Євразійські економічні й політичні структури та Україна

У сучасному світі міжнародних відносин паралельно розгортаються полярно-векторні процеси, де суб´єкти міжнародного права формують різноякісні й різнопланові системи. Паралельно зі зростанням їхньої взаємозалежності, посиленням компоненти цілісності світу, розвивається інший процес — процес поглиблення відокремленостей і розбіжностей. Паралельно із розмиванням ідентичностей на одному полюсі, на іншому відбувається їх зміцнення і навіть укрупнення. Схожий процес ми спостерігаємо і на пострадянському просторі, де, з одного боку, з´являються дедалі нові об´єкти міжнародного права (невизнані республіки), а з іншого — міжнародні об´єднаня, що охопили, фактично, всі можливі напрями міждержавної взаємодії. Така ускладнена картина сучасного світу є характерною рисою глобалізаційного процесу, який, з одного боку, розмиває кордони і руйнуює суверенітети, а з іншого — й далі спиратися на суверенні держави й на міждержавні союзи цих самих держав.
У пропонованій статті на основі аналізу об´єктивних чинників, теоретичних надбань і практичного досвіду вивчаються процеси інституалізації міждержавних утворень пострадянського простору й участь у них України.

СНД

Після розпаду СРСР виникла нова організація, Співдружність Незалежних Держав, куди увійшла низка колишніх держав, крім країн Балтії. Вона поклала початок формуванню різнопланових об´єднань як політичного, так і економічного спрямування. СНД, на думку тих, хто її створював, мала забезпечити поступовий, м´який перехід країн, що об´єдналися, до нової форми існування з метою проведення відповідних політичних і економічних реформ, докорінно перебудувати економічні засади державного розвитку, сприяти демократизації політичних систем.

Іншим принципом утворення СНД стало гарантування країнам безпеки, хоча не всі вони як окремі держави потрапили під ядерну «парасольку» Російської Федерації. Але рівень міждержавних домовленостей має виключати будь-які загрози ззовні, забезпечувати внутрішньодержавну стабільність, запобігати сепаратистським тенденціям. СНД як структура-гарант безпеки на пострадянському просторі була покликана сприяти погашенню міжнаціональних конфліктів, розв´язанню суперечностей мирним шляхом. Коспонсорами мирного врегулювання конфліктів на пострадянському просторі (за згодою більшості країн) є Росія і Україна. Перша — як потужна економічна, а також ядерна, держава, а інша — як чинник стабільності регіону. Спільна для всіх країн система безпеки, яка спирається на двосторонні і багатосторонні відносини, сприяє й захисту інтересів України.

Нині Співдружність Незалежних Держав об´єднує дванадцять держав, які взяли на себе зобов´язання «розвивати рівноправне взаємовигідне співробітництво... у формуванні і розвитку спільного економічного простору, загальноєвропейського і євразійського ринків, у галузі митної політики, захисту навколишнього середовища, гуманітарній та інших сферах...» [1]. Країни СНД мають потужний природний, виробничий і науково-технічний потенціал, поступово по одинці долають перешкоди, пов´язані з падінням ВВП, структурними перебудовами, реформуванням економіки, переорієнтацією ринків тощо. Серед гальмівних причин розвитку країн Співдружності можна виокремити такі:

• складний процес переходу на ринкові засади;

• відносна неефективність одноосібних зусиль по-рівняно з колективними;

• переорієнтація зовнішньоекономічних зв´язків на західні країни;

• відсутність концепції політичного та економіч-ного розвитку структури СНД;

• боротьба за лідерство в регіоні;

• явна і завуальована конкуренція, яка гальмує розвиток окремих країн, а також нівелює заходи в просуванні на світовий ринок;

• небажання розвивати спільні інтеграційні проекти, зокрема зони вільної торгівлі;

• перевага двостороннього співробітництва, розрахованого на коротку й середню перспективи;

• відсутність стрижневої країни або країн, навколо яких могли б об´єднатися всі учасники;

• відсутність політичної й економічної рівноваги на теренах організації;

• етнічні конфлікти.

Перебуваючи в межах єдиної структури, країни СНД номінально зберігають тенденцію до гуртування, що пояснюється інерційним станом економіки, які не в змозі цілком розірвати єдиний економічний організм, механізм якого створювався радянською владою роками. На підтримку єдиного цілого працюють і уявлення кількох поколінь людей пострадянських країн, які не позбулися стереотипних установок. До того ж, певну стабілізуючу роль відігравав російський прошарок населення (який пізніше у деяких випадках став каменем спотикання у двосторонніх відносинах), а також загальновживана російська мова. Не слід також відкидати і розрахунок на гіпотетичний російський захист у разі ядерних зазіхань ззовні.

Процес утвердження України в СНД був тривалим і характеризувався особливою позицією держави у ставленні до наддержавних структур, утворених в її рамках. 1 грудня 1991 р. у країні відбувся Всеукраїнський референдум, у результаті якого Україна проголосила свою незалежність. 8 грудня 1991 р. керівники трьох держав — Росії, Білорусі й України — на зустрічі у с. Віскулі, Біловезька Пуща (Республіка Білорусь) підготували й підписали Біловезькі домовленості: Заяву глав держав і Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав. Документи підписали Голова Верховної Ради Республіки Білорусь С. Шушкевич, Президент РРФСР Б. Єльцин і Президент України Л. Кравчук. У Заяві оголошувалося про припинення існування СРСР і створення СНД. В Угоді, яка складається з 14 статей, йшлося про основні засади формування Співдружності Незалежних Держав, підкреслювалося, що це формування є відкритим міждержавним утворенням і до нього може приєднатися будь-яка країна [2]. Верховна Рада України 10 грудня 1991 р. ухвалила спеціальний документ «Про ратифікацію Угоди про створення СНД» із застереженнями. Серед них були питання про єдиний контроль над ядерною зброєю, про її цілковиту ліквідацію; здійснення узгодженої політики соціального захисту і пенсійного забезпечення військовослужбовців та їхніх сімей; створення на паритетній основі координаційних інститутів у рамках СНД; вирішення спорів шляхом переговорів на засадах міжнародного права; визнання територіальної цілісності й недоторканності кордонів країн-учасниць СНД та ін. Застереження свідчили, що Україна, спираючись на норми міжнародного права, намагається всіляко протидіяти перетворенню СНД у наддержавну структуру.

13 грудня 1991 р. президенти азійських республік колишнього СРСР заявили, що останні також бажають стати членами СНД. 21 грудня 1991 р. в Алма-Аті на Другому саміті СНД склад СНД було значно розширено: Казахстан, Киргизстан, Узбекистан, Таджикистан, Туркменістан, а також Вірменія, Молдова, Азербайджан разом з іншими учасниками СНД підписали Декларацію, яка відома нині як Алмаатинсь-ка. Окрім Декларації про приєднання до СНД, було прийнято Угоду про координаційні інститути СНД. На цій зустрічі обговорювалися важливі питання про правонаступництво: рішенням глав держав місце СРСР у різних міжнародних організаціях передавалося Російській Федерації. Було підписано також Угоду про спільні зусилля щодо питання ядерної зброї. У підписаному Протоколі наради глав незалежних держав усі учасники погодилися, що тактичну ядерну зброю буде вивезено з території ядерних держав (України, Білорусі і Казахстану) до Росії до 1 липня 1992 р. [3].

На третьому саміті СНД, що відбувся в Мінську 30 грудня 1991 р., було ухвалено Угоду між державами — учасницями СНД щодо стратегічних сил, Угоду глав держав СНД щодо власності колишнього СРСР за кордоном, кілька протоколів. В Угоді йшлося, зокрема, про рішення учасників СНД розподілити власність колишнього СРСР за кордоном «справедливо». У такому разі частка України становила б 16,34%. Серед протоколів привертають увагу такі: про допомогу у ліквідації наслідків землетрусу у Вірменії (м. Спітак), про небезпечний екологічний стан Аралу, ліквідацію наслідків Чорнобильської катастрофи, збереження рибних ресурсів Каспійського моря. Окрім того, було підписано Угоду про спільну діяльність у дослідженні й використанні космічного простору (яку Україна підписала з деякими застереженнями), Угоду про збройні сили і прикордонні війська, тимчасові угоди про Раду глав держав і Раду глав урядів.

В Угоді про збройні сили та прикордонні війська зафіксовано визнання з боку СНД з січня 1992 р. права України на власні збройні сили і захист її кордонів своїми прикордонними військами та відмову від того, аби ними командував Головнокомандувач спільних збройних сил. Усього на засіданні в Мінську було розглянуто дев´ять міждержавних та шість міжурядових угод. Четверте і п´яте засідання глав держав СНД (16 січня 1992 р., Москва і 14 лютого, Мінськ) мали військове спрямування. Розглядався проект Договору про колективну безпеку (прийнятий 15 травня 1992 р.), було прийнято Заяву глав держав — учасниць СНД з військових питань, підписано Угоду про військову присягу у стратегічних силах (Україна не підписала), Угоду про статус стратегічних сил (Президент України Л.Кравчук підписав цей документ із застереженням про те, що Україна може вийти з угоди наприкінці 1994 р.), про принципи забезпечення збройних сил держав —