Кирило-Мефодіївське товариство

Вступ.

1. Кирило-Мефодіївське традиція в українській духовній культурі (ХІІІ – перша половина ХІХ ст.).

1.1. Культурно-національне відродження в контексті Кирило-Мефодіївської традиції.

1.2. Національна ідея як вияв Кирило-Мефодіївської традиції.

2. Становлення та розвиток Кирило-Мефодіївсього братства, його значення в культурі.

2.1. Становлення Кирило-Мефодіївського братства.

2.2. Роль Кирило-Мефодіївського товариства в національному відродженні України.

2.3. Завершення діяльності Кирило-Мефодіївсього братства та участь в ньому Т.Шевченка.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Актуальність дослідження. Осмисленнѝ самобутносђі фзномена українства, філософські рефлексії над прЮцесом становленѿя й утвердження української духовної куЫьтури нШні надзРичайно Рктуальні як у плані пізнання нами власнѬї сутноуті, так і визнаЭня нинішнього українського буття у світф. ВШзначаючи дуѕовнѓ сурність України сьогодні, не можна омкнути історіЇ формуввння0цієї сутності, зумовленої багатоманіттям культурних"витворіТ народу. узагальнених і осмислених його філософДєю, що ф самопізнанням культури.

Філософські розмірковування наж самобуђністю й оригінальністю освоєння світу українським народѤм допомагаюђь зѽайти відповідь на запитання про своєрідність стилю мислення, притаманного нашому народові, віднайти ті вирішальні фактори, які сприяли збереженню й плеканню цієї своєрідності й самобутності. Серед таких факторів досить потужним видається Кирило-Мефодіївська традиція. Саме завдяки подвижницькій праці солунських братів давні русичі дістали писемне слово, що дозволило зафіксувати досвід народу й передати його наступним поколінням. Завдяки їх Просвітницькєй місії на землі прадавньої України пригшло хриётиянство - ѐелігія любові й толерантності, яка вивищила2людину-ѬсобШстіёть і віФкрила перед нею перспективу благодађі та позаземного життя.

Духовні пошуки, які ознаменувала Кирило?МефЮдіївськв традицця, ѱприхинилися до дискусій про мету й ціннЮсті:життя, сутність0світорозуміння, пошук сенсу життя та ідеалу, що0значно Ѿживили духовну культуру княжої доби і були предметом пильної увРги мислителів впродовж усієї історії. У часи ворожої екѓпансії, колШ українська культура опинялася перед загрозою нівеляції, Кирило-МефодіївськТ традиція сприяла збереженню культурної0ідентичѭості, самосвідомості українців, їх релігії. Нині таке іментичності не менш актуРльне, тому доцільно прослідкувати становлення й утвердження Кирило-Мефодіївської традиції в українській духовній культурі як одного з факторів формування культурної ідентичності українців.

Мета і завдання дослідженняполягають у висвітленні специфіки становлення й утвердження української культурно-філософської ідентичності на основі Кирило-Мефодіївської традиції в українській духовній культурі впродовж ІХ - першої пол. ХІХ ст.

Для досягнення вказаної мети поставлені такі завдання:

- розкрити особливості Кирило-Мефодіївської традиції, її філософсько-світоглядні основи;

- з’ясувати вплив Кирило-Мефодіївського братства на формування національної самосвідомості українства в період культурно-національного відродження ХVІ - першої пол. ХVІІ ст.;

- обґрунтувати утвердження української національної ідеї в контексті розвитку Кирило-Мефодіївської традиції.

Об’єктом дослідженняє Кирило-Мефодіївське братство в українській духовній культурі від княжої доби до першої пол. ХІХ ст.

Предметом дослідженняє вплив Кирило-Мефодіївської традиції на формування специфіки української духовної культури, що зумовила збереження української самосвідомості.


1. Кирило-Мефодіївське традиція в українській духовній культурі (ХІІІ – перша половина ХІХ ст.)

1.1. Культурно-національне відродження в контексті Кирило-Мефодіївської традиції

Важливий період утвердження Кирило-Мефодіївської традиції, пов’язаний з формуванням національної самосвідомості українців. Відсутність вищих учбових закладів, ординське ярмо й постійна загроза чужоземного поневолення і нестабільна ситуація, відсутність власної державності негативно позначилися на розвиткові української духовної культури. Помітне пожвавлення пов’язується з другим південнослов’янським впливом, зростанням авторитету церкви за часів митрополитів Цамблаків, а також з відновленням Київського князівства з Олельком Володимировичем на престолі. Друга половина ХV ст. позначена відбудовою зруйнованих ордами завойовників архітектурних пам’яток, виникненням кириличного книгодрукування (1491 р.), а також появою ряду рукописних кириличних пам’яток (“Листвиця”, “Златоструй”, дві редакції Патерика, ряду збірників афоризмів тощо). Впливом Кирило-Мефодіївської традиції позначена діяльність Київського гуртка перекладачів, які всупереч захопленню вченої Європи латинською мовою, знайомлять українське суспільство з найважливішими здобутками тогочасної вченості. Мовою, наближеною до розмовної української, перекладаються книги Старого Заповіту, пам’ятки арабо-єврейського та європейського походження, що мають як природничо-науковий, так і розважальний характер (“Арістотелеві врата”, “Космографія”, “Логіка Авіасафа”, романи й повісті). Завдяки їм утверджується ренесансне світорозуміння, українська культурна ідентичність.

У ХV–ХVІ ст. з’являються письмові переклади слов’янською мовою Святого Письма (“Євангеліє В.Тяпинського, Пересопницьке Євангеліє, Острозька Біблія), виникають учені гуртки в маєтках шляхтичів аж до Острозького культурного осередку, що функціонував на основі утвердження візантійсько-слов’янської традиції.

Діяльність таких осередків, підсилена братським рухом, знаменує культурно-національне відродження, яке набуло рис українського Ренесансу, апогеєм якого було утвердження світського елемента в духовній культурі, формування національної самосвідомості українського народу. Свідченням цього є власне шкільництво, глибоке вивчення традицій власної духовності на основі церковнослов’янської мови, виникнення полемічної літератури, перших словників і граматик, що утвердили слов’янську серед світових мов. У відповідь на звинувачення у меншовартості слов’янської православної традиції діячі братств, осередку Києво-Печерської Лаври усіляко поглиблювали Кирило-Мефодіївську традицію, що була в умовах латинізації потужним оберегом української ідентичності. У контексті цієї традиції можна розглядати виникнення греко-католицької церкви і Києво-Могилянської колегії, що стала першим навчальним закладом вищого типу на теренах східних слов’ян[19, c. 146-147].

Яскравим оберегом Кирило-Мефодіївської традиції як основи культурного самовизначення українського народу виступає постать Івана Вишенського, діяльність і творчість якого втілює православну консервативну традицію в культурі, що завзято відстоювала її ідентичність на основі церковнослов’янської мови й візантійського християнства. І.Вишенський надавав церковнослов’янській мові містичного значення, оберігаючи Україну від впливів латинства. Його однодумці й прихильники – Йов Княгиницький, Йов Почаївський, Віталій з Дубна, Ісайя Копинський та ін. вбачали призначення людини в духовному вдосконаленні на основі вивчення Святого Письма саме слов’янською мовою. У цьому вони рішуче розходилися з діячами братств, які утвердження української ідентичності пов’язували з орієнтацією на європейську вченість, хоча вважали своїм священним обов’язком поглиблення Кирило-Мефодіївської традиції у системі братської школи й полемічної літератури[13, c. 271].

1.2. Національна ідея як вияв Кирило-Мефодіївської традиції

Уся попередня історія розвитку української духовної культури до епохи романтизму була історією становлення самосвідомості українця як представника народу. Через освіту, літературу, козацькі літописи й вертепні вистави український народ утверджувався у праві мати свою мову, якою висловив своє світосприйняття, створив міфи про своє походження, свій власний релігійний обряд, що увібрав самобутнє світовідчуття. “Весна народів” у Європі стала періодом загострення національного почуття, що завершилося розпадом імперій і створенням національних держав. У цьому контексті в Україні оживає інтерес до власної історії, традицій культури, мови. Він виявився в Галичині у діяльності “Руської трійці”, діячі якої своїм альманахом “Русалка дністровая” спричинилися до появи і українських підручників, і шкіл, і літератури, і навіть визнання української самобутності в цісарській Австрії[7, c. 5].

На території підросійської України вже з появою “Історії Русів” (1800) пожвавлюється рух за виділення окремої української історії, традиції української культури, визнання окремої української мови, наявність якої увічнив І.Котляревський своєю “Енеїдою”. Інтелігентські кола, пов’язані з Київським університетом, буквально воскресили Кирило-Мефодіївську традицію, створивши Кирило-Мефодіївське братство, метою діяльності якого було утвердження украї