МАРГЕЛІС Н.В. Філософська концепція письма як метод критики метафізики

Христос і Магомет — дві особистості, які не написали жодного рядка, але увійшли в історію духовної культури людства. Доля і вчення Сократа та Піфагора, які також нічого не написали, відомі нам з текстів їх послідовників. Голосом Сократа був Платон. Сучасний французький філософ Ж. Дерріда, який неодноразово обігрував в своїх творах ідею письма, присвятив цій темі епістолярний роман “Послання”. В романі пише саме Сократ: він то особистий секретар Платона, то дід, в якого Платон вередливий онук, то переписчик партітури музичного твору, який буде виконувати Платон. Показовою є сцена суду, під час якого Платон вимагає від Сократа записати його останню волю перед стратою [1].

Відносно спадщини Піфагора існують дві версії: перша — академічна, друга — містико-романтична. Сутність першої полягає в тому, що Піфагор нічого не писав, тому що вважав, що записане слово блокує, зупиняє політ думки. Згідно другої версії, рукою Піфагора була написана книга “Hieros Logos” — Священний Глагол, яка до нас не дійшла, але в пізніших фрагментах піфагорейців, Платона та Арістотеля згадуються її принципи. Вважається, що в книзі розкривалась “сутність буття і давалися ключі до життя”. Піфагор заповів свої манускрипти дочці Дамо, і заборонив їх передачу будь-кому поза своєю сім’єю [2, 252].

Подальша історія письма супроводжувала Історію Розуму, найадекватнішим відображенням і втіленням якого була філософія. Але філософію цікавило не письмо, а мова як інструмент дослідження мислення. Дивовижність ситуації полягала в тому, що саме писемні тексти, які фіксували процес мислення, були предметом аналізу філософів, а з ХІХ ст. і лінгвістів.

І лише криза лінгвістики, пов’язана з недосконалістю методологічного апарату, яка співпала з кризою класичної раціональності, підштовхнула філософів до аналізу мовних виявів філософії. Криза філософії переросла гносеологічні межі і захопила сферу “онтології” думки. Акцент з досліджень свідомості змістився на дослідження мови. Сучасна філософія вбирає в себе голоси всіх культурних епох, вільно бере матеріал звідки завгодно і використовує його де завгодно. Це визначило ситуацію в філософії ХХ ст. як “теоретичну какафонію” (Лакан) і призвело її до втрати свого предмету.

Запропонована Ж. Дерріда концепція граматології мала своєю метою виправити ситуацію, і стала пошуком дійсно “людського” початку змісту світу.

В кожній гуманітарній галузі поступово закладається нова теоретична арматура, яка сприяє зміні стилю та правил інтелектуальної практики, впровадженню нової категоріальної мови, і, решті-решт, створенню нового концептуального простору. Це є досить важливим і актуальним для вітчизняної філософії, яка переживає процес опанування нової філософської мови як парадигми сучасного мислення і становлення національної ідентичності.

Різні аспекти граматологічної концепції Дерріда досліджували: Автономова Н., Соколов Б., Лук’янець Б. (епіс- темологічний), Фрейберг Е., Соболь О., Вайнштейн О., Гараджа О. (культурологічний), Маньковська Н. (естетичний), Філіппов Л. (психоаналітичний, літературознавчий), Епштейн М. (ймовірносно онтологічний).

Не обминули увагою теорію письма Дерріда і західноєвропейські та американські науковці, оцінки яких коливались від перебільшено захоплюючих до стримано скептичних —Кофман С., Нансі Ж.-Л., Норріс К., Харвей І., Гаше Р., Габермас Ю., Шапіро Г., Рорті Р., Батлер К. та ін.

Незважаючи на значну кількість літератури про творчість Дерріда, загального уявлення про його вчення не існує. Це складне завдання, тому визначимо мету статті як репрезентацію умов філософського мислення шляхом реабілітації письма.

L^critur—письмо, писемність, писання — головне поняття твору Дерріда “Про граматологію”. Це поняття в теорії Дерріда породжує багатозначність, яку неможливо усунути шляхом історичних аналогій, зверненням до контексу або до намірів автора. “Письмо” в різних роботах філософа виступає то як текст (книга, бібліотека, лабіринт), то як пам’ять, то як літографія слів (відбиток), то як сновидіння, то як слід, то як гра відмінностей. Для Дерріда важливим є не стільки власне письмо, скільки письмо у широкому смислі слова, що осягає будь-яку “графію” (хореографію, рентгенографію, кінематографію) або навіть просто будь-яку про-граму. Крім того будь-які близькі поняття — грама, графологія, графіка, граматологія. Письмо у широкому смислі —це деяке протописьмо: вже не власне запис, а лише його можливість — умова будь-якої дискурсивності, розрізненості, артикульованості (мовлення, письмо, будь-який рух) [3, 26].

Чому “письмо” стало центральним поняттям роботи Дерріда “Про граматологію”?

1) граматологія — наука про письмо, про предмет, якого не існує: є знання про конкретні види писемності, але немає знань про письмо у філософському смислі слова. Домінуюча теза Дерріда — письмо виникло раніше мовлення і мови, “мовний знак не існує до письма” [4, 129];

2) письмо було переконливим аргументом в критиці структуралізму (Леві-Строс, Соссюр, Якобсон.);

3) занурення в феноменологію призвело до виявлення домовних інтуіцій;

4) результат значного впливу психоаналізу Фройда З. і Лакана Ж.;

5) французька філософсько-літературна традиція: Ж.- Ж. Руссо, П. Валері, М Бланшо, Р. Барт, М. Фуко, Ж. Дельоз, Ж. Батай, А. Арто;

6) культура ХХ ст. з двома світовими та численими локальними війнами призвела до небаченої диференціації форм діяльності, які настільки ускладнили комунікацію, що процес розуміння став супроводжуватись багатьма проміжними ланками. Нічого безпосереднього, наявного та безумовного не залишилось;

7) гостре переживання руйнування предметного поля філософії. Звідси захист її (у формі критики), очищення від хибних нашарувань (в першу чергу від неопозитивізму) і повернення їй істинного призначення.

Критика метафізики, як найбільш яскравого виразу всіх особливостей європейської культури, є основним завданням філософських міркувань Ж. Дерріда, бо тільки філософія здатна відтворити всю повноту тієї духовної атмосфери, яка притаманна спільноті під назвою “Європа”.

В основі критики Дерріда лежить ставлення до європейської культури як “логоценричної”. Це пов’язано:

— з кризою європейських гуманітарних наук, сутнусть якої не в самій природі раціонального, а в прагненні перенести природньонауковий образ мислення на дослідження в галузі духу. Абсолютизація такого інструменталістського підходу до філософії призвела до нівелювання її гуманістичного змісту, замкнення мислення в жорстких бінарних опозиціях, викривлення картини світу та до глобального відчуження — переживання свого як чужого і становленню свого чужим;

— з логоцентризмом як метафізикою етноентризму всієї західної історії. Центризм (центр) передбачає ієрархію, що, на думку Дерріда, є перешкодою у грі елементів всередині структури. Центрація — це такий спосіб ідентифікації будь- чого, за якого виділений фрагмент явища розглядається як ядро, до якого все стягується. Головне в логоцентризмі — це логос як “слово — звук — голос”, мовленевий вираз розуму як закону. Голос, звук сам по собі є онтологічним. “Голос зберігає в собі можливість присутності в світі, покладає буття як присутність, оскільки голос є буттям в формі універсальності, в формі свідомості. Голос є свідомістю” [5, 89].

Ж. Дерріда піддає критиці підгрунтя філософії, яке є метафізикою свідомості і суб’єктивності: з числених відомих дихотомій вона віддає перевагу певній стороні. Одна категорія виглядає більш важливою і змістовною, в той час як інша здається похідною, “маркованою”.

Французький філософ зосереджується на аналізі поняття “письма” в дихотомії “мовлення — письмо”.

Ж. Дерріда виділяє два види письма: перше — природне, вічне, всезагальне, божествене, друге — штучне, людське, низьке. В метафоричному сенсі природне або живе письмо рівнозначне божественому закону, серцю, почуттю. Воно безпосередньо пов’язане з голосом і диханням. Його суть не в граматології, а в пневматології. Воно є “близьким до внутрішнього голосу, який ми чуємо лише занурюючись в самих себе... природна єдність голоса і письма виступає тут як визначене заздалегідь” [4, 132]. Початкове мовлення сприймається як голос іншого (і Бога) і як заповідь. Таке письмо є символічним, а тому не є компетенцією семіології і лінгвістики. Таким чином, лінгвістика досліджує тільки другий вид письма — як техніку, запис, фіксацію знаків. В лінгвістиці письмо є засобом запису мовних знаків. Питання про природу письма не виникає, оскільки його підгрунтя вбачається у мовній діяльності. В лінгвістиці існує історія письма, але відсутня теорія, як логіка становлення і розвитку цієї історії. В результаті, задум загальної лінгвістики лишається суперечливим, а сама лінгвістика не може бути граматологією.

Проілюструємо основні положення теорії письма аргументами двох осіб — Фройда і Соссюра, які репрезентують ці два види письма. В лінгвістиці та психоаналізі вони є вершинами, яких ніхто не досяг, але всі від них відштовхувались.

Чи може допомогти граматології лінгвістика? Щоб дати відповідь на це питання, Дерріда звертається