Правові механізми інтеграції в рамках Європейського економічного простору: досвід для України

Розвиток відносин України з Євросоюзом та перехід до формату асоціації сторін відкривають широкі можливості для подальшої інтеграції України з ЄС у різних сферах. При цьому через ряд політичних, економічних, правових та інших причин питання вступу України в ЄС очевидно не буде вирішено в середньостроковій перспективі.

Це дозволяє спрогнозувати, що саме асоціація може стати тією організаційно-правовою формою, яка протягом тривалого терміну визначатиме відносини України з Євросоюзом. Очевидно, що фактичний рівень таких відносин залежатиме від правових засад, закладених майбутньою угодою про асоціацію, та необхідної політичної волі сторін. З огляду на це значний інтерес для української доктрини європейського права становить вивчення досвіду інших договірних відносин ЄС, що передбачає запровадження тісної інтеграції сторін без членства в Євросоюзі.

Особливо цінним для України є досвід асоціації ЄС з країнами Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ) в рамках Угоди про Європейський економічний простір (ЄЕП), який демонструє приклад створення унікальних правових механізмів, що забезпечують надзвичайно ефективну інтеграцію асоційованих країн без членства асоційованих країн в Євросоюзі. У цьому зв’язку Угоду про ЄЕП називають «глобальною угодою про асоціацію», оскільки вона створює для асоційованих країн такий статус, який фактично є заміною членства у Євросоюзі, не передбачаючи, однак, участі цих країн у роботі інститутів Євросоюзу, а також співробітництва у сфері зовнішньої та внутрішньої політики [1, 231].

У доктрині європейського права до вивчення питань правового забезпечення діяльності ЄЕП звертались такі науковці, як J. Azizi, R. Barents, Baudenbacher, L. Cartou, H. Graver, M. Nicke, U. Sverdrup тощо.

В українській доктрині досвід співпраці між країнами ЄС та ЄАВТ в рамках ЄЕП досліджується переважно фахівцями з економічних питань, зокрема у працях І. Бураковського, В. Мовчан, А. Філіпенко тощо. Правові аспекти асоціації країн ЄАВТ з ЄС аналізуються лише у працях В. Муравйова, К. Смирнової, М. Ми- кієвича, Р. Петрова та деяких інших дослідників.

Метою цього дослідження є аналіз особливих правових механізмів, створених в рамках Угоди про ЄЕП, що забезпечують однорідність законодавства ЄС та асоційованих країн як основу ефективної економічної інтеграції, та в цьому зв’язку становлять особливий інтерес для України.

Незважаючи на те, що свого часу ЄАВТ створювалась як альтернатива інтеграційним об’єднанням в рамках ЄС, спільність цілей зумовила постійне поглиблення співпраці між цими об’єднаннями. Результатом тривалих переговорів про оформлення такої співпраці стало підписання 2 травня 1992 р. у м. Порто Угоди про Європейський економічний простір [2], учасниками якої наразі є, з одного боку, Європейський Союз та його держа- ви-члени, а з другого — три держави — члени ЄАВТ: Ісландія, Ліхтенштейн і Норвегія (далі — держави — члени ЄАВТ). Ще один учасник ЄАВТ — Швейцарія — не приєдналась до Угоди про ЄЕП через негативні результати національного референдуму з цього питання.

За юридичною базою ця Угода належить до категорії угод про асоціацію ЄС з третіми країнами й іншими міжнародними організаціями, оскільки була укладена на базі ст. 310 Договору про заснування ЄС (нині ст. 217 Лісабонського Договору про функціонування ЄС). Як зазначається у ст. 1(1) Угоди про ЄЕП, «метою даної Угоди про асоціацію є сприяння сталому і збалансованому розвитку торгівлі та економічних відносин між сторонами шляхом створення рівних умов для конкуренції та поваги до однакових правил, спрямованих на створення однорідного (англ. homogeneous) Європейського економічного простору».

Доступ асоційованих країн до внутрішнього ринку ЄС вимагає створення спільного правового простору між сторонами. З огляду на це Угода про ЄЕП передбачає ряд спеціальних правових механізмів, покликаних забезпечити однорідність ЄЕП.

Перш за все йдеться про поширення на асоційовані країни значної частини законодавства Євросоюзу (acquis communautaire). Угодою передбачається, що члени ЄЕП підлягають спільному режимові, подібному до застосовуваного до членів Євросоюзу, зокрема в рамках статей 10 і 12 Договору про заснування ЄС у його Римській редакції: зобов’язання застосовувати заходи, необхідні для виконання угоди; заборона вжиття заходів, що ставлять під загрозу реалізацію угоди (ст. 3 Угоди про ЄЕП), заборона дискримінації за ознакою національності (ст. 4 Угоди про ЄЕП).

Таким чином, Угода про ЄЕП відтворює частину положень установчих договорів ЄС. Оскільки основними інструментами для функціонування економічного простору сторін є свобода пересування товарів, робочої сили, капіталів, надання послуг, Угода про ЄЕП поширила на асоційовані країни дію насамперед тих положень установчих договорів ЄС, які стосуються забезпечення цих свобод. За змістом Угоди можна виділити чотири групи положень, що становлять основу Європейського економічного простору:

  • чотири свободи руху товарів, осіб, послуг, капіталів (розділи 2-3);
  • правила конкуренції (розділ 4);
  • «горизонтальні положення, пов’язані з чотирма свободами» (розділ 5);
  • співробітництво поза межами чотирьох свобод (розділ 6).

Крім відтворення положень установчих договорів ЄС, Угода про ЄЕП зобов’язує держави — члени ЄАВТ інтегрувати частину законодавства ЄС, що стосується галузей, регульованих нею. З цією метою численні протоколи й додатки до неї містять великий перелік посилань на вторинне законодавство ЄС і таким чином разом із положеннями Угоди про ЄЕП закріплюють переважну частину норм, що становлять acquis communautaire Євросоюзу. Хоча текст Угоди про ЄЕП порівняно невеликий, проте 49 протоколів та 22 додатки, що становлять її невід’ємну частину, створюють доволі об’ємний документ. Така структура угоди зумовлена тим, що з огляду на великі масштаби неможливо було ідентифікувати та включити до проекту угоди відповідні частини «спільного доробку» ЄС. Тому її розробниками було обрано техніку відсилання в додатках і протоколах, що становлять невід’ємну частину Угоди, до відповідних положень acquis communautaire [3; 6].

Загалом вже при підписанні Угоди про ЄЕП передбачалось, що в рамках ЄЕП країни ЄАВТ мають вжити понад 1 400 заходів, що є значною часткою acquis communautaire і підтверджує статус цієї Угоди як наймас- штабнішої з-поміж укладених ЄС [4, 370]. При цьому слід зазначити, що на відміну від інших угод про асоціацію з ЄС, в Угоді про ЄЕП сторони не використовують такі терміни, як «гармонізація», «зближення», «адаптація» тощо. Йдеться лише про конкретні галузі гармонізації та про дії сторін, що мають до неї привести.

Для забезпечення однорідного економічного простору Угода передбачає створення спеціального інституційного механізму. Його функціонування становить особливий інтерес для України з огляду на необхідність посилення інституційного механізму, створеного в рамках Угоди про партнерство і співробітництво з ЄС та надання в подальшому Раді асоціації повноважень на прийняття обов’язкових для сторін рішень [5].

Інституційний механізм ЄЕП складається з Ради ЄЕП, Спільного комітету та консультативних органів. До складу Ради ЄЕП входять члени Ради ЄС, члени Комісії ЄС та по одному члену уряду від кожної з країн ЄАВТ. Рада ЄЕП збирається двічі на рік. Вона покликана бути «політичним імпульсом для виконання Угоди» та визначати основні напрями діяльності Спільного комітету. Рішення Ради ухвалюються у вигляді «спільних угод» ЄС і держав — членів ЄАВТ.

Спільний комітет ЄЕП складається з представників договірних сторін і засідає як мінімум один раз на місяць. Комітет несе відповідальність за ефективну реалізацію і виконання Угоди, а також за забезпечення однорідності застосовуваного в межах ЄЕП законодавства. Метою цього є максимально однорідне тлумачення Угоди і правових норм ЄС, що включені до неї, зокрема в додатках. Крім цих інституцій, механізм ЄЕП включає два консультативні органи: Спільний парламентський комітет, і Консультативний комітет ЄЕП, що об’єднує представників Економічного й соціального комітету ЄС та Консультативного комітету ЄАВТ.

Як уже зазначалось, Угода про ЄЕП фактично відтворює основні положення установчих договорів та актів інститутів ЄС, передбачаючи якнайповніше визнання acquis communautaire у відповідних сферах, що охоплені «спільним доробком» ЄС. Однак важливо зазначити, що завданням Угоди про ЄЕП є не лише встановлення режиму спільних правил, але й його подальша підтримка з урахуванням розвитку законодавства та судової практики Євросоюзу. З цією метою у документі передбачається спеціальний механізм внесення змін і доповнень до Угоди про ЄЕП, пов’язаних із запровадженням нового законодавства в рамках ЄС.

Беручи до уваги постійний розвиток права Євросоюзу, вироблений Угодою про ЄЕП механізм підтримки однорідності законодавства, становить значний інтерес для України. Отже, відповідно до ст. 102 Угоди «з метою гарантування правової забезпеченості та однорідності ЄЕП, Спільний комітет ЄЕП якомога швидше після прийняття ЄС нового законодавства приймає рішення щодо внесення змін до додатків до цієї угоди, щоб забезпечити одночасне застосування такого законодавства». Саме таким шляхом здійснюється передбачене ст. 7 Угоди про ЄЕП введення регламентів та директив інститутів ЄС до внутрішнього законодавства асоційованих країн. Завдяки передбаченому механізму забезпечується своєчасна імплементація acquis communautaire, прийнятого після підписання Угоди про ЄЕП, в правопорядки держав — членів ЄАВТ.

Не менш цікавими для української доктрини є також положення ст. 80 Угоди про ЄЕП, яка передбачає, що в низці галузей (зокрема таких, як дослідження і технологічний розвиток, інформаційні послуги, захист навколишнього середовища, освіта, професійна підготовка і молодь, соціальна політика, захист прав споживачів, діяльність малих та середніх підприємств, туризм, використання аудіовізуальних засобів, цивільний захист тощо) гармонізація внутрішнього законодавства асоційованих країн має здійснюватися шляхом паралельного ухвалення в ЄС та державах — членах ЄАВТ ідентичних або подібних за своїм змістом законів. Слід зазначити, що гармонізацію через паралельне ухвалення асоційованими країнами ідентичних або подібних за своїм змістом законів відповідно до права Євросоюзу передбачено лише в межах ЄЕП.

На нашу думку, відтворення подібних механізмів в угоді про асоціацію України з ЄС наразі є малоймовірним, оскільки вони потребують відповідного стану правової та судової системи в Україні, який характеризувався б високим рівнем знань в галузі права Євросоюзу серед українських чиновників, суддів та решти представників правової сфери. Однак, з огляду на ефективність таких механізмів для забезпечення тісної економічної інтеграції сторін, їх модель може стати зразком при визначенні Україною власних пріоритетів для подальшої інтеграції з ЄС.

Вказані вище правові механізми відповідно до принципу «віддзеркалення законодавства» забезпечують існування в рамках ЄЕП двох окремих правопорядків (країн Євросоюзу та країн — членів ЄАВТ), що складаються з норм, які часто мають схожий чи однаковий зміст. Проте лише цього недостатньо для досягнення основної мети Угоди: створення однорідного європейського економічного простору. По суті принцип однорідності вимагає, щоб такі норми мали однакові юридичні наслідки. Це в свою чергу зумовлює необхідність ідентичного застосування і тлумачення норм [6, 59].

Згідно зі статтями 108-110 Угоди про ЄЕП Єврокомісія і Наглядовий орган ЄАВТ слідкують за її однорідним застосуванням, а Суд ЄС та Суд ЄАВТ мають компетенцію однорідного тлумачення. Необхідність надання компетенції по тлумаченню угоди двом незалежних судам пов’язана з висновком Суду ЄС від 14 грудня 1991 р. [7].

З метою гарантування однакового застосування в асоційованих країнах положень права Євросоюзу, що становлять його acquis communautaire, ст. 6 Угоди про ЄЕП передбачає, що положення Угоди, які закріплюють ідентичні за змістом приписи установчих договорів ЄС або актів інститутів європейських інтеграційних організацій, слід тлумачити відповідно до рішень Суду ЄС, ухвалених до того, як Угода про ЄЕП набрала чинності, без шкоди для майбутньої практики Суду ЄС.

Складність реалізації на практиці принципу однорідності пов’язана з двома важливими питаннями, які становлять інтерес з точки зору міжнародного публічного права: по-перше, це питання узгодженості автономності прийняття нормативних актів ЄС з суверенними правами країн ЄАВТ та, по-друге, питання співвідношення діяльності двох незалежних судів, що мають компетенцію тлумачити одні й ті самі норми.

З точки зору міжнародного публічного права Угода про ЄЕП є звичайним міжнародним договором та формально не передбачає передання державами — членами ЄАВТ своїх суверенних прав на користь наднаціональних органів. Переговори про укладання угоди здійснювались з урахуванням того факту, що конституції держав — членів ЄАВТ визнають єдиним законодавчим органом національний парламент, таким чином проголошення в Угоді про ЄЕП прямої дії її положень в національному законодавстві країн — членів ЄАВТ було неможливим [8]. Отже, Угода про ЄЕП передбачає заснування спільних правил без створення наднаціональних органів [9].

З другого боку, дотримуючись принципу автономності прийняття рішень інститутами ЄС, держави — члени ЄАВТ не можуть брати участі у законодавчому процесі в ЄС. На перший погляд, таке нав’язування законодавства з боку ЄС виглядає як порушення суверенітету держав — членів ЄАВТ. Однак Угода надає їм певні права участі в законодавчому процесі ЄС та передбачає спеціальні засоби пошуку альтернативного рішення у разі виникнення проблем щодо постанов ЄС.

Так, хоча право законодавчої ініціативи належить лише інститутам ЄС, держави — члени ЄАВТ можуть порушувати питання, що їх цікавлять, і таким чином опосередковано виступати з ініціативою, формулюючи пропозиції Спільному комітету чи Раді ЄЕП (ст. 5 Угоди про ЄЕП).

Під час розробки нових постанов у сферах, охоплених Угодою про ЄЕП, Комісія може звертатись за висновком до незалежних експертів. У такому разі відповідно до п. 1 ст. 99 Угоди вона повинна звертатись як до експертів ЄС, так і до експертів ЄАВТ. Такі висновки мають рекомендаційний характер і не мають зобов’язальної сили для Комісії [10, 85]. Проте відповідно до принципу добросовісності Комісія може залишити їх поза увагою лише в об’єктивно виправданих випадках [11, 58].

У випадку делегування Радою ЄС чи Європарламенту своїх виконавчих повноважень Комісії остання зобов’язана консультуватись зі спеціально призначеними комітетами. Відповідно до положень ст. 100 Угоди про ЄЕП та Декларації ЄС, що додається до Заключного акта Угоди про ЄЕП, експерти держав — членів ЄАВТ беруть якнайширшу участь у підготовчих та неофіційних засіданнях таких комітетів. Проте вони не мають права голосу і не беруть участі в офіційних засіданнях комітетів [12, 160].

За підготовчим етапом слідує етап безпосереднього прийняття нормативних актів інститутами ЄС. У цій стадії держави — члени ЄАВТ участі не беруть. Проте за запитом Комісії вони можуть надавати коментарі та приймати резолюції щодо майбутнього нормативного акта ЄС.

Показово, що одночасно з передачею Комісією пропозицій щодо прийняття відповідних нормативних актів Раді ЄС, вони надаються на вивчення державам — членам ЄАВТ. Протягом періоду до прийняття рішення Радою ЄС здійснюється обмін інформацією між Комісією та державами — членами ЄАВТ у рамках Спільного комітету (пункти 2, 3 ст. 99 Угоди про ЄАВТ). Такий механізм покликаний забезпечити максимально одночасне введення в дію відповідного акта як в ЄС, так і в ЄАВТ. Для цього має бути досягнуто згоду між ЄС та державами — членами ЄАВТ про включення відповідного нормативного акта до Додатку до Угоди про ЄЕП відповідно до положень ст. 102 Угоди про ЄЕП. Таке рішення повинно бути одноголосно прийняте Спільним комітетом. При цьому з боку ЄС рішення приймає Комісія, а з боку ЄАВТ всі держави-члени володіють одним голосом, а отже, можуть скористатись вето лише в разі спільної згоди. Такий механізм має на меті запобігти зловживанням правом вето і покликаний забезпечувати однорідність в рамках ЄЕП [13, 74].

Оскільки держави ЄАВТ не передали законодавчі повноваження органам ЄЕП, рішення Спільного комітету мають зобов’язальну силу лише після дотримання сторонами передбачених конституційних процедур (ст. 103 Угоди про ЄЕП).

Як бачимо, найбільше можливостей впливати на зміст нормативних актів ЄС держави — члени ЄАВТ мають на початку законодавчої процедури під час консультацій. Однак Угода передбачає спеціальний механізм досягнення згоди у разі виникнення суперечностей на більш пізніх етапах.

Відповідно до положень п. 3 ст. 102 сторони докладають усіх зусиль для досягнення згоди з питань, що стосуються ЄЕП. З цією метою можуть застосовуватись такі передбачені Угодою заходи, як перехідний період та звільнення від дії певних норм [11, 64].

Крім цього, Угодою передбачене визнання принципу еквівалентності законодавства (п. 4 ст. 102). Як зазначалось вище, за загальним правилом, у випадку прийняття ЄС акта, спрямованого на гармонізацію у сферах, що охоплюються ЄЕП, такий акт повинен бути інкорпорований у правопорядок ЄЕП. Однак держави ЄАВТ можуть продовжувати застосовувати власне негармонізоване законодавство на підставі того, що їхні правові норми еквівалентні тим, що містяться у відповідному акті ЄС.

Угодою передбачається, що в разі неможливості досягнення згоди в рамках Спільного комітету щодо внесення змін до відповідної частини Додатку до Угоди ЄЕП у зв’язку зі зміною законодавства ЄС, така частина Додатку автоматично призупиняє дію (п. 5 ст. 102). Таке призупинення застосовується до всіх держав — учасниць ЄЕП. Однак, оскільки правопорядки ЄС та ЄЕП функціонують окремо, відповідний акт ЄС продовжує діяти в межах правопорядку ЄС для держав-членів останнього. Проте на практиці такі випадки малоймовірні з огляду на широкі можливості пошуку згоди, передбачені Угодою про ЄЕП [11, 64].

Ще одним питанням, що має визначальне значення для успішного функціонування ЄЕП, є питання однакового тлумачення Угоди про ЄЕП. Необхідність однорідного тлумачення нормативних актів неодноразово згадується в Угоді про ЄЕП (преамбула, статті 1, 6, 7, 102, 105-107 і 111), а також у п. 2 ст. 3 Угоди про створення Наглядового органу і Суду ЄАВТ (далі — УНС) [14]. З цією метою Угодою про ЄЕП передбачено запровадження діалогу між судами та спеціальні механізми за рамками такого діалогу.

Основне значення для однорідного тлумачення судами мають положення ст. 6 Угоди про ЄЕП та ст. 3 УНС. З їх положень випливає зобов’язання для суду ЄАВТ враховувати не тільки практику суду ЄС, що існувала до підписання Угоди про ЄЕП, а також по суті й ту практику, що з’явилася після такого підписання. Звичайно пряме закріплення в угоді такого зобов’язання видавалось би проблематичним з огляду на політичні та конституційні реалії держав — членів ЄАВТ [12, 105]. Однак, враховуючи багаточис- ленні посилання на необхідність однорідного тлумачення та визнання ними його важливості, можна говорити про опосередковане прийняття ними такого зобов’язання. Підтвердженням цього слугує Протокол № 48 до Угоди про ЄЕП, згідно з яким Спільний комітет при прийнятті рішень відповідно до статей 105, 111 Угоди про ЄЕП повинен враховувати практику суду ЄС. Таким чином, у разі виникнення розбіжностей щодо тлумачення норм обома судами, Спільний комітет повинен враховувати рішення Суду

ЄС, зокрема й ті, що з’явились після набрання чинності Угодою про ЄЕП.

Така ситуація свідчить про переважне значення практики суду ЄС і може викликати сумніви щодо можливості встановлення між судами ефективних робочих відносин. При цьому також постає питання про можливість врахування Судом ЄС практики Суду ЄАВТ. Хоча подібне зобов’язання в Угоді не зафіксоване, проте існуюча практика свідчить про посилання Суду ЄС та національних судів на рішення Суду ЄАВТ. Приклади цього можна знайти, зокрема, щодо справ Суду ЄАВТ «Sveinbjomsdottir» і «Karlsson», а також «Islandsbanki» і «Fokus Bank»; висновку Суду ЄС у справі GEELHOED; та справі «Ospelt» [15, 35].

Це дає змогу говорити про справжній юридичний діалог між двома судами. Безумовно, встановлення таких відносин, заснованих на принципах рівності, полегшують однорідне тлумачення норм у рамках ЄЕП.

По-друге, Угода про ЄЕП передбачає також спеціальні механізми поза межами діалогу. По-перше, Спільний комітет зобов’язаний здійснювати постійний огляд практики Суду ЄС та Суду ЄАВТ. Статтею 106 Угоди про ЄЕП на Спільний комітет покладається відповідальність за систему обміну інформацією щодо рішень Суду ЄС, суду першої інстанції ЄС, Суду ЄАВТ та судів вищої інстанції держав ЄАВТ.

Крім цього, Угода про ЄЕП дозволяє національним судам у преюдиціальному порядку звертатись за тлумаченням угоди про ЄЕП як до Суду ЄС, так і до Суду ЄАВТ (ст. 107). З огляду на обов’язковість рішень Суду ЄС, можливість для національних судів звертатись до Суду ЄС повинна бути надана відповідною державою — членом ЄАВТ. Натомість рішення суду ЄАВТ навіть теоретично не мають зобов’язальної сили (ст. 34 УНС). Проте в більшості випадків вони враховуються в практиці національних судів [16, 51].

Правом звертатись до Суду ЄС також наділені держави — члени ЄАВТ та Наглядовий орган ЄАВТ (статті 23, 40 Статуту Суду ЄС), як і, в свою чергу, ЄС та Комісія — до Суду ЄАВТ (статті 17, 20, 36 Статуту Суду ЄАВТ).

У випадку, якщо ж все-таки в рамках юридичного діалогу не вдається уникнути різного тлумачення, починає діяти передбачена ст. 111 Угоди про ЄЕП процедура вирішення спорів Спільним комітетом ЄЕП.

Таким чином, здійснений аналіз лише деяких положень Угоди про створення ЄЕП дає підстави дійти висновку, що вона посідає особливе місце серед інших угод про асоціацію з ЄС. Передбачені нею правові механізми забезпечують ефективне функціонування економічного простору між сторонами. Особливу роль відіграють правові механізми, що забезпечують однорідність законодавства в рамках ЄЕП, а саме: поширення на асоційовані країни значного обсягу acquis communautaire ЄС, передбаченого Угодою про ЄЕП та додатками до неї; своєчасна імплементація асоційованими країнами acquis communautaire, прийнятого після підписання Угоди про ЄЕП; правові механізми, що забезпечують ідентичне застосування та тлумачення правових норм, що регулюють ЄЕП, а також численні засоби досягнення згоди між учасниками ЄЕП та ефективний інституційний механізм. Все це дозволило деяким країнам — членам ЄАВТ досягти більш високого рівня імплементації acquis communautaire, ніж у деяких державах — членах ЄС [17]. Таке широкомасштабне застосування норм права Євросоюзу для регулювання відносин у межах ЄЕП не становить труднощів для асоційованих країн, оскільки рівень розвитку їхньої економіки та права ні в чому не поступається відповідним рівням більшості країн — членів Євросоюзу, а інколи й багато в чому переважає їх [1, 236].

Врахування досвіду правового регулювання відносин Євросоюзу з країнами ЄАВТ дозволить Україні сформулювати власні пріоритети при створенні та запровадженні правових механізмів майбутньої асоціації з ЄС.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Муравйов В. І. Правові засади регулювання економічних відносин Європейського Союзу з третіми країнами (теорія і практика). — К., 2002. — 426 с.

2. JOCE. — 1994. — № L 1.

3. O’Keeffe D. The Agreement on the European Economic Area // Legal Issues of Economic Integration. — 1992. — V/19, № 1. — P. 1-27.

4. Татам А. Право Європейського Союзу / пер. з англ. — К., 1998. — 443 с.

5. Березовская И. А. Правовые аспекты нового усиленного соглашения Украины с Евросоюзом // Актуальні проблеми міжнародних відносин : зб. наук. доп. на міжнар. наук. конф. «Україна та проблеми диференціації в політиці сусідства Європейського Союзу» (Київ, 22-23 травня 2008 р.) — К., 2008. — Вип. 77, ч. II. — С. 120-124.

6. Barents, Rene, «The Court of Justice and the EEA Agreement: Between Constitutional Values and Political Realities» in: STUYCK, J. & LOOIJESTIJN-CLEARIE (£d.), The European Economic Area EC-EFTA Institutional Aspects and Financial Services, Deventer / Boston, Kluwer Law and Taxation Publishers, 1994.

7. Projet d’accord entre la Communautd, d’une part, et les pays de l’Association europeenne de libre echange, d’autre part, portant sur la creation de l’EEE, avis du 14 decembre 1991, avis 1/91, Recueil de jurisprudence 1991, pp. 1-6079 ss.

8. Hakon Borde, The European Economic Area, Norway and the European Union, in Muller-Graff and Selvig 1997 and Henrik Bull, Monetary Union and the Capital Market: The Internal Market for Financial Services, Norwand the EEA, in Muller-Graff and Selvig (eds.) on p. 181 with refemce to St.prp.nr. 100 1991-92.

9. Graver Hans Petter. Supranationality and National Legal Autonomy in the EEA-agreement ARENA Working PapersWP 00/23 [Електронний ресурс].

10. Entner-Koch, Andrea, «Liechtenstein im “EWR-Rechtsetzungsprozess”» in: Bruha, Thomas, P&llinger, Zoltan Tibor & QUADERER, Rupert Liechtenstein — 10 Jahre im EWR: Bilanz, Herausforderungen, Perspektiven», Schaan, Verlag der Liechtensteinischen Akademischen Gesellschaft, 2005.

11. Azizi, Josef, «Ausgewahlte rechtliche und institutionelle Fragen des EWR-Abkommens unter besonderer Beriicksichtigung seiner Auswirkungen auf die Lander» in: hummer, Waldemar (ed.), Der Europaische Wirtschaftsraum und Osterreich: Rechtliche und okonomische Auswirkungen des EWR, Vienne / Cologne / Weimar, Bohlan Verlag, 1994.

12. Norberg, Sven, H6kborg, Karin, Johansson, Martin, Eliasson, Dan & Dedichen, Lucien, The European Economic Area — EEA Law —A Commentary on the EEA Agreement, Stockholm, Fritzes, 1993.

13. Gemperle, Reinhold, «Der institutionelle Bereich» in: zeller, Willy (ed.), Der Europaische Wirtschaftsraum (EWR) — Charakteristiken des EG-EFTA-Vertrages, Ztirich, Verlag Neue Ztircher Zeitung, 1992.

14. Accord sur l’instauration d’une autorite de surveillance et d’une Cour de Justice de l’AELE, Oporto, 2 Mai 1992,JO n° L 344 du 31 janvier 1994.

15. Baudenbacher, Carl «Der Beitrag des EFTA-Gerichtshofs zur Schaflung eines dynamischen und homogenen EWR» in: Bruha, Thomas, Pallinger, Zoltan Tibor & Quaderer, Rupert (ed.), Liechtenstein — 10 Jahre im EWR: Bilanz, Herausforderungen, Perspektiven", Schaan, Verlag der Liechtensteinischen Akademischen Gesellschaft, 2005.

16. Graver, Hans Petter, «The EFTA Court and the Court of Justice of the EC : Legal Homogeneity at Stake?» in: Mtiller-Graff, Peter-Christian & Selvig, Erling (ed.), EEA-EU relations, Berlin, Berlin Verlag Amo Spitz GmbH, 1999.

17. Петров P. А. Соглашение о Европейском экономическом пространстве — модель интеграции без формального членства в Европейском Союзе // Електронне наукове видання «Європейські студії і право». — 2010. — № 2 [Електронний ресурс].

Схожі роботи
Філософсько-правова характеристика інституту адвокатури в Україні
У статті надано філософсько-правовий аналіз адвокатури, її інституціональну характеристику у контексті формування та функціонування громадянського суспільства в Україні...
Ідея та здійснення права: від філософії права до філософії правосуддя
У статті окреслюється актуальність філософсько-правового осмислення правосуддя, з´ясовується стан дослідження проблематики правосуддя в юридичній науці, означуються джерельні...
Сучасні філософсько-правові концепції права та правопорядку
У статті розкрито положення основних філософсько-правових теорій, спрямованих на пояснення сенсу й сутності права та правопорядку. Показано спільне й відмінне у різноманітних...
Деякі філософсько-правові засади обмеження свободи митецького вираження
У статті розглядаються деякі філософсько-правові засади обмеження свободи митецького вираження. Аналізується відповідна практика Європейського суду з прав людини та Верховного суду США....