СОЛДАТЕНКО В.Ф. Доба української революції (1917 — 1920 рр.) у новітній історіографії

Розвиток історичної науки в останнє десятиліття минулого і перші роки нинішнього століття ознаменувався низкою істотних зрушень. Чи не найпомітніші кількісні та якісні зміни сталися у вивченні доби Української революції. Якщо на кінець 80-х років ХІХ століття навіть сам термін “Українська революція” не мав “прав громадянства” у вітчизняних виданнях, то на сьогодні захищено понад півтори сотні докторських і кандидатських дисертацій [49, 279-294], з’явилося багато десятків книг, опубліковано сотні статей, які прямо присвячені висвітленню різних аспектів переламного, справді доленосного періоду. Сьогодні навіть непросто назвати скільки-небудь наближену загальну цифру публікацій, якої досяг масив творів про революцію. Певну уяву, щоправда, дає бібліографічний довідник, котрий відбиває досягнення у вивченні можливо найважливішого, найбільш охоплюю чого її зрізу — державотворчих процесів революційної доби [157]. І хоча укладачі солідного тому висловили природне застереження, що з цілої низки причин змогли включити із величезної кількості наявних праць лише їх частому, та й вона склала 6848 позицій. Зрозумілим при цьому було намагання максимально репрезентувати праці останніх років.

Очевидно, є достатні підстави і реальний сенс у тому, щоб підвести деякі підсумки: спеціально проаналізувати тенденції, якими характеризується новітній історіографічний процес, оцінити набутки в дослідженні революційної доби, окреслити проблеми, на які варто звернути першочергову чи додаткову увагу, визначити шляхи подальших пошуків, концентрації наукових зусиль.

Варто зауважити, що автор до цього не один раз звертався до спроб оцінки новітніх тенденцій у вивченні історії Української революції [133; 134; 135; 136; 137; 141; 74].

Природно, у пропонованому дослідженні немає потреби повторювати ті міркування, висновки і узагальнення, які одержали абсолютне підтвердження у сучасних публікаціях.

Однак, не можна і просто продовжувати історіографічний аналіз, відштовхуючись, скажімо, від хронологічно останньої розвідки на поставлену тему. Для з’ясування сутності деяких тенденцій, розуміння їх тяглості, цілісності, ступеня виразності у деяких випадках часом важливо, часом необхідно повернутися до праць, що уже розглядалися, формуючи на них погляд у контексті ідейно-політичних і наукових уяв сьогодення. Природно, що при усталеності принципових підходів можливі й певні корективи, зрозумілі переакценту- вання.

Звісно, на підсумкові оцінки і судження мають справити вплив і розвідки інших авторів, які плідно працюють на цьому ж “дослідницькому полі” [70; 76; 3].

Сталося так, що прогрес у освоєнні досвіду національно- демократичної революції 1917 — 1920 рр. досягався на двох головних напрямках: публікацією праць, які впродовж десятиліть з’явилися в емігрантському, діаспорному закордонні і були відомі вкрай вузькому колу фахівців в Україні, та на- працюваннями тих вітчизняних дослідників, що виявилися здатними подолати інерцію традицій радянського часу, а також молодої генерації істориків, не обтяжених засвоєними жорсткими суспільствознавчими концепціями минулого.

До цього слід додати, що на процес пізнання історії Української революції значний вплив справляв непростий розвиток політичної ситуації в незалежній Україні. Та якщо, за власним рахунком, взаємозв’язок історії і політики — не виняток, а, швидше, загальне правило, то в даному випадку дія цього правила виявилася особливою, зумовила такі ускладнення і суперечності, подолати які не лише не вдалося, а й можна зі значною долею ймовірності передбачити, що такий результат взагалі навряд чи досяжний у скільки-небудь ближчій перспективі.

Звісно, згадані чинники діяли не поокремо і різночасово, а у взаємопереплетіннях і взаємовпливах, що зумовлює відповідне врахування всіх названих обставин при реконструкції історіографічної картини.

Українське суспільство поволі підходило до постановки питання про роль національно-демократичної революції в історичному поступі нації.

В роки горбачовської перебудови, коли розпочався перегляд концептуальних засад історії КПРС, підстав створення та функціонування Союзу РСР, пошук варіантів оновлення радянської федерації, поступово виникли можливості для звернення до тих документів, імен діячів, сторінок минулого досвіду, зокрема, у сфері міжнаціональних стосунків, які до того старанно обходилися, замовчувалися, вважалися апріорі шкідливими, ворожими домінантній ідеології, політичній системі.

Саме так на сторінки партійно-радянської преси, наукових видань почала прориватися інформація про діяльність Центральної Ради, її універсали, про Українську Народну Республіку, про Директорію і Акт злуки між УНР і ЗУНР, про М.Грушевського, В.Винниченка, М.Шаповала, І.Мазепу, С.Єфремова. І те здебільшого набирало вигляду безпосередньої реакції на новітні партійні рішення, прямого виконання історичною наукою, публіцистикою тих завдань, які ставили перед ними глибинні потреби реформування суспільних відносин, необхідність досягнення нової трансформаційної якості, здатної максимально задовольнити виклики часу. А відтак і відчувалося очевидне прагнення досягти якомога більшої об’єктивності, підкресленої неупередженості, у чомусь, навіть, показного рівно віддалення від точок зору, позицій, які ще зовсім недавно тлумачилися як полярно протилежні й взаємовиключні. Втім, поступово посилювався критичний крен щодо оцінок радянського досвіду і зміщення акцентів у, так би мовити, національно-патріотичний бік.

У такій суспільно-психологічній атмосфері часом не лише суперечливій, а й відверто конфліктній, на зламі 80-х — 90-х рр. минулого століття з’являється низка публікацій про непересічних особистостей революційної доби [164; 2; 127; 169; 84; 85; 54; 55; 21; 168; 170; 22]. Ще більшою мірою відзначена тенденція втілилася як у самих фактах публікації творчого спадку уславлених українців, коли від літературних і наукових праць [16; 15; 18; 37; 42; 36; 52] досить форсовано перейшли до теоретично-політичних, мемуарних і документальних, так і в супровідних матеріалах до них (передмовах, примітках тощо). Звісно, на перший план висунулись праці найвидатніших лідерів Української революції М. Грушевського та В. Винниченка, документи тогочасних політичних партій [44; 46; 39; 13; 17; 14; 126; 154], хоча жага до знайомства із недавно ще забороненою літературою покликала до перевидення і праці учасників подій з, так би мовити, специфічним поглядом на важливі процеси [47, 88, 89].

Слід зазначити й те, що у новій ідеологічній атмосфері побачило світ і чимало документів, творів діячів більшовицької партії, що з різних причин не були відомі широкій громадськості практично з 20-х років минулого століття, однак без яких і вивчення проблем Української революції завжди залишалося б неповним, а загальна уява страждала б однобічністю [106; 4; 5; 4; 131]. На жаль, цей процес фактично обірвався після 1991 р., принаймні, надзвичайно загальмувався. З’явилися і перші розвідки, у яких на основі джерел, що до того майже не залучалися до історичного аналізу, було зроблено спроби відтворити окремі епізоди суперечливого часу [114; 64; 65; 87; 124; 174; 145; 62; 68; 138]. Природно, вони виявилися нерівними, несли на собі значний відбиток дискусійності, пошукового компоненту, однак загалом відіграли свою інформаційну, просвітницьку у чомусь — підготовчо-ідеологічну роль, коли українському суспільству довелося визначатися з вибором орієнтацій після здобуття незалежності.

Буквально з перших кроків перебування у новій якості Президент України Л. Кравчук заявив про те, що новопостала держава є прямим спадкоємцем і правонаступником Української Народної Республіки. “...Україна веде свій родовід, свою політичну, державницьку біографію від історичних часів, які надають силу і велич нашому народові, — від часів Київської Русі, Козацько-Гетьманської держави й Української Народної Республіки”, — постійно публічно наголошував Л. Кравчук [132]. Ця теза набула значного поширення, була прийнятна українцям діаспори, хоча скільки-небудь предметного обґрунтування вона не одержувала.

Власне, про те, мабуть, ніхто особливо не думав. Просто у пошуках противаг радянському ладу, комуністичній ідеології (звісно на логічно-пропагандистському зрізі) з національного досвіду обрали, як спочатку здавалось, переконливий аргумент-орієнтир.

Це дещо пізніше науковці потурбувалися про відповідну логічну конструкцію і систему доказів для гнучкішого, дещо “обережнішого” переконання у генетичному зв’язку двох феноменів: “...пострадянська Українська держава є безпосереднім продовженням радянської республіки. Та річ у тім, що державність її будується на радянському матеріалі, але з матриць УНР. Сучасна Україна пов’язує себе з демократичною традицією Центральної Ради” [72, 30]. Однак ще до того виникла істотна плутанина навколо оцінок Української революції, її основних віх і набутків, зокрема у сферах державотворення і національного відродження, ставлення до політичних діячів і т. ін.

Багато що залежало від формування позицій щодо неодмінного елементу історичного поступу — революцій в цілому. А останні після кількарічних невпинних масованих зусиль по їх дискредитації (об’єктом особливо різких, нещадних нападок стали Французька і Жовтнева революції, відповідно — якобінці та більшовики) отримували майже суціль негативну оцінку. Здавалось би, абсолютно очевидних суперечностей при цьому не помічали (мабуть не хотіли помічати — легше було від них просто відвернутись).

По-перше всупереч аксіоматичним істинам, згідно з якими у будь-якій галузі — науці, техніці, виробництві, культурі й т. ін. — без революційних проривів справжній прогрес, розвиток неможливі, настирливо твердилося, що всезагальна закономірність не діє в суспільному поступі. Більше того, революції, як відхилення від природного ходу історії, несуть суспільству лише негативний заряд, призводять до масових трагедій і бідувань, заслуговують на однозначний рішучий осуд. А будь-які назрілі проблеми можуть бути розв’язані природно-еволюційним, реформістським шляхом, причому результат буде не лише ефективнішим, але й дозволить уникнути небажаних катаклізмів, жахливих поневірянь. Всіляко доводилося, що особливі випробування випали внаслідок революційних експериментів у ХХ столітті на долю українського народу.

Своєрідною модою не лише політиків, а й почасти науковців ставало прагнення за будь-яку ціну “витискати сльозу” (або хоча б жалісливі співчуття) у читачів чи слухачів з приводу ганебної, нелюдської поведінки ближчих і дальших сусідів українців, для котрих уся історія виливалася у “ріки сліз” і “моря крові”.

По-друге, старанно замовчувалось те, що Українська Народна Республіка стала логічним результатом Української революції, навряд чи взагалі б відбулася к геополітична реалія без процесів, зумовлених Лютневою та Жовтневою революціями в Росії та й загальноєвропейськими революційними зрушеннями.

По-третє, старанно обходилося питання про те, яка саме з двох Українських Народних Республік — доби Центральної Ради, чи Директорії — стала прообразом і безпосередньою попередницею сучасної Української держави. Не слід доводити, що при одній і тій же назві, схожості значної низки засадничих моментів, насправді це були досить різні за характером і сутністю національно-державні утворення, генетична спорідненість з якими далеко не у всіх випадках слугує підставою для однозначних висновків.

По-четверте, відразу ж виявилися істотні коливання, хаотичні тенденції у виборі політично-моральних орієнтирів на особистісному зрізі. Інакше говорячи, в середовищі еліти новостворюваної держави почали формуватися надто відмінні погляди на політичних діячів, що залишили відчутний слід у історичному поступі України, передусім на М. Грушев- ського, В. Винниченка, П. Скоропадського, С. Петлюру, Є. Петрушевича.

“Матеріалізацією” відзначеного було продовження публікації теоретико-політичної спадщини революційного часу голови Центральної Ради. В 1992 р. паралельно вийшло відразу два солідних за обсягом видання. До першого — “Великий Українець”, серед інших матеріалів переважно біографічного характеру ввійшли статті й брошури, написані М. Грушевським у 1917 р. з метою обґрунтування платформи Української революції. “Вільна Україна”, “Хто такі українці і чого вони хочуть”, “Звідки пішло українство і до чого воно йде”, “Якої ми хочемо автономії і федерації”, “Українська Центральна Рада та її універсали перший і другий” та ін. [9] До другого “На порозі Нової України. Статті і джерельні матеріали” окрім тексту брошури 1918 р. з аналогічною назвою було включено низку виступів у періодиці 1917 — 1918 рр., матеріалів, до яких був безпосередньо причетним голова Центральної Ради (Універсали, закони, Конституція УНР) [40].

Обидві книги мали прекрасне поліграфічне, подарункове оздоблення і вручалися учасникам Першого Всесвітнього форуму українців, урочистостей з нагоди річниці незалежної України та передачі повноважень Державного Центру УНР в екзині Президентові і владі відновленої Української держави, які проводилися в серпневі дні 1992 р. Окрім того, друге видання, здійснене Українським історичним товариством, мало посвяти “У 75-річчя Української Центральної Ради 1917 — 1992” і “До 125-річчя з дня народження Михайла Грушевського”.

Водночас у тому ж таки 1992 р. побачили світ і мемуари гетьмана П. Скоропадського [130], почався передрук спогадів одного з ключових міністрів в уряді Української Держави Д. Дорошенка [51], вийшли вибрані праці С. Петлюри (також з посвятою 75-й річниці Української Центральної Ради) [110], спогади І. Фещенка-Чопівського [165]. Окрім численних публікацій деяких документів у періодиці (зокрема у новостворюваних часописах) було видано тематичну збірку, у якій було зібрано конституції України 1917 — 1920 рр. [66].

Можна, звісно, було б кваліфікувати згадані видання як природне розширення в умовах “свободи слова” джерельної бази для вивчення Української революції. Однак, попри наявність логіки в подібному судженні, гадається, обмежитись ним ніяк не можна. Адже увазі широкої громадськості пропонувалися документи особистостей, політичних організацій, державницьких центрів, які сповідували й наполегливо виборювали не просто різні варіанти дій, а й принципово відмінні, альтернативні, моделі суспільного розвитку. І останні, своєю гарячою, органічно вплітались у канву пошуку керівними колами відродженої України її нових стратегічних орієнтирів.

Чим рельєфніше вимальовувалася рішуча відмова від учорашніх соціалістичної ідеології та федералістських цінностей, тим проти природнішою була (хай позірна — про грунтовні знання мова не йшла) — шана до тих лідерів Української революції (серед них на першому місці, безперечно — М. Грушевський і В. Винниченко), які, хоч і боролися свого часу проти більшовиків, радянської Росії, самі були зовсім не платонічними прихильниками і соціалізму, і федералізму. Ось тут у нагоді (мабуть зовсім не з розрахунку, а само-собою, стихійно) й ставало одночасне звеличення тих ідеалів — консерватизму (антисоціалізму), авторитаризму (антидемократизму, анти республіканізму) і самостійництва, які уособлювалися в іменах П.Скоропадського, М. Міхновського, С. Петлюри, Є. Петрушевича.

Оскільки в результаті створювалась видимість пошуку історичної істини, невизначеність і очевидну розгубленість неважко було видати за дискусійний процес, а відповідальність у черговий раз (подібна традиція спрацьовувала безвідмовно) покласти на фахівців-суспільствознавців — нехай спочатку науковці дійдуть спільного погодженого результату, а не без кінця переінакшують, переписують історію, а потім уже можна буде ставити питання про однозначне державно- політична реагування на досвід революційної доби.

Звісно, діяли й інші чинники. Зокрема, політики, котрі прийшли до влади в 1991 р., як відомо, не мали відпрацьованої ідейно-політичної платформи державотворення, чітких стратегічних орієнтирів, що не могло не позначитись і на оцінках історичної ретроспективи, без чого суспільне життя просто неможливе. Очевидно, не стільки твердими знаннями, чи переконаннями, а більше намаганнями дистанціюватися від усього вчорашнього, радянського, сплеском національної ейфорії, зростанням впливу національно-радикальних сил можна пояснити прийняття 6 квітня 1992 р. Президією Верховної Ради України короткої і маловиразної постанови “Про відзначення 75-річчя Української демократичної революції 1917 - 1918 років” [29].

Ухвала з’явилася як мінімум, із місячним запізненням щодо дати початку революції, була дуже непевною, обтічною, готувалася явно поспіхом, навздогін подіям. Та й вона не була реалізована, зокрема, так і не було встановлено меморіальної дошки на будинку Київської філармонії, де 6 — 8 квітня 1917 р. відбувалися засідання Українського національного конгресу — справді визначної віхи революції, яскравої демонстрації нацією прагнення до консолідації.

Річниці інших віх революції, серед них і проголошення Української Народної Республіки, промайнули зовсім непомітно.

Проведена 21 —22 січня 1993 р. з ініціативи Інституту національних відносин і політології Академії наук України конференція “Українська державність: історія і сучасність” (спів організаторами виступили Міністерство освіти України, Інститут держави і права АН України, Інститут системних досліджень освіти України, Київський університет ім. Тараса Шевченка) стала “першою ластівкою” не лише наукового, а й ширшого — суспільно-політичного реагування на один з революційних, державницьких ювілеїв. Втім вона виявилася більше приуроченою до помітної історичної дати — проголошення державної самостійності України у січні 1918 р.

Державні діячі, вчені-історики, правознавці, філософи, політологи, соціологи, філологи, економісти (понад 250 чоловік) поставили перед собою завдання проаналізувати головні етапи тисячолітнього досвіду українського державотворення і окреслити перспективні шляхи розбудови незалежної України. Одна з шести секцій була присвячена вивченню сутності і форм державності доби Украї6ської революції, хоча організатори завбачливо турбувалися про те, щоб не сталося вип’ячування цієї проблематики, а, навпаки, вона навіть дещо нівелювалася за рахунок рівномірної уваги до всіх інших етапів історичного поступу [156].

Отже, конференція якщо і продемонструвала певне наближення до дослідження проблем 1917 — 1920 рр., водночас віддзеркалила і переважну неготовність українського суспільства до визначення чіткого погляду на переламну, суперечливу сторінку свого минулого. Зрілі, досвідчені фахівці, які серед пріоритетних цінностей історичної науки завжди вважали доказовість, документальну, фактологічну вивіреність, виваженість суджень, висновків узагальнень, розпочали скрупульозну рутинну, розраховану на значну часову перспективу роботу по накопиченню емпіричної бази досліджень — підготовці документальних збірників, публікації праць, у яких би ґрунтовно опрацьовувалися порівняно вузькі (за хронологією і постановочними аспектами) конкретні моменти революційного досвіду [35; 32; 34; 33; 25; 67; 166; 167; 173; 122; 121; 93; 120].

Однак чимало виявилося й тих (мабуть їх зрештою було навіть більше), хто розцінив як загальнополітичну кон’юнктуру, так і ситуацію у ставленні до проблем Української революції сприятливішими, щоб порівняно невеликою затратою зусиль у короткі терміни домогтися науково-кар’єрних результатів, задовольнити власні амбіції, а часом і використати наукові здобутки (дисертації, монографії, публікації взагалі) у якості плацдарму для досягнення далеко не наукової мети.

Траплялися й випадки, наукову логіку яких збагнути непросто, однак вони справили чималий вплив на суспільну свідомість, ідейно-політичну та публікаторську практику, навіть на позиції дослідників.

Так, наприклад фонд імені М.С. Грушевського очолив Л. Решодько, який, очевидно, щиро й правдиво прагнув до того, щоб українське суспільство віддало врешті, хай запізнілу, шану видатному своєму сину. Однак, мабуть, брак професіоналізму завадив трансформувати можливо й найпрекрасніші почуття в адекватну наукову матеріалізацію. Мова, звісно, про публіцистичні проекти, виступи Л.Решодька, де чи не найнаочнішим втіленням його уяв стали безпідставні наділення М.Грушевського президентськими повноваженнями [94, 131, 83-84, 87, 89], що додало стійкості міфу, який не має жодних документальних підтверджень, а логічно зовсім протиприродний. Тиражування ж небувальщини (“пре- зидентоманія” поширилася з допомогою передруку деяких зарубіжних і публікації вітчизняних праць і на С. Петлюру) [94, 4] за умов солідної фінансової та ідейно-політичної, адміністративної підтримки (до закріплення згаданого міфу знайшли можливість долучити й Президента України Л. Кучму, який у “Слові до читача”, що передує виданню фотоальбому “Михайло Грушевський” також називає видатного вченого і політичного діяча Президентом УНР [48, 397-420; 58; 86, 3; 128, 17] набуло оманного ефекту загальнонаціонального масштабу. Не просто неперевірені, чи то сумнівні, а заздалегідь недостовірні, та й відверто сфальсифіковані дані потрапили на сторінки підручників та посібників з історії України [152, 67] продовжують і сьогодні зустрічатись у солідних виданнях [118, 76].

Не дивно, що врешті дійшло до перетворення проблеми президентства М. Грушевського на предмет дискусії, навіть до випуску спеціальних книг [71], хоча, за великим рахунком, сперечатись тут ні про що і виникає, здається, логічне питання — кому все те взагалі потрібно.

Дедалі категоричніші заяви керівництва держави про розрив із тоталітарним радянським минулим, його рішуче засудження, про принципову орієнтацію на демократичні, загально цивілізаційні цінності, передусім європейські, були розцінені значною частиною істориків, особливо початківців, як цілком переконливу (для когось — зручну) підставу для беззастережного відкидання всіх без винятку надбань радянської історіографії і формованого заповнення вакууму, що створювався, доробком зарубіжної, переважно діаспорної літератури. При цьому фактично ігнорувалося, що свого часу неприродних нашарувань і деформацій зазнало не лише вітчизняне, а й зарубіжне суспільствознавство, що історична наука по обидва боки лінії глобального протистояння була форпостом ідеологічної, психологічної боротьби, у більш широкому сенсі — невід’ємною складовою “холодної війни”. А відтак, позбавляючись одних стереотипів, відбувалося насадження інших.

Чи не найпоказовіший приклад тому — публікація книги О. Субтельного “Україна: Історія” (у 1991 — 1993 рр. вона з’явилася трьома виданнями, а в 1994 р. — ще й російською мовою [150]. При підготовці передруку її розділів на сторінках “Українського історичного журналу” [149] постало питання, що без серйозних застережень, пояснень-приміток поширенням твору буде досягнуто не лише позитивний, а й негативний ефект.

Скажімо, розділ “Українська революція” починається з підрозділу “Гетьманщинаа”, а сюжети про всю добу Центральної Ради відносяться до попереднього розділу “Війна і революція”. У прагненні будь-що довести незрівнянно більший вплив на події в Україні в 1917 р. українських національних партій О. Субтельний значно завищує чисельність справді найбільшої, найвпливовішої з них — УПСР — на момент Жовтневої революції — понад 300 тис. членів [150, К., 1991. — С. 296-331.], тоді як за реалістичними оцінками їх було 7-75 тис. [150, К., 1991. — С. 304.]. Після того ж, щоб переконати, що більшовики в той час в Україні “мали мізерний вплив” автор пише: “у 1918 р. їх налічувалося тут якихось 4— 5 тис., головним чином у Донбасі” [150, К., 1991. — С. 304.].

Однак у науковому сенсі таке порівняння некоректне. Останні цифри запозичені з даних мандатної комісії І з’їзду КП(б)У, який проходив у липні 1918 р. Наведені відомості торкалися кількості більшовиків, які працювали тоді у підпіллі. Як відомо, у ході окупації австро-німецькими військами України більшовицькі організації були вкрай знекровлені, майже вщент розгромлені. Що ж до їх чисельності кінець 1917 р. — на початок 1918 р., то вона сягала 80 тис. [103]. Тобто, більшовиків в Україні було приблизно стільки ж, скільки й українських есерів в зеніті їх популярності. Прийом же, до якого вдався О. Субтельний, не наближав до з’ясування істини, а ускладнював шлях до неї. Подібних епізодів у книзі, яку не можна кваліфікувати зібранням злісних фальсифікацій (вона, справді, вирізнялася серед інших порівняно об’єктивнішим підходом), немало. І все ж праця без належного супроводу публікувалася як у журнальних варіантах (тут автором передмови був О. Майборода), так і книжкових перевиданнях (автором передмови був С. Кульчицький).

Звісно, для прогресу у дослідженні історії Української революції більше значення мало поширення зарубіжних творів, спеціально присвячених суспільному феномену. А тут поряд з тим, що явно пригальмувалося перевидання праць прибічників республікансько-демократичних форм державності революційної доби, дедалі наполегливіше поширювалися й пропагувалися праці їх ідейних суперників та критиків.

У 1993 р. вийшла друком книга “Останній гетьман” [102], до якої увійшли матеріали Міжнародної науково-практичної конференції з нагоди 120-ї річниці від дня народження П. Скоропадського і 75-ї річниці проголошення Української Держави, яка відбулася у травні того року в Києві, Чернігові та Тростянці, розвідки вітчизняних і зарубіжних авторів, а також архівні документи про діяльність військового і політичного діяча.

Через два роки виходить нове, набагато краще підготовлене в науково-археографічному відношенні, ніж поперед- ньорічне, видання спогадів П. Скоропадського за 1917 — 1918 рр. [105]. Редактором тому і автором ґрунтовної передмови виступив відомий американський дослідник українського походження, призначений директором Інституту східноєвропейських досліджень НАН України Я. Пеленський, вступну статтю (і до книги “Останній гетьман”). Його позиція абсолютно чітка, безкомпромісна — діяльність П. Скоропадського, прихід генерала на вершину української влади були викликані прагненням убезпечити Україну від соціалістичних експериментів, чого так і не поталанило реалізувати через дії тих же лівих сил, що має, на думку Я. Пеленського, слугувати серйозною пересторогою для новітньої генерації українських політиків.

“Сьогодні “Спогади” Павла Скоропадського публікуються в критичний для України момент, — наголошує історик.

— Український народ і його еліта намагаються — уже вкотре — збудувати українську державу. Але історія повторюється і зарисовується поділ між силами, які прямують до остаточного утвердження незалежності, та силами, що негативно настроєні до національного руху, закликають до відновлення СРСР (тобто перетворення сучасної російської імперії на російську над імперію та підтримують реорганізацію СНД у двоконтинентальну над імперію на ленінсько-сталінських й федералістських основах). Крім того, провідники і лідери цих сил пропагують, як це було і в 1917 — 1920 роках, згубні концепції федералізму і соціалізму в його тоталітарно-комуністичному варіанті, використовуючи страх, зубожіння і відсутність національної свідомості певних прошарків українського населення, а водночас обіцяючи їм, як це робили колись більшовики, світле майбутнє у безкласовому і нібито безнаціональному, а в дійсності російському імперському суспільстві.

Тому надруковані тут “Спогади” є не лише цінним історичним джерелом, а й важливим повчальним документом про будівництво української держави та її падіння у 1917 — 1920 роках.

Вони покликані донести сумний урок історії до покоління, зацікавленого в побудові сьогоднішньої держави, а разом з тим стати усвідомлюючим чинником для відповідальних за державне будівництво українських політичних еліт. Державне будівництво — це справа політичного розуму. Тому не можна допустити повторення трагічного досвіду 1917 — 1920 років та, уникаючи його, треба об’єднати всі сили для збереження української державності” [105, 33].

Хоч українські соціалісти, прихильники федералістського курсу тут не називаються, неодноразові згадки про падіння держави, трагічний досвід 1917 — 1920 рр. не залишають жодних сумнівів у тому, хто залишився “поза кадром”, кого, крім більшовиків, має на увазі автор.

Багато де в чому — той же лейтмотив і тому, створеного на основі матеріалів конференції, проведеної 2 — 6 червня 1992 р. до 110-річчя головного ідеолога українського монархізму, натхненника національного консерватизму В. Липин- ського [79].

Ті ж акценти супроводжували і найвагоміший твір В. Ли- пинського, присвячений революційній добі, а також розпочатого друкування його епістолярної спадщини [77; 78].

Певною мірою означені підходи перегукуються з оцінками і висновками, до яких прийшли раніше дослідники за межами України, а потім і їх вітчизняні колеги, торкаючись спадку видатного історика і політика [80; 30; 31].

В 1993 і 1994 р. вийшло два чималих за обсягом томи статей та документів С. Петлюри [111, 108]. Останній у лютому 1919 р. порвав із членством в УСДРП і надалі виборював політичний курс, який швидше може кваліфікуватись як правий, можливо — право-центристський, аніж — лівий. С. Петлюра активно сприяв розвитку такого явища як отаманщина, перетворенню неконтрольованої військової влади на стрижень моделі державної політики, одночасно доклав зусиль до трансформації колективного вищого органу державної влади — Директорії — на одноосібне (по суті — авторитарне) правління. Представляючи виступи С. Петлюри в добу Української революції, автор передмови до збірки О. Климчук беззастережно на боці антидемократичних, навіть антиреспубліканських тенденцій. Він зокрема стверджує, що в цей час “Симон Петлюра стояв на українському овиді, мов біблійний велет” [61, 5].

Прямо кореспондуються з подібними оцінками і підходи В. Михальчука, В. Сергійчика та Д. Степовика до чергової збірки документів про життя С.Петлюри та його родини [128]. Зокрема В. Сергійчик дуже промовисто назвав свою розвідку — “Постать світового рівня” [128, 16-21].

Серед авторських праць, до яких із різних причин було виявлено підвищений інтерес, стали передруковані монографії І. Нагаєвського та Р. Млиновецького [100; 97]. Обох авторів об’єднує відверта антипатія до народоправних варіантів української державності та автономістсько-федералістських орієнтацій лідерів Української революції. Доводячи переваги гетьманської моделі державності І. Нагаєвський наголошує: “Найбільшою перешкодою в позитивному державному будівництві 1917 — 21 років була обставина, що соціалістичні доктринери і романтики на початку революції випадково захопили владу в свої руки і звели визвольну боротьбу з вірної дороги на манівці. Замість вести політику національного визволення, вони поставили на перше місце соціальну програму. Українські соціалісти некритично копіювали московських соціалістів і, як блудні вівці, крутилися в їх тіні, в це паралізувало їх добрі наміри і плани. Сьогодні ясно, що Центральна Рада мала добру нагоду закріпити українську державність, коли на Московщині планували нелад і анархія. На жаль, соціалістична доктрина не дозволила їй створити військову силу, на яку могла б спертися Українська держава в час загрози. ...Своїм бойкотом Гетьманського уряду українські соціалісти паралізували його намагання створити справжню силу, на яку могла б спетися дер- жава”[100, 407].

Можна було б сказати, що в нелюбові до українських соціалістів з цитованим положенням солідаризується Р. Млиновецький, і тим обмежитись. Однак його книга, котра явно поступається за рівнем не лише публікації І. Нагаєв- ського, але й взагалі здається, не витримує жодного випробовування скільки-небудь науковими критеріями, одержала досить широку підтримку тих вітчизняних авторів, які схиляються перед самостійництвом. Оскільки ж останній не користувався помітним впливом на суспільні процеси в 1917 р., відповідно — не залишив якихось виразних документальних слідів, сьогоднішні противники українських соціалістів хапаються за солідну зовні (понад 32 друкованих аркуші) книгу Р. Млиновецького, як за істину, свідомо чи несвідомо, закриваючи очі на практично повний брак підтверджень запропонованих концепцій, що при перевірці виявляються нічим іншим, ніж плодом нестримних фантазувань. А відтак, мабуть виправдано, зупинитись докладніше, ніж це було зроблено раніше [144, 10-11, 201; 142, 24-25, 135; 141], на якостях публікації Р. Млиновецького.

Вочевидь вважаю кращим методом захисту напад, автор з перших же сторінок твору намагається будь-що здискредитувати соціалістів, автономістів-федералістів і кидається “відбронзувати” ті постаті Української революції, які були “ворогами ідеї відновлення держави предків”. Це — автономісти . “Саме ці автономісти, — стверджує автор, — своєю ортодоксією у справі автономії і тільки автономії спричинилися у великій мірі до катастрофи, що нею закінчилися ті змагання, а опинившися по спричиненій ними катастрофі на еміграції, звичайно, використали частину вивезених державних грошових засобів на те, щоб скинути з себе відповідальність в очах сучасників і майбутніх поколінь шляхом публікування неповних, високо тенденційних, а навіть сфальшованих описів подій і видавання спрепарованих у власному інтересі матеріалів до історії визвольної боротьби” [97, 8]. Прикметно, що “під приціл” Р. Млиновецького потрапляють передусім М. Грушевський, В. Винниченко, П. Христю, Д. Дорошенко, М. Шаповал, І. Мазепа.

Першими згадуються Винниченків трьохтомник “Відродження нації”, “де події висвітлені з суб’єктивного становища автора, в ту пору — лівого, комунізуючого соц.-демократа” і “чотирьохтомова праця Христюка “Матеріали до історії української революції”, в якій матеріали ті або відповідно спре- паровані, або підібрані так, щоб могли доводити таку тезу: коли б влада цілковито належала укр. соц. Революціонерам і вони не мусіли б рахуватися з іншими партіями — то могли б своїми реформами випередити, соціалізувавши землю, московських большевиків і спираючися на “трудові ради” забезпечити існування Укр.. Центр. Ради та й перемогу над усіма ворогами ...” [97, 8-9].

Далі розвінчується Д. Дорошенко, який як “драгома- нівець” і автономіст лише в площині політ-соціальній ріж- нився від своїх противників” і “щойно на еміграції став “гетьманцем”, “забувши” про свої попередні позиції [97, 9].

Дістається за несумлінність і неправдивість М. Шаповалу [97, 10], а на довершення — за запізніле прозріння М. Грушевському, людині, “яка не хотіла звертати увагу на попередження, що прямує до прикритої зверху ями — впавши в неї (і потягнувши мільйони своїх земляків), пише “Кінець московської орієнтації” [97, 15-16].

Що ж до інших авторів, в тому числі і мемуаристів (праці не називаються, окрім “Літописа української революції” Т. Доцента і тритомника “Україна в огні й бурі революції” І. Мазепи, та ще двох-трьох інших), то Р. Млиновецький вважає, що “всі вони не виходять поза межі “приписової схеми”, бо зрештою всі вони, за малими винятками, або самі належали до табору автономістів, або уважали вказаним у всьому підтримувати, а пізніше виправдувати політику автономістів [97, 9-10].

Як прихильника самостійницьких поглядів, а відтак і непримиренного ворога автономізму Р. Млиновецького, звичайно, можна зрозуміти. Однак, навряд чи можна визнати переконливою систему доказів, до якої він вдається.

Прикметно, що після виходу в 1970 р. у канадському видавництві “Чужина” першого тому другого видання праці “Нариси з історії українських визвольних змагань”[99] автор швидко переконався у тому, що більшість читачів його просто “не зрозуміли”, і змушений був те визнати у передмові до другого тому, який побачив світ у 1973 р. [99, 7].

Оскільки жодних нових доказів добути не вдалося, Р. Млиновецький просто перелічив всі найсуттєвіші сумніви щодо своєї попередньої книжки з категоричним рефреном — “незаперечним фактом є...” ( на с. 11— 12 він вживається 12 разів — практично у кожному реченні), очевидно, сподіваючись, що заклинаннями можна замінити аргументи. Інакше, як іронічно, це навряд чи може сприйматись. Народна мудрість давно проголосила: “Скільки не повторюй слово “цукор” — у роті солодко не стане”. Не судилося спростувати її і Р. Млиновецькому. Образи ж навіть на емігрантську пресу, яка “не почула” сенсаційних “відкриттів” і звинувачення її в упередженості — як результаті змови “таємних автономістів” [98, 15-16] дедалі посилюють враження, м’яко кажучи, делікатності становища, у яке потрапляє автор.

Для прикладу візьмемо відтворення в обох (другому і третьому) виданнях процесу створення Центральної Ради. Ідентичність текстів тут абсолютна. І в обох випадках немає жодного посилання на документи, які б підтверджували твердження Р. Млиновецького про те, що на таємному засіданні українських самостійників (“братчиків”) негайно після повалення самодержавства було ухвалено утворити центральний орган для керівництва, координації боротьбою за відновлення української державності. Нею і стала утворена 15 березня (н. ст., тобто 2 березня ст. ст. — В.С.) Українська Центральна Рада — “перша самостійницька Українська Центральна Рада”, яка “початково містилася в домі Дмитра Антоновича”. (До речі, у той час український соціал-демократ Д. Антонович не поділяв самостійницьких настроїв, та Р. Млиновецький на це не зважає). Далі “автономісти, почувши про створення Укр. Центральної Ради й довідав- шися про політичні плани її організаторів — заметушилися і кинулися творити власний центр і 19 березня (6 ст. ст.— В.С.) створили “також свою “Українську Центральну Раду” в приміщенні клубу “Родина” [98, 98-99].

Після прибуття до Києва М. Грушевського 27 березня (14 ст. ст. — В.С.), про плани і настрої якого буцім-то мало хто здогадувався, авторитетний професор історії підступно переглянув “на свій бік менш досвідчених молодих прихильників самостійницької ідеї” й використав їх “для об’єднання” двох Укр. Центр. Рад”. Врешті-решт “проф. М. Грушевський, який ще підчас своєї діяльности у Львові набув великого досвіду у всяких позакулісових потяганнях та партійній боротьбі, дуже допоміг автономістам в їх заходах що-до зліквідовання самостійницької Укр. Центральної Ради” [98, 99-100].

За Р. Млиновецьким, злиття “обох Рад” сталося 29 (16 ст. ст. — В.С.) березня 1917 р., “що мало в майбутньому фатальні наслідки” [98, 101].

Замість підтвердження наведеної дати (ні в документах, ні в спогадах, ні в дослідженнях інших авторів її немає), Р. Млиновецький у підрядковій примітці зав’язує дискусію з П. Мірчуком, який у публікації про М. Міхновського “виказує виразну дезорієнтацію її автора, який заплутався в тенденційних публікаціях Винниченка і Шемета, які до того ж не знали про істновання “Братва самостійників”, не знали про те, хто проводив цілу акцію творення військ і тому приписували її персонально Міхновському, не знали, хто був творцем партії “соціялістів-самостійників” і не знали, або не хотіли знати про істновання самостійницьких організацій, та повірив вигадці про “розходження” Міхновського з УНП (Українською народною партією — В.С.). Слова В. Винниченка (т.І, ст. 255), які стосувалися до кінця червня 1917 р.— П. Мірчук достосував до березня того ж року і подав цілком не відповідаючу правді, але вигідну для автономістів дату злиття двох У.Ц.Рад” [98, 101]. Перечитавши таке, хтось просто згадає банальне, однак, напрочуд відповідне: “На городі — бузина, а в Києві — дядько”, а хтось, до краю спантеличений, все ж потягнеться до тритомника В. Винниченка, щоб, можливо, у такий спосіб розвіяти сумніви — і зовсім уже нічого не зрозуміє, оскільки на названій сторінці не знайде згадки ні про М. Міхновського, ні про подію — “злиття двох У.Ц.Рад”.

Таким чином, за Р. Млиновецьким, про діяльність втаємничених самостійників не знали (і не хотіли знати) сучасники, не дізнались (і не хотіли дізнаватись) нащадки- дослідники. Не може, природно, не звернути на себе уваги уже така немаловажна деталь. Тоді як з поваленням самодержавства всі політичні сили в Росії, що загальновизнано стала за кілька днів найвільнішою країною у світі, і в Україні в тому числі, діяли цілком легально, “Братство Самостійників” проводило “тайні засідання”.

Залишаючи читачів без відповіді