітня боротьба за відновлення Галицько-Волинського князівства розладнала угорсько-польський союз. Юний князь уміло використав суперечності між Андрієм II і Лєшком. 1216 р. король забрав у польського князя Перемишль, помстившись йому за те, що Лєшко не підтримав Коломана, проти якого роком раніше повстала Галицька земля. У відповідь ображений краківський володар закликав новгородського князя Мстислава Удатного вокняжитись у Галичі, не бентежачись із того, що там сидів угорський королевич.

1219 р. Мстислав сів у Галичі. Після цього наміри й дії Андрія II та Лєшка щодо Галицько-Волинської Русі на певний час розходяться, припиняється їхній узгоджений тиск на неї. Це полегшило Данилові Романовичу розпочати справу свого життя — відвоювання Волині, а далі Галичини та відновлення великого князівства батька.

Мстислав утвердився в Галичі завдяки договорові, підписаному з польським князем. У ньому був пункт про взаємний ненапад. Про це свідчить такий епізод. 1219 р. Данило одружився з донькою нового галицького князя Анною, уклавши з ним таким чином союз, що дозволило волинському князеві сподіватися на поміч тестя у відвоюванні в поляків загарбаної ними Волині. На це Мстислав відповів Данилові: "Сину! Заради першої (тут у значенні: попередньої — авт.) любові8 не можу піти на нього"9 (Лєшка — авт.) — і порадив пошукати інших союзників. Данило самостійно відвоював у Польщі Західну Волинь, що змусило польського князя шукати допомоги в Угорщині.

У ті часи дипломатія часто базувалась на воєнному успіхові. По тому, як 1221 р. Мстислав галицький здобув яскраву перемогу над уграми, а союзниця Романовичів Литва стала дошкуляти Польщі, "уклав мир Лєшко з Данилом і Васильком". Подібно до інших договорів, підписаних Романовичами з Польщею, він виявився недовговічним[18, c. 9-10].

1.3. Дипломатія Романовичів у роки об'єднання Волині з Галичиною

З початком 1220-х pp. Данило з Васильком (княгиня Анна після досяг-нення старшим сином повноліття 1219 р. відмовилася від регентства й пішла до монастиря) нарощували зусилля щодо поступового оволо-діння Волинською землею. Відтоді князь Лєшко почав віддавати їм перевагу перед князем Олександром белзьким, на якого раніше робив ставку. Але вже в останній рік свого життя (1227), коли Романовичі практично зібрали докупи свою волинську "напівотчину", краківський государ почав боятися їх посилення, раптом відновив угоду з Угорщиною й надав допомогу королеві Андрієві II в справі оволодіння Галичем. Та Данило і його тесть Мстислав розгромили угрів, а польський допоміжний загін зупинили на Західному Бузі.

У кінці 20-х pp. XIII ст. неодноразово спалахували порубіжні сутички поміж Волинським князівством Романовичів і Польщею. Звичайно вони завершувались мирними угодами, серед яких можна виділити договір 1230 p., від якого збереглась лише одна стаття: "Заприсягнись одні одним руські й поляки: якщо після цього станеться між ними усобиця, то не брати полякам руських у рабство, а руським — польських". Отже, союз із Краковом зберігся після смерті Лєшка Білого й діяв протягом 30-х pp. Коли 1235 р. Василько Романович рушив на Галич, щоб вибити з міста ворожих йому бояр, з ним пішов польський загін, надісланий краківським князем Болеславом. Данило перебував у союзних відносинах з іншим польським князем, Святополком II поморським, і видав за нього 1228 р. сестру Саломею.

Особливо близькі договірні стосунки встановились у 20-х pp. XIII ст. між Волинню й одним із польських князівств — Мазовецьким, що межувало із землями Романовичів. Мазовецькі князі прагнули спертися на них у змаганні з володарями інших земель роздробленої Польщі, насамперед із краківськими. Добрі відносини базувалися на династичних шлюбах. Конрад І мазовецький одружився ще на початку XIII ст. з донькою Святослава Ігоревича, котрий певний час (1206-1208, 1210-1211) княжив у Володимирі Волинському. Сини Конрада І побрались із дівчатами з родини Романовичів. Дехто з істориків уважає, що Земовит Конрадович (майбутній мазовецький князь) взяв у дружини доньку Данила Переяславу.

Конрад І, будучи рідним братом померлого Лєшка, вважав свої права на краківський стіл вищими від прав інших претендентів і почав проти них війну, уклавши 1229 р. воєнний союз із Романовичами. Об'єднане русько-мазовецьке військо сплюндрувало частину Малопольщі й Сілезії, заволоділо Сандомирською землею, яка дісталась Конрадові. Але воно не змогло захопити Краків, де швидко по тому вокняжився син Лєшка Болеслав Соромливий (1230)[19, c. 9-10].

Мабуть, зневірившись у дійовості мазовецько-волинського союзу, Конрад І змінив політичні орієнтири й віддав перевагу ворогові Романовичів, чернігівському князеві Михайлові Всеволодовичу, котрий зазіхав на Галицьке князівство (1236). Однак мазовецький князь швидко зрозумів, що чернігівський володар є ненадійним союзником, і відновив приязнь із Романовичами. А 1237 р. стосунки між Конрадом І і Данилом знову ненадовго зіпсувались — і знову з ініціативи мазовецького князя. Він самовладно віддав добжиньським рицарям-хрестоносцям волинське місто Дорогичин, яке йому не належало. Та в березні наступного року Данило вибив добжиньців із Дорогичина й полонив їхнього магістра Бруно. Через кілька місяців добрі стосунки поміж ним і Конрадом мазовецьким відновились.

Про це свідчить той факт, що, коли Данило Романович взимку 1240-1241 pp. з огляду на наближення орд Батия вирішив залишити Русь і пошукати союзників на Заході, він подався до Мазовії, де його зустріли як союзника й друга, надали у володіння місто Вишгород. По смерті Конрада І (1247) Данило став третейським суддею поміж його синами, що сперечалися за владу. Перед смертю невиліковно хворий старший син Конрада Болеслав, "послухавши князя Данила", як сповістило польське джерело, передав престол молодшому брату Земовиту. Надалі мазовецький князь Земовит залишився послідовним союзником Романовичів.

І все ж таки в 20-і -50-і pp. XIII ст. на перше місце в дипломатії Данила й Василька виходить Угорщина. Вона до 1245 р. робила спроби загарбати Галицьку землю. Королеві всіляко сприяла ворожа Романовичам боярська партія в Галичі. Вона керувала нерішучим Мстиславом Удатним і провокувала його на династичний союз з Угорщиною. Розповідаючи про події 1225 p., галицький літописець з осудом записав: "Мстислав за порадою лукавих бояр галицьких віддав свою меншу доньку за королевича Андрія й дав йому Перемишль"13. Навряд чи той літописець знав про укладений ще 1221 р. договір між королем і Мстиславом, згідно з яким донька галицького князя заручилась із королевичем, а після смерті Мстислава наступником у Галичі ставав його угорський зять. Унаслідок тиску бояр, котрі на всі боки крутили своїм князем, Мстислав швидко по тому зробив ще один нерозумний і зрадливий крок назустріч відданню Галицького князівства Угорщині.

1227 р. вороже налаштовані щодо Данила Романовича бояри прямо заявили старому й хворому Мстиславу: "Княже! Віддай свою заручену доньку за королевича й дай йому Галич: ти сам уже не можеш у ньому княжити, а бояри тебе не хотять". Далі боярські верховоди діловито й цинічно пояснили князеві логіку свого рішення: "Якщо віддаси королевичу, то коли захочеш, зможеш забрати у нього. Даси ж Данилові — ніколи вже не буде твоїм Галич". Підім'ятий боярами Мстислав покірно уклав ганебну угоду з Угорщиною: "Віддав Галич королевичу Андрію, а собі взяв Пониззя. Звідти він пішов до Торчеська". З джерел відомо, що Мстиславу належала Торчеська волость на півдні Київщини[25, c. 68-69].

Завдяки цьому з кінця 20-х-протягом більшої частини 30-х pp. у Галичі сидів із залогою угорський королевич, влада якого була обмежена тією частиною боярства, що орієнтувалось на Угорщину. Однак Данило поступово перехоплював ініціативу в змаганні з Угорщиною за галицький престол, а також у боротьбі з чернігівським князем Михайлом Всеволодовичем та його сином Ростиславом, котрі перешкоджали Романовичу відновити Галицько-Волинське велике князівство. Тими роками дипломатичні переговори з Угорщиною чергувалися з воєнними діями.

Рішучий поворот від війни до миру в русько-угорських відносинах стався лише влітку 1245 p., коли Данило Романович ущент розбив угорське військо, приведене зятем короля Ростиславом Михайловичем, а незабаром по тому успішно з'їздив до Орди й повернувся від Батия з "ярликом" на галицько-волинське княжіння. 1246 р. король Бела IV запропонував свою доньку Констанцію в дружини синові Данила Льву. Галицький літописець вірогідно пояснив таку несподівану ласку короля: "Він боявся Данила тому, шо той був у татар, переміг побідою Ростислава та його угрів". Це довелося визнати самому Белі IV в листі до папи Інокентія IV, в якому він пояснював причину небажаного для папи шлюбу католички з православним. Король розв'язав тоді війну з Австрією й, очевидно, розраховував скористатися з допомоги Галицько-Волинського князівства, відновленого Романовичами 1245 р.

Але Данило не одразу прийняв пропозицію короля. Він, як зауважив галицький літописець, подумав разом із братом і не повірив у щирість слів Бели IV Тоді король зумів скористатися з відвідин його столиці галицьким митрополитом Кирилом і переконав його в доцільності підписання миру та династичного шлюбу між двома правлячими домами. Зокрема, Данило погодився на одруження сина Льва з королівною й підписав з Белою IV мирну угоду[19, c. 18-19].


Розділ 2.Характерні риси дипломатії Данили Галицького

2.1. Європейська дипломатія Романовичів 40-х-початку 60-х pp.

Об'єднавши зусилля, руський великий князь і угорський король втрутилися до європейських справ. У кінці 1248 чи на початку 1249 pp. "прислав король угорський до Данила, прохаючи в нього допомоги, тому що в той час вів війну з німцями (Австрією)". Данило пішов на військово-політичний союз із Белою IV. Австрійський герцог Фрідріх Бабенсберґ ще влітку 1246 р. загинув у війні з Угорщиною. У нього не залишилося сина, тому, згідно з імперськими законами, Австрія як виморочний лен мала відійти до сюзерена Бабенсберга — германського імператора Фрідріха II Ґоґенштауфена. З цим не могла погодитися більша частина австрійських баронів, що виступала проти передання країни імператору. Угорський король, виношуючи плани оволодіння бодай частиною Австрії, охоче підтримав їх. Проте під час зустрічі Данила й Бели IV з послами імператора справу було на час залагоджено.

Данило Романович також претендував на участь у поділі спадщини Бабенсберга. Тому охоче відгукнувся на пропозицію Бели IV, котрий у 1252 р. "послав сказати Данилові: "Пошли мені сина свого Романа, і я віддам за нього сестру герцога й передам йому Німецьку землю" (Австрію). Була підписана відповідна угода між королем і галицько-волинським князем, де йшлося про небогу покійного Бабенсберга Гертруду, доньку його старшого брата Генріха, котрий помер 1248 р.

У Фрідріха Бабенсберга була ще й старша сестра Маргарита, котра мала, на перший погляд, більші права на престол, ніж небога. Та за імперським правом жінка з правлячого дому, вийшовши заміж, утрачала всі права на трон своєї країни. Тому права Гертруди на австрійський престол були безсумнівними, а Маргарита — ні. Однак військова сила важила більше за імперські закони. До справи втрутився сильний новий претендент — чеський королевич Отокар-Пшемисл. Він одружився з літньою Маргаритою й висунув себе кандидатом на австрійський трон.

Дальший розвиток подій показав, що Бела IV зовсім не збирався віддавати престол Австрії Даниловичу. Його метою було, використавши галицько-волинського князя, взяти в кінцевому рахунку Австрію собі. Тим часом мотиви, якими керувався Данило, залишаються незрозумілими. Адже великий князь не міг не здавати собі справу з того, шо Австрія не має кордонів з його країною, і вже тому втримати її за собою буде дуже й дуже важко, якщо взагалі можливо. З другого боку, на початку 50-х pp. він почувався особливо сильним і міг розраховувати на те, що зможе дійово підтримати Романа у Відні. Не виключено, що Данило Романович виношував масштабні плани створення об'єднаної Русько-Австрійської держави. Однак, виходячи з перебігу австрійської кампанії та, особливо, нещасливого для галицько-волинського володаря и завершення, доводиться визнати його рішення втрутитись у війну за австрійську спадщину чи не найбільшим стратегічним прорахунком[10, c. 15].

Протягом перших місяців 1252 р. Роман Данилович одружився з Гертрудою й формально став герцогом Австрії. Але незабаром по тому чисельне військо Отокара-Пшемисла обложило його в замку Гімберґ недалеко від Відня. Ось тоді Данилові з сином і знадобилась обіцяна Белою IV допомога. Галицький літописець, який у даному випадку скористався документами з великокнязівської канцелярії, з осудом відзначив, що Бела IV "дав обіцянку велику Роману, але не виконав її. Залишив його в місті Неперці (Гімбергу) самого й пішов геть, дав зобов'язання, але не виконав його. Він обманював Романа, бажаючи мати міста його".

Із Галицько-Волинського літопису відомо, що Отокар-Пшемисл кілька разів штурмував Гімберґ, але Роман Данилович успішно відбивав його військо. Тоді чеський королевич вирішив перехитрити суперника й запропонував йому: "Облиш короля угорського... Німецьку землю розділимо між нами. Король угорський дає багато обіцянок, але не виконує їх. А я кажу правду й поставлю свідком отця мого папу та дванадцять єпископів і віддам тобі половину Німецької землі". Важко не побачити в цьому літописному уривку переказу договірного акта, запропонованого Отокаром-Пшемислом. Про це говорять як конкретність змісту так і, особливо, згадка про свідків ("послухов"), без яких за середньовіччя не укладались міжнародні договори.

Однак Роман Данилович відкинув спокусливу (при тому навряд чи щиру) пропозицію королевича. Будучи благородною, рицарського характеру людиною, він не обмежився відмовою, а передав Белі IV зміст запропонованого йому договору. Та король, як свідчить галицький літописець, не оцінив щиросердого вчинку Романа, навпаки, він "не послав йому допомоги, а вимагав у нього міста в особливе володіння, обіцяючи дати йому інші міста в Угорській землі". Важко позбутися враження, що літописець тримав у руках цей документ, так само, як і попередній.

М.Грушевським висловлювалась думка, ніби король бажав, щоб Роман Данилович віддав йому належні його дружині Гертруді міста й замки, а натомість одержав би міста в Угорщині. Так випливає із буквального розуміння процитованого нами тексту. На наш погляд, задум угорського короля був іншим. Бела IV спонукував Романа відмовитися на його користь від частини Австрії, що залишалася ще під владою Гертруди. А самого галицького княжича хотів перетворити на простого намісника якоїсь закутної провінції Угорщини. Так він уже вчинив зі своїм зятем Ростиславом чернігівським після того, як той був ущент розгромлений Данилом у битві під Ярославом 1245 р. До цього можна додати, що в літописах та інших давньоруських джерелах слово "міста" означало й землю, на якій стояли ті міста.

Тим часом становище Романа безнадійно погіршилося. Йому пощастило вибратись із обложеного Отокаром Гімберга й дістатись до рідної землі. Роман одержав від союзника Данила, литовського князя Войшелка, землі в Чорній Русі й став із австрійського герцога литовським удільним князем. По тому Бела IV розділив Австрію з чеським королевичем[2, c. 69-70].

Стосунки галицько-волинських князів з Чехією в XIII ст. залишались, як і в попередньому столітті, спорадичними й млявими. Джерела майже не згадують про них. Адже Галицько-Волинська Русь не мала спільних рубежів із Чехією, отже, не існувало й спільних політичних інтересів. Отокар-Пшемисл потрапив на сторінки літопису лише завдяки його участі у війні за австрійську спадщину, в якій він виявився суперником Романа Даниловича. А далі, аж до кінця нашого джерела, згадок про русько-чеські відносини в Галицько-Волинському літописі немає. За винятком його останньої сторінки, де зафіксована русько-чеська угода 1289 р. між сином Данила Львом і королем Вацлавом II. Вони зустрілись у чеському місті Опаві й уклали союз, спрямований проти вроцлавського князя Генріха IV, що докучав Чехії. Лев же втрутився тоді в суперництво за головний у Польщі краківський престол і хотів здихатися вроцлавського конкурента. Одна германська хроніка стверджує, що русько-чеський союз діяв і в 1299 р., коли Лев Данилович знову зустрівся з Вацлавом II. Та в перші роки XIV ст. галицький князь змінив політичну орієнтацію й вступив у союз із польським королем Владиславом Локетком.

Раніше дуже інтенсивні, відносини Галицько-Волинської Русі з Польщею після відновлення Данилом Галицько-Волинського князівства в 1245 р. були спорадичними й в основному дружніми. Данило мирив польських князів, що сперечалися за загальнопольську владу та Краків. Скориставшись своїм становищем верховного арбітра, він у кінці 40-х pp. приєднав до свого князівства Люблінську землю, населену тоді переважно русинами. На початок 60-х pp. XIII ст. й до того нерегулярні, договірні відносини між Галичем і Краковом зовсім ослабли, вони майже не відбиті в джерелах.

Данило Романович розумів важливість дружніх стосунків з найближчим сусідом і, вже будучи тяжко хворим, 1262 р. зробив спробу встановити союз із Польщею. Галицько-Волинський літопис відзначив, що в тому році "був з'їзд князів руських з польським князем Болеславом, і зустрілися вони в Тернаві... Вони уклали договір між собою про землі Руську та Польську й затвердили його хресним цілуванням і так роз'їхались кожний до себе". Історики вважають, що той з'їзд у волинському порубіжному замку Тернава намагався об'єднати сили двох країн проти литовського князя Мендовга, який воював із ними, а також для відбиття нападів ятвягів, що почастішали тими роками[5, c. 35].

2.2. Перетрактації Данила Романовича з папським престолом

Розгюлядаючи велику європейську політику Романовичів, варто зупинитися на подіях, що минули майже непомітними в середньовічному світі, зате справили чимале враження на галицького літописця й служать предметом наукових і псевдонаукових дискусій ось уже півтори сотні років. Ідеться про прийняття Данилом Романовичем у жовтні-листопаді 1253 р. у волинському місті Дорогичині королівської корони від легата папи Інокентія IV. В інтерпретації Галицько-Волинського літопису коронація сталася завдяки угоді, підписаній між Данилом і папським послом Опізо. Розгляд чималого комплексу західноєвропейських хронік і папських грамот із Ватиканського архіву переконують у справедливості такого твердження.

Увесь фонд джерел, що стосуються перетрактацій Данила з папою й наступної його коронації, дає можливість уважати, що королівський титул галицько-волинському князеві запропонувала й потім нав'язала папська курія. Бо та примарна корона нічого їй не коштувала, а політичні й релігійні вигоди могла б принести дуже й дуже великі.

Коронації Данила в Дорогичині передували довгих вісім років важких переговорів між Романовичами й курією, що почалися в грудні 1245 р. Тоді до Кракова прибув папський посол, що прямував до монгольської столиці Каракорума, францисканський чернець Джіованні Плано Карпіні. Йому було доручено провести переговори з князями Галицько-Волинської Русі для навернення "руських схизматиків" у католицтво. В палаці мазовецького та куявського князя Конрада І Карпіні зустрівся з братом Данила Романовича Васильком.

Карпіні мав розмову з Васильком Романовичем і одержав запрошення відвідати Галич. Там він пробув при дворі Василька кілька днів (Данило тоді перебував у далекій подорожі до ставки Батия в Сараї на Волзі). У своєму звіті Інокентію IV Карпіні твердив, що він прочитав папський лист із закликом до унії з католицькою Церквою перед зібраними Васильком руськими єпископами. Але Василько з ієрархами ухилилися від відповіді, пославшись на відсутність володаря Галицько-Волинського князівства. На шляху до Монголії, в степу десь поміж Дніпром і Доном, Карпіні зустрівся з Данилом Романовичем, котрий повертався від Батия. Папський легат запропонував князеві встановити стосунки з курією, й Данило, прибувши до своєї фактичної столиці — Холма, послав свого представника ігумена Григорія до Ліона, де тоді перебував Інокентій IV зі своїм двором[1, c. 15-16].

По тому зав'язалося тривале листування між папою й Данилом. Із папських булл і перебігу подій можна зробити висновок, що галицький князь сподівався спертися на Інокентія IV й католицький Захід у прийдешній боротьбі за скинення ординського ярма, а тому обіцяв йому певні поступки в релігійних питаннях. Та з опублікованих документів Ватиканського архіву й, головно, самих дій папського престолу ясно, шо папа не збирався вести небезпечну боротьбу проти Орди та Монгольської імперії, а зробив акцент на латинізацію руської Церкви.

Із тексту адресованих Данилові папських булл вимальовуються обриси попередньої угоди, досягнутої поміж Інокентієм IV і послом Данила Григорієм. Папа прагнув насадити католицизм на Русі. Він доручив єпископові Альберту поїхати на руські (галицькі й волинські) землі, прийняти присягу від князів, бояр і духівництва на вірність римській Церкві, спробувати оголосити там акт про унію — якої ніхто на Русі не бажав! — та ін. Зі свого боку, посол Данила досяг чималих політичних вигод. Насамперед, курії довелось визнати недоторканність православного обряду церковної літургії, законні права Романовичів на їхні землі, заборонити членам чернечих орденів, зокрема Тевтонського, селитися на галицько-волинських землях. Питання ж про організацію сил Заходу для війни проти татар із вини папи в угоді не порушувалося.

Незадоволений цим, князь Данило перервав переговори з курією 1248 p. Про це свідчить Галицько-Волинський літопис: "Раніше прислав папа до нього (Данила) єпископів Веронського та Кам'янецького, мовлячи йому: "Прийми від нас королівський вінець". Він же в той час не прийняв, сказавши: "Татарське військо не перестає ворогувати з нами, то як же я можу прийняти вінець без твоєї допомоги?". У такий спосіб Данило Романович висунув папі ультиматум: поступки в релігійній сфері мають бути компенсовані допомогою Інокентія IV, його зусиллями щодо організації хрестового походу католицьких государів Заходу проти татар. Так минуло чотири роки.

1252 р. загострилася обстановка на східних рубежах Галицько-Волинського князівства: татарські хани послали орду Куремси, якому було доручено приборкати непокірного Данила. Втрутившись у боротьбу за австрійську спадщину, галицько-волинський князь потребував допомоги проти чеського королевича Отокара-Пшемисла. Через це князь відгукнувся на пропозицію папи відновити переговори. Це сталося влітку 1253 р., про що прямо свідчить галицький літописець: "Тоді ж у Кракові були посли від папи, вони принесли благословення від папи й вінець і сан королівський, бажаючи бачити князя Данила", що перебував там. Папська ініціатива була підтримана його вірним слугою — угорським королем, котрий відписав йому, буцімто не шкодував зусиль, шоб схилити князя Данила до перетрактацій[1, c. 22-23].

Данило рішуче відмовився вести переговори з папськими представниками на чужій землі й попрямував до Холма. Посли поїхали слідом, наполягаючи на своєму. Папське посольство на чолі з легатом Опізо з Месани прибуло до Данила восени 1253 р. Князь виїхав до порубіжного волинського міста Дороги-чина, посли подалися за ним. Галицький книжник так описує кульмінаційний момент переговорів з папським престолом: "Опізо прийшов і приніс вінець, обіцяючи: "Буде тобі допомога від папи". Він (Данило. — авт.), однак, не бажав того, й переконали його мати його", й союзні польські князі Болеслав і Земовит погодилися на папську пропозицію.

Виявлене Данилом в останній момент небажання коронуватися було викликане, ймовірно, недовірою до папи та невірою в успіх декларованого пон-тифіком хрестового походу, адже 14 травня 1253 р. Інокентій IV видав буллу, якою закликав християн Польщі, Чехії, Моравії, Сербії та Помор'я до виступу проти Орди. Ця акція папи була явно демонстративною, розрахованою лише на те, шоб ошукати Данила. Характерно, що лише через рік (!) Інокентій IV доручив архієпископові Альберту формально проголосити в Пруссії похід проти татар. Перелічені країни були надто слабосилими, щоб реально створити військо, здатне протистояти незліченному татарському. Передані літописцем слова Опізо: "Буде тобі допомога від папи" — можуть свідчити, що легат привіз із собою цю папську буллу.

Нещирість Інокентія IV в стосунках із Данилом підтверджується також його буллою від 23 червня 1253 р. У ті самі дні, коли він виряджав послів до галиць-кого князя з умовляннями прийняти "вінець", папа адресувався до домініканців із закликом посилити пропаганду католицизму в землях "невірних" руських, радив їм застосувати для досягнення успіху будь-які засоби, аж до зброї.

Коронувавшись у Дорогичині, Данило Романович, тим не менше, й далі опирався насадженню католицизму на Русі й не дозволяв упровадження церковної унії. Князь відмовився прийняти призначеного папою в руські архієпископи Альберта й випроводив його без належної честі, як пише середньовічний польський історик Ян Длугош[1, c. 25-26].

Смерть Інокентія IV в грудні 1254 р. та обрання нового папи Олександра IV знаменували собою різку зміну політики курії щодо Галицько-Волинського князівства. Новий папа вирішив жорстко поводитися з Данилом і підтримав проти нього литовського князя Мендовга, адже вчорашній язичник Мендовг не заперечував проти насадження католицизму в Литві. Листом від 6 березня 1255 р. Олександр IV дозволив Мендовгові завойовувати й грабувати руські землі. Однак литовський князь не зважився напасти на могутнє князівство Романовичів, з яким зазвичай перебував у мирних стосунках. Папський престол спробував навіть оголосити хрестовий похід проти ... Галицько-Волинського князівства, але з того нічого не вийшло.

1257 р. стосунки між Данилом Романовичем і папською курією знову перервались, цього разу остаточно. Нічого не добившись від володаря Галицько-Волинської Русі ні в церковних; ні в політичних справах, Олександр IV надіслав князеві буллу, якою закликав того одуматись і з сумом констатував, що Данило не виконав нічого з того, чого від нього чекала курія. За це папа загрожував йому церковними карами: доручив вроцлавському католицькому єпископові накласти їх на православного (!) князя — й навіть "зброєю вірних", імовірно, новим хрестовим походом. Данило зневажив папську загрозу. Так Південно-Західна Русь надовго вийшла з-під впливу курії, хоча і Олександр IV, і його наступники не раз підбурювали хрестоносців (Прусський орден) напасти на Галицько-Волинську Русь[1, c. 29-30].

2.3. Стосунки з Литвою та ятвягами

Особливою специфікою відзначались у XIII ст. договірні відносини галицьких і волинських князів з Литвою та Ятвязькою землею. І та, і друга переживали добу розкладу родоплемінного ладу й залишались язичницькими, попри демонстративне охрещення литовського князя Мендовга, що було суто політичною справою його самого й не зачепило ні литовського народу, ні навіть панівної верстви. Литва та ятвяги не рахувалися з жодними правилами середньовічної дипломатії — дуже приблизними, особливо в Східній Європі. Завдяки цьому договори між Руссю та Литвою й, особливо, між Руссю та ятвягами залишалися недовговічними й трималися на військовій перевазі Данила та інших князів. А ослаблення галицьких і волинських земель робило литовців та ятвягів сміливішими й агресивнішими.

Загибель Романа Мстиславича (1205), котрий уславився походами на Литву, призвела до розпаду створеного ним великого князівства й широко відчинила брами для нападів литовців і ятвягів на сусідню з ними Західну Волинь. Галицький літописець, описуючи події 1209 й 1210 pp., із сумом констатує, що тоді "бідувала Володимирська земля від розграбування литовського і ятвязького".

Як уже вказувалося, Литва та ятвяги поважали лише військову потугу, тому в міру утвердження влади Романовичів у Волинській землі (1219-1228) і тим, і другим доводилося вступати в договірні відносини з Данилом і Васильком. 1219 р. "прислали князі литовські до великої княгині Романової й Данила з Васильком, пропонуючи мир — насправді просячи миру, бо Литовське князівство щойно зазнало поразки від війська Данила. Угода виявилась тривалою й діяла принаймні до 1227 р. Про це свідчить коротке повідомлення літоп