БОЙКО О.Д. Україна між путчем і Пущею: основні тенденції суспільно-політичного розвитку (серпень — грудень 1991 р.)

У грудні 1991 р., не доживши кількох тижнів до свого чергового — 69-го дня народження, припинив існування Радянський Союз. В результаті з політичної карти світу не просто щезла остання імперія в Європі, а кардинально порушився світовий баланс сил, різко загострилися локальні конфлікти, суттєво змінились геополітичні вектори багатьох країн, на уламках СРСР утворилась ціла низка молодих незалежних держав, однією з яких була Україна.

Завершальний етап існування Радянського Союзу — серпень — грудень 1991 р., (варто додати, існування юридичного, а не фактичного), був доволі подієвонасиченим та драматичним.

Спроба консервативного табору перейти до активних дій, силою взяти соціальний реванш знайшла своє втілення у здійсненні 19 — 21 серпня 1991 р. державного перевороту. Варто підкреслити, що серпневі події 1991 р. викликали серйозні зміни у державному і суспільному житті країни, надзвичайно посиливши відцентрові тенденції в СРСР. Уже 20 серпня 1991 р. естонський парламент прийняв рішення про державну незалежність республіки, наступного дня вищий законодавчий орган Литви затвердив Конституційний закон про державний статус республіки. Україна юридичне рішення про незалежність прийняла 24 серпня. Невдовзі після України про свою незалежність оголосили Білорусія, Молдова, Азербайджан, Киргизстан, Узбекистан.

Помітна активізація розгортання процесу суверенізації у післяпутчовий період суттєво змінила геополітичну ситуацію на теренах СРСР: по-перше, різко зросли відцентрові тенденції; по-друге, практично перед кожною з республік постали питання та проблеми яких раніше не було: кордони, дефіцитні ресурси, статус національних меншин, зовнішньополітичне визнання тощо.; по-третє, Росія абсолютно відверто почала виявляти імперські амбіції, претендувати на право єдиного спадкоємця СРСР і нового центру інтеграції.

22 серпня Б. Єльцин видав указ “Про забезпечення економічної основи суверенітету РРФСР”, відповідно до якого всі підприємства та організації, що розташовувались на території республіки переходили у підпорядкування Росії. 25 серпня 1991 р. під тиском обставин (в першу чергу російського керівництва) М. Горбачов був змушений видати указ про ліквідацію Ради Міністрів СРСР, місце якого тимчасово мав зайняти Комітет оперативного управління народним господарством. Показово, що його очолив російський прем’єр- міністр І. Силаев, а заступниками стали відомі актори російської (втім, на той час ще союзної) політичної сцени — А. Вольський, Ю. Лужков та Г. Явлінський. На думку російських аналітиків, утворення згаданого Комітету та розстановка ключових фігур по суті проілюстрували одну з основних політичних тенденцій післяпутчового періоду — “переведення союзних структур під управління російських органів влади” [24].

Такий розвиток подій у Москві викликав невдоволення і стурбованість політичних еліт решти союзних республік. Очевидно інтегрально висловив суть їх позиції Л. Кравчук, який вже на початку вересня 1991 р. акцентував: “Центр розвалився, його немає. Той комітет, який працює, не може виконати навіть елементарних функцій. Але, боюсь, щоб нас не пограбували, щоб ми не виявилися обдуреними, бо зараз хто ближче, хто активніший, той хоче перебрати до себе якомога більше (виділено — О.Б.)” [15].

Самочинного проголосивши себе фактично новим Центром, Росія була абсолютно незацікавлена у пришвидшенні “параду суверенітетів” і у наростаючій дезінтеграції Радянського Союзу, ключовими важелями влади якого вона поступово оволодівала. Саме в руслі цих процесів слід розглядати заяву прес-секретаря Б. Єльцина П. Вощанова від 26 серпня 1991 р., у якій зазначалось, що Росія не ставить під сумнів право на самовизначення, “однак існує проблема кордонів, неврегульованість якої можлива і є допустимою лише при існуванні закріплених відповідним договором союзницьких стосунків. У разі їх припинення РРФСР залишає за собою право поставити питання про перегляд кордонів. Сказане стосується всіх союзних республік”. Основні претензії Росія мала до ключових гравців “ново-огарьовського процесу” — України, якій, за словами прес-секретаря російського Президента, під “ювілей” передали Крим, та Казахстану, якому в “ході освоєння цілини” були прирізані території Омської та Оренбурзької областей.

Переговори, що відбулись між представниками Росії та України для обох сторін були не простими і повчальними. На їх динаміку суттєво вплинула політична ситуація в Україні, яка на той час вже радикально змінилась порівняно з досерпневою. У результаті українська влада не “проковтнула” заяву прес-секретаря Президента РРФСР та докори прибулої делегації а досить різко на них відреагувала; численні учасники демонстрацій протесту проти дій російської сторони змусили візитерів різко змінити та пом’якшити свою позицію, і навіть відмежуватися від власного Президента шляхом акцентування думки про те, що заява прес-секретаря Б. Єльцина — ще не позиція російського парламенту [18]. Невдовзі заяву П. Вощанова було дезавуайовано.

На цьому етапі у російської сторони були, на перший погляд, досить серйозні аргументи на користь укладення нового Союзного договору. По-перше, необхідно зберегти державу від краху, а оскільки саме союзні структури виконували роль державних, то їх варто залишити хоча б на перехідний період. По-друге, не можна допустити дроблення керівництва Збройними Силами у державі, нашпигованій ядерною зброєю. По-третє, ліквідація союзних міністерств в умовах катастрофічної економічної ситуації призведе до автоматичного руйнування каркасу радянської економіки, що зумовить реальну загрозу економічного розпаду та краху. По-четверте, російські демократи стверджували, що прискорений курс на набуття незалежності може сприяти консервації націонал-комуністичних режимів у тепер вже суверенних республіках.

Втім, як влучно підкреслив публіцист А. Костюков, “ніхто з братніх республік, схоже не вірить в добрі наміри об’єднувальниці Росії, підозрюючи під чепчиком сестри милосердя картуз “старшого брата (виділено — О.Б.)” [30]. Республіканські еліти чудово розуміли, що справжньою суттю і своєрідним зверхзавданням російської стратегії у цей час стало намагання втримати під своїм впливом та контролем все, що можна було втримати; одержання під тиском нафтової та газової труб максимального результату від поділу спадщини Радянського Союзу, а при сприятливій політичній кон’юнктурі у ході трансформування старого союзного центру оволодіння основними важелями впливу на пострадянському просторі.

У цьому зв’язку, очевидно має рацію колишній прес-секретар М.Горбачова А. Грачов, який характеризуючи перебіг подій в СРСР другої половини 1991 р., зазначав, що “в цілому еліта “першої серед рівних” Росії на противагу іншим республікам не мала політичних претензій до “імперського центру”...тому, що принаймні на тому етапі розраховувала, взявши Кремль, сама зайняти його місце” [ 7]. Російський історик Т. Ворожейкіна, аналізуючи перші кроки російських демократів, що знаходились при владі, у післяпутчовий період, підкреслювала: “нове російське керівництво підтвердило, що у Росії будь-яка визвольна ідея (соціалістична, демократична) рано чи пізно неодмінно зливається з імперською” [ 6].

Між тим суспільні процеси в післяпутчовий період у СРСР розвивались доволі динамічно і вимагали радикальних рішень та дій. 2 — 5 вересня 1991 р. проходив V (позачерговий) З’їзд народних депутатів СРСР. Розвиток подій на цьому форумі був надзвичайно драматичним. Виступ Н. Назарбаева, який оголосив “Заяву Президента СРСР та вищих керівників союзних республік”, шокуюче вплинув на зал. Пізніше один з членів команди Горбачова В. Медведев напише у своїх спогадах з приводу цього моменту з’їзду: “...по суті такі рішення необхідні, як останній шанс для врятування країни. Звичайно ззовні вони виглядають не дуже демократично, але така вже ситуація” [21]. Мета зробленого кроку полягала в тому, щоб нестандартною, радикальною дією нейтралізувати консервативні сили, які домінували у союзному парламенті, а підґрунтям для прийняття такого рішення було поступове переміщення реальної влади у республіки, які одна за одною проголошували свій суверенітет. З огляду на викладене, очевидно, можна погодитися з думкою колишнього працівника апарату Президента СРСР З. Станкевича, про те, що саме на відрізку 19 серпня — 5 вересня 1991 р. кардинально змінилося співвідношення сил між прибічниками та противниками збереження СРСР, як суверенної держави. Причому відбулося суттєве посилення позицій останніх [27].

Отже, у цей період ситуація у СРСР дедалі глибше після серпня занурювалась у біфуркаційну зону розвитку, у якій різко зростав ступінь невизначеності, втрачалась суспільна рівновага і гострішою ставала потреба швидкої розробки комплексу радикальних, нестандартних, а головне — ефективних трансформаційних моделей змін та практичних дій по їх реалізації, які б забезпечили не лише стабілізацію системи, а й її вихід на якісно новий динамічний режим.

Утворення З’їздом народних депутатів СРСР Держради по суті завершило процес легалізації