Специфіка юридичної помилки при вчиненні злочинів зі змішаною протиправністю

Бланкетність як специфічний прийом законодавчої техніки дає змогу не загромаджувати текст КК України положеннями регулятивного законодавства, ґрунтується на системному характері права і взаємозв’язку його галузей і норм, відповідає вимогам стабільності, гнучкості та компактності КК України, слугує уніфікації законодавства за умов ускладнення й диференціації охоронюваних кримінальним законом правовідносин, сприяє зменшенню кількості оціночних ознак у КК України.

Вчиняючи злочин, передбачений кримінально-правовою нормою з бланкетною диспозицією (злочин зі змішаною протиправністю), суб’єкт порушує вимоги як кримінального закону, так й іншогалузевого джерела права, до якого відсилає зазначена диспозиція. Отже, при кваліфікації злочинів зі змішаною протиправністю мають встановлюватись ознаки, які містяться не тільки у кримінальному законі, а й в інших нормативно-правових актах, нормативно-правових договорах і правових звичаях, покликаних конкретизувати вимоги кримінального закону. За ступенем обов’язковості встановлення ці ознаки є однаковими.

Незважаючи на вказані вище і добре відомі фахівцям переваги, бланкет- ний спосіб викладення диспозицій у статтях Особливої частини КК України має й свої вади, пов’язані передусім із кричущою нестабільністю вітчизняного регулятивного законодавства, що породжує серйозні проблеми як теоретичного (концептуального), так і практичного характеру. Однією з таких проблем, яка у сучасній кримінально-правовій доктрині належить до гостро дискусійних, є проблема специфічного змісту умислу у злочинах зі змішаною протиправністю, а також релевантності юридичної помилки при вчиненні цих злочинів. Різними дослідниками висловлюються діаметрально протилежні судження стосовно названої проблеми — від несприйняття як такої, що нібито суперечить конституційній презумпції знання закону, постановки питання про можливість помилки особи в оцінці правомірності вчиненого нею діяння до висунення конкретних пропозицій, спрямованих на те, щоб у законодавчому порядку врахувати специфіку психічного ставлення особи до вчиненого у складах злочинів, передбачених кримінально-правовими нормами з бланкетними диспозиціями, і до переконаності у тому, що неврегульованість цих питань у чинному законодавстві породжує небезпеку засудження без вини. Спробуємо з’ясувати, яка із вказаних наукових позицій є більш переконливою і такою, що відповідає потребам правозастосування і відповідному зарубіжному досвіду, та чи повинен КК України містити розраховану на злочини зі змішаною протиправністю норму про такий різновид error juris, як помилка суб’єкта щодо злочинності або незлочинності вчиненого ним діяння.

Передусім треба зауважити, що заперечувати проти включення до вітчизняного КК норми про розглядуваний різновид юридичної помилки, посилаючись на закріплене у ч. 2 ст. 68 Конституції України положення «незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності», — означає ігнорувати ту обставину, що вказана презумпція належить до спростовних (оспорюваних). Тобто це усталене, апробоване на практиці і закріплене у законі правило, яке правильно відображає більшість ситуацій, на які воно розраховане, але яке водночас надає можливість в інших ситуаціях спростувати таке правило, врахувати не- охоплювану презумпцією специфіку конкретного випадку.

Ще М. Таганцев зауважував про можливість спростувати у судовому порядку припущення знання заборон, за винятком заборон на вчинення тяжких злочинів на кшталт вбивства, зґвалтування, крадіжки, уявлення про заборонність яких кожна людина отримує ще з юнацької пори [1]. З такою диференціацією кримінально караних діянь перегукуються слова Г. Єсакова про те, що сфера презумпції знання кримінального закону як формально- юридичного обґрунтування максими ignorantia juris має обмежуватись злочинами, які апріорно заслуговують на моральний осуд [2]. Варто сказати і про те, що включення до КК Франції норми про юридичну помилку (а точніше норми про помилку щодо правомірності вчиненої дії) як обставину, яка виключає кримінальну відповідальність (ст. 1223), пояснюється криміналізацією таких діянь, злочинний характер яких не є очевидним: різноманітних правопорушень в економічній, податковій, митній, фармацевтичній та інших сферах [3].

Необхідно враховувати і те, що конституційна презумпція знання закону, належним чином оприлюдненого, не є самодостатньою і при вирішенні питань, пов’язаних із кримінальною відповідальністю за порушення приписів регулятивного законодавства, має братися до уваги у взаємозв’язку з іншими вихідними засадами, закріпленими в Основному Законі країни. З цього приводу П. Маланчук слушно зазначає, що згідно зі ст. 62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватись на припущеннях, а презумпція знання закону якраз і є припущенням того, що людина знає закон. Буквальне ж дотримання положення «незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності» призводить до того, що фактично стосовно багатьох господарських злочинів діє не конституційний принцип презумпції невинуватості, а навпаки, — неоспорювана презумпція винуватості. «Такий стан справ є неприпустимим з точки зору забезпечення прав особи, що притягується до кримінальної відповідальності» [4].

Так, якщо за сьогоднішнього стану податкового законодавства України — стану позамежної складності — презумпцію обізнаності платника з його приписами бездумно і некритично перевести у кримінально-правову площину, то будь-яке порушення податкового законодавства, яке має своїм наслідком фактичне ненадходження до бюджетів коштів у відповідних розмірах, автоматично розглядатиметься як підстава для застосування ст. 212 КК України, що передбачає відповідальність за умисне ухилення від сплати податків і зборів — типовий злочин зі змішаною протиправністю. Утім, конституційний принцип презумпції невинуватості зобов’язує правозастосовний орган спростувати посилання платника податків (його службової особи) на те, що він не знав про ту чи іншу вимогу нормативноправового акта або (і це наразі є вельми актуальним саме для кримінально- правової оцінки злочинних порушень податкового законодавства) зрозумів цю вимогу неналежним чином.

В аналізованому контексті цікавим і певною мірою повчальним є досвід США. Судова практика цієї країни виробила так зване «податкове» виключення з максими ignorantia juris, яке дає змогу уникати кримінальної відповідальності за вчинення федерального податкового злочину у випадку відвертого незнання про існування або нерозуміння положень податкового законодавства та яке вимагає від обвинувачення доказувати, що податковий правопорушник знав про кримінальну караність своїх дій. Вважається, якщо послідовно втілювати у сфері кримінально-правової протидії податковим злочинам загальну презумпцію правової обізнаності особи, то за вчинення податкового злочину міг би бути засуджений, наприклад, укладач податкової декларації, який неправильно витлумачив положення великого за обсягом і навантаженого юридичною лексикою Кодексу внутрішніх доходів. Так само необізнаний платник податків міг би бути несправедливо засуджений за порушення відверто колізійної норми, стосовно правильного тлумачення і застосування якої немає однакового підходу навіть серед експертів із питань податкового права.

В окремих штатах США проблема значущості юридичної помилки вирішена безпосередньо на законодавчому рівні. Обставиною, що виключає кримінальну відповідальність, визнається розумна впевненість особи у правомірності своєї поведінки — за умови, що особа, зокрема, покладалась на офіційну думку або тлумачення закону (КК штату Техас) або виявила старанність у використанні доступних засобів для з’ясування злочинності своєї поведінки (КК штату Нью-Джерсі) [5]. Цікаво, що у подібному ключі розмірковує один із провідних на теренах СНД фахівців із проблематики суб’єктивної сторони злочину О. Рарог. На його думку, роз’яснення компетентного працівника правоохоронного органу про правомірність поведінки особи дає змогу вести мову про те, що помилка особи стосовно протиправності свого діяння може бути вибачена і слугувати підставою для непритягнення особи до кримінальної відповідальності [6]. Ця позиція імпонує В. Бурдіну, який пише, що неправильне розуміння правового значення вчинюваного особою діяння та його наслідків може бути спричинене неправильним роз’ясненням компетентною особою змісту нормативно-правового акта [7].

Так, платник податків, який отримав від компетентного органу податкове роз’яснення, цілком природно може розраховувати на те, що це роз’яснення є кваліфікованим і ґрунтується на вимогах чинного законодавства. Якщо особа, визначаючи суму податкового зобов’язання, бере до уваги офіційне розуміння окремих положень податкового законодавства, зафіксоване у податковому роз’ясненні, наданому на її запит контролюючим органом, немає підстав стверджувати, що вимоги податкового законодавства порушені цією особою умисно, отже, що нею вчинено злочин, передбачений ст. 212 КК України. Те, наскільки податкове роз’яснення, в установленому порядку отримане платником податків, узгоджується з податковими роз’ясненнями, що мають пріоритет, як і з вимогами власне податкового законодавства, вочевидь, не впливає на кримінально-правову оцінку вчиненого, яка у розглядуваній ситуації має даватись з урахуванням відсутності ознак суб’єктивної сторони складу злочину ухилення від сплати податків і зборів. Результатом надання і сприйняття податкового роз’яснення є підстави визнавати впевненість платника податків у правомірності своєї поведінки, що означає неправильне уявлення особи про юридичні властивості вчиненого нею діяння та однозначно виключає умисел як обов’язкову у цьому разі суб’єктивну ознаку.

Проблема кримінально-правового значення податкових роз’яснень загострюється у зв’язку з їх нестабільністю і суперечливістю. Фахівці зазначають, що податкове законодавство у більшості складних випадків можна розуміти по-різному, інколи діаметрально протилежно. Як наслідок, в Україні нерідко змінюється позиція контролюючих органів, відображена у податкових роз’ясненнях, а платник податків вимушений реагувати на такі несподівані «прозріння» фіскалів. Сьогоднішнє податкове законодавство є аморфним рухливим «болотом», фактичне застосування якого залежить не стільки від втіленої у тексті закону волі законодавця, скільки від відомчої правотворчості податкових органів [8]. Як самокритично визнають самі податківці, листи-роз’яснення, узагальнюючі роз’яснення, накази, інструкції та інші документи ДПА України, за загальним правилом, містять положення, які або відсутні у текстах законів, або перекручують їхній зміст.

У будь-якому разі фактично мова йде про ситуації, коли презумпція знання (розуміння) платником приписів податкового законодавства «не спрацьовує» (спростовується), що чинить вплив на оцінку психічного ставлення особи до податкового правопорушення та його наслідків, отже, на кримінальну відповідальність за таке правопорушення. Як і П. Андрушко, вважаємо, що незнання законодавства чи неправильне його застосування за певних умов може розглядатись як прояв необережної форми вини у діях (бездіяльності) платника податків чи його службової особи.

О. Костенко також переконаний у тому, що неправильне тлумачення закону у випадку порушення останнього виключає вину у формі умислу, але не виключає необережності, і пропонує безпосередньо у КК України регламентувати особливості встановлення вини при незнанні закону та при його неправильному застосуванні. Як приклад «правозастосовної необережності» наводиться ситуація із порушенням вимог антилегалізаційного законодавства з боку відповідального за здійснення фінансового моніторингу співробітника банку, який неправильно витлумачив положення відповідно- го законодавства та якого безпідставно притягували до відповідальності за вчинення умисного злочину, передбаченого однією з частин ст. 2091 КК України [11].

Твердження опонентів наведеної позиції, що формулювання норми про юридичну помилку, розрахованої на злочинні діяння зі змішаною протиправністю, ігноруватиме закріплену у ст. 24 КК України інтелектуальну ознаку умислу, при бажанні може бути розцінене як вияв такого собі надмірного юридичного позитивізму, який ґрунтується на тому, що всі положення чинного КК України є ідеальними, правильними, розумними, а тому змінювати їх у жодному разі не потрібно.

Переконані, що у випадку вчинення злочину, передбаченого нормою КК із бланкетною диспозицією, усвідомлення особою суспільної небезпеки діяння як характеристика умислу є похідним від розуміння суб’єктом протиправності своєї поведінки, визначеної регулятивним законодавством. Як дуже точно висловлюється з цього приводу І. Шишко, усвідомлення саме кримінальної протиправності при бланкетності норм КК практично мало що дає [12]. Нагадує це твердження теза І. Клепицького про те, що стосовно злочинів, передбачених бланкетними нормами КК, усвідомлення об’єктивних ознак складу злочину і фактичних обставин діяння у жодному разі не гарантує автоматичного усвідомлення особою суспільної небезпеки діяння. Науковець визнає існування випадків, коли у зв’язку зі складністю податкового законодавства усвідомлення формальної (податкової) протиправності набуває істотного значення для кваліфікації вчиненого [13]. Так, не повинен нести кримінальну відповідальність за умисне ухилення від сплати податків головний бухгалтер, який під час складання податкової звітності був впевнений у своїй правоті, хоч надалі господарські суди підтвердили незаконність поведінки платника податків і правомірність нарахування податковим органом фінансових санкцій за допущене податкове правопорушення. Висновок про те, що інтелектуальним елементом умислу податкового злочинця має охоплюватись усвідомлення конкретної податкової протиправ- ності, зробила і Л. Брич, на думку якої, виною суб’єкта охоплюється розуміння своїх дій як протиправних також і з погляду податкового права [14].

Справді, без розуміння належним суб’єктом тієї обставини, що його діяння суперечить податковому законодавству, немає достатніх підстав вести мову про те, що цей суб’єкт усвідомлював і суспільну небезпеку свого діяння. Отже, усвідомлення особою протиправності власної поведінки є способом усвідомлення її суспільної небезпеки. З погляду застосування ст. 212 КК України у винної особи має бути усвідомлена можливість зіставити свої вчинки із вимогами закону — як кримінального, так і податкового.

Обґрунтованість цієї позиції підтверджується співзвучними їй міркуваннями науковців. Так, В. Лунєєв, оцінюючи помилку у кримінально- правовій забороні, пише, що для усвідомлення суспільної небезпеки злочинів, передбачених статтями КК із бланкетними диспозиціями, від особи вимагаються спеціальні знання або засвоєння змісту додаткових нормативних актів. Безумовна реалізація у цьому випадку традиційної презумпції — незнання закону не є виправданням — буде, з погляду вченого, класичним випадком об’єктивного інкримінування [15]. Розвиваючи викладену тезу, М. Фаткулліна стверджує, що у тому разі, коли суб’єкт не ознайомився і не мав можливості ознайомитись із новими правилами, які змінюють зміст кримінально-правової заборони із бланкетною диспозицією, він не може притягуватись до кримінальної відповідальності, оскільки в його діях немає не лише умисної, а й необережної вини [16].

К. Задоя обґрунтовано розрізняє «традиційні» злочини (вбивства, крадіжки, заподіяння тілесних ушкоджень тощо) і злочини, які є порушеннями встановлених або схвалених державою спеціальних правил тим, хто має їх дотримуватись (зокрема, злочини у сфері службової діяльності). Використання формули «усвідомлення особою протиправності свого діяння» стосовно злочинів другого виду видається допустимим на тій підставі, що у таких випадках усвідомлення суб’єктом соціально негативного характеру своїх дій відбувається передусім у зв’язку з відповідними спеціальними правилами [17].

Про усвідомлення бланкетних заборон як шлях до розуміння протиправності злочинів зі спеціальним суб’єктом пише і О. Бойко, який вважає, що вимушена презумпція правової обізнаності правопорушників державу не прикрашає. Із належності вказаної презумпції до таких, що можуть бути спростовані, випливає, що справедливий закон має передбачати різні режими переслідування тих, хто знає, і тих, хто не знає кримінально-правової основи своєї поведінки. При цьому для настання кримінальної відповідальності потрібно, щоб злочинець знав зміст заборони, вказаної у бланкетному джерелі, і зовсім не обов’язково, що він знав про заборону у КК [18].

А. Наумов вважає, що шляхом конструювання в Особливій частині КК України спеціальних складів злочинів, які становлять порушення різноманітних правил, законодавець пов’язує усвідомлення суспільної небезпеки вчинюваного діяння з усвідомленням його протиправності. Якщо відповідний суб’єкт не знає правил, інструкцій чи інших документів, до яких відсилає бланкетна диспозиція кримінально- правової норми, інтелектуальний момент умислу виключається, а тому особа, вважає дослідник, кримінальній відповідальності не підлягає [19]. Мабуть, варто зробити застереження: не підлягає кримінальній відповідальності за вчинення саме умисного злочину.

М. Панов і Н. Квасневська зазначають, що при встановленні змісту вини треба довести, що, порушуючи вимоги нормативно-правих актів, які входять до змісту бланкетної диспозиції, особа хоча б у загальних рисах усвідомлювала (могла усвідомлювати), що вона вчиняє протиправні дії. Якщо особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати це, кримінальна відповідальність має виключатись за відсутністю вини [20]. Звертає на себе увагу та обставина, що названі науковці не розглянули питання про те, як обстоювана ними позиція співвідноситься з конституційною презумпцією знання особою закону і легальною дефініцією умисної форми вини, інтелектуальною ознакою якої усвідомлення протиправності діяння на сьогодні не охоплюється.

На думку Н. Лопашенко, настав час у формулі вини передбачити для складів злочинів, в основу яких покладено порушення приписів інших галузей права, поряд з усвідомленням небезпеки свого діяння також усвідомлення його протиправності. Ігнорування проблеми усвідомлення протиправності щодо злочинів, передбачених нормами КК із бланкетними диспозиціями, на практиці призводить до об’єктивного інкримінування. Авторка цілком справедливо вказує на неправомірність і неетичність презумпції безумовного знання нормативних актів особами, включаючи тих, хто працює у регульованих цими актами сферах, якщо у таких численних і суперечливих нормативних актах нерідко не можуть розібратись кращі юристи країни, а то й Конституційний Суд держави [21]. Думка не нова: ще у 1926 р. Е. Немировський писав, що значна частина правових норм, які регулюють відносини у складному соціальному організмі, ставить у скрутне становище навіть юристів, у зв’язку з чим неусвідомлення правової заборонності діяння має визнаватись обставиною, що виключає умисел [22].

Норми про розглядуваний у цій статті різновид юридичної помилки відомі зарубіжному кримінальному законодавству (це, наприклад, § 9 КК Австрії, ст. 14 КК Іспанії, ст. 16 КК Республіки Корея, § 30 КК Польщі, § 20 КК Швейцарії, ст. 9 глави 24 КК Швеції, ст. 1223 КК Франції, § 17 КК ФРН, ст. 38 КК Японії). Висновок про доцільність мати у КК України і КК РФ аналогічні положення, покликані сприяти більш повній реалізації принципу вини, роблять чимало українських і російських науковців (Л. Арчибасова, Б. Волженкін, Ю. Вапсва, Р. Вереша, М. Грінберг, М. Іванов, М. Кропачев, Л. Кругліков, В. Кулигін,

В. Лунєєв, С. Скляров, М. Фаткулліна, М. Хавронюк, І. Шишко, В. Якушин та ін.), які цілком логічно, на нашу думку, пропонують диференціювати кримінально-правові наслідки вчиненого діяння залежно від того, наскільки сумлінно (вибачально) помилялась особа у питанні про заборонність (протиправність) конкретного діяння. Нагадаємо і те, що у проекті КК, підготовленому за завданням Комісії Верховної Ради України 12-го скликання з питань правопорядку та боротьби зі злочинністю колективом авторів на чолі з В. Смітієнком і внесеному на розгляд Верховної Ради України народним депутатом О. Матковським, серед обставин, які виключають караність протиправної дії або бездіяльності, фігурувала і помилка в оцінці правомірності вчиненого — сумлінна хибна думка особи щодо протиправності і караності вчиненого нею діяння (ст. 43 законопроекту).

Законодавче описання аналізованого різновиду юридичної помилки має враховувати специфіку злочинів, передбачених кримінально-правовими нормами із бланкетними диспозиціями, і у зв’язку з цим навряд чи може обмежуватись згадуванням про усвідомлення (неусвідомлення) тільки кримінальної протиправності. Хоч вона і включає в себе протиправність, що випливає з іншогалузевого джерела права, яке конкретизує вимогу кримінального закону, вважаємо за потрібне акцентувати увагу правозастосувача на помилці особи саме у «регулятивному наповненні» відповідної кримінально-правової заборони.

Отже, КК України доцільно доповнити нормою приблизно такого змісту: «Якщо особа сумлінно помилялась щодо протиправності вчиненого нею діяння, ознаки якого як злочину визначені цим Кодексом і нормативним актом чи договором або правовим звичаєм, який не є законом про кримінальну відповідальність, вона через відсутність вини кримінальній відповідальності не підлягає. У разі, коли з урахуванням обставин справи особа могла уникнути такої помилки, її діяння вважається вчиненим через необережність».

Перевага пропонованого компромісного варіанту вирішення розглядуваної проблеми (порівняно з уточненням легального опису умислу, в основу якого можна було б покласти диз’юнкцію — усвідомлення особою суспільної небезпеки свого діяння чи його протиправності) вбачається у тому, що наголос зроблено не на незнанні закону (а тому скасовувати відповідну конституційну презумпцію, з огляду на її прагматизм, у жодному разі не потрібно), а на помилці — неправильному сприйнятті змісту нормативно-правового акта чи іншого відмінного від КК джерела.

Г. Яремко висловлюється за звільнення від кримінальної відповідальності загальних суб’єктів злочину у зв’язку з відсутністю вини — незнанням ними приписів іншогалузевих джерел права, які не мають сили закону і до яких відсилають бланкетні диспозиції у статтях Особливої частини КК України [23]. Фактично дослідниці імпонує положення (зокрема, послідовно обстоюване Н. Гуторовою щодо злочинів проти державних фінансів) про запровадження презумпції знання спеціальними суб’єктами нормативно-правових актів (у тому числі підзаконних), які регламентують ту чи іншу сферу професійної (службової) діяльності, — презумпції, яка, вочевидь, унеможливлює помилку спеціального суб’єкта щодо злочинності своєї поведінки.

Однак зумовлена введенням особи в оману відсутність вини, виключаючи наявність злочину як такого (згідно з ч. 1 ст. 11 КК України злочин — діяння винне), робить недоречними будь-які розмови про звільнення такої особи від кримінальної відповідальності. Чинний КК України, регламентуючи інститут звільнення від кримінальної відповідальності, ґрунтується на встановленні факту вчинення особою злочину, а тому передбачені законом підстави звільнення від кримінальної відповідальності визнаються нереабілітуючими. Крім цього, зарубіжний досвід законодавчого регулювання юридичної помилки, частково висвітлений вище, не є аргументом на користь пропонованого Г. Яремко варіанту вирішення досліджуваної кримінально-правової проблеми. Це пояснюється тим, що відповідні положення кримінальних законів інших країн наголошують на тому, наскільки сумлінно (вибачально) помилялась особа у питанні про протиправність вчиненого нею діяння, а не на тому, яку юридичну силу мали нормативно- правові акти, щодо змісту яких особа виявилась введеною в оману, і чи поширювали ці акти свою дію на всіх або лише на певні категорії осіб.

Врешті-решт Г. Яремко приєдналась до пропозиції автора цих рядків доповнити КК України відповідною нормою. Однак у наведеному нами формулюванні не надається значення тому, який суб’єкт (загальний чи спеціальний) неправильно сприйняв певний нормативно-правовий акт, і яку юридичну силу має останній, а акцентується увага на тому, чи сумлінно (з урахуванням обставин справи) помилялась особа щодо протиправності вчиненого нею діяння, передбаченого як злочин нормою КК із бланкетною диспозицією.

Розуміємо, що висунуте вище формулювання норми про конкретний різновид юридичної помилки містить оціночний елемент, а це при застосуванні запропонованої норми (у випадку включення її до КК України) означатиме дискреційну (здійснювану за своїм розсудом) діяльність правозастосовних органів. Щоправда, навряд чи на законодавчому рівні тут можлива якась конкретизація — розкриття змісту сумлінності помилки і закріплення вичерпного переліку умов, за яких особа могла уникнути помилки щодо протиправності вчиненого. Якщо звернутись до законодавчих визначень умислу і необережності (статті 24, 25 КК України), то є цілком очевидним, що застосування пов’язаних із суб’єктивною стороною норм КК України неминуче пов’язане із дискреційною діяльністю правозастосовних органів, яка, звичайно, може включати в себе не просто суб’єктивізм, а корупційну складову.

Проте маємо сподівання, що просте посилання на незнання нормативно- правових актів, до яких відсилають бланкетні диспозиції норм КК, не даватиме змоги особам на підставі пропонованої норми про юридичну помилку уникати кримінальної відповідальності за вчинене. Адже останню буде виключати тільки сумлінна помилка, а саме тлумачення поняття «сумлінний» (добросовісний, старанний, той, хто ретельно виконує певну роботу) передбачає наявність конкретних поважних обставин, які ввели правопорушника в оману. Такою обставиною може бути, наприклад, встановлене у тій чи іншій ситуації порушення порядку оприлюднення нормативно-правових актів. Щодо кримінально-правової протидії порушенням податкового законодавства, на прикладі яких автор цієї статті спробував показати суть проблеми, то йдеться зазвичай про те, що причиною введення платника податків (податкового агента) в оману може стати слідування різноманітним податковим роз’ясненням (у тому числі отриманим не за запитом до контролюючого органу), роз’ясненням з питань застосування податкового законодавства, наданим іншими державними органами (наприклад, Мінфіном, Мін’юстом чи Держпідприємництвом), а так само врахування консультацій і коментарів фахівців у ЗМІ, доступних судових рішень у подібних податкових спорах.

Лише сумлінна помилка особи щодо заборонності своєї поведінки, спростовуючи конституційну презумпцію знання особою законів, яка є загальним правилом, виключатиме кримінальну відповідальність за допущені порушення регулятивного законодавства.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. ТаганцевН. С. Русское уголовное право : лекции : часть общая : в 2 т. — М., 1994. — Т. 1. — С. 238.
  2. Есаков Г. А. Mens rea в уголовном праве США : историко-правовое исследование. — СПб., 2003. — С. 260.
  3. Уголовное право зарубежных стран : общая и особенная части : учеб. / под. ред. И. Д. Козочки- на. — 3-е изд., перераб. и доп. — М., 2010. — С. 358.
  4. Маланчук П. Функція захисту у справах про господарські злочини у контексті співвідношення принципів презумпції невинуватості і презумпції знання закону // Підприємництво, господарство і право. — 2001. — № 8. — С. 110.
  5. Уголовное право зарубежных стран : общая и особенная части : учеб. / под. ред. И. Д. Козочки- на. — 3-е изд., перераб. и доп. — М., 2010. — С. 193—194.
  6. Рарог А. И. Квалификация преступлений по субъективным признакам. — СПб., 2002. — С. 172-173.
  7. Бурдін В. М. Осудність та неосудність (кримінально-правове дослідження) : моногр. — Л., 2010. — С. 473.
  8. Кирш А. Страшная крамола // Зеркало недели. — 2005. — № 41; Твердомед А. Кому не ясно? // Бизнес. — 2008. — № 16. — С. 75; Твердомед А. Податок за замовчуванням // Дзеркало тижня. — 2009. — № 42.
  9. Трофімова Л., Рева Д. Актуальні питання реалізації законодавчих положень, що регламентують інститут податкових роз’яснень // Підприємництво, господарство і право. — 2008. — № 3. — С. 66.
  10. Костенко О. Необережність при застосуванні закону : «біла пляма» в праві? // Юридичний журнал. — 2006. — № 5. — С. 75-76.
  11. Андрушко П. П. Коментар до постанови Пленуму Верховного Суду України від 8 жовтня 2004 р. № 15 // Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 11. — С. 18.
  12. Шишко И. В. Экономические правонарушения : вопросы юридической оценки и ответственности. — СПб., 2004. — С. 291.
  13. Брич Л. П., Навроцький В. О. Кримінально-правова кваліфікація ухилення від оподаткування в Україні : моногр. — К., 2000. — С. 272.
  14. Клепицкий И. А. Система хозяйственных преступлений. — М., 2005. — С. 63-70.
  15. Фаткуллина М. Б. Юридические и фактические ошибки в уголовном праве : проблемы квалификации : дис. ... канд. юрид. наук : спец. 12.00.08. — Екатеринбург, 2001. — С. 62, 66, 67.
  16. Лунеев В. В. Субъективное вменение. — М., 2000. — С. 51-52.
  17. Задоя К. П. Кримінальна відповідальність за перевищення влади або службових повноважень (ст. 365 КК України) : дис. ... канд. юрид. наук : спец. 12.00.08. — К., 2009. — С. 91-97.
  18. Бойко А. И. Система и структура уголовного права : в 3 т. — Ростов н/Д, 2007. — Т. ІІ: Системная среда уголовного права. — С. 97-108.
  19. Наумов А. В. Российское уголовное право : курс лекций : в 2 т. — 3-е изд., перераб. и доп. — М., 2004. — Т. 1: Общая часть. — С. 231-232, 249.
  20. Панов М., Квасневська Н. Кваліфікація злочинів при бланкетній диспозиції закону про кримінальну відповідальність // Право України. — 2010. — № 9. — С. 53.
  21. Антологія української юридичної думки : в 10 т. / упоряд. : О. М. Костенко, О. О. Кваша ; відп. ред. О. М. Костенко. — К., 2004. — Т. 7 : Кримінальне право. Кримінальний процес. — С. 497-498.
  22. Лопашенко Н. А. Введение в уголовное право : учеб. пособие. — М., 2009. — С. 60.
  23. Яремко Г. З. Бланкетні диспозиції в статях Особливої частини Кримінального кодексу України : дис. ... канд. юрид. наук : спец. 12.00.08. — Л., 2010. — С. 13, 120, 121, 155, 160, 161, 176.
Схожі роботи
Ознаки злочину та його складу в контексті підстави кримінальної відповідальності
У статті визначаються основні напрями наукового пошуку ролі поняття злочину та його складу у вирішенні проблеми підстави кримінальної відповідальності...
Кримінальна протиправність як ознака злочину
Розглядається поняття «кримінальна протиправність», його зв´язок і взаємозалежність із поняттями «кримінально-правова норма», «закон про кримінальну відповідальність»,...
Встановлення кримінальної відповідальності колективних суб’єктів у зарубіжних державах: до історії проблеми
У статті розглядається генезис та розвиток основних положень кримінальної відповідальності юридичних осіб за вчинення суспільно небезпечних діянь у законодавствах зарубіжних держав...
Злочин і кримінальна провина: проблеми нормативного закріплення
У статті розглядаються питання впровадження у національне законодавство інституту кримінальної провини. Аналізуються її основні ознаки, відмінності від злочину, вносяться пропозиції щодо...