Філософське вчення про пізнання

Вступ.

1. Поняття: “пізнання”у філософії. Суб’єкт та об’єкт пізнання, їх взаємозв’язок.

2. Основні форми освоєння людиною світу: духовно-теоретичне, духовно-практичне, предметно-практичне.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Філософія, на відміну від інших історичних типів світогляду (міфології та релігії), здійснює свою світоглядну функцію на основі теоретичного ставлення до дійсності. Вона протиставляє міфологічному антропоморфізмові — уявленню про світ як поле дії об'єктивних деперсоніфікованих сил, традиційності й безпосередності міфу — свідомий пошук та відбір достовірних суджень на основі логічних і пізнавальних критеріїв. У філософії, як у теоретичній свідомості загалом, модель світу не просто постулюється, задається на основі традиції, віри чи авторитету. Прийняттю філософських тверджень про світ передує обґрунтування, переконання в правомірності певної точки зору. А це пов'язано з рефлексивним аналізом пізнавального процесу, що постає як пошук істини.

Отже, філософія як гносеологія здійснює аналіз процесу пізнання в контексті певних меж і можливостей у відношенні «людина—світ». Філософське питання «що є істина?» стосується передусім не конкретних аспектів пізнавального ставлення до світу, пов'язаних з вирішенням окремих завдань людського існування, а принципової спроможності людини пізнати світ, проникнути у його сутність, охопити його своєю свідомістю. Йдеться про прагнення одержати відповідь на запитання: який він є, чи збігається його структура із структурою мислення про нього, а якщо збігається, то якою мірою? Дослідження цього запитання від самого початку існування філософії є наслідком розв'язання світоглядної проблематики. А різні світоглядні позиції й філософські вчення про світ і буття загалом суттєво залежать від відповіді на нього. Існування так званої «пізнавальної тенденції» у будь-якому філософському знанні не обов'язково визначається присутністю розвинутої теорії пізнання як особливого розділу філософії. Диференціація філософського знання властива пізнішим стадіям еволюції філософії (починаючи з філософії Нового часу).


1. Поняття: “пізнання” у філософії. Суб’єкт та об’єкт пізнання, їх взаємозв’язок

Пізнання є специфічним різновидом духовної діяльності людини, процесом осягнення навколишнього світу, отримання й нагромадження знань. А знання — це інформація про світ, яка існує у формі певної суб'єктивної реальності, ідеальний образ дійсності. Іншими словами, пізнання і знання відрізняються одне від одного як процес і результат. Процес пізнання охоплює певну кількість взаємоорганізованих елементів: об'єкт, суб'єкт, знання як результат дослідження. У своїй відносній самостійності людина і є тим суб'єктом, якому протистоїть об'єкт. У зв'язку з цим постає питання про можливості пізнання людиною навколишнього світу. «Що я можу знати?» — запитує І. Кант. Протистояння суб'єкта та об'єкта надає питанню про можливість пізнання певну парадоксальність, що призводить до виникнення різноманітних концепцій пізнання.

Гносеологія як специфічна теорія пізнання набула динамічного розвитку в XVІІ—XVІІІ ст., постаючи в різних концепціях. Емпіричну концепцію розробили англійці Ф. Бекон, Дж. Локк і Т. Гоббс. Першим заявив про емпіризм та експериментальну науку Бекон. Він вважав, що науки, які вивчають пізнання та мислення, є ключем до всіх інших наук, бо вони мають у собі «розумове знаряддя», яке дає розумові вказівки або попереджає щодо помилок («примар»). Бекон вважав, що поширена на той час логіка не є корисною для набуття знань. Порушуючи питання про новий метод «іншої логіки», він наголошував, що нова логіка, на відміну від суто формальної, повинна виходити не тільки з природи розуму, але й з природи речей, «не вигадувати та надумувати», а відкривати й відображати те, що здійснює природа, тобто бути змістовною та об'єктивною.

Ф. Бекон розрізняє три основні шляхи пізнання:

1. «Шлях павука» — здобуття істини із чистої свідомості. Він був головним у схоластиці, яку Бекон піддав різкій критиці, підкреслюючи, що витонченість природи значно переважає витонченість міркувань.

2. «Шлях мурахи» — вузький емпіризм, збір роз'єднаних фактів без їх концептуального узагальнення.

3. «Шлях бджоли» — єднання обох шляхів, здібностей досвіду та розсудку, тобто чуттєвого та раціонального.

Вболіваючи за таке поєднання, Ф. Бекон, проте, віддавав пріоритет дослідному пізнанню. Він вважав справжнім знаряддям у дослідженні законів («форм») природних явищ, здатним зробити розум адекватним природним речам, індукцію — сформований ним емпіричний метод пізнання. На його думку, саме адекватність розуму природним речам є головною метою наукового пізнання, а не «заплутування супротивника аргументацією». Цікаве надбання Ф. Бекона — виявлення та дослідження глобальних помилок пізнання («ідолів», «примар» розуму). Важливим засобом їх подолання він вважав надійний метод, принципи якого повинні бути законами буття. Метод — органон (інструмент, знаряддя) пізнання, його необхідно постійно пристосовувати до предмета науки, але не навпаки.

Отже, емпірики вважали, що основою пізнання є досвід, а чуттєві форми визначають результати отриманої наукової інформації. Порівняно з логічними формами почуття має перевагу щодо достовірності, в той час як логічне мислення здатне спрямовувати пізнання в помилкове русло[4, c. 78-80].

Близьким за змістом до емпіризму є поняття «сенсуалізм». Сенсуалісти відводили логічному мисленню роль певного шостого чуття, яке впорядковує емпіричний матеріал, який надають інші п'ять органів чуття. Приміром, Дж. Локк вважав, що знання не має в собі нічого того, що не було присутнім у чуттєвому досвіді. Поняття «сенсуалізм» вживається для характеристики представників ранньої філософії, а саме — тих, які надавали почуттям перевагу над розумом. Після Ф. Бекона для характеристики такої гносеологічної концепції почали використовувати поняття «емпіризм», який виник на хвилі зростаючого природознавства.

До раціоналістів у гносеології належать учені, які ставлять розум, логічне мислення над почуттям. Раціоналісти вважають, що органи почуттів надають лише поверхове та ілюзорне знання, а справжню наукову істину можна встановити лише на основі строгого логічного аналізу. Вся філософія та гносеологія Декарта охоплена переконанням у безмежності людського розуму, у надзвичайній силі пізнання, мислення та понятійного бачення сутності речей. Щоб побудувати храм нової, раціональної культури, потрібний чистий «будівельний майдан», тобто спочатку слід «розчистити ґрунт» від традиційної культури. Цю роботу, за Декартом, виконує сумнів: усе є сумнівним, безсумнівним є лише факт самого сумніву. Для Декарта сумнів — це не порожній скептицизм, а дещо конструктивне, всезагальне та універсальне.

Після того як сумнів розчистить ґрунт для нової раціональної культури, до справи залучається «архітектор», тобто метод. За його допомогою і перед судом розуму постають всі загальноприйняті істини. Саме чистий розум спроможний, на думку Декарта, перевірити ґрунтовність їх претензій репрезентувати справжню істину. Тільки розум, озброєний такими засобами мислення, як інтуїція та дедукція, може досягнути у всіх галузях знань повної достовірності, але якщо керуватиметься істинним методом. Такий метод є сукупністю простих і точних правил, строге дотримання яких і зумовлює запобігання прийняттю помилкового за істинне[6, c. 94-96].

Правила раціонального методу Декарта передбачають поширення на все достовірне знання способів дослідження, які ефективно застосовуються в математиці (в геометрії). Це означає необхідність дотримуватися чіткого й прозорого мислення, розкладати кожну проблему на її складові елементи, методично переходити від доведеного до недоведеного, не залишаючи прогалин у логічному ланцюгу дослідження. Свій раціоналістичний метод Декарт протиставляв як індуктивній методології Бекона, щодо якої він висловлювався позитивно, так і традиційній схоластизованій формальній логіці, яку піддавав різкій критиці. Він вважав за необхідне очистити її від шкідливих і непотрібних схоластичних нашарувань та доповнити тим важливим, що допомогло б відкрити нові достовірні істини. Таким засобом Декарт вважав інтуїцію.

Німецька класична філософія, передусім її основоположник І. Кант, вперше спробувала пов'язати проблеми гносеології з дослідженням історичних форм діяльності людей, стверджуючи, що об'єкт як такий існує лише у формах діяльності суб'єкта. Головне питання своєї гносеологічної концепції — про джерела та межі пізнання — І. Кант сформулював як питання про можливості апріорних синтетичних суджень, які дають нове знання у кожному з трьох головних видів знання — математиці, теоретичному природознавстві та метафізиці як пізнанні істинно сущого. Вирішуючи ці питання, І. Кант досліджував три головні характеристики пізнання — чуттєвість, розсудок та розум. Він вважав природним, фактичним та очевидним станом мислення діалектику, оскільки існуюча логіка не спроможна задовольнити актуальних потреб у сфері розв'язання природничих та соціальних проблем. У цьому зв'язку І. Кант розподілив логіку на загальну (формальну) — логіку розсудку та трансцендентальну — логіку розуму, яка є початком діалектичної логіки.

Ґрунтовною характеристикою людського буття та мислення X. Гадамер вважає їх історичність — визначеність щодо місця, часу, конкретної ситуації. Але соціально-гуманітарні науки не можуть механічно користуватись методологією природознавства. Необхідно брати до уваги своєрідність їх власного предмета та особливості соціального пізнання. X. Гадамер всіляко акцентував на діалогічному характері герменевтики як логіки питання та відповіді. Він намагався поєднати масштаби філософської герменевтики з платонівсько-гегелівською раціоналістичною діалектикою.

Еволюційна епістемологія — напрям у західній філософсько-гносеологічній думці, головна мета якого — виявити генезу та етапи розвитку пізнання, його форм та методів у контексті еволюції живої природи. Еволюційна епістемологія намагається створити узагальнену теорію розвитку науки, спираючись на принцип історизму і намагаючись опосередкувати крайнощі раціоналізму та ірраціоналізму, когнітивного та соціального, природознавства та соціально-гуманітарних наук тощо. Представлена вона в постпозитивістських моделях зростання і розвитку наукового знання К. Поппера, Т. Куна та С. Тулміна[3, c. 48-52].

Одним з найплідніших її варіантів є генетична епістемологія швейцарського філософа Жана Піаже (1896— 1980). Вона ґрунтується на принципі розширення інваріантності знання суб'єкта про об'єкт під впливом змін в умовах досвіду. Піаже зазначав, що епістемологія — це теорія достовірного знання, яке завжди є процесом, а не станом. Основним завданням її є визначення шляху, яким пізнання дістається реальності, а також зв'язків та відносин, які встановлюються між суб'єктом та об'єктом. При цьому суб'єкт у своїй пізнавальній діяльності не може не керуватися певними методологічними нормами й регулятивами. Одним з головних правил генетичної епістемології, на думку Піаже, є «правило співробітництва», згідно з яким, вивчаючи, як зростає людське знання, вона у кожному конкретному випадку вдається до поєднання представників філософії, психології, логіки, математики, кібернетики та інших наук.

Суб'єктом пізнання є не ізольований індивід, а людина як суспільна, конкретно-історична істота (колектив, суспільство, людство), яка опанувала вироблені форми пізнавальної діяльності, (мову, категорії та ін.). Об'єктом пізнання є незалежна від людини дійсність, яка дається пізнанню не у формі споглядання первозданної природи, а у формі практичної взаємодії з олюдненими й олюднюваними фрагментами природи, на які спрямовується діяльність людини. Об'єктом пізнання може бути й сама людина та її суб'єктивний світ.

У процесі пізнання з'являється знання. І те й інше (процес і його результат) мають не лише певний зміст, а й певні форми, які в остаточному підсумку обумовлені практикою. Тому відображення людиною об'єктивної реальності в процесі пізнання — це не пасивно-дзеркальний акт, як уже зазначалось, а активний, творчий процес її відтворення у свідомості людини. Без нього зникає об'єктивний зміст наших відчуттів, сприйняттів, думок і ми неминуче приходимо до суб'єктивного ідеалізму.

Людина, окремі люди (наприклад, вчені), що здійснюють дослідження та відкриття як суб'єкти пізнання, виступають у ролі членів певного суспільства, певної історичної епохи. У своїй пізнавальній та науково-дослідній діяльності вони виражають потреби певного суспільства, спираються на ту суму знань, якої досягло це суспільство, а також на ту культуру мислення, яку воно виробило.

На відміну від психології, теорія пізнання не розглядає особистих якостей людей, в думках яких здійснюються пізнавальний процес, особливості їх мислення. У гносеології суб'єкт береться в безособовій формі. Для неї важливий сам зміст знання у його відношенні до об'єктивної реальності, процес і тенденція його розвитку[9, c. 115-117].

Як процес діяльності суб'єкта, пізнання завжди має суб'єктивний характер. Його результатом є знання, що існують у свідомості суб'єкта (індивідуальній, суспільній). Форми, в яких існує й розвивається знання, за своєю суттю є суб'єктивними образами об'єктивної дійсності, тобто ідеальним відображенням матеріального.

Спрямованість пізнання, його характер, межі осягнення на кожному історичному етапі залежать від суб'єкта пізнання, оскільки зумовлені потребами, інтересами, завданнями та можливостями конкретно-історичного суспільства чи певної соціальної групи за певних умов. Суб'єктивність пізнання, перебуваючи у прямому зв'язку з активністю суб'єкта, в деяких випадках може стати перешкодою на шляху істинного пізнання.

У цілому суб'єктивність не заважає істинності одержаних знань, не ставить жодних перешкод на шляху осягнення людиною світу. Завдяки праці, своїм потребам і можливостям як у практичному, так і пізнавальному аспектах людина є універсальною істотою. Вона не просто пристосовується до світу (середовища свого існування), а освоює, перетворює його, виявляючи приховані в ньому можливості. Оскільки суб'єктивність людського ставлення до світу виражається в активності й остання не обмежена якимись рамками її особливої біологічної природи, а є універсальною за своїми можливостями, то сама ця суб'єктивність долає свою однобічність, обмеженість і служить умовою об'єктивного пізнання світу.

Потрібно наголосити, що спеціальні (конкретні) науки більше абстрагуються від ролі суб'єкта в пізнавальному процесі, намагаючись максимально відкинути всі суб'єктивні моменти, розглядаючи об'єкт немовби "сам по собі". Для філософії ж проблема взаємодії суб'єкта й об'єкта є спеціальною, оскільки вона досліджує те, як у процесі такої взаємодії, за активної ролі суб'єкта, відбувається досягнення істини.

Перейдемо тепер до аналізу об'єкта пізнання. Ним є вся незалежна від свідомості існуюча дійсність — об'єктивна реальність. Сама ж людина з усіма її гранями, сторонами та властивостями, включаючи психіку й свідомість, теж до нього належать. Той факт, що свідомість є суб'єктивною реальністю, не перешкоджає перетворенню її на специфічний об'єкт пізнання.

Однак для конкретного суспільства, на певному етапі його розвитку, реальним об'єктом його пізнання є не вся дійсність (вона нескінченна й невичерпна), а лише та її частина, що прямо чи опосередковано включена у практичну, передусім матеріально-виробничу діяльність. Отже, не лише суб'єкт, а й об'єкт пізнання має свій конкретно-історичний характер. Людина пізнає насамперед те, що вона практично освоює, змінює, перетворює. Безпосередній об'єкт пізнання — це не "абстрактна" природа, а природа, певною мірою перетворена, "олюднена" ("світ людини"), межі й багатоманітність якого постійно розширюються[2, c. 147-149].

Можна було б заперечити, що до об'єктів пізнання належать і такі речі та явища, з якими людина зараз не може вступити в пряму практичну взаємодію, — наприклад, віддалені космічні тіла. Однак, по-перше, небесні світила стали свого часу об'єктом пізнання тому, що спостереження за ними набули практичного значення; по-друге, внаслідок логіки пізнавального процесу і взаємозв'язку явищ дійсності пізнання здатне випереджати безпосередню практику, не втрачаючи зв'язку з нею (детальніше про це буде сказано далі).

Як бачимо, у відношенні між суб'єктом і об'єктом пізнання є момент співвідносності: з одного боку, існує суб'єкт без об'єкта, з другого — виокремлення з об'єктивної реальності певного фрагмента, який у подальшому стає об'єктом пізнання, залежить від діяльності суб'єкта; часто цей об'єкт тією чи іншою мірою є вже продуктом такої діяльності. Абсолютизуючи момент співвідносності й екстраполюючи гносеологічні проблеми на реалії об'єктивного світу, суб'єктивний ідеалізм стверджує: немає об'єкта без суб'єкта, об'єкт створюється суб'єктом. Такою, наприклад, є філософія Берклі, в якій стверджується, що буття речей визначається тим, що вони сприймаються. Близькі до них філософії Фіхте та Авенаріуса.

У процесі осмислення не потрібно змішувати й поняття "об'єкт пізнання" з поняттям "об'єктивна реальність". Остання в тій чи іншій своїй частині стає об'єктом пізнання, оскільки існує пізнаючий суб'єкт. Але сама ця реальність є незалежною від суб'єкта, оскільки природа існувала ще й тоді, коли на Землі не було жодної живої істоти. Щодо практики, то вона свій об'єкт і об'єкт пізнання не творить "з нічого" чи з якоїсь "не-визначеної матерії", а лише змінює існуючі предмети, притому "погоджуючи" це з їх об'єктивними властивостями та закономірностями .

Суб'єкт і об'єкт становлять єдність протилежностей пізнавального процесу. Вирішення суперечностей, які постійно виникають між суб'єктом і об'єктом, відбувається завдяки практичним змінам об'єкта суб'єктом, за допомогою підпорядкування його свідомій волі людини (суспільства, людства). У процесі цієї взаємодії змінюються цілі суб'єкта, котрі визначають його волю, і виникають нові й нові суперечності.

Взаємодія суб'єкта й об'єкта у сфері практики генетично і по суті є первинною, а діалектика суб'єкта й об'єкта пізнання набуває щодо неї відносно самостійного характеру та значення.

Пізнання є процесом розв'язання суперечностей між суб'єктом і об'єктом. Вирішення цих суперечностей на кожному етапі пізнання призводить до появи нового суб'єкта (збагаченого новими знаннями, здатного мислити на вищому теоретичному рівні) та нового об'єкта пізнання (в тому розумінні, що в пізнавальний процес "втягуються" все нові предмети, процеси та явища, а звідси й виникають нові проблеми. Таким чином, суперечності відтворюються на новому, вищому рівні. Вони знову вирішуються й знову виникають[10, c. 184-187].


2. Основні форми освоєння людиною світу: духовно-теоретичне, духовно-практичне, предметно-практичне

Людина не тільки й не просто пристосовується до природи, але й пристосовує природу до себе, перетворює її предмети так, щоб вони служили людським потребам; вона «олюднює» природу. І робить це в таких формах, такими способами, які створюються в процесі самої діяльності, розвиваються історично. Людина перетворює діяльність, спираючись на свої знання про предмети і явища, їх властивості, причинні зв'язки, закономірності і т.д.; а самі ці знання вона здобуває, розширює, поглиблює на основі діяльності.

Таким чином, людська діяльність має свідомий, осмислений, цілеспрямований характер. Форми її різноманітні, вони залежать не тільки від властивостей самої людини, але й головне — від властивостей тих предметів, з якими вона має справу. Форми і способи діяльності закріплюються в колективному досвіді. За своєю сутністю діяльність соціальна. Люди виконують її або спільно, або так, що діяльність окремої людини є певною частиною, ланкою діяльності суспільства.

Будь-яке знання є поєднанням двох протилежних сторін — чуттєвого та раціонального знань, які неможливі одне без одного. Органи чуття надають розумові відповідні дані, факти. Розум їх узагальнює й робить певні висновки. Без органів чуття немає й роботи розуму, а чуттєві дані завжди певною мірою усвідомлені, теоретично навантажені, регулюються розумом.

Чуттєве пізнання (живе споглядання) здійснюється за допомогою органів чуття — зору, слуху, дотику та ін., які щодо людини є продуктами не тільки біологічної еволюції, а й всесвітньої історії. Органи чуття — єдині «двері», які відкриті для інформації про навколишній світ, яка потрапляє до свідомості. Живе споглядання як момент чуттєво-предметної діяльності здійснюється у трьох головних взаємопов'язаних формах. Це — відчуття, сприйняття та уявлення.

Відчуття — відображення у свідомості людини певних сторін, якостей предметів, які безпосередньо діють на органи чуття.

Відчуття можна розділити на зорові (відіграють чи не найважливішу роль), слухові, дотичні, смакові, нюхові. Як правило, відчуття є складовою більш складного образу — сприйняття.

Сприйняття — цілісний образ предмета, безпосередньо даний у живому спогляданні в сукупності всіх його сторін, синтез певних окремих відчуттів.

Уявлення — узагальнений чуттєво-наочний образ предмета, який справляв вплив на органи чуття в минулому, але вже не сприймається зараз.

До уявлень відносять образи пам'яті (куполи Святої Софії чи Лаврська дзвіниця), образи уяви (мавка, лісовик) тощо. Порівняно із сприйняттям в уявленні немає безпосереднього зв'язку з реальним об'єктом. Це аморфний, нечіткий образ предмета, але в ньому наявне елементарне узагальнення з виділенням певних загальних ознак та відкиданням неістотних[1, c. 174-175].

Живому спогляданню властиве відображення зовнішнього світу в наочній формі, присутність безпосереднього (без проміжних ланок) зв'язку людини з дійсністю, відображення переважно зовнішніх сторін та зв'язків, початок занурення у внутрішні закономірності та зв'язки на основі первинного узагальнення чуттєвих даних. Отже, немає «чистої» чуттєвості, яка була б вільною від впливу мислення. Але роль чуттєвого відображення в пізнанні є особливою, навіть якщо зважати на значне зростання ролі мислення, абстрактно-ідеалізованих об'єктів у сучасній науці.

Раціональне пізнання найбільш повно й адекватно виражене в мисленні.

Мислення — активний процес узагальнення й опосередкованого відображення дійсності, який забезпечує розгортання на основі чуттєвих даних закономірних зв'язків цієї дійсності та вираження їх у системах понять.

Відбувається воно в найтіснішому зв'язку з мовою, а його результати фіксуються в мові як у певній знаковій системі, що може бути природною та штучною (математична, формально-логічна мова, хімічні формули тощо). Мислення людини є не тільки природною якістю, але набувається людиною як соціальним суб'єктом у процесі історії, предметної діяльності та спілкування. Певною мірою рівень соціального буття зумовлює спосіб мислення конкретної епохи, своєрідність логічних структур та зв'язків на кожному її етапі.

Зважаючи на давню філософську традицію, яка сягає античності, виділяють два основні рівні мислення — розсудок і розум.

Розсудок — початковий рівень мислення, де оперування абстракціями відбувається в межах певної незмінної, наперед заданої схеми.

Це здатність послідовно й коректно будувати свої думки, класифікувати й систематизувати факти. Поняття тут розглядається як стале, незмінне, поза його розвитком та взаємозв'язками. Головною функцією розсудку є розкладання та обчислення. Розсудок є побутовою, повсякденною формою мислення, іншими словами — здоровим глуздом. Логіка розсудку — це формальна логіка, яка більше переймається готовим знанням, ніж становленням його змісту. Вона вивчає структуру висловлювань і доведень.

Розум — вищий рівень раціонального пізнання, якому властиві творче оперування абстракціями та рефлексією, спрямованість на усвідомлення власних форм та передумов, самопізнання.

На цьому рівні легше сягнути сутності речей, їх законів та суперечностей. Поняття тут беруться до розгляду в їх взаємозв'язку, розвитку й всебічно. Головним завданням розуму є поєднання різнобічного, навіть протилежного; занурення у глибинні причини та чинники досліджуваних явищ. Розум формує та розвиває знання в єдності з його формою та змістом. Процес розвитку мислення передбачає взаємозв'язок та взаємоперехід розсудку і розуму. Такий взаємоперехід тяжіє у бік переходу до відносно сталих систем знання, тобто йдеться про процедуру формалізації: перехід від розуму до розсудку[7, c. 134-136].

Основою форм мислення (логічних форм) є поняття, судження та умовивід, на основі яких вибудовуються складніші форми.

Поняття — форма мислення, яка відображає загальні історичні зв'язки, сутнісні ознаки явищ, поданих у їх визначеннях.

Наприклад, у визначенні «університет — вищий навчальний заклад» відображена така сутнісна ознака цієї інституції, яка відрізняє її від інших закладів. Поняття бувають споріднені та протилежні за змістом, близькі та віддалені за рівнем абстрагування. Найзагальніші поняття (найабстрактніші — найширші за обсягом та найбідніші за змістом) — це філософські поняття, категорії: «сутність», «явище», «свідомість» та ін. Найабстрактніша філософська категорія — «буття» є первинною і центральною у філософських системах (онтології) Гегеля, Парменіда, Гайдеггера та інших філософів різних часів. Поєднані поняття складаються у словосполучення. Наприклад, філософські категоріальні сполучення: «суб'єктивний ідеалізм», «категоричний імператив», «географічний детермінізм».

Судження — форма мислення, яка відображає явища, процеси дійсності, їх зв'язки.

Ця мислительна конструкція втілюється в оповідне речення, яке може бути істинним («Київ розташований біля Дніпра») або помилковим («Москва є столицею України»). У судженні можуть відображатися не тільки сутнісні й загальні характеристики явищ, а й другорядні (приміром, у судженні «Університет є чотирнадцятиповерховою будівлею» відображена другорядна ознака закладу).

З понять та суджень складається умовивід, який є рухом від одних понять до інших і відображає процес отримання нових результатів у пізнанні.

Умовивід — форма мислення, завдяки якій з попередньо здобутого знання з одного чи декількох суджень виводиться нове знання теж у вигляді судження.

Знання це основа людської духовності, її інформаційна база. Для повного розкриття людської сутності необхідно розглянути таку характерну властивість людини, як здатність пізнавати світ. Пізнання відноситься до тих сфер людської активності, дякуючи яким людина виділилась з природи, розвинулась й піднялась до вершин сучасної цивілізації. Процес пізнання в довготривалому історичному розвитку створив орган пізнання - людський мозок та надзвичайно розвинений спосіб його активності - людську психіку.

Кожна філософська теорія певним способом розкриває своє розуміння процесу пізнання людиною світу, дякуючи чому в історії філософської культури склалась гносеологія - теорія пізнання. Постійна стурбованість пізнанням, що притаманна людині, формує одне з центральних філософських питань, котре в різних філософських системах набирає різних відтінків. Скажімо, І.Кант одне з основних питань філософії формулює:"Що людина може знати?", Д.Юм заперечує можливість пізнання світу людиною взагалі, а звідси його заява:"Я знаю, що я нічого не знаю" теж є певною світоглядовою позицією. В марксизмі ця проблема поставлена таким чином:"Чи може людина пізнати світ?".

Та як не розкриває та чи інша концепція гносеологічні проблеми, суть їх зводиться до слідуючого:

а) що з себе уявляє процес пізнання,

б) які механізми цього процесу,

в) що дає результат пізнання,

г) які можливості людського пізнання?[8, c. 215-217]

Духовне осягнення людиною світу має декілька способів. Людина пізнає світ через мистецтво. Читання художньої літератури значно збагачує наше розуміння життя, дає інформацію про минуле та сучасне. Мистецтво розкриває людину у всьому багатстві її проявів. З цього приводу є цікаві свідчення К.Маркса, котрий зауважив, що твори письменника-романіста Оноре де Бальзака дали йому більше можливостей зрозуміти закономірності економічного розвитку Франції, аніж твори французьких економістів разом взятих. Що це - недооцінка науки Марксом? Ні, авторитет Маркса як економіста визнається всією світовою науково-економічною громадськістю. Чому ж тоді Бальзак виявився більш вагомим за вчених спеціалістів? Справа в тому, що Бальзак як геніальний художник бачив економічні процеси в житті, а розкрив їх через дії своїх героїв. Він показував дію законів економічного функціонування та економічного розвитку на прикладі долі людей. Метод пізнання через художній образ, метод ілюстрації людських стосунків виявився під пером генія настільки результативним, що романи, написані Бальзаком, в пізнавальному плані перевершили результати досліджень вчених. Мистецтво може відібрати в бутті типове, те, що повторюється в багатьох випадках. Коли ж ми маємо справу з тим, що повторюеться за тих чи інших умов, то, очевидно, воно ілюструє певну закономірність. Виходить, що художник бачить істину в "оголеному вигляді". Створюючи образ, він подає його в таких формах прояву, які дають можливість сприймати істину в образі так, як її бачить сам творець образу.

Якщо естетичне пізнання є своєрідним баченням сутності очима митця, а через його сприйняття здійснюється й наше бачення, то релігійне пізнання, хоч і чимось споріднене з естетичним, через його ірраціональність, але значно відрізняється від естетичного.

Специфіка релігійного пізнання в тому, що на рівні інтуїтивної здогадки висувається варіант гіпотези у вигляді певного церковного догмату. Ця гіпотеза включається в релігійну практику, а відтак перевіряється людьми. Перевірка здійснюється відразу значною кількість людей, що сприймають цей догмат. Догмати, що відображають з певним ступенем істинності реальну соціальну дійсність, знаходять собі певне число прихильників. В цьому випадку вони поширюються, сприймаються віруючими, як Боже Откровеніє. Догмати, створені на основі довільної фантазії, яка нічого спільного не має з реальністю, рано чи пізно втрачають прихильників серед віруючих. На наших очах в Україні (1995-1996 рр.) зазнала краху секта Марії Деві Христос. В Японії та ж доля судилась секті Аун-Сен Ріко. Подібних спроб історія духовної культури налічує досить багато. Спроби створення нових релігійних вчень йдуть постійно, але створити щось вагоміше за сучасні світові релігії важко, якщо можливо взагалі. Таким чином, церква шляхом спроб і помилок адсорбувала в своїх догматах якусь частину соціального знання, що і створює певну основу її авторитету.

І мистецьке і релігійне пізнання використовують, як свою передумову, інтуїцію. Найбільш поширеною версією цього терміну вважається латинський вираз іntuerі, що означає 1) уважно дивитись, розглядати; або 2) звертати увагу. В сучасній науці дане поняття чітко не визначено. Є декілька варіантів його трактовки:

• надчуттєве сприйняття людиною надприродної реальності (Платон, Тома Аквінський, неоплатоніки)

• особливе, безпосереднє, чуттєве сприйняття чого б то не було, в тому числі й сутності буття (І.Кант, Л.Фейєрбах та інші)

• ірраціональне осягнення сутності волі, духу, життя (А.Бергсон, Фіхте)

• специфічне інтелектуальне явище безпосереднього бачення істини без формально-логічного її виведення або доказу (Арістотель, Р.Декарт, Б.Спіноза та інші)[5, c. 167-168].

Кожне наведене розуміння інтуїції має право на існування, та сутність її ще не розкрита. Ми маємо лише деякі загальні ознаки, що характеризують цей спосіб осягнення буття. Інтуїція має такі феноменологічні ознаки:

1) несподіваність вирішення завдання;

2) неусвідомлення процесу знаходження істини та засобів її появи;

3) безпосередність осягнення істини на сутнісному, ессенціальному рівні пізнання об'єктів.

Можна ще дещо сказати про умови, в яких людина проявляє здатність до інтуїтивного осягнення буття. По-перше, глибоке знання проблеми, в якій можливе інтуїтивне озаріння; по-друге, тривалі роздуми та зусилля, спрямовані на пізнання об'єкта; нарешті, участь в моменті осягнення істини підкірки головного мозку. В сучасних умовах розвитку теорії пізнання інтуїція вивчається, але розгадка, очевидно, ще прийде не скоро. Головне інше: не дивлячись на незрозумілість самого процесу інтуїтивного пізнання, людство використовувало його і зараз використовує.

Найбільш ефективним способом пізнання оточуючої дійсності виявилась наука. Європейська філософська культура розвивалась на наукових засадах. І сама розвивала наукову теорію пізнання.

Процес пізнання можливий тому, що існує така властивість буття, як відображення. Згадаймо, що відображення обов'язково передбачає передачу речовини, енергії, форми між взаємодіючими об'єктами. При передачі чого б то не було від одного об'єкта до другого невід'ємною складовою такого процесу буде передача інформації. В процесі пізнання світу людиною взаємодіють два об'єкти - людина та предмет її допитливості, котрий існує як об'єктивна реальність. Людина в даному випадку виступає як суб'єкт пізнання, а предмет її вивчення - як об'єкт. Вивчаючи теорію пізнання, ми реально досліджуємо суб'єктно - об'єктні відношення та їх результат.

В історії розвитку гносеології ставлення до можливостей людського пізнання було не однозначним. Більшість філософів притримувалась позицій гносеологічного оптимізму, тобто, стверджувала можливість розкриття людиною законів буття. Та поряд з цим не поодинокі випадки, коли філософи заперечували чи то можливість повного всеосяжного пізнання (І.Кант), чи навіть можливість будь-якого пізнання світу взагалі (Д.Юм). Скептицизм щодо людських пізнавальних можливостей сягає корінням в стародавні часи (Піррон). І не дивлячись на сучасні досягнення науки, ця гносеологічна позиція проявляється і в сучасній філософії. Формуючи свій світогляд, кожна людина так чи інакше визначається в своєму ставленні до процесу пізнання (як наукового так, і повсякденного) та до результату пізнання, тобто до істини. Вивчаючи курс філософії, сформувати свою теоретико-пізнавальну позицію можна лише тоді, коли розглянути, бодай коротко, сам процес пізнання[3, c. 71-73].

Пізнання розпочинається з отримання інформації про навколишнє середовище. Перша, елементарна, інформація надходить до людини через відчуття. Відчуття - це найпростіші знімки, копії окремих властивостей предметів. Відчуття виникають під впливом процесів, що проходять в зовнішньому, стосовно до людини, середовищі, діють на її органи чуття і викликають певні ефекти в свідомості. Оточуюча дійсність якісно надзвичайно різноманітна, а багатство людських відчуттів забезпечують надходження великої гами різних якісних сторін та властивостей реальності. Наприклад, ми працюємо крейдою на дошці. Яку інформацію для нашого мозку дають про цей предмет органи чуття? Білий колір, тверда консистенція, певна форма, лужний смак та специфічний запах, об'єм, вага. Всі ці відчуття йдуть до нас саме від цього кусочка крейди. Та ми всі ці якості не сприймаємо окремо. Окремі сигнали, що йдуть до нашої свідомості через органи чуття, мозок поєднує в єдине ціле - образ кусочка крейди. Всі предмети реальної дійсності ми осягаємо всіма органами чуття для того, щоб сприйняти предмет цілісно.

Цілісний образ об'єкта, що відображається в свідомості безпосередньою дією предмета на органи чуття, називається сприйняттям. В процесі сприйняття результат роботи кожного з органів чуття закріпляється центральною нервовою системою, її пам'яттю і при повторних сприйняттях, як правило, всі органи чуття вже не працюють в комплексі. Досвід контактних органів чуття передається дистанційним. Відтак зір та слух починають відігравати вирішальну роль в сприйманні.

Життя та необхідність орієнтування організму в світі речей і процесів організували наші органи чуття так, що ми сприймаємо реальні об'єкти, так би мовити, сумарно. Наші органи чуття обмежені в сприйнятті. Ми не можемо бачити клітинної будови живих організмів, і це важливо для сприйняття великих об'єктів. Коли б наш зір бачив атоми, то вся оточуюча дійсність пропливала б перед людиною, як марево з розмитими контурами. Уявіть собі, як важко було б орієнтуватись в просторі, коли на все дивитись через електронний мікроскоп.

Відчуття - джерело знань, але ще не самі знання, тому прослідкуймо подальші процеси. Сприйняття не проходять безслідно для відчуваючого суб'єкта. Суть слідів, котрі лишаються в свідомості, в тому, що нервові клітини кори головного мозку здатні відтворити сигнали предметів, які в даний момент не діють на органи відчуття. Здатність мозку фіксувати, зберігати й відтворювати образи оточуючого середовища в потрібний час називається пам’яттю. Без пам'яті пізнання неможливе, бо в такому випадку при повторній дії об'єкта на органи чуття людина б кожен раз сприймала вже відоме, як нове, і не рушила б далі з місця в пізнанні буття.

Поки що мова йшла про психічні процеси, що лежать в основі пізнання та свідомості, але самі ще не є свідомістю. Свідомість розпочинається з того моменту, коли психічні процеси відокремлюються від безпосередньої дії зовнішнього світу й зосереджуються в психіці суб'єкта. Найпростіший феномен психічної діяльності, котрий можна віднести до свідомості, є уявлення.

Більш складний процес умовисновку розглянуто в прикладі з Пастером. Ми розглянули два рівня пізнання: чуттєвий - відчуття, сприймання, уявлення; раціональний - поняття, судження, умовисновки. Ці два рівні тісно пов'язані один з одним. Основою процесу пізнання є чуттєва форма, вона дає інформацію для обробки. Крім того, чуттєва форма постійно підтримує мозок в певному робочому тонусі. Логічне мислення проникає в суть буття, розкриває перед людиною те, що не підвладно почуттям. В той же час досвід логічного мислення збагачує почуття, розширює їх можливості. Людський зір не здатен на таку гостроту, як зір орла, але в тій же панорамі, в якій зір орла бачить безліч деталей, людина, сприймаючи менше зорової інформації, бачить більше по суті, бо зір орла вбирає в себе лише досвід життєвої активності хижого птаха, а зір людини, певним чином, вбирає в себе досвід логічного мислення, попереднього пізнання дійсності[9, c. 257-258].


Висновки

У ставленні до методологічної ролі філософії в науковому пізнанні сформувалися умоспоглядально-філософський та позитивістський підходи. Сутністю умоспоглядально-філософського підходу (натурфілософія, філософія історії) є пряме виведення вихідних положень наукових теорій безпосередньо з філософських принципів, крім аналізу спеціального матеріалу науки (концепції Шеллінга та Гегеля). А позитивізм вважає науку філософією. Отже, якщо в першому випадку роль філософії в науковому пізнанні абсолютизується, то у другому — принижується або навіть зовсім заперечується.

Історія пізнання в самій філософії вказує, що філософія впливає на наукове пізнання певною мірою на всіх його етапах, але найбільше — при побудові теорій, особливо фундаментальних. Найактивніше це відбувається під час стрімкого ломання понять та принципів у процесі наукових революцій. Але такий вплив може бути як позитивним, так і негативним. Це залежить від того, якою саме філософією керується вчений. «Погана філософія, — казав В. Гайзенберг, — потайки винищує хорошу фізику». Суттєвий вплив на розвиток наукового пізнання філософія справляє своєю умоспоглядально-прогнозуючою функцією: в її надрах відтворюються ідеї, наукова значущість яких підтверджується через великий проміжок часу (Демокріт про атоми; Ленін про невичерпність електрона). Крім того, принципи філософії при переході від умоспоглядання до теоретичного дослідження виконують селективну функцію. Йдеться про відбір вченим раціональних конструкцій, які є адекватними його власним філософським уявленням.

Вплив філософських принципів на процес наукового дослідження завжди здійснюється не прямо й безпосередньо, а через методи, форми та концепції інших методологічних рівнів.


Список використаної літератури

1. Андрущенко В. Філософія: Підруч. / Микола Іванович... Горлач (заг.ред.). — 2.вид., перероб. та доп. — Х. : Консум, 2000. — 672с.

2. Арутюнов В. Філософія: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — 2-е вид.,перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2001. — 221с.

3. Афанасенко В. Філософія: Підруч. для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 3.вид., перероб. та доп. — Х. : Прапор, 2004. — 735с.

4. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Нав-чальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.

5. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.

6. Бойченко І. Філософія історії: Підручник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Знання, 2000. — 724с.

7. Буслинський В. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Київський славістичний ун-т / Володимир Андрійович Буслинський (ред.). — К., 2002. — 315с.

8. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.

9. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516с.

10. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. - Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.

Схожі роботи
Філософія Відродження, основні риси та етапи розвитку
Характеристика основних здобутків філософії Відродження. Натурфілософія Високого Відродження. Пізнє Відродження. Основні проблеми філософії Відродження...
Проблема моралі в російській релігійній філософії
Основи моральної філософії В.С.Соловйова і її вплив на духовно-релігійну проблематику "срібного віку".Етика представників російської релігійної філософії другої половини ХІХ –...
Філософія. Екзаменаційні питання
Характеристика поглядів філософів доби Просвітництва. Антропологічний матеріалізм Людвіга Фейєрбаха. Філософія глобальних проблем як новий напрямок сучасної філософії...
Філософське поняття природи
Проблеми екологічного етногенезу філософії.Взаємозв’язок природи та суспільства.Природа як одна з категорій філософії...