Історія економіки

1. Предмет, методи та завдання курсу «Історії економіки та економічної думки"

2. Етапи розвитку економічної історії як наукової дисципліни

3. Підходи та критерії до проблеми періодизації історії економіки як господарської практики

4. Методологія історико-економічних досліджень. Методи традиційної та нової економічної історії

5. Загальна характеристика господарської діяльності в умовах первісного суспільства та основні етапи її еволюції

6. Палеолітична та неолітична революції. їх причини та наслідки

7. Економічна роль держави у Стародавньому Сході та характерні риси «азіатського» способу виробництва

8. Причини розпаду первіснообщинного ладу та особливості переходу до класового суспільства у різних народів та розвиток перших цивілізацій

9. Фази еволюції та варіації розвитку рабовласництва. Східне та античне рабство та їх відмінності.

10. Особливості розпаду первіснообщинного паду і формування класового суспільства в країнах Стародавнього Сходу

11. Економічний розвиток античного світу

12. Економіка Стародавньої Греції в період розквіту рабовласницького ладу

13. Розквіт рабовласницької системи у Стародавньому Римі в ІІІ ст. до н.е.

14. Криза рабовласницької системи господарства (на прикладі Римської імперії)

15. Загальна характеристика феодального ладу та його періодизація

16. Розвиток феодального землеволодіння в Західній Європі (алод, бенефіцій, феод)

17. Характеристика основних господарських форм феодального ладу

18. Цеховий лад міського ремесла в середньовічній Європі.

19. Передумови та економічні наслідки Великих географічних відкриттів

20. 'Революція цін" XVI ст., п суть, причини, наслідки та значення

21. Первісне нагромадження капіталу, його суть, джерела, методи та результати

22. Особливості процесу первісного нагромадження капіталу у провідних країнах світу

24. Голландія в XVI-XVII ст. як країна первісного нагромадження капіталу

25. Англія XVI-XVIII ст. як класична країна первісного нагромадження капіталу

26. Передумови, хід. складові та наслідки аграрного перевороту в Англії

27. Промисловий переворот в Англії, його джерела, розвиток та соціально-економічні наслідки

28. Промисловий переворот та його особливості у Франції, Німеччині, США.

29. Основні тенденції розвитку світової економіки на рубежі ХІХ-ХХ ст.

30. Причини втрати Англією світової економічної першості

31. Перетворення США у провідну індустріальну державу світу

32. Причини швидкого промислового та економічного піднесення в Німеччині в останній третині XIX - на початку XX ст.

33. Причини вповільнення темпів економічного розвитку та промислового відставання Франції на рубежі ХІХ-ХХ ст.

34. Прогрес науки, техніки і технології виробництва в останній третині XIX- на початку XX ст.

35. "Прусський" та "американський" шляхи розвитку капіталізму в сільському господарстві

36. Економіка північноамериканських колоній, причини та наслідки війни за незалежність

37. Передумови громадянської війни в США та її економічні наслідки

38. Економічні причини та наслідки Першої світової війни

39. Версальська система та її економічна суть

40. Плани Дауеса та Юнга, їх суть та мета

41. Світова економічна криза 1929 -1933 рр та шляхи виходу з неї. «Новий курс» Ф.Рузвельта.

42. Особливості економічної кризи 1929-1933 pp. для Німеччини, Англії, Франції

43. Становище провідних країн у світовому господарстві напередодні Другої світової війни

44. Економічні причини та наслідки Другої світової війни для світового господарства

45. Мета, суть, економічні наслідки плану Маршалла та програми Доджа Макаргура і відмінності між ними

46. Розпад феодалізму та ґенеза капіталізму в Японії. Початок "перетворень Мейдзі"

47. Основні тенденції економічного розвитку США після Другої світової війни та причини зниження темпів зростання в 50-60-ті роки

48. Структурні кризи та їх вплив на економічний розвиток США в 70-ті - на початку 80-х років. «Рейганоміка» та її результати.

49. Причини економічного піднесення ФРН в 50-х роках XX ст.

50. Фактори економічного зростання Японії в 50-70-ті роки XX ст.

51. Причини економічного спаду в Японії на рубежі ХХ-ХХІ століть

52. Економічна суть Європейського Союзу, його виникнення, еволюція, розширення складу та перспективи розвитку

53. Тенденції розвитку американської економіки на межі тисячоліть. Становлення та розвиток постіндустріального суспільства та нової (постіндустріальної) економіки

54. Місце Франції у Європейському Союзі та світовому господарстві

55. Роль Великобританії у світовому господарстві на сучасному етапі

56. Економічна суть Європейського Союзу, його виникнення, еволюція, розширення складу та перспективи розвитку

57. Історичні умови виникнення, теоретико-гносеологічні корені та загальна характеристика класичної школи політичної економії

Список використаної літератури

1. Предмет, методи та завдання курсу«Історії економіки та економічної думки"

Предметом економічної історії вчені другої половини XIX ст. вважали еволюцію господарської діяльності народів від первісної епохи до сучасності. Українські вчені (М.Х. Бунге, В.Ф. Левитський та ін.) підкреслювали доцільність викладання історії господарського побуту спільно з історією економічних учень з метою кращого розуміння обох наук. За більше ніж 150 років існування науки змінилося декілька її назв: історія господарського побуту, історія народного господарства, історія економіки. В Україні в останнє десятиріччя прижилась назва "економічна історія". Для автора пропонованого видання "економічна історія" — це наука, яка вивчає економічне життя людей у всій його багатогранності, з найдавніших часів до наших днів. Об'єктом аналізу є економіка на різних її рівнях (макро-, мезо-, мікро- та глобальному). Сфера вивчення — економічні моделі (типи), в яких організовується господарська діяльність людини, механізм функціонування, взаємодія і взаємовплив економічних систем. Такий підхід, на наш погляд, дасть змогу зберегти у дослідженнях спадковість історичного процесу і розкрити багатоваріантність його розвитку.

2. Етапи розвитку економічної історії як наукової дисципліни

Економічна історія — наука відносно молода. її зародження припадає на XVIст. ("Трактат про аса" Гільйома Бюде (1514 р.)). Однак відтоді й аж до середини XIXст. це були окремі історико-галузеві описи і дослідження (історія фінансів, торгівлі, сільського господарства, ремісничого виробництва, промислової діяльності, а також дослідження певних економічних інститутів (цін, податків тощо). Вони сприяли формуванню історико-економічної науки, але лише з розвитком капіталізму дослідження історико-економічного напрямку стали більш регулярними і фундаментальними. В середині XIXст. ця наука сформувалась у самостійну галузь. Біля її джерел стояли англійці А. Тойнбі, Т. Роджерс, Дж. Ешлі, німці К. Бюхер, М. Вебер, В. Зомбарт, українці В. Левитський, М. Ковалевський, Д. Багалій, росіяни П. Виноградов, В. Воронцов, І. Кулішер. В останній третині XIXст. в окремих вищих навчальних закладах Європи та США розпочали регулярно читати лекційні курси з нової науки. В Україні вперше такий курс прочитав професор Харківського університету В.Ф. Левитський.

3. Підходи та критерії до проблеми періодизації історії економіки як господарської практики

Достатньо дискусійним у вітчизняній і зарубіжній історіографії є питання про періодизацію економічної історії. Слід зауважити, що і в XIX ст. у поглядах на це питання також не було єдності. За час існування історико-економічної науки розроблено багато варіантів періодизації господарської історії людства. Проте на сьогодні переважають три основні підходи до цієї проблеми:

— трактування економічної історії людства як сходження по висхідній (прихильники — С. Десніцький, Б. Гільдебрант, У. Ростоу, К. Маркс, Д. Белл, О. Тоффлер та ін. );

— теорія історичного кругообігу (Дж. Віко, І. Гердер, Е. Майєр та ін.);

— теорія цивілізацій (М. Данилевський, П. Сорокін, А. Тойнбі та ін.).

Останнім часом в Україні та за кордоном все більше прихильників здобуває цивілізаційний підхід до вивчення історії, в тому числі економічної. Цивілізації — це прогресивний рух суспільства, рух від простого до складного, а соціально-економічні формації — сходинки цивілізації, які з часом, зживши себе, вимагають заміни. Невипадково в сучасній західній літературі цивілізаційний фактор розглядається не як історичне явище, а як найважливіша обставина, яка визначає розвиток.

У навчальному посібнику автор структурно визначає розділи, взявши за основу розвиток виробничих відносин та деталізуючи його в умовах становлення ринкових відносин (первісне нагромадження капіталу, вільна конкуренція, монополістичний розвиток і моделі трансформації світу в епоху соціального ринкового господарства). В розрізі цієї еволюції розглядається економічний розвиток провідних країн. Разом з тим, хронологічний і покраїнний підходи пов'язані з формаційним — приділено увагу особливостям старосхідного (азіатського) способу виробництва і античного рабства; феодального способу виробництва, що сформувався у Середньовіччі; капіталізму, тобто ринкового господарства, яке бере свій початок від епохи Великих географічних відкриттів при переході до Нового часу (періоди вільної конкуренції і монополістичного капіталізму). Відображені особливості сучасної стадії розвитку економіки розвинених капіталістичних країн (соціального ринкового господарства). Проаналізовано досвід СРСР у галузі будівництва соціалістичного суспільства і показано причини його краху, проблеми трансформації економіки України в сучасний період.

4. Методологія історико-економічних досліджень. Методи традиційної та нової економічної історії

Важливу роль у систематизації історико-економічних досліджень та залу ченні фахівців до дискусій щодо значущості теоретичного спадку попередни ків в сучасних економічних розробках відігравали також наукові конференції. Окремо слід виділити напрацювання українських економістів в зарубіжних осередках еміграції, де знайшли відображення проблеми економічного роз витку України в другій половині XIX — початку XX ст. та аналіз зазначених процесів українською економічною думкою того часу. Проте на сьогодні нау ковий доробок українського зарубіжжя (О. Анциферов, О. Білимович. М. Бернацький, С. Бородаєвський, О. Мицюк, В. Голубничий, В. Тимошенко. Р. Роздольський, П. Струве та інші) ще не досліджений належним чином. Великий масив інформації, яка могла б суттєво доповнити картину економічного роз витку України на рубежі XIX — XX ст., потребує подальшого скрупульозного аналізу, систематизації та узагальнень. В загальнотеоретичному аспекті проблема необхідності нових методоло гічних підходів до економічного аналізу вперше була поставлена відомими до слідниками А. Гриценком і С. Мочерним, хоча в поняття новітньої методології кожен з них вкладав своє бачення. Що стосується історико-економічного аналізу, то однією з найбільш вдалих спроб висвітлення проблем важливої ролі методології, критеріїв, згідно з якими оцінюються економічні доктрини, особливостей застосування наукових моделей до вивчення світової та української економічної думки, є монографія відомого фахівця в галузі історико-економічних досліджень та методології економічної теорії П. Леоненка [9].

Виходячи з новітніх методологічних підходів до історико-економічних досліджень, цей автор вважає, що в історії економічної думки особливе місце має посісти вивчення тих ідей і теорій, які найбільш значущі для її поступального розвитку і котрі знайшли наукове та практичне підтвердження в еволюції сучасної економічної системи, зокрема, її ринкових аспектів. При цьому парадигмальні зрушення в методології досліджень, актуалізуючи історико-економічну тематику, стають підґрунтям більш глибокого аналізу не тільки історико-економічних проблем, а й актуальних питань сучасного економічного розвитку.

5. Загальна характеристика господарської діяльності в умовах первісного суспільства та основні етапи її еволюції

Первісна доба — найбільш тривалий період розвитку людини. Вона розпочинається з часу появи людства на Землі (близько 5 млн. років до н. є.) і завершується формуванням класового суспільства і виникненням держави (IV—III тис. до н. е.). Значна частина історії людства припадає на епоху первісного людського стада, коли людина ще практично ніяк не виділялась із тваринного світу. Завершується ця епоха виникненням людини сучасного типу (близько 100 тис. років тому).

Розвиток первісного суспільства поділяють на кілька етапів, але в цілому він має такі ознаки:

— низький темп розвитку продуктивних сил і повільне їх удосконалення;

— низький темп розвитку суспільства;

— колективне привласнення природних ресурсів і результатів виробництва;

— рівномірний розподіл і соціальна рівність;

— відсутність приватної власності, експлуатації, класів і держави.

В історії відомо декілька варіантів періодизації первіснообщинного ладу. Найчастіше користуються археологічною схемою — періоди пов'язують з матеріалами, з яких виготовлялися знаряддя праці:

кам'яний вік: 5 млн років тому — кінець III тис. до н. е.; бронзовий вік: кінець III тис. — І тис. до н. е.; залізний вік: І тис. до н. є.

Перші державні утворення з'являються вже на останніх двох етапах, тому хронологічно первісне суспільство збігається з кам'яним віком. У ньому можна виділити три періоди:

1) палеоліт (давній кам'яний вік): 5 млн — 12 тис. років до н. е.;

2) мезоліт (середній кам'яний вік): 12—8 тис. років до н. е.;

3) неоліт (новий кам'яний вік): 8—3 тис. до н. є.

У різних частинах світу, в різних племен і народів поява певної форми праці і суспільного життя відбувається у різні періоди. Проте їх об'єднує низка загальних рис: господарство привласнення (користування природними благами); колективна, общинна власність на засоби виробництва.

Із завершенням льодовикового періоду і встановленням близького до сучасного клімату (35—10 тис. років тому) почалось утвердження людини сучасної. Використання вогню для приготування їжі, вдосконалення знарядь праці, а також перші спроби упорядкувати міжстатеві стосунки суттєво змінили фізичний тип людини. Саме в цей час закінчився процес антропогенезу — перетворення передлюдини у "людину розумну". Тоді ж, напевно, в результаті пристосування до природного середовища сформувались європеоїдна, негроїдна, монголоїдна раси, що існують і донині. Люди заселили усі континенти, проникли в Австралію й Америку. Густота населення становила 0,1 людини на 1 км2, а загальна його чисельність навряд чи перевищувала 2—3 млн. осіб.

Пошуки й освоєння первісними общинами джерел харчування, менша залежність від природи зумовили зменшення переселень з місця на місце. Перші ознаки регулярного збору деяких злаків та осілості віднайдені в Палестині. Тут у X—IX тис.

Основні етапи розвитку й особливості первісного господарства до н. є. жили мисливці та рибалки, які вже не кочували, а проводили значну частину часу на одному місці. Жили вони у поселеннях, які складалися з невеликих круглих будинків, заглиблених трохи у землю й обмазаних глиною, змішаною з піском і камінчиками. Підлогу вистилали кам'яною плиткою. В епоху мезоліту закінчилося заселення Євразії. Люди проникали все далі на північ до берегів Балтики і Льодовитого океану. Зародилася піктографія (малюнкове письмо). Люди навчилися фіксувати, зберігати і передавати інформацію.

У мезоліті було накопичено значні обсяги інформації, знань з метеорології, медицини. Були відомі трепанація черепа й ампутація пошкоджених кінцівок. Широко застосовувався гіпноз.

У період мезоліту всередині рас виділилися гілки: європеоїдної — південна і північна, монголоїдної — азіатська й американська, негроїдної — африканська й австралійська. Почався процес формування народів. Відмінність у темпах і характері господарського розвитку окремих людських спільнот посилювалася.

Неоліт став періодом завершення переходу до вищих форм присвоювального господарства і переходу до відтворювального господарства, тобто базованого на виробництві матеріальних благ, необхідних для життя і діяльності людей. Структура присвоювального господарства принципово відрізнялася від структури відтворювального господарства. Основними галузями економіки стали землеробство, скотарство і ремесла. Вперше стало можливим постійне, а не епізодичне, як раніше, отримання додаткового продукту.

6. Палеолітична та неолітична революції. їх причини та наслідки

Розвитку продуктивності праці сприяли перший (землеробство і скотарство) і другий (виокремлення ремесла із сільського господарства) суспільні поділи праці. Це сприяло індивідуалізації праці, виникненню і розвитку приватної власності. Ці переходи в історико-економічній літературі прийнято називати неолітичною революцією.

Прогресом у розвитку продуктивних сил став перехід до обробітку землі. Прийоми і техніка землеробства були дуже примітивні: земля скопувалася дерев'яними палками і мотиками; жали серпами з кременевим лезом; зерна розтирались на кам'яній плиті або в зернотерці. У період неоліту люди освоїли практично всі відомі в сучасний період сільськогосподарські культури. Припускають, що перші вогнища землеробства як самостійна галузь господарства зародились у Передній Азії.

Важливою галуззю господарства стало скотарство, хоча поширене воно було нерівномірно і сформувалось із мисливства. Важливу роль у його становленні відіграли діти, які годували малят диких тварин і, граючись із ними, приручали їх. Першими домашніми тваринами стали вівці, кози, корови і свині. Скотарські (пастухові) племена жили у степах Північної Африки, Аравії, Середньої та Центральної Азії. Європа була зоною переважно рослинного землеробства із стійловим скотарством.

З переходом до осілості різко змінилася кількість людей, які, проживаючи поруч, почали зменшуватися. Община мисливців була невелика — близько чи трохи більше 20 осіб. Вона могла зростати лише за достатньої кількості запасів їжі. Перехід до виробляючого господарства привів до помітного збільшення розмірів общин, до виникнення територіальної общини, яка являла собою постійні поселення, що налічували десятки, а то й сотні жилих будинків, культових споруд, майстерень. Житлом були глиняні будівлі. На рубежі V—IVтис. до н. є. на Землі вже проживало близько 80 млн осіб, а густота населення становила для заселених територій від 10 до 100 осіб на 1 км2.

7. Економічна роль держави у Стародавньому Сході та характерні риси «азіатського» способу виробництва

Писемні джерела, на підставі яких можна досліджувати економічну думку стародавнього Сходу, — це, як правило, зведення законів, юридичні акти, документи господарської звітності та твори про управління державою й державним господарством. Тому багато з них мають нормативний характер і відображують позицію насамперед правлячих верств — фараонів, царів, вельможних придворних та чиновників. Економічному знанню притаманні догматизм, апріорність і значною мірою символізм. Незважаючи на це, давньогрецькі мислителі згодом намагалися осягнути та використати ці знання. Найважливіші економічні ідеї народів стародавніх цивілізацій неодноразово коментували й розвивали наступні покоління, саме їх було покладено в основу економічних поглядів учених середньовічного Сходу. Тоді ж (починаючи з IV тисячоліття до н.е.) були започатковані конкретні економічні науки (статистика, облік та аналіз господарської діяльності, управління і т. ін.), які набули дальшого розвитку в античному періоді (I тисячоліття до н.е. — IV століття н.е.).

Одним із найдавніших центрів людської цивілізації була Месопотамія (Дворіччя). На відміну від Стародавнього Єгипту, у державах цього регіону порівняно швидко розвивалися приватна власність та товарно-грошові відносини, посилювалося соціальне розшарування суспільства. Держава намагалася за допомогою законодавства регулювати економічну діяльність населення та регламентувати приватноправові відносини.

8. Причини розпаду первіснообщинного ладу та особливості переходу до класового суспільства у різних народів та розвиток перших цивілізацій

Першою соціально-економічною формою існування людства був первіснообщинний лад, який проіснував сотні тисяч років. Основний економічний закон первіснообщинного ладу полягає в урівнювальному розподілі життєво необхідних засобів існування для всіх членів общини на основі відносин спільної (общинної) власності на засоби існування в умовах застосування примітивних знарядь праці. Причиною розпаду первіснообщинних відносин був суспільний розподіл праці.

Історична наука знає два основні різновиди рабовласницького ладу: східні, або, як їх ще називають, ранньорабовласницькі суспільства, і античні, або пізньорабовласницькі суспільства. Основний економічний закон рабовласницького суспільства полягає у присвоєнні рабовласниками додаткового продукту, виробленого працею рабів, на економічній основі відносин приватної власності на засоби виробництва і на рабів.

9. Фази еволюції та варіації розвитку рабовласництва. Східне та античне рабство та їх відмінності

Історія стародавніх цивілізацій охоплювала період з IV тисячоліття до нашої ери до падіння Західної Римської імперії у V ст. н.е. Склалися два типи господарської організації: східне й античне рабство. Але їм були властиві спільні риси: технологія ручної праці з індивідуальними та спільними знаряддями праці, провідна роль землеробства і натурального господарства, позаекономічний примус як засіб організації та привласнення суспільної праці.

В IV тисячолітті до н.е. рабство виникає в стародавньому Єгипті. Це було пов'язано з вигідним стратегічним та географічним положенням цих земель. Зокрема, на поливних долинах ріки Ніл розвивалося землеробство. Іншою важливою галуззю господарства стало тваринництво. Єгиптяни навчилися виготовляти з міді ножі, сокири, наконечники стріл, посуд. Та найбільшим господарським досягненням Стародавнього Єгипту стала зрошувальна система землеробства. Побудувати цей складний гідротехнічний комплекс, підтримувати його, давати надлишки сільськогосподарської продукції могли лише великі вільні сільськогосподарські общини.

Оскільки на півночі розвивалося в основному тваринництво, а на півдні - землеробство, то між цими областями виникає жвава торгівля. У ринкові відносини втягнулися Синайський півострів, Нубія, та Лівія, які були завойовані Єгиптом. Купці торгували золотом, сріблом, міддю, оловом, шкірами, слоновою кісткою, деревом, рабами. В країні існували ринки, де вільно купували і продавали невільників. Найбільшими рабовласниками були фараони, які привозили полонених із завойованих країн. Існувало й боргове рабство. Та все ж основною продуктивною силою в Єгипті були селяни-общинники, рабів же їх власники використовували як слуг. У 525 році до н.е. Єгипет завоювали перси.

До району східного рабства відноситься і територія Межиріччя (Месопотамія). Як Ніл в Єгипті, тут Тигр і Євфрат, розливаючись, щедро удобрювали поля. При цьому, щоб уберегти угіддя від розливу рік, необхідно було звести потужні протиповіневі греблі та інші іригаційні споруди. Найпоширенішими сільськогосподарськими культурами тут були ячмінь, просо, льон, горох, цибуля, часник, огірки, виноград, фігові, фінікові дерева, яблуні. Зростання сільськогосподарського виробництва стимулювало розвиток ремесел та торгівлі. Однією з найрозвиненіших держав Межиріччя в ІУ-ІП тис. до н.е. був Шумер.

У III тисячолітті до нашої ери рабів у Шумері було небагато, рабство мало статус патріархального, тобто раби мали право заводити сім'ї і навіть викупати себе з неволі. Наприкінці III тис. до н.е. в Месопотамії утворилося могутнє централізоване Вавілонське царство. Найбільшого розвитку воно досягло за царя Хаммурапі (1792-1750 до н.е.). Основною галуззю господарства вавілонян було землеробство. За Хаммурапі здійснювалося будівництво грандіозних каналів. Значного розвитку набула зовнішня та внутрішня торгівля. Вавілонські купці вивозили фініки, фіги (інжир), зерно, вовну, ремісничі вироби, а ввозили рабів, предмети розкоші, ліс, метали, камінь. Існувало лихварство.

Економіка східного рабства характерна і для Стародавньої Індії та Китаю. Вже в IV тис. до н.е. в долині Інду зароджується зрошуване землеробство, розвивається тваринництво. Виникають ремісничі міста, торгівля. Знаряддя праці виготовлялись як з металу (міді, бронзи), так і з каменю. Гончарі славилися своїми глиняними виробами, ткачі — бавовняними тканинами. Вторгнення завойовників на деякий час загальмувало господарську діяльність місцевих жителів. В II -І тис. до н.е. спостерігається швидке піднесення економіки Індо-Гангскої рівнини. Переважно використовуються залізні знаряддя праці.

На зрошених полях збирали два врожаї на рік, культивуючи цукрову тростину, пшеницю, просо, льон, бавовну, рис. Розвивали ремесла. З'являлися ковалі, металурги, ткачі, ювеліри, гончарі, різьбярі та ін. Цілі райони Індії включилися в обмінну торгівлю — Кашмір торгував вовною, Гімалаї — золотом, Пенджаб - кіньми, Південь - дорогоцінними каменями, Схід - слонами і т. д. З'явилися купці-професіонали, в тому числі лихварі. Грошовий обіг був слабкий, та й справжні монети з'явилися у формі злитків з печаткою лише у V ст. до н.е. Рабство мало патріархальний характер, сільська община й далі зберігала панівне становище в економіці країни.

Підсумовуючи, слід відзначити, що для країн Стародавнього Сходу характерними були сталість сільської общини і державна власність на землю. Община прагнула не допускати розвитку приватної власності на землю. Основна сфера економічного життя - сільське господарство - залишалось поза рабовласницьким виробництвом. Тільки частково праця рабів використовувалась для обробітку ґрунту, особливо в системі царського і храмового господарства. Головним джерелом рабства були війни, піратство, боргове рабство. Праця рабів використовувалась однобоке і була непродуктивною, її застосовували для обслуговування рабовласників, на будівництві пірамід, каналів і т п. Східне рабство не було класичним. Тут перепліталися общинні та рабовласницькі елементи.

Бурхливий розвиток ремесел, торгівлі, сільського господарства змінив економічний базис Греції, її суспільний устрій. Дедалі ширше в сільському господарстві й ремеслах використовувалася праця рабів. Суспільство розпалося на два стани — вільних громадян і невільників. УПІ-УІ ст. до н.е. - це період формування грецьких рабовласницьких міст-полісів, або держав. Центром полісу було місто, оточене муром. Йому належали всі довколишні долини чи острови. На випадок війни все населення знаходило притулок у місті. Саме там проходили збори, релігійні відправи, суди, діяв ринок. Однак земля, угіддя, природні багатства, які спочатку належали общині, згодом перейшли до рук родової аристократії. Серед вільного населення були багаті, менш заможні і зовсім бідні. Між аристократією і демосом точилася боротьба, її наслідки були різними. У багатьох містах Фесалії, Беотії, частині Пелопоннесу земельній аристократії вдалося перетворити селян-общинників на рабів і примусити працювати на себе.

Найяскравішим прикладом такої рабовласницької держави була Спарта - наймогутніший у військовому відношенні поліс Стародавньої Греції. Він склався шляхом завоювання дорійськими (спартанськими) племенами ахейських ілотів і перетворення їх на залежне населення. Згодом Спарта заволоділа всім Пелопоннесом. Фізична праця для спартанців - принизливе заняття, їх справа - війна. Спарта - військовий табір, готовий будь-якої миті вирушити на ворога, її господарство відзначалося відсталістю.

10. Особливості розпаду первіснообщинного ладу і формування класового суспільства в країнах Стародавнього Сходу

Першою соціально-економічною формою існування людства був первіснообщинний лад, який проіснував сотні тисяч років. Основний економічний закон первіснообщинного ладу полягає в урівнювальному розподілі життєво необхідних засобів існування для всіх членів общини на основі відносин спільної (общинної) власності на засоби існування в умовах застосування примітивних знарядь праці. Причиною розпаду первіснообщинних відносин був суспільний розподіл праці.

Історична наука знає два основні різновиди рабовласницького ладу: східні, або, як їх ще називають, ранньорабовласницькі суспільства, і античні, або пізньорабовласницькі суспільства. Основний економічний закон рабовласницького суспільства полягає у присвоєнні рабовласниками додаткового продукту, виробленого працею рабів, на економічній основі відносин приватної власності на засоби виробництва і на рабів.

11. Економічний розвиток античного світу

В економічній історії Стародавньої Греції можна виділити чотири періоди економічного розвитку: крито-мікенський (XXX—XIIст. до н. е.), гомерівський (XI—IXст. до н. е.), архаїчний (VII—VIIст. до н. е.), класичний (V—IVст. до н. є.)

Криза рабовласництва на Близькому Сході призвела до занепаду Вавілонського царства і Єгипту, які стали жертвою перських завоювань. Але цей режим відроджується в нових країнах Середземномор'я, куди поступово перемістилися центри Стародавнього світу. Це проявилося в економічному піднесенні Греції та Риму.

У світовій історії розпочався новий період, відомий під умовною назвою «античний». Хронологічно він охоплював першу половину І тис. до н.е. — першу половину І тис. н.е. Рабовласництво в період античності досягло повного розвитку. Рабство тут перетворилося у класичне.

У І тис. до н.е. навколо Греції зосередилася культура народів трьох континентів. Це було зумовлено тим, що Греція займала вигідне географічне положення. Із стародавніх часів торгові шляхи проходили по Середземному морю. Егейським, Мармуровим та Чорним морями ці шляхи вели на північ, у басейн Дніпра, Дунаю, Дону. В Греції були зручні бухти, природні багатства, будівельні матеріали. Географічні чинники сприяли ранньому розвитку ремесел і торгівлі. Греки стали ремісниками і крамарями в період, коли народи інших країн ще займалися полюванням, скотарством або в кращому разі землеробством.

Численні маленькі острови, роз'єднані гірськими хребтами, прибережні родючі землі на материках, сила-силенна заток і гаваней спонукали до відокремленого життя кожної общини, її економічної автономії. Тому антична община, на відміну від сільської східної общини, виступала в основному як місто. Ця община з центром у місті була окремою державою (місто-держава, грецькою - поліс), в якій повноправними громадянами були тільки землевласники.

Відбувалася концентрація населення у містах. Уперше в світовій історії місто витісняє і підпорядковує собі село. У Греції не вистачало зерна власного виробництва, оскільки сільське господарство було другорядним.

У VIII-VI ст. до н.е. в Греції сталися зміни у господарстві: подальший прогрес у землеробстві призвів до відокремлення ремісництва від сільського господарства та розвитку торгівлі; торговий обмін зумовив появу грошей, торгового капіталу, класу купців.

Греки навчилися виплавляти залізо та інші метали. Значно розвинулися будівництво жител, ткацтво, суднобудування, кераміка, яку виготовляли у спеціальних майстернях по всій Греції. Розбудовувалися міста. У цих містах процвітало ремесло і будівельна справа. У VII—VI ст. до н.е. нові споруди зводилися з каменю, а не з дерева, як раніше.

Повільніше розвивалося сільське господарство, в якому переважало двопілля. Розвиток ремесел привів до спеціалізації виробників. З'явилися художники, різьбярі, малярі, ливарники і т. д. Спеціалізація стала характерною ознакою розвитку господарства. Зокрема, в Мілеті виробляли тканини, в Корінфі — кераміку, панцирі, у Халкідяні — зброю. У результаті відокремлення ремесел від сільського господарства, диференціації виробництва виникла потреба в обміні товарами. Такий стан справ зумовив інтенсифікацію мореплавства, посилення суднобудування. Грецькі міста в Малій Азії, Мілет і Корінф, стали великими центрами середземноморської торгівлі.

12. Економіка Стародавньої Греції в період розквіту рабовласницького ладу

Основною рисою соціально-економічного розвитку класичного періоду (V—VIст. до н. є.) стало панування полісів і поширення в торговельно-ремісничих полісах рабства класичного типу, хоча зберігалася залежність типу ілотії.

Зростання кількості рабів, збільшення виробленої продукції, поділ праці, тісний зв'язок з ринком характеризували розвиток ремесла. Успішно розвивалися металургія, металообробка, кораблебудування, керамічне і гончарне виробництво. Греки виготовляли різні вироби високої якості — одних тільки видів столового посуду налічувалося кілька десятків. Вони освоїли обробіток каменю, особливо мармуру, велике активне будівництво. Основним осередком ремісничого виробництва були ергастерії різні за величиною майстерні, в яких широко застосовувалась рабська праця. Так, знаменитий афінський оратор Демосфен мав дві майстерні з 20 рабами в одній і 32 — в іншій. Проте великих майстерень було мало, в основному існували малі й середні виробництва.

Зростання населення, нестача зерна, сировини і надлишок продукції стали каталізатором торговельної справи. У товарному обігу перебували і предмети повсякденного попиту, а не тільки предмети розкоші, як це було на Стародавньому Сході. Більш розвиненою була зовнішня торгівля, особливо морська. Удосконалювався механізм розрахунку, з'явилися зародки банківських операцій, які здійснювалися міняйлами (трапезитами). Поступово (в основному з кінця Vст. до н. є.) міняльні лавки починають виконувати функції, характерні для банків: збереження грошей, переказ різних сум з рахунка одного клієнта на рахунок іншого, надання грошових позик. Позики надавалися під заставу землі, міської будівлі; відсоток становив до 15 %, а за морськими кредитами (під більш ненадійну заставу кораблів і товарів) міг перевищувати ЗО % . Для зручності у проведенні торговельних операцій купці, особливо пов'язані з заморською торгівлею, створювали об'єднання — фіаси, завданням яких були взаємовиручка позиками, страхування, обмін інформацією, контроль цін.

В умовах економічного піднесення, викликаного відбудовою господарства після Пелопоннеської війни (431—404 pp. до н. е.), в якій Афіни зазнали поразки, розпочалася криза давньогрецького класичного поліса. Як община громадян-землевласників він став гальмом у розвитку товарно-грошових відносин. Полісні принципи заважали істотній частині жителів Афін — метекам, які займалися ремеслом, торгівлею. Не маючи прав громадянства, вони не могли отримати землю. Водночас не земля, а гроші стають практичною формою багатства: у IVст. до н. є. різко збільшилось число угод з купівлі-продажу землі. Наслідком стала концентрація земельної власності в одних руках. Підривався принцип полісного життя — єдність розуміння громадянина і земельного власника: можна було бути громадянином і не мати землі, і навпаки. Характер власності змінився, антична форма все більше витіснялася приватною власністю, полісна мораль поступалася місцем індивідуалізму. Крім того, стала скорочуватися чисельність громадян полісів, зростала кількість рабів, почали зустрічатися раби-греки. Навіть у землеробстві все частіше застосовувається праця вільновідпущеників. Посилилася соціальна диференціація, що підривало устої поліса. Автаркія й автономія заважали розширенню економічних зв'язків.

13. Розквіт рабовласницької системи у Стародавньому Римі в ІІІ ст. до н.е.

Нову епоху розвитку і кінець кризи пов'язують з приходом до влади Діоклетіана (284). Цей період виділяють як період пізньої Римської імперії (IV—Vст.), коли відбувалися розпад і переродження античної господарської структури, визрівали прото-феодальні відносини як визначальні для майбутнього суспільно-економічного ладу.

По-перше, відбувалося поступове закріплення окремих категорій населення за місцем проживання або професією. Це стало можливим завдяки зміні системи збирання податків, велику частину яких почали стягувати не грошима, а натурою. Для точної розкладки податків був проведений загальний перепис населення, після якого введено подушну подать. Для усіх, за винятком жителів Рима, звільнених від податків, було встановлено розміри податків і методи їх стягнення. Сільські жителі сплачували податки з розрахунку кількості і якості землі, яку обробляли, худоби. Ремісники, торговці сплачували подушний податок. Відповідальність за надходження податків з колонів і квазіколонів було покладено на землевласника, за податки міських жителів відповідали куріали — члени міських управ (курій). Пізніше куріалам було заборонено переселятися з рідного міста, їхні обов'язки були довічними і передавались у спадщину. В 317 р. до професійних груп було прикріплено майстрів монетної справи, пізніше — зброярів, шкірників, ткачів, теслярів, пекарів та ін.

По-друге, значного поширення на державних, муніципальних, приватних землях набула оренда, але з довгострокової вона перетворилась у вічну, так звану емфітевзичну. Власник отримав права, майже зіставні з правом власності. Емфітевз вносив невелику фіксовану плату власникові, сплачував податки із землі, врешті-решт, міг вільно нею розпорядитися аж до продажу. Емфітевзами зазвичай були великі землевласники, що свідчило про феодалізацію панівного класу.

По-третє, нових рис набувала дрібна оренда. Показова еволюція так званого прекарія ("виклопотаного утримання"). Якщо спочатку прекарист не ніс жодної повинності на користь власника і міг бути зігнаним із землі у будь-який час, то у IV—Vст. прекарій став довгостроковим, обумовлювався платежами, письмовими домовленостями. Це вимагало оформлення залежності від земельного власника, прекарій фактично став своєрідною формою умовного землеволодіння.

По-четверте, поширився патронат — самовіддача одних громадян під патронат інших, більш забезпечених і впливових. Цей факт називався комендацією. Людина, що ставала під патронат, втрачала право власності на землю, перетворюючись у її тримача, але уникала державного муніципального гніту.

Нарешті, змінилось і становище колонів. Вони вже мало відрізнялися від рабів, лише в господарській діяльності були більш самостійними, їх права на землю набували нового змісту. Едикт Константина І "Про збіглих колонів" (332) забороняв їм переходити з одного помістя в інше, зобов'язував землевласників повертати чужих колонів туди, де вони були приписані. Едиктом Валентина І від 371 р. було оформлено спадкове закріплення колонів за маєтком. Кількість колонів збільшувалася також за рахунок полонених варварів, що сприяло варваризації імперії.

Стабілізації в державі, очевидно, було досягнуто ціною глибокої трансформації попередніх відносин, що ґрунтувалися на античній формі власності й рабства. Формувались нові протофеодальні відносини, складався тип господарства, пов'язаний з експлуатацією дрібних землевласників у великих господарствах, рабовласницькі форми господарства поступово деградували. Зростало велике, а також церковне, землеволодіння. У Vст. поширилось чернецтво, монастирі володіли великими площами земель, які звільнялися від важких податків.

14. Криза рабовласницької системи господарства (на прикладі Римської імперії)

Найбільших успіхів Римська імперія досягла у І—II ст. н. є. Пожвавилась економіка провінцій, вводились нові сорти зернових, використовувалися мінеральні добрива. Удосконалювалась техніка, наприклад, у Галлії застосовувалися такі складні пристосування, як галльська жатка, було винайдено колісний плуг, почали використовувати водяні млини. Єгипет став житницею імперії. Щорічно з Єгипту доставляли 5 млн бушелів (1 англ. бушель — приблизно 36,1 дм3) хліба для забезпечення населення Риму (близько 10 млн давали інші провінції).

Ознаки кризи рабовласницького сільського господарства стали помітними у самій Італії. На місце середніх інтенсивних господарств прийшли великі маєтки, які охоплювали ділянки в декілька тисяч югерів. Склалося кілька типів латифундій:

1) централізована рабська, яка керувалась із центру і оброблялася рабами;

2) децентралізована з колонами (колон — вільна людина, вільновідпущеник або раб, який отримував у пекуліум ділянку землі та інвентар);

3) змішана, коли вся латифундія поділялася на дві частини — одну обробляли раби, другу подрібнювали на частки і здавали в оренду колонам.

Нову епоху розвитку і кінець кризи пов'язують з приходом до влади Діоклетіана (284). Цей період виділяють як період пізньої Римської імперії (IV—V ст.), коли відбувалися розпад і переродження античної господарської структури, визрівали протофеодальні відносини як визначальні для майбутнього суспільно-економічного ладу.

По-перше, відбувалося поступове закріплення окремих категорій населення за місцем проживання або професією. Це стало можливим завдяки зміні системи збирання податків, велику частину яких почали стягувати не грошима, а натурою. Для точної розкладки податків був проведений загальний перепис населення, після якого введено подушну подать. Для усіх, за винятком жителів Рима, звільнених від податків, було встановлено розміри податків і методи їх стягнення. Сільські жителі сплачували податки з розрахунку кількості і якості землі, яку обробляли, худоби. Ремісники, торговці сплачували подушний податок. Відповідальність за надходження податків з колонів і квазіколонів було покладено на землевласника, за податки міських жителів відповідали куріали — члени міських управ (курій). Пізніше куріалам було заборонено переселятися з рідного міста, їхні обов'язки були довічними і передавались у спадщину. В 317 р. до професійних груп було прикріплено майстрів монетної справи, пізніше — зброярів, шкірників, ткачів, теслярів, пекарів та ін.

По-друге, значного поширення на державних, муніципальних, приватних землях набула оренда, але з довгострокової вона перетворилась у вічну, так звану емфітевзичну. Власник отримав права, майже зіставні з правом власності. Емфітевз вносив невелику фіксовану плату власникові, сплачував податки із землі, врешті-решт, міг вільно нею розпорядитися аж до продажу. Емфі-тевзами зазвичай були великі землевласники, що свідчило про феодалізацію панівного класу.

По-третє, нових рис набувала дрібна оренда. Показова еволюція так званого прекарія ("виклопотаного утримання"). Якщо спочатку прекарист не ніс жодної повинності на користь власника і міг бути зігнаним із землі у будь-який час, то у IV—V ст. прекарій став довгостроковим, обумовлювався платежами, письмовими домовленостями. Це вимагало оформлення залежності від земельного власника, прекарій фактично став своєрідною формою умовного землеволодіння.

По-четверте, поширився патронат — самовіддача одних громадян під патронат інших, більш забезпечених і впливових. Цей факт називався комендацією. Людина, що ставала під патронат, втрачала право власності на землю, перетворюючись у її тримача, але уникала державного муніципального гніту.

Нарешті, змінилось і становище колонів. Вони вже мало відрізнялися від рабів, лише в господарській діяльності були більш самостійними, їх права на землю набували нового змісту. Едикт Константина І "Про збіглих колонів" (332) забороняв їм переходити з одного помістя в інше, зобов'язував землевласників повертати чужих колонів туди, де вони були приписані. Едиктом Валентина І від 371 р. було оформлено спадкове закріплення колонів за маєтком. Кількість колонів збільшувалася також за рахунок полонених варварів, що сприяло варваризації імперії.

15. Загальна характеристика феодального ладу та його періодизація

У Західній Європі біля витоків феодалізму стояли дві соціальні системи: антична, рабовласницька і варварська, родоплемінна. Відмінність між ними була велика. Перша досягла досить високого розвитку, друга ще не знала класового ладу. З одного боку, в античному суспільстві у IV—V ст. почали складатися протофеодальні елементи, з іншого — багато народів приходили до феодалізму шляхом самостійного внутрішнього розвитку. В новітніх дослідженнях виділяють такі етапи становлення і розвитку феодалізму:

1) раннє середньовіччя V—IX ст. (земля концентрується в представників найвищих станів суспільства, формується залежне суспільство, встановлюються васально-ленні відносини);

2) високе середньовіччя X—XIII ст. (панування доменіальної системи господарювання, сформувалась феодальна ієрархія, значний розвиток ремесла і торгівлі);

3) пізнє середньовіччя XIV—XV ст. (утвердження товарно-грошових відносин і майже повне зникнення доменіального господарства, активний процес звільнення селян, розмивання феодальної ієрархії, поява елементів раннього капіталізму). У цей час втілювалися в життя технічні новинки — вітряний млин, доменна піч, артилерія, книгодрук та ін., формувалися централізовані держави.

Ця періодизація не єдина і не безспірна, але, на нашу думку,