Політична історія України

1. Формування та утворення радянської влади в Україні

2. Сутність тоталітарного режиму, його характерні риси та особливості і Україні

3. Структура тоталітарної влади в Україні

4. Суспільно-політичний рух на західноукраїнських землях у міжвоєнний період

5. Програмні засади та політична діяльність ОУН

Список використаної літератури

1. Формування та утворення радянської влади в Україні

Юридичне оформлення радянської державності на теренах України відбулося 10 березня 1919 року, коли III Всеукраїнський з´їзд рад (Харків) прийняв першу Конституцію УСРР, розроблену на основі конституційної моделі РСФРР. Цей документ закріпив радянський лад в Україні, перемогу «диктатури пролетаріату». Центральним завданням цієї диктатури Основний Закон УСРР визначив здійснення переходу від буржуазного ладу до соціалізму, після чого диктатура, а слідом за нею держава мали зійти з історичної арени, поступитися місцем вільним формам співжиття. Прокламувалися скасування приватної власності, влада робітничого класу, свобода слова, зібрань і союзів тільки для трудового народу. Влада трудящих мала здійснюватися через систему рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. Центральними органами визначено Всеукраїнський з´їзд рад, Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) та РНК, до компетенції яких входили всі загальнодержавні питання.

У першій половині 1919 р. прискорено йшла інтеграція радянських республік, які намагалися вистояти в жорстких умовах громадянської війни. 1 червня утворюється «воєнно-політичний союз» формально незалежних У країни, Латвії, Литви, Білорусії та Російської Федерації. Основна мета утвореного союзу — шляхом мобілізації та централізації сил радянських республік відстояти радянську владу. Засобом досягнення цієї мети було об´єднання під керівництвом вищих органів РСФРР збройних сил, промислового потенціалу, фінансів, залізниць, комісаріатів праці.

Отже, 1919 р. на теренах України мала місце чергова спроба утвердження більшовицького режиму. Проявами цього процесу стали формування та організація радянської державної структури, прийняття першої Конституції УСРР, включення України до «воєнно-політичного союзу» радянських республік тощо.

Економічним підґрунтям реалізації більшовиками своїх планів була політика «воєнного комунізму», наслідками якої став розрив економічних зв´язків між містом і селом, посилення централізму, втрата приватної ініціативи, закріплення психології «експропріації експропріаторів», зростання соціального напруження. Відповіддю українського народу на насильницьку колективізацію та грабіжницьку продрозкладку став широкомасштабний повстанський рух, який розхитував пануючий режим зсередини, суттєво ослаблюючи його.

30 грудня 1922 року І з´їзд Рад СРСР затвердив декларацію про утворення Союзу РСР і союзний договір. Союз складався з чотирьох республік — РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (Азербайджан, Вірменія, Грузія).

Не вірячи в те, що Сталін щиро відмовився від ідеї автономізації, X. Раковський наполягав на необхідності реальних гарантій рівноправності та суверенності республік у межах СРСР. Такі гарантії він бачив у чіткій визначеності союзних відносин за принципом: «більше прав, більше засобів, більше ініціативи у всіх галузях окремим радянським республікам». Цю позицію X. Раковський при підтримці Бухаріна обстоював на XII з´їзді РКП(б) (квітень 1923 p.). Характерно, що вже на цьому етапі формування СРСР Раковський вказував на серйозну негативну тенденцію — зародження диктату союзних відомств. На жаль, делегати з´їзду його не підтримали, а в липні цього ж року Раковського було звільнено з посади Голови Раднаркому України і призначено повпредом до Великобританії[2, c. 195-197].

У цей період процес ліквідації суверенітету України вступив у свою завершальну фазу. 26 січня 1924 року відбувся II з´їзд Рад СРСР, який остаточно затвердив першу Конституцію Радянського Союзу. У ній було окреслено коло питань, що належали до компетенції вищих органів влади СРСР: зовнішня політика, кордони, збройні сили, транспорт, зв´язок, планування господарства, оголошення війни і підписання миру. Формально кожна республіка мала право виходу з СРСР, але механізму такого виходу так і не було розроблено. Тому, не змінюючи своєї зовнішньої форми, «союз республік» фактично перетворився на жорстко централізовану, унітарну державу. У травні 1925 р. завершується процес входження України до складу СРСР. IX Всеукраїнський з´їзд Рад затвердив новий текст Конституції УСРР, у якому було законодавчо закріплено вступ Радянської України до Радянського Союзу.

Отже, остаточна ліквідація державного суверенітет України відбулася не в момент утворення СРСР (грудень 1922), а дещо пізніше і пов´язана головним чином з прийняттям нового тексту Конституції УСРР. Проте втрата незалежності, перетворення України на маріонеткову державу не означали цілковитої ліквідації завоювань українського народу, тотальної руйнації атрибутів державності. Про це свідчать визнання територіальної цілісності України, існування в республіці власного адміністративного центру та державного апарату, надання певних прав національним меншинам, що компактно проживають та ін. Модель СРСР була своєрідною формулою компромісу між силами централізму та унітаризму, лідером і основним стрижнем яких була більшовицька партія, і силами децентралізації — національними рухами[4, c. 177-179].

2. Сутність тоталітарного режиму,його характерні риси та особливості і Україні

«Великий перелом» наприкінці 20-х років посилив процес відчуження виробника від засобів виробництва, висунув на перший план позаекономічний примус, призвів до падіння життєвого рівня народу, що зумовило зростання психологічного напруження в суспільстві. Прискорена індустріалізація, суцільна колективізація спричинили посилення міграційних процесів, зміну способу життя, ціннісних орієнтацій людей. Протиріччя, що виникали при цьому, суттєво дестабілізували внутрішній розвиток СРСР.

В умовах перманентної «надзвичайної ситуації в країні» для політичного керівництва все виразніше поставала потреба міцної державної влади. Не тільки контролювати, а й спрямовувати суспільні процеси був покликаний тоталітарний режим, що сформувався в СРСР у 30-ті роки.

Термін «тоталітаризм» (з італійської — який охоплює все в цілому) при характеристиці політичних процесів вперше було вжито італійськими опонентами Муссоліні на початку 20-х років, коли в Італії тільки-но створювалася однопартійна фашистська система. З 1929 p., починаючи з публікації у газеті «Тайме», цей термін почали застосовувати для характеристики політичного режиму СРСР.

Про зміцнення тоталітаризму в Україні у 20—30-х роках свідчать такі тенденції та процеси:

1. Утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології. Це утвердження йшло через безкомпромісну боротьбу з релігією (у 1930 р. внаслідок «організаційних заходів» автокефальна православна церква припинила своє існування); ідеологічне протистояння зі «зміновіхівською" інтелігенцією», яке закінчилося 1924 р. процесом над так званим Центром дії; «завоювання» «Просвіт», проголошене 1920 р. (завоювати не вдалося, і 1929—1930 pp. було закрито всі «Просвіти»); боротьбу проти ухилів у партії. Цілковиту монополію на істину офіційній ідеології мали забезпечити органи цензури, утворені в республіці на початку 20-х років.

2. Монополізація влади більшовицькою партією, усунення з політичної арени інших політичних партій. Наприкінці громадянської війни в Україні легально існували три партії:

а) КП(б)У — фактично український філіал РКП(б);

б) Українська партія соціалістів-революціонерів боротьбистів. На початку 1919 р. вона співпрацювала з більшовиками; її представники входили до складу Раднаркому України, яким керував X. Раковський. З березня 1920 р. боротьбистів змусили самоліквідуватися і влитися до КП(б)У. Серед лідерів боротьбистів були такі відомі діячі, як О. Шумський, Г. Гринько, Г. Михайличенко, П. Любченко;

в) Українська комуністична партія (укапісти). її утворено на початку 1920 р. з лівого крила УСДРП. Лідери партії — А. Річицький, Ю. Лапчинський, Б. Антоненко-Давидович. Партія проіснувала до 1925 р.[3, c. 206-211]

Влада безцеремонно поводилася з легальними партіями, брутально діяла щодо нелегальних організацій. У 1923 р. Україною прокотилася хвиля масових арештів меншовиків. Характерно, що найбільшу каральну акцію ДПУ провело «на честь» 25-річчя І з´їзду РСДРП. У квітні того ж року було зроблено спробу ліквідувати Одеську організацію меншовиків, під час якої заарештовано багатьох членів партійного комітету й осередку соцмолу. Наприкінці серпня — на початку вересня ДПУ розгромило Установчий з´їзд Російської соціал-демократичної спілки робітничої молоді, що проходив у Ірпені біля Києва. Під тиском наростаючої хвилі репресій Всеукраїнський з´їзд меншовиків (лютий 1924 p.), делегати якого представляли 700 членів Катеринославської, Донецької, Харківської та Одеської організацій РСДРП, затвердив постанову про самоліквідацію меншовицьких осередків в Україні.

Після