Невідповідність юридичних обов’язків і суб’єктивних прав як перешкода у реалізації рівності та рівноправності

Відсутність стабільності у розвитку, зумовлена об’єктивним характером динаміки державних змін і посиленим напруженням перетворень реформаційного періоду, значно збільшує потенції зовнішніх і внутрішніх ризиків, які можуть призвести до деградації державних інститутів, втрати соціальних і морально-правових орієнтирів, і загалом — до загострення негативних тенденцій і явищ у соціальній, політичній, правовій сферах. Саме в цей час стає не просто актуальним, а життєво необхідним усвідомлення потреби зниження негативного впливу іноді не виважених, стрімких державних перетворень на реалізацію на засадах рівності прав і свобод людини.

Проголошення Конституцією України рівності людини і громадянина становить принципове значення для нашого суспільства як демократичного, соціального і правового. І хоча про реальну рівність у нашому суспільстві сьогодні говорити ще зарано, її закріплення в Основному Законі є вагомим підґрунтям для становлення нашої держави. Адже конституційний принцип рівності є фундаментальним принципом правового статусу особи. Конституції тих країн, які стоять на позиціях демократичної правової державності, закріплюють рівність і рівноправність, тим самим забороняючи дискримінацію. Але сьогодні в нашій державі доволі гостро постала проблема реалізації конституційного принципу рівності особи. Будь-хто неозброєним оком може констатувати існуючу суперечність: з одного боку, законодавче закріплення, яке повинно означати можливість його втілення, а з другого — реальна дійсність, тобто неможливість його реалізації повною мірою. Це говорить про те, що закріплення цього принципу навіть на рівні Основного Закону, на жаль, недостатньо. До того ж у нашій державі можна спостерігати відсутність належного рівня правосвідомості, правової культури, тобто прагнення до побудови суспільства, у якому є можливість поєднання інтересів усіх і кожного, гарантування і забезпечення реалізації основних прав і свобод, встановлення для всіх однакових обов’язків.

Попри значний інтерес науковців до питань рівності та рівноправності, у юридичній літературі існують монографічні дослідження, в яких висвітлюються лише загальні теоретичні дослідження цих категорій. Так, серед науковців, які досліджували ці питання, започаткували вирішення такої проблематики і погляди яких буде згадано нижче, можна зазначити радянських учених-правознавців: Л. Воєводіна, Г. Мальцева, В. Сокуренка; сучасних українських учених: О. Петришина, О. Тищенка, Ю. Тодики; сучасних російських учених: В. Крилова, В. Нерсесянца, М. Баглая, М. Супрунова.

Зазначені чинники зумовлюють необхідність наступного вивчення в межах окремого дослідження проблеми реалізації рівності та рівноправності, невідповідності юридичних обов’язків і суб’єктивних прав, що і стане метою цієї публікації.

Переходячи до викладення основного матеріалу, слід зазначити, що досягнення повної рівності у всіх сферах життя — нездійсненна ідилія, до якої прагнули і прагнуть багато спільнот. Історія розвитку ідеї рівності переконує нас у цьому. Проте, незважаючи на це, сьогодні мають бути зроблені впевнені кроки у подоланні перешкод у реалізації принципу рівності.

Як зазначає Л. Воєводін, принцип рівності є основоположним принципом, який характеризує правовий статус особи. Він є універсальною формою вираження юридичної рівноваги, поєднання інтересів різних людей, окремих соціальних верств і груп населення, а також національностей [1, 67].

В. Крилов також наголошує на тому, що поняття рівності все глибше проникає у суспільну свідомість, і на сьогодні можна без перебільшення стверджувати, що держава визнається демократичною і є такою лише за умови визнання нею принципу рівності у відносинах між людьми і між народами й залучення необхідних зусиль для здійснення його на практиці [2, 13].

Як підкреслюють М. Баглай і Б. Габричідзе, «проголошення прав і свобод людини має сенс лише в тому разі, якщо держава гарантує рівність і рівноправність, тому в усіх конституціях розділи про права і свободи починаються із закріплення гарантій рівності й рівноправності» [3, 165].

Досягнення такої рівності, або хоча б наближення до неї стане можливим лише завдяки гарантуванню всім рівних можливостей для реалізації прав, свобод та обов’язків у всіх сферах життєдіяльності суспільства, тобто рівноправності, а також забезпеченню формальної рівності — рівності всіх перед законом.

Рівноправність вимагає, щоб усі громадяни мали рівні права й обов’язки, а оскільки останні можуть бути зведені до поняття юридичних можливостей вільновольових дій людини і його індивідуального розвитку, то рівноправність означає реальну наявність у всіх громадян однакового обсягу таких можливостей [4, 65].

Варто також закцентувати увагу на тому, що в літературі при визначенні змісту рівноправності, керуючись буквальним розумінням цього терміна, нерідко звертають увагу лише на один її бік — рівність прав, і забувають про інший, не менш важливий аспект — рівність обов’язків. Тоді як демократична рівноправність представляє собою органічну єдність як прав, так і обов’язків. Як підкреслює Л. Воєводін, рівні обов’язки для характеристики рівноправності мають не менше значення, ніж рівні права [1, 69].

Стаття 21 Конституції України проголошує рівність усіх людей у гідності та правах [5]. Відповідно до ст. 24 громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Зазначимо, що конституційні положення, спрямовані на встановлення рівності кожного послідовно розвиваються і в галузевому законодавстві. Як слушно зазначається у літературі, прийняття законів, які деталізують норми Конституції України, має величезне значення, оскільки відбувається перехід загальних конституційних приписів на мову галузевого законодавства [6, 70-75]. Це супроводжується конкретизацією конституційних приписів, деталізацією конституційних гарантій основних прав і свобод людини і громадянина, юридичних осіб засобами поточного законодавства. З допомогою галузевого законодавства виробляються процесуальні форми здійснення норм Конституції України [7, 347].

У контексті зазначеного можна дійти певних висновків. Так, для конституційного принципу рівності особи притаманні такі характеристики: по- перше, гарантування кожному члену суспільства, незважаючи на будь-які ознаки, однакових можливостей для реалізації конституційних прав і свобод; по-друге, покладення на осіб, які знаходяться в однаковому правовому становищі, рівних обов’язків; по-третє, забезпечення рівності всіх перед законом і судом.

Принципу рівності, проголошеному Конституцією України, суперечить будь-яка дискримінація, мабуть тому іноді його ще називають принципом недискримінації. До дискримінації можна віднести дії чи бездіяльність, що, з огляду на певні ознаки, виражають будь-яке розрізнення, виняток або привілеї, та які спрямовані на обмеження або унеможливлюють визнання, користування чи здійснення на рівних підставах прав і свобод людини. Отже, дискримінація прав і свобод людини може здійснюватися за допомогою виключення тієї чи іншої можливості зі змісту права, а також шляхом встановлення спеціального порядку його реалізації. Фактично, феномен дискримінації нерозривний з категоріями рівності та рівноправності.

На думку М. Супрунової, є вагома підстава для введення в науковий лексикон понять «дискримінаційне суб’єктивне право», «дискримінаційний обов’язок», «дискримінаційний статус». Саме в цих поняттях проявляє себе дискримінація.

Дискримінаційне суб’єктивне право визначається нею як міра можливої поведінки, яка встановлює тільки для однієї зі сторін правовідносин переваги у вигляді пільг, міри забезпечення, більш низького рівня відповідальності. Встановлення дискримінаційного суб’єктивного права може відбуватися в результаті обмеження прав і свобод громадянина шляхом виключення тієї або іншої можливості з права (свободи), а також шляхом установлення спеціального порядку його реалізації. Дискримінаційний юридичний обов’язок означає таку форму необхідної поведінки, яка об’єктивно є нездійсненною для зобов’язаного суб’єкта; не підкріплена певною мірою забезпечення; вступає у суперечність, порушує суб’єктивне право громадянина [8, 28]. Тобто виконання особою певних юридичних обов’язків мають бути передбачені реальні можливості та умови. Іншими словами, кожен обов’язок повинен бути підкріплений відповідним забезпеченням. Якщо ж належне забезпечення відсутнє, юридичні обов’язки залишаються невиконаними, хоча їхні носії і характеризуються сумлінністю.

І останнє, дискримінаційний статус формується шляхом виключення суб’єкта із учасників конкретного виду правовідносин. Одна з проблем дискримінації виявляється, як тільки ми сфокусуємо свою увагу на статусі посадових осіб. Нерідко доводиться спостерігати як та чи інша особа, одержуючи привілеї, разом із тим не здобуває разом з ними додаткових обов’язків. Більше того, навіть той обсяг обов’язків, що покладається на пересічного громадянина, для посадових осіб повною мірою не діє [8, 29].

Отже, перед нами постає складна і важлива дискримінаційна проблема невідповідності суб’єктивних прав і юридичних обов’язків. У юридичній науці, на жаль, дотепер не поставлено і теоретично не досліджено питання про відповідність юридичних обов’язків і суб’єктивних прав. До речі, ця проблема має доволі глибоке коріння. Так, ще Г. Гегель зауважив з приводу прав і обов’язків, що «будучи в собі, тобто формально тотожними, вони разом з тим за своїм змістом різні» [9, 272]. К. Маркс навпаки писав, що «обов’язки індивідів по відношенню до держави і ті права, які держава надає їм, тотожні [10, 223].

У будь-якому випадку, конкретний варіант необхідної поведінки, що пропонується відповідною правовою нормою, також повинен мати реальні можливості її реалізації. Крім того, загальновизнано, що суб’єктивне право, існуюче в рамках правовідносин, містить як можливість власних позитивних дій носія права, так і можливість вимоги певної поведінки від носія правового обов’язку. Але й носій обов’язку повинен мати можливість виконати необхідне від нього. У випадку ж відсутності у суб’єкта необхідної можливості, він ігноруватиме покладений на нього обов’язок, і намагатиметься ухилятися від його виконання. А така ситуація, у свою чергу, вимагатиме застосування певних додаткових заходів примусу або стимулювання. Отже, основою для визначення того, наскільки юридичний обов’язок й суб’єктивне право відповідають, кореспондують один одному, може бути саме характеристика можливостей їх реалізації. А визначення рівня чи стану їх відповідності надає можливості для фіксації наявності або відсутності дискримінації.

Для більш наочного розгляду питання наведених кореспондуючих категорій можна розглянути приклад, який в умовах сьогодення є непоодиноким.

Так, відповідно до ст. 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни» від 18 листопада 2004 р. № 2195-IV, який набрав чинності 1 січня 2006 р., дітям війни було надано право на отримання державної щомісячної соціальної допомоги у розмірі 30 % мінімальної пенсії за віком [11]. Також відповідно до ч. 2 ст. 3 Закону України «Про соціальний захист дітей війни» державні соціальні гарантії дітям війни, встановлені цим Законом, не можуть бути обмежені або скасовані іншими нормативно-правовими актами. Крім того, усім відома ч. 3 ст. 22 Конституції України гарантує, що при прийнятті нових законів, або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод [5]. Проте в цій ситуації постала проблема невідповідності, зокрема дітям війни державою було надане право на одержання щомісячної соціальної допомоги у розмірі 30 % мінімальної пенсії за віком, але у держави, на жаль, відсутні реальні фінансові можливості для її виплати. Хоча для держави не проблема вирішити і це питання (мається на увазі на користь Державного бюджету), зокрема, законодавчий орган нашої держави ст. 77 та ст. 110 Закону України «Про Державний бюджет України на 2006 рік» від 20 грудня 2005 р. № 3235-IV та п. 12 ст. 71 Закону України «Про Державний бюджет України на 2007 рік» від 19 грудня 2006 р. № 489-V призупинили дію ст. 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни» [12; 13; 11]. Ось так легко держава вирішує питання невідповідності. І хоча зазначені норми були визнані Конституційним Судом України неконституційними (Рішення КСУ від 9 липня 2007 р. № 6-рп/2007), державна влада і тут не розгубилася, прийнявши Закон України «Про Державний бюджет України на 2008 рік» № 107-VI, яким змінила формулювання ст. 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни», і, зокрема, замінивши норму щодо допомоги у розмірі 30 % мінімальної пенсії на допомогу у розмірі 10 % прожиткового мінімуму для непрацездатних громадян [14; 15; 11]. А це вже зовсім інші кошти, які і допомогою складно назвати. Але головне, що держава вирішила проблему невідповідності, незважаючи на те, що це відбулося шляхом прийняття окремих неконституційних положень нормативно-правових актів, які зовсім трішки порушили конституційну норму ст. 22. Ця норма забороняє звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод та ч. 2 ст. 3акону України «Про соціальний захист дітей війни», яка визначає, що державні соціальні гарантії дітям війни, встановлені цим Законом, не можуть бути обмежені або скасовані іншими нормативно-правовими актами. У контексті цього прикладу можна лише поспівчувати громадянам, на яких покладено обов’язок сплачувати податки, однак, наприклад, через заборгованість роботодавців з виплати заробітної плати, зокрема і державних підприємств і організацій, можливості виконувати цей обов’язок у них реально відсутні. Як це не прикро, але, на жаль, до цього часу громадяни так і не навчилися так легко і вправно, як державні органи, знімати з себе обов’язки або хоча б зменшувати їх до реально здійсненних.

Стосовно наведених прикладів, які є лише вершиною айсбергу, можна сказати, що держава сама «загнала себе в кут», пішовши на широку, іноді непродуману соціалізацію, надавши численні привілеї або пільги населенню. З другого боку, виконати ці зобов’язання перед так званими пільговиками вона неспроможна. Наприклад, відсутні можливості забезпечити всіх потребуючих житлом, виплатити всім малозабезпеченим допомогу, надати відповідні виплати вагітним та матерям, пенсіонерам. Причини відсутності таких можливостей або наявності проблеми неправильної моделі управління або свавільного зловживання — це вже питання окремого дослідження. Зрозуміло інше: держава проголосила себе соціальною.

Таким чином, проведене дослідження дає змогу дійти певних висновків.

Так, дискримінація може відбуватися як у формі бездіяльності, так і шляхом активних дій у правотворчості й правозастосуванні, методами виключень, обмежень або переваг. Визначення об’єкта деформації є важливим питанням дискримінації. Як правило, обирається найбільш доступний, з погляду деформації, аспект рівноправності або рівності. Далі відбувається приниження суб’єктивних прав на тлі акцентування уваги на реалізації обов’язків — це одна з найпоширеніших дискримінаційних методик.

Тому, щоразу визначаючи «право — можливість» однієї сторони вимагати, необхідно встановлювати «обов’язок — можливість» іншої сторони виконати. Тобто ступінь реалізації можливостей носія права вимагати завжди повинен залежати від наявності й ступеня можливості реалізації вимоги з боку зобов’язаної сторони. А відсутність відповідності між можливістю вимагати й можливістю виконувати необхідне є фактично основою для формування дискримінації. Оскільки перекоси в бік суб’єктивного права не підкріплені можливостями зобов’язаної сторони виконати юридичний обов’язок, можуть, як наслідок, призвести в тому числі і до складних соціальних проблем. Тому що не менш важливо закріпити гарантії можливості виконати обов’язок. Це має бути одним із ключових функціональних обов’язків держави.

Право, у свою чергу, покликане встановити баланс у структурі правовідносин і запропонувати не тільки формальне закріплення рівноправності й рівності, а й передбачити їх здійсненність. Оскільки ненадання суб’єктам реальної можливості реалізації рівноправності й рівності або їхня деформація становлять сутність дискримінації, яка не просто пов’язана з відзначеними феноменами, а безпосередньо впливає на ці два фундаментальних правових явища та перешкоджає їх реалізації.

Перспективою подальших наукових досліджень у напрямі обговорюваної проблеми може бути вивчення можливостей впровадження запропонованої моделі відповідності у нормативну практику нашої держави.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Воеводин Л. Д. Юридический статус личности в России : учеб. пособие. — М., 1997. — С. 67, 69.
  2. Крылов В. С. Проблемы равноправия и равенства в российском конституционном праве // Журнал российского права. — 2002. — № 11. — С. 13.
  3. Баглай М. В., Габричидзе Б. Н. Конституционное право Российской Федерации. — М., 1996. — С. 165.
  4. Мальцев Г. В. Иллюзии равноправия : (правовое неравенство в мире капитала). — М., 1982. — С. 65.
  5. Конституція України. Офіційний веб-сайт Верховної Ради України [Електронний ресурс]. — Режим доступу : eii3://zskvT1.i2d2.4Ud.-2/L4i-eiT/l2Wf/msiT.L4ilTia4=254%EA%2N96-%E2%N0
  6. Тищенко О. В. Ґендерне питання в трудових відносинах : реалії сьогодення // Бюлетень Міністерства юстиції України. — 2006. — № 5. — С. 70—75.
  7. Тодыка Ю. Н. Конституция Украины — Основной Закон государства и общества : учеб. пособие. — Х., 2001. — С. 347.
  8. Супрунова М. С. Дискриминация как объект общеправового анализа : дис. ... канд. юрид. наук : спец. 12.00.01. — Нижний Новгород, 2007. — С. 28—29.
  9. Гегель Г. В. Ф. Сочинения. — М.-Л., 1984. — Т. 7. — С. 272.
  10. Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. — М., 1955. — Т. 1. — С. 223.
  11. Закон України «Про соціальний захист дітей війни» від 18 листопада 2004 р. № 2195-PV // Офіційний веб-сайт Верховної Ради України [Електронний ресурс].
  12. Закон України «Про Державний бюджет України на 2006 рік» від 20 грудня 2005 р. № 3235-PV // Офіційний веб-сайт Верховної Ради України [Електронний ресурс].
  13. Закон України «Про Державний бюджет України на 2007 рік» від 19 грудня 2006 р. № 489-V // Офіційний веб-сайт Верховної Ради України [Електронний ресурс]. —


Рішення Конституційного Суду України від 9 липня 2007 р. № 6-рп/2007

Схожі роботи
Ідея прав людини у творчості Б. Кістяківського
Визначаються філософські основи та методологічні підходи Б. Кістяківського до дослідження політико-правових явищ. Розглядаються його погляди стосовно прав людини у правовій державі....
Історико-правовий аналіз розвитку та формування галузі цивільної авіації України
Досліджено процес розвитку та формування галузі цивільної авіації в Україні. Встановлено, що цей процес поділяється на два основні періоди (перший та другий етапи). Визначено характерні риси...
Кримінологічна характеристика корисливих злочинів, вчинених щодо осіб похилого віку
У статті надається кримінологічна характеристика корисливих злочинів, вчинених щодо осіб похилого віку...
Організована злочинність у сфері економіки України: проблеми припинення та шляхи їх вирішення
У статті обговорюються проблеми, пов´язані з поняттям «організована злочинність», розглядається кримінальне законодавство у боротьбі з організованою злочинністю, аналізуються...