Виправданість закону і правопорядку як предмет комплексних філософсько-правових досліджень

У зв’язку з тією обставиною, що сама нормативність юридичного закону, який лежить в основі того чи іншого легального порядку, може виявитися нелегітимною з точки зору певних уявлень про «суспільну бажаність» (а отже, і неприйнятною суспільством, попри її конституювання владою), досягнення такої легітимності передбачає насамперед обґрунтування змістовної доречності встановлюваних норм у плані їх виправданості принаймні деонтологічними мірилами ідеї права взагалі та її конкретно-історичними специфікаціями зокрема. Разом із тим, як неважко переконатися, тлумачення згаданої ідеї (як, відповідно, і критеріїв легітимності) є надто неоднозначним, будучи похідним від тих світоглядно-методологічних підвалин, на яких ґрунтується праворозуміння суб’єкта, що здійснює інтерпретацію цієї ідеї. Відтак, закон та правопорядок можуть легітимуватися домінуючими у суспільстві культурними цінностями (моральними, релігійними, цивілізаційними тощо), природно-антропологічними вимірами людської гідності, емоційно-психологічним підґрунтям почуття справедливості, схвальним ставленням більшості суспільного загалу, гарантованістю основних прав людини і громадянина, приватними та публічними інтересами, забезпеченням рівної можливості реалізації суб’єктивної свободи, чесним дотриманням процедурних правил прийняття закону та встановлення легального порядку тощо. Зважаючи ж на вагомість кожної з таких аргументацій (адже вони не є суто довільними, а зорієнтовані на досягнення стимульованих самою правовою реальністю цілей нормативного регулювання міжлюдських відносин), у сучасному правознавстві намітилась досить виразна тенденція до розробки копмлексних методологій. Метою останніх є передусім нівелювання цілком очевидних наразі негативних наслідків однобічного та обмеженого осмислення і реалізації права, зумовлених концентрацією уваги на одних його сутнісно-цільових характеристиках, супроводжуваною ігноруванням інших. Адже, як з’ясувалося, «право не можна локалізувати в одній точці, позначеній термінами «норма», «правовідношення», «закон» і т. д. Право не існує поза текстуальною формою своєї об’єктивності (наприклад закону); право не існує там, де відсутні суб’єкти, що сприймають та інтерпретують його, з притаманним їм власним психічним світом; право не існує там, де воно не легітимується відповідно до існуючих у суспільстві ціннісних стандартів (у тому числі й ідеалів); право не існує там, де відсутні взаємодіючі суб’єкти — носії відповідних прав та обов’язків. Право є частиною цілісного життєвого світу людини, системою рекурсивних комунікацій, і воно не може бути зведене ні до законів, ні до норми, ні до ідеалів, ні до відносин, ні до психіки людини, взятих у якості окремих смислових центрів поняття права» [7, 29].

З огляду на зазначене основною метою статті є визначення методологічних засад інтегративно-комплексного підходу до вирішення проблем легітимації закону і правопорядку.

Проблематика, пов’язана з розробкою комплексної правової методології, досліджується у працях В. Графського, Д. Керімова, С. Максимова, А. Полякова, І. Тімуш, М. ван Хоека, Дж. Холла та інших вітчизняних і зарубіжних вчених. Однак згадана методологія досі не залучалася до аналізу проблем легітимації правової нормативності.

Важко, мабуть, не погодитися з тим, що суттєвою перешкодою на шляху здійснення комплексних обґрунтувань та застосувань права є концептуальна та методологічна альтернативність різних правознавчих підходів, котра доволі часто виявляє себе у їх «конкурентному» протистоянні, подолати яке неможливо без докорінних трансформацій самого теоретичного праворозуміння (причому, починаючи вже з переосмислення таких базових його понять, як «сутність права», «джерела правової нормативності», «справедливість та легітимність закону» тощо). У згаданому відношенні досить показовим є факт становлення і розвитку інтегративного підходу до права (або ж інтегративної юриспруденції), що характеризується спробами концептуалізації правової реальності як цілісного феномену. При цьому всі згадувані вище окремі його буттєві форми розглядаються, користуючись висловом Б. Кістяківського, як «різні модуси єдиної субстанції» [3, 354], завдяки чому всі вони, власне, й охоплюються спільним та більш загальним по відношенню до них поняттям «право».

Справді, розвиток та підвищення рівня комплексності системи суспільних відносин призводить до цілком закономірного зростання ступеня неоднорідності (відповідно, й багатовимірності) самого феномену права як регулятивної підсистеми соціуму. Проте зрештою таке дедалі прогресуюче його внутрішнє «диференціювання» має своїми наслідками все відчутніші складності при спробах узгодження численних існуючих концепцій, підходів та методів як пізнання правової реальності, так і регулювання окремих її сфер. У свою чергу, ця обставина «негативно позначається на дієвості правових інституцій як засобів гармонізації різноспрямованих суб’єктивних інтересів, оскільки стає все важче привести їх до тих чи інших спільних вимірів. Отже, в сучасному правознавстві все актуальнішою стає проблема компенсації цілком закономірних диференціативних тенденцій у царині юридичної науки та практики відповідним «противажним» прагненням інтегрування права в системно організовану цілісність, об’єднуючим началом якої фігурувало б «синтетичне» за своїм характером праворозуміння» [8, 5] (тобто таке, що дало б змогу конструктивного вирішення відомих на сьогодні концептуально-методологічних суперечностей між школами природного та позитивного права, юридичною догмою та юридичною соціологією, історією та теорією права, об’єктивістськими та суб’єктивістськими правовими доктринами, персоналістським та соціатарним праворозумінням, психологією та логікою права, деонтологічно-ціннісними та онтологічно-правовими підходами тощо).

Варто згадати, що ідея подібного «синтезаторства» у правознавстві є не такою вже й новою. Наприклад, ще на початку ХХ ст. О. Ященком була розроблена концепція «багатоєдності права», на підставі якої він пропонував побудувати розгалужену систему так званої синтетичної юриспруденції. Адже «на право можна дивитися і як на внутрішнє колективно-психічне явище, і як на зовнішньо реалізований факт об’єктивного світу. Якою б правильною не була думка про те, що право є передусім фактом суспільної людської психіки, однак для пояснення природи права... недостатньо самого лише психологічного аналізу. Потрібно зрозуміти право і як соціальне явище, що виражається в об’єктивних фактах, увійшло до юридичних пам’яток, існувало та існує незалежно від індивідуальних переживань.» [10, 173]. На думку правознавця, головною причиною дивергенції правових теорій та методів є «розірвання цілісності феномену права на частини, кожна з яких не є тотожною цілому» [9, 3]. Скажімо, в разі тлумачення правової нормативності виключно з точки зору забезпечуваності нею зовнішньої свободи індивіда як правосуб’єкта, отримуватиметься, відповідно, індивідуалістична теорія права; якщо ж правова норма розглядається насамперед як прояв пануючої волі, то тим самим буде закладено фундамент для побудови вольової теорії влади. Проте в межах індивідуалістичної теорії право позбавляється однієї з його фундаментальних функцій, що полягає у захисті спільного інтересу. Для вольових же теорій, навпаки, характерною є недооцінка моменту індивідуально-суб’єктивної автономії, заснованої на осмисленому та добровільному визнанні й підпорядкуванні нормативності права. Аналогічним чином, поляризація природного та позитивного права веде до розірваності між «справедливістю за законом» та «справедливістю за покликом совісті». Насправді ж «немає двох прав, природного та позитивного, а є одне право, як є одна моральність, у якій природна мораль не протиставлена позитивній» [10, 123]. Відповідно, головна мета побудови синтетичної правової теорії, на думку О. Ященка, має бути нерозривно пов’язана з прагненням концептуальної єдності та системної цілісності юриспруденції на основі комплексного підходу до обґрунтування та застосування нормативності права. У практичному ж плані така теорія повинна спрямовуватись на пошук та реалізацію форм узгодження «інтересів особистої свободи» та «інтересів суспільного блага». Таке узгодження вбачається можливим «аналогічно тому, як немає абсолютних федеральних влад та абсолютної централізованої влади, а є їхня взаємоврівноваженість», котра досягається завдяки «корпоративній нерозривності центральної та федеративних влад, що діють узгоджено» [10, 16-17]. При цьому мірою досягнення зазначеного узгодження, вони, так би мовити, «взаємолегітимуються», обґрунтовують та підтримують одна одну.

Незважаючи на те, що піонерські розробки «синтетичного» підходу до права (котрі можна знайти у працях П. Виноградова, Б. Кістяківського, В. Соловйова, П. Сорокіна, О. Ященка та багатьох інших авторів) не увінчалися побудовою якої-н