Господарський розвиток та економічна думка в Месопотамії ХІ- І ст. до н.е.

Вступ.

1. Економічний розвиток Месопотамії.

2. Особливості господарства Вавилонської держави та Ассирії.

3. Особливості господарського життя в Нововавилонське царство.

4. Економічна думка Месопотамії.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Месопотамія — одне з найдавніших вогнищ землеробства на планеті (XI—VIII тис. до н. е., коли почався перехід від кочового до осілого способу життя). Її територія поділялася на дві географічні зони — Північну (Верхню) й Південну (Нижню) Месопотамію. Південна (Вавилонія) була більш урбанізована. У III тис. до н. е. міста тут виникали шляхом синойкізму — злиття кількох сільських общин. Саме тут виникла і перша державність.

На ґрунті спільних господарських інтересів, будівництва й експлуатації місцевих іригаційних систем відбувалося об'єднання міст на чолі із сильнішим. Однак такі об'єднання були винятком, нормою залишався полісний устрій країни, зумовлений наявністю в країні ряду водних артерій (Євфрат у межах Півдня Месопотамії розпадався на кілька русел). Це давало змогу міським общинам будувати свої магістральні канали і в такий спосіб забезпечувати собі економічну та політичну самостійність. Очолював місто-державу енсі, влада якого переходила від батька до сина.

Отже, економічна думка Передньої Азії пройшла довгий і змістовний шлях. До її досягнень належать розпрацювання питань обліку, організації та управління державним господарством. Були винайдені різні форми державного контролю за економічною діяльністю населення, яскраво втілені в законах із Ешнунни, Хаммурапі, Хеттської держави й Ассирії. Протест населення проти боргового рабства і лихварства рельєфно виражено у Старому завіті Біблії.


1. Економічний розвиток Месопотамії

До району східного рабства належало Межиріччя (Месопотамія). Як і в Єгипті, тут Тигр і Євфрат, розливаючись, щедро удобрювали поля. Місцеві жителі, що здавна займалися хліборобством, збирали високі врожаї. Проте для цього треба було звести могутні протиповеневі греблі та інші іригаційні споруди.

Основу економічного розвитку тогочасного Півдня Месопотамії становило іригаційне землеробство. Знаряддя обробітку були примітивні — заступ, плуг, сівалка. Жали глиняним серпом із уставленими в нього крем'яними зубчиками, молотили на току ціпом чи спеціальними санками, у полозках яких були вкраплені кремінчики. Вирощували у XI—VIII тис. до н. е. ячмінь, пшеницю, просо, горох, боби, гірчицю тощо, лікарські рослини, культивували фінікові пальми. Для населення Месопотамії фінікова пальма була справжнім "деревом життя", бо з неї виробляли близько 360 видів різноманітної продукції. Для підвищення її врожайності вже 4000 років тому застосовували штучне запилення. Хоч і менше, але вирощували також яблуні, гранатове дерево, а в другій половині III тис. до н. е. — виноград. Держава підтримувала садівництво, за зрубування садових дерев у чужому садку було встановлено штраф — півміни срібла (252 г). Основною технічною культурою був кунжут (сезам), із якого виготовляли олію для натирання та культових ритуалів. Розвивалося також тваринництво.

Здавна у Південній Месопотамії розвивалися ремесла, особливо будівельна справа, теслярство, ткацтво, чинбарство, пивоваріння, виробництво парфумів та ін. Убогість сировинної бази змушувала населення виготовляти знаряддя праці, навіть інструменти, з глини. Велику кількість в'язкої алювіальної (наносної) глини використовували в гончарній справі. Перший на планеті гончарний круг виготовлено в Месопотамії в першій половині V тис. до н. е. Тут уперше стали виробляти глиняну цеглу, яка стала основною серед будівельних матеріалів.

Надлишки сільськогосподарської продукції та нестача сировини для розвитку ремесел спонукали до пожвавлення зовнішньої торгівлі. Усередині країни побутувала торгівля у формі простого обміну без купців та загального торгового еквіваленту.

Усе населення об'єднувалось в іригаційно-землеробські общини (міські та сільські) і спільно володіло не тільки землею, а й водою для її зрошування. Держава підтримувала в належному стані всю іригаційну мережу, а община — окремі її ділянки. Общинна організація була дуже міцною, але в ній не було ні майнової, ні соціальної рівності. Жрецтво й чиновництво становили її верхівку. Незначна частина збіднілих общинників виходили з неї і влаштовувалися за службовий наділ чи пайок[2, c. 56-57].

Шумеро-аккадське суспільство (XXII—XXI ст. до н. е.) знало рабство, щоправда в патріархальній формі. Крім полонених, були вже боргова кабала, самопродаж і продаж членів сім'ї, спадкове рабство, обернення в рабство за вироком суду. Були раби приватні й державні, їх використовували на іригаційних роботах, у ремеслах, які в Месопотамії вважалося ганебним заняттям. Раб сприймався не як знаряддя праці, а як член общини. Ціна за раба коливалася від 14 до 20 шекелів срібла (шекель — 8 г).

У Ш тис. до н. е. рабів у Шумері було небагато, їхній статус — патріархальне рабство, тобто вони мали право заводити сім'ї і навіть викупити себе з неволі. У кінці III тис. до н. е. в Месопотамії утворилося могутнє централізоване Вавилонське царство. Найбільшого розквіту воно досягло за царя Хаммурапі (1792—1750 pp. до н. е.). Як і в Месопотамії в цілому, головною галуззю господарства вавилонян було землеробство. За Хаммурапі будувалися грандіозні канали. Як свідчить його кодекс, у той час існувало рабство, що трималося на війнах і боргах. Однак переважну частку сільськогосподарської продукції виробляли вільні селянські общини. Вже в IV тис. до н. е. в долині Інду зародилося зрошуване землеробство, розвивалося тваринництво. Виникли ремісничі міста, торгівля. Знаряддя праці виготовлялися як з металу (міді, бронзи), так і з каменю. Гончарі славилися своїми глиняними виробами, ткачі — бавовняними тканинами. Вторгнення завойовників на деякий час загальмувало господарську діяльність місцевих жителів. Тільки в II—І тис. до н. е. спостерігалося швидке піднесення економіки Індо-Ганзької долини.

Особливості східного рабства можна узагальнити так.

1. Воно не володіло суспільним виробництвом. Головна сфера економічного життя — сільське господарство — залишилось поза рабовласницьким виробництвом. Лише частково праця рабів використовувалася для обробітку ґрунту, особливо в системі царського і храмового господарства.

2. Раби належали в основному державі. Головними джерелами рабства були війни, піратство, боргове рабство.

3. Використання рабської праці було однобоким і непродуктивним. Рабів використовували для обслуговування рабовласників, вони брали участь у будівництві пірамід, каналів тощо.

4. Східне рабство не було класичним, у ньому перепліталися громадські та рабовласницькі елементи [8, c. 35-36].


2. Особливості господарства Вавилонської державита Ассирії

З утворенням Вавилонської держави (II тис. до н. е.) на території Месопотамії сталися значні зміни в економічному розвитку. Вавилоняни почали використовувати в землеробстві шадуф, за допомогою якого подавали воду на ті земельні ділянки, до яких не доходили паводкові води. Освоєння високих полів сприяло розвиткові садівництва. Іригаційна система була в руках держави. Спеціальні чиновники відповідали за регулярний і достатній полив земельних ділянок, орендованих приватними особами в держави, за вчасний і якісний ремонт каналів та дамб. Раціональне ведення іригаційного землеробства дало можливість успішно розвивати тваринництво. Заможні господарі тримали великі стада худоби, яку вони здавали в оренду безтягловим селянам.

У країні розвивалося ремісниче виробництво, але найбільших успіхів досягло місцеве населення в торгівлі, чому сприяли вигідне положення Вавилону на прадавніх караванних шляхах та розвиток ремесел, що потребували сировини, якої бракувало на Півдні. Уся торгівля велася під контролем держави. Колишніх вільних купців було перетворено державою на своїх торгових агентів — тамкарів. Держава контролювала також ринкові ціни.

Проте загалом економіка країни залишалася глибоко натуральною. Хоча торговим еквівалентом слугувало срібло, однак не меншу роль у торгових операціях відігравали зерно, рослинна олія, фініки та вовна, які обмінювали на залізну руду, рабів тощо. Найману працю оплачували переважно натурою. В умовах нерозвинутого грошового обігу дрібні господарства дуже залежали від кредиту. Це зумовило інтенсивний розвиток лихварства. Кредиторами були здебільшого храми, а також окремі приватні особи. Позику надавали під заставу майна, майбутнього врожаю, оскільки закони забороняли обертати боржників у рабство.

У Вавилоні співіснували державна, общинна та приватна форми власності на землю, з явним переважанням першої. Землю з державного фонду роздавали в службове користування за виконання певних повинностей на користь держави (воїнам, чиновникам, персоналові царсько-храмового господарства та ін.). Верховний жрець отримував 36 га землі, жрець — 18, чиновник — 15, дрібний землевласник — до 2 га. Приватного землеволодін