Українська та зарубіжна культура

1. Запровадження християнства; його соціально-історичне значення та культурні наслідки.

2. Відродження національного театру, музики та мистецтва в ХVІІІ-ХІХ ст.

3. Розвиток освіти у 1917-1930 рр.

4. Кріто-мікенська (егейська) культура; її зв’язок з культурою Стародавнього Сходу.

5. Вплив культури Візантії на культуру Давньої Русі і Середньовічної Європи.

6. Характерні риси культури часів Реформації, Література і епос.

Список використаної літератури.


1. Запровадження християнства; його соціально-історичне значення та культурні наслідки

Недоліки матеріалістичного світогляду призвели нашу країну до досить-таки відчутних криз, які в свою чергу мають великий вплив на розвиток людства (Чорнобиль). Релігія, як відомо, багаторівневе поняття. Вона може допомогти людям знайти сенс життя, і вона ж може дати лише духовний, а й фізичне зцілення.

На сьогодні в Україні склалася досить-таки складна ситуація в сенсі загальнолюдських цінностей. Люди в релігії шукають певний замінник медицини. Переважання матеріалізму в умах дуже велика. Але що найдивовижніше, це те, що такий погляд нерідко висловлюють начебто релігійні люди (начебто не матеріалісти), у яких дещо інше розуміння світу [5, c. 219].

Але, на мій погляд, люди не сприймають релігійні вчення так, як це має, а роблять це так, як їм цього хочеться, чи хотілося б так вважати. Це веде до дуже неприємним наслідків. Навіть люди, які присвятили усе своє життя релігії, тобто служінню Богу, не можуть дійти по розумінню. Прикладом цьому є сьогоднішня ситуація, що склалася між Українською Православною Церквою Московського патріархату та Українською Православною Церквою Київського патріархату.

З цього можна зробити висновок: людьми керує бажання наживи, влади тощо. Не знаю на скільки правильна мою думку, але, як мені здається для того щоб досягти гармонії у навколишньому світі потрібно передусім знайти цю гармонію у своїй душі, лад у самого себе, а звідси йти далі.

Християнство утверджувалося на українських землях протягом багатьох століть. Новий етап християнізації Русі настав за князювання онука Ольги — Володимира. Наприкінці X ст. Русь уже знала про іудейську та мусульманську релігії. Але в силу багатьох обставин Русь частіше спілкувалася з християнськими державами, що й зумовило вибір київських князів прийняти християнство. Крім того, Володимирові більш до душі був християнський обряд. Наприкінці літа князь повернувся до Києва, маючи намір зробити християнство вірою своєї держави. Хрещення киян, за літописом, відбувалося 14 серпня 988 р. в Києві на р. Почайні, притоці Дніпра. У перший по хрещенні день Володимир велів скидати, рубати й палити ідолів. Перуна прив'язали коневі до хвоста й тягнули до Дніпра, б'ючи його залізом. Коли ідола кинули в ріку, князь наказав: «Як де пристане, відбивайте його од берега, аж перейде пороги — тоді лишіть його». Перун затримався далеко за порогами. Пізніше це місце назвали Перунова рінь. На місцях, де стояли ідоли богів, побудували християнські церкви. їх ще називали божницями.

Відтоді почалося хрещення людей в інших містах і селах Русі[3, c. 279].

Коли християнство стало державною релігією, в Київській Русі, виникла потреба ознайомити віруючих з Біблією, житіями святих, проповідями, а також з історією християнства та його світоглядом. Першим кроком на шляху створенні давньоруської літератури було перенесення з Візантії та Болгарії культової літератури.

Слід зазначити, що до літератури древньоруські книжники підходили творчо: редагували тексти, вставляли власні зауваження, цитати тощо. До перекладної літератури входили: богослужбові книги - Святе Письмо, Тріоді, Октоїхи, Мінеї, Требники тощо; житія святих агіографи, патерики - збірники коротких розповідей про ченців, аскетів; кормчі книги - пам'ятки церковного права, церковні статути; філософські твори типу “Шестодневу”; історичні хроніки; гомілетика - урочисті “слова” на церковні свята.

Важливі політичні та історичні проблеми висвітлювалися у творах оригінальної руської літератури, щоґрунтувалися на досвіді усної дохристиянської культури[7, c. 89].

2. Відродження національного театру, музики та мистецтва в ХVІІІ-ХІХ ст.

Складовою мистецької культури України було театральне життя. Український театр XVII-XVIII ст. називають ще театром козацького бароко. Під впливом західноєвропейського театру він набув чітких форм, спираючись на традиції народного й релігійного театру. Театральне життя XVII ст. відбувалося насамперед у школах. В українському шкільному театрі поряд із п´єсами значне місце належало декламаціям й діалогам, що писалися на різні теми, прославляючи світські події. Серед них були пояснювальні, дорадчі, судові, подібні до гербових, вірші. Найрозповсюдженішим в Україні був такий тип декламацій і діалогів, що робив предметом зображення будь-яке релігійне свято ("Похвала на пресвітлий день Воскресіння Христове" Кирила Транквіліона-Ставровецького). Послідовне читання декламацій і діалогів переривалося не лише сценічним рухом, а й музикою. Часто в шкільних п´єсах обігрувався такий бароковий мотив, як "світ - театр", що акцентував увагу на мінливості, марнотності та швидкоплинності життя.

Наприкінці XVIII ст. митрополит С. Мстиславський зовсім заборонив шкільні вистави в Києво-Могилянській академії.

Зберегли український театр, розвинули його в напрямі світської сатиричної комедії вертепні вистави, що з´явилися в Україні в першій половині XVII ст. і поєднали в собі релігійну драму, світську гру та елементи усної народно-поетичної творчості. Найцікавішими у вертепній драмі були сцени з народного життя зі співами й танцями. У вертепних виставах переважали мотиви соціального характеру та відбилося народне світорозуміння. Найдавніші тексти вертепної драми збереглися з другої половини XVIII ст. (Сокирницький вертеп, 1771). До сьогодення дійшло кілька десятків текстів вертепної драми.

У XVIII ст. набув поширення кріпосний театр, що створювався в маєтках української шляхти. Гетьман Кирило Розумовський утримував при своєму дворі власний театр і оркестр. Там діяла велика капела співаків-кріпаків - близько 40 осіб, яку очолював А. Рачинський (1724-1794). У театрі К. Розумовського, згідно з тогочасною модою, ставились популярні тоді італійські опери. У нього ж була найбільша в Європі нотна бібліотека[3, c. 29-30].

Український шкільний театр можна вважати зародком професійного театру. Однак у своїй основі український театр не набув строгості та героїки класицизму, а залишався ефектним бароковим видовищем, пишним у словесному і сценічному оформленні.

У першій половині XIX ст. центром театрального життя України стають міста: спочатку Харків (1789), потім Київ та Одеса (1803), а згодом і Полтава. У Харкові за активної участі Григорія Квітки-Основ´яненка (1778-1843) було створено перший постійний театр. У Полтаві постійний театр було відкрито за участю І. Котляревського, який у 1819 р. поставив у ньому п´єси "Наталка Полтавка" та "Москаль-чарівник", чим розпочав нову добу українського світського театру. Першим виконавцем ролей Виборного в "Наталці Полтавці" та Чупруна в "Москалі-чарівнику" був видатний актор української та російської сцени Михайло Щепкін (1788-1863), викуплений за сприяння І. Котляревсьго з кріпацтва. Його наслідував Карно Соленик (1811-1851), який, розвиваючи принцип сценічного реалізму, виступав в українському класичному репертуарі на сценах театрів Києва, Полтави, Одеси і закінчив своє життя на сцені харківського театру як його директор, відмовившись переїхати до Москви[9, c. 84-86].


3. Розвиток освіти у 1917-1930 рр.

За часів гетьмана П.Скоропадського 6 жовтня 1918 р. відкрито Київський народний український університет, а 22 жовтня того самого року - Державний український університет у Кам´янці-Подільському. В листопаді 1918 р. було засновано Українську академію наук, що розпочала свою діяльність у лютому наступного року. Академію очолив видатний учений В. Вернадський, у трьох її відділах (історико-філологічному, фізико-математичному та соціально-економічному), незважаючи на великі труднощі воєнного часу, плідно і самовіддано працювали видатні вчені: історик Д. Багалій, економіст М. Птуха (у 30-х роках він був завідувачем кафедри інженерно-економічного факультету Інституту харчової промисловості, увільнений у період репресій), математики Д. Граве, Г. Пфейфер, мікробіолог Д. Заболотний, ботаніки О. Фомін та В. Липський, філолог А. Кримський, археолог і етнограф М. Біляшівський, літературознавець С Єфремов та ін. У серпні 1918 р. було створено Національну бібліотеку Української держави, на початку листопада - Українську державну академію мистецтв, Державну археологічну комісію, Державний архів тощо.

Широкого розвитку в добу визвольних рухів набула преса та видавнича діяльність. Протягом 1917 р. виникло 78 видавництв, у 1918 р. їх налічувалося 104. Ініціативу створення видавництв брали на себе місцеві органи при "Просвітах" та громадських організаціях, а також кооперативи та приватні особи. Газети в Україні виходили не тільки в губернських, а й у багатьох повітових центрах. Усього в Україні в 1917 р. діяло 106 видавництв, а в 1918 р. - 212.</