Естетика та етика Середньовіччя

Вступ.

1. Етика та естетика раннього християнства.

2. Візантійська етика.

3. Етика Київської Русі.

4. Етика та естетика Західноєвропейського середньовіччя.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Спираючись на теоретичний досвід, накопичений на перших етапах свого становлення, естетика продовжувала активно розвиватися у межах загальнофілософського знання і в наступних століттях, посідаючи вагоме місце в динаміці формування європейської та світової культури. В історії розвитку естетики в межах загальнофілософського знання важливе значення мала естетика середньовіччя.

Для більш чіткого уявлення про специфіку естетики середньовіччя, її місце і роль в історії науки взагалі слід ураховувати особливості цієї епохи: власність феодала на землю і часткову власність на селянина, професіоналізацію населення і його жорстке соціальне розмежування, поширення та зміцнення релігійної ідеології. Доба середньовіччя пов'язана із занепадом економічного й культурного життя Західної Європи і водночас з концентрацією духовного життя навколо представників релігійного світосприймання.

Поняття «середньовіччя», «середні віки» охоплює досить тривалий і строкатий історичний період: від кінця V – до початку XVI ст., а на півночі Європи – до середини XVII ст.

Становленню середньовіччя передував розкол римського світу після заснування імператором Константином у 324 р. міста Константинополя – так званого Нового Рима. У 330 р. Константинополь стає резиденцією імператора, й відтоді Захід і Схід (Візантія) почали розвиватися різними шляхами. Приблизно в цей самий час починається характерне для середніх віків змішання народів, яке надало культурі середньовіччя особливого колориту. Саме в цей складний період формується уявлення про творчий потенціал нової релігії – християнства, про консолідуючу роль нового Бога – Христа. Поступово християнство стає основним елементом світогляду середньовічної Європи.

1. Етика та естетика раннього християнства

Естетика раннього середньовіччя пов'язана передусім з поглядами А.Августина – одного з перших теоретиків середньовіччя, який пройшов складний шлях формування власної теоретичної позиції. Народившись у родині римського патриція, Августин був вихований у традиціях язичницького світосприймання. Проте пізніше він починає сповідувати християнство, поступово приєднуючись до католицизму. Водночас Августин намагався широко використовувати античну спадщину, знайомити своїх сучасників з філософськими поглядами цієї доби.

Позиція Августина щодо вирішення естетичних проблем була досить суперечлива. Як високоосвічена людина, Августин захоплювався мистецтвом, зокрема музикою та скульптурою, схилявся перед красою зовнішнього світу, довершеністю природи. Водночас, як глибоко релігійна людина, він осуджував себе, як здавалося йому, за гріховну любов.

Етичні ідеї раннього християнства починають формуватися у другій половині І ст. н. е. в Римській імперії періоду становлення християнства як релігії нового типу. Як пише П. Кро-поткін, "головна відмінність християнства! буддизму від попередніх релігій була у тому, що замість жорстоких, мстивих богів, повелінням яких мали підкорятися люди, ці дві релігії висунули — за приклад людям, а не для залякування — ідеальну боголюдину, причому в християнстві любов божественного вчителя до людей — до всіх людей без різниці племені та станів, а особливо до нижчих, — досягла найвищого подвигу, смерті на хресті, заради врятування людства від влади Зла"[6, с 105].

У Х—ХІ ст. зміст етичних ідей розроблявся в межах апологетики. Донікійське (до Нікейського собору 325 р.) християнство ще не виробило догматики та моральних вимог. Його етичні принципи виростали на ґрунті протистояння античній культурі та соціальним умовам тогочасного життя. Апологети утверджують людину як вищу цінність світу, оскільки Бог приносить себе у жертву заради її врятування.

Усі люди рівні незалежно від походження чи соціального становища і підлеглі лише Богу. Любов до людини проголошується основним принципом стосунків. Апологети правильно бачать пануючі соціальні відносини. Так, Тітіан говорить, що світ влаштований добре, але у ньому поганий політичний уст-рій. У ньому панують і цінуються аморальні люди, тоді як доброчесні страждають і потерпають. Велика увага приділяється утвердженню моральної доброчесності, хоча вона не має зовні красивих шат. Про це, зокрема, говорить Юстин у своїй другій "Апології", посилаючись на розповідь Ксенофонта про доброчесність і порок, яких зустрів Геракл в образі двох жінок. Алегорія пороку явлена у розкішній одежі, прекрасна і спокуслива. Доброчесність же — у грубій одежі, з простим обличчям. Але вона говорила: "Якщо підеш за мною, неприкрашеною, то прикрасися не скороминущою і тлінною красою, а прикрасами вічними і прекрасними". Останні вабили християн ще й тому, що обіцяли винагороду: вічне життя у потойбічному світі. Вони вірили і закликали інших вірити у душу і вічне блаженство усіх бідних та принижених тут, на землі. Вірили також, що на всіх, хто знущається та принижує інших, чекає справедлива небесна кара.

Апологети не заперечують цінності земного життя, сенс якого бачать не у тілесних насолодах, а в моральній доброчесності. Ставлення їх до людського тіла двоїсте. Вони не заперечують його цінності, оскільки тіло розглядається як вмістилище душі. Тілесне начало у цей період цінується на тій підставі, що Бог втілився у людську плоть і в такій, людській подобі, приніс себе у жертву людству. Воскресіння розглядалося як гарант наступного воскресіння людей також у плоті. Разом із тим, тілесність сприймалася як двоїста за своєю природою. Плоть бачилася уособленням гріховного начала та джерелом усякого гріха. Тому необхідно прагнути до стриманості, помірності та аскетизму. Однак у ранньому християнстві ще немає вимог крайнього аскетизму (монашество, пустельництво). Йшлося про "очищення" та "просвітлення" душі — "преображения" людини. Климент Александрійський (помер до 215 р.) наголошує, що мова йде про моральне очищення. Лише така, морально красива, людина відповідає задуму божественного творення. Він виловлює думку щодо свободи волі людини, вбачаючи в ній "образ бога в людині". Образами Логоса він бачить також розум і совість. Навпаки, гріх знищує "образ", принижує його. Шлях до уподібнення Богові Климент пов'язує з морально-релігійним удосконаленням ("правила гностичного уподібнення"). Головними тут бачаться такі чесноти: покірність, людинолюбність, стриманість, благочестя, розсудливість, постійне самоспостереження. У IV ст. складається патристика, що виростала на апологетиці. Вона спромоглася виробити основоположні догми, за межі яких ні мислення людини, ні її вчинки не мали права виходити. Розрізняють патристику східну і західну. Уже в IV ст. церква суттєво змінює свої погляди на людину та навколишню дійсність. Це зумовлено зміною її суспільного статусу: християнство стає панівною релігією, а отже церква прагне узгодити своє вчення з існуючим суспільним ладом. Вчення попередників, зокрема заповіді апологетів любити ближнього, були забуті. Отці церкви — Василь Великий (бл. 330—379 pp.), Григорій Богослов (бл. 329—390 pp.) і особливо Григорій Ниський (бл. 335—394 pp.) на Сході та Августин (354—430 pp.) — на Заході — працюють над цілісною систематизацією догми, що оперта на філософські спекуляції. Зокрема, патристика розв'язувала питання джерел існування зла у світі, виходячи з принципу протиставлення Бога та людини, земного та небесного, тілесного та духовного. Осереддям і джерелом гріха проголошувалося людське тіло, а тому применшення зла гріховності пов'язується з постами і молитвами. У цей період відбувається повернення до ідей Філона Александрійського (бл. 25 р. до н. є. — 50 р. н. є.) — іудео-еллінського філософа, погляди якого справили великий вплив на християнське віроучення. Філона вважають батьком християнства. Він стверджував, що людина від природи гріховна і повинна шукати порятунку шляхом аскези (обмеження потреб). Виходячи з уявлення про суперечність духа і плоті, він учив, що необхідно всіляко обмежувати плоть. (Тут відчутний вплив ідей стоїцизму). Філон уважав тіло в'язницею душі. Спираючись на ідеї Філона, отці церкви повчали, що царство небесне досяжне покаянням, упокоренням, непротивленням злу. Євангелія містили твердження: "Любіть ворогів своїх", "і коли ударить тебе хто у праву щоку твою, підстав йому й другу" (Матв. 5, 44, 39). У книгах євангелістів містяться проповіді відходу від земного життя. "Не любіть світу, ані того, що в світі" (І Іоан. 2, 15). Етичне вчення отців церкви виходило з визнання рабства нормою життя. Блаженний Августин говорить зокрема: "Раби, підкоряйтеся своїм панам". Він навіть твердив, до рабство виникло з санкції Бога як кара людям за гріхи, а то-лу виступи проти рабства рівнозначні спротиву волі Бога. Особливий вплив на становлення етики християнства справило вчення Августина про Божу благодать, проповідь аскетизму та презирства до світу. В праці "Сповідь" велика увага приділена моральній проблематиці, що осягає широке коло питань добра, щастя,