ІВАНОВ М.С. Політична індоктринація як чинник формування тоталітарних політичних режимів

Новітня доба стала часом, коли людство зіштовхнулося з якісно відмінними явищами масової самоорганізація, які призвели до формування небачених соціальних систем. Слід зауважити, що в умовах переходу до функціональної епохи саме поняття “система”, по відношенню до суспільства і політики, втрачало звичне класичне розуміння. Ален Турен, з цього приводу, зазначає, що “.система стала розумітися як сукупність правил та примусів, які індивід повинен навчитися, скоріше використовувати чи обминати, ніж поважати...З свого боку, діючий індивід не був вже громадянином чи працівником, а особистістю, членом первинних спільнот, які прив’язані до культурної традиції” [1, 15]. Вже в цьому протиріччі функціональності та соціально-політичної гомогенності ми бачимо компенсаторне завдання політичної освіти і громадянського виховання.

На цьому етапі соціальне поглинається політикою, яка приймає дві протилежні форми. З одного боку, форму тоталітарної влади, яка поглинає соціальне життя, з іншої, форму груп тиску і апаратів рішення, які стикаються на політичному ринку.

Таким чином, в зазначений період, закладаються умови для протистояння двох систем — тоталітаризму та демократії. Навіть поверхневий аналіз історичного розвитку тоталітарних утворень дозволяє звернути увагу на той факт, що керівництво держав такого типу надзвичайно велику увагу приділяло питанням формування відповідної свідомості і поведінці своїх громадян.

Надзвичайно важливим завданням тоталітарних політичних систем є впевнення своїх членів в тому, що існуючий лад є реальним втіленням справедливого, найбільш досконалого суспільства, яке має на меті захист та реалізацію інтересів всього народу, а сама держава і її влади підпорядковані цим завданням. Це необхідно для збудження ентузіазму населення та їх мобілізації на досягнення ідеалів висунутих прийнятими ідеологічними доктринами. Безумовно, на такого роду впевнення націлена вся дійсність тоталітарних суспільств, але чи не найважливішими її інструментами все ж таки є система освіти і виховання. Саме визначенню їх змісту і завданням з самого початку спроб втілення тоталітарних політичних доктрин приділялася надзвичайно велика увага. Підтвердженням цього є той факт, що аналіз джерел та літератури з питань освіти дозволяє нам відтворити процес творення “нових” суспільств.

Не торкаючись у цілому проблеми феноменології тоталітаризму, ні його модифікацій, торкнемося лише стану цієї квазіполітичної освіти як найважливішого компонента в підтримці тоталітарної системи. Головна увага в даній статті буде приділена питанням вивчення досвіду політичної соціалізації освітніми засобами в умовах тоталітарного суспільства і дослідженню шляхів оптимізації процесу поширення політичного знання в умовах розбудови демократичних політичних систем. С цією метою здійснюється аналіз застосування політичної індоктринації в тоталітарних системах, які мали відмінне ідеологічне наповнення. Головним чином, це стосується вивчення ролі політичної індоктринації в часи існування Радянського Союзу та в період розвитку фашистського режиму в Німеччині. При цьому, автор не ставить собі за мету викриття “злочинних задумів” керівництва цих утворень, а намагається якомога реальніше зрозуміти причини виникнення відповідного становища та пояснити механізм впливу політичної індоктринації на політичний процес в умовах такого типу політичних систем. Це дозволить нам більш точно визначити рецидиви тоталітарного минулого в сучасному політико-дидактичному процесі і відповідно буде сприяти їх подоланню.

Певним підтвердженням важливості вказаних аспектів є той факт, що взаємозв’язок політичного розвитку і політичного виховання досліджувався починаючи ще з античних часів. Класики філософської думки на протязі багатьох сторіч намагалися розкрити механізм взаємодії політичних процесів з типом громадянина, його культурою, які зароджувалися в надрах попереднього державного устрою[2-3]. Особливо актуальними вказані проблеми стали в новітній період історії, коли загострилися протиріччя між тоталітарними політичними системами, актуалізувалися проблеми забезпечення їх демократичної трансформації та стабілізації. Західна політична думка відгукнулася на ці виклики потужною низкою наукових досліджень [4-12], які сьогодні є основою вивчення проблем формування сучасної громадянської культури в українському суспільстві.

На жаль, проблеми формування сучасної громадянської культури засобами політичної освіти, поки що, не знайшли гідного місця серед досліджень вітчизняних дослідників, але можна бачити тенденцію зростання уваги до вказаної проблеми. Головним чином це проявляється в активізації дослідження питань формування системи громадянської освіти та механізмів політичної соціалізації в сучасній Україні [13-17].

Звертає на себе увагу та обставина, що після утворення Радянського Союзу політичний режим, який в ньому складався, не міг скористатися звичним механізмом політичної соціалізації. Революція остаточно ставила хрест на минулому, що нещадно ганьбилося у всіх його проявах - в політиці, економіці, соціальній структурі, релігії, праві, мові, культурі, історії як, втім, і в конкретних носіях, включаючи і старше покоління — батьків, вчителів у тому числі. У вихідній точці нової ери, коли традиція як фундамент для соціалізації була штучно перервана, «тектонічний розлам» між епохами заповнив тоталітарний міф. На його основі будувалося принципово нове суспільство і принципове нова людина. У цих умовах індоктринація виглядає як один із провідників даного міфу в маси.

Р. Пайпс пише: «Ідея народної освіти в Радянському Союзі набрали характер не стільки навчання, скільки виховання, іншими словами, формування особистості, і в цьому процесі брали участь всі державні інститути — від профспілок до Червоної Армії, — однією з головних задач яких було виховання громадян у дусі комунізму. Процес був розгорнутий з таким розмахом і інтенсивністю, що одному з іноземних спостерігачів Радянська Росія 20-х років показалася однією великою школою [18, 380].

Р. Арон, аналізуючи радянський тоталітаризм, задається питаннями - чи деспотизм це вождя чи різновид іманентного всім революціям терору й обмежень не тільки супротивників, але і сподвижників? [19, 212-256] На нашу думку, терор можна частково пояснити як революційну заданість тоталітарної системи і протидію спробам повернення до розірваних традицій. Цьому ж завданню, в менш кривавій формі, повинна була слугувати і індоктринація, конструюючи параметри і цілі тоталітарного світу.

В Радянському Союзі на ранніх етапах його розвитку склалася, так звана, система комуністичного виховання населення. Видається, що найповніше і найлаконічніше визначення її сутності дав Василь Сухомлинський, який написав велику кількість праць присвячених саме комуністичному вихованню. В одному з своїх творів він пише: “.. .людина не повинна чинити за велінням совісті, найголовнішим спонукачем її сумління має бути комуністичний ідеал” [20, 118].

Зазначена формула передбачає низку елементів системи комуністичного виховання. До них слід віднести — самого індивіда з його моральними кондиціями та його самовиховними потенціями, поведінку індивіда у різних сферах життя, комуністичний ідеал, що мав би бути “найголовнішим спонукачем сумління”. Дещо прихованим, але сам собою зрозумілим виступає ще один елемент — ідеологія, яка репрезентувала зв’язок між людиною і комуністичним ідеалом. Кожен з цих чотирьох елементів має в структурі своє чітке місце.

Між людиною та ідеалом комунізму працювала ідеологія. В комуністичній системі виховання вона посідала головне місце і користувалася великою увагою. Ціла низка предметів

— “Основи марксизму-ленінізму”, “Науковий комунізм”, “Історія КПРС”, “Історичний матеріалізм”, “Діалектичний матеріалізм”, “Науковий атеїзм”, “Політекономія” тощо

— розроблялися і викладалися у навчальних закладах різних рівнів. Головна мета цих “ідеологічних” предметів полягала в тому, щоб розкрити зміст і утвердити віру в реальність комуністичного ідеалу. При цьому ідеологія не вникала у зміст окремих видів виховання. І, будучи чинником впливовим, все ж носила щодо дидактичної практики певною мірою зовнішній, автономний характер.

Величезну роль в становленні системи політичної індоктринації в умовах становлення тоталітарного режиму в Радянському Союзі відіграв процес подолання неписьменності. Для її подолання постала проблема введення обов’язкової загальної освіти. У 1930 — 1932 рр. в школах лікнепу навчалось понад 30 млн. осіб[21, 41]. У 1931 році ЦК ВКП(б) приймає рішення повернути старі, засуджені після Жовтневої революції методи освіти, уроки, навчальні предмети. У школу, переповнену “ворожим елементом”, партія направляє “досвідчених партпрацівників” і комсомольців. У 1932 році всі експерименти у сфері навчальних програм проголошуються “лівим ухилом” і “прихованим троцькізмом”. У школах вводиться “твердий розклад”, “тверда дисципліна” і ціла низка покарань, аж до виключення.

Процес ідеологізації спрямовувався не тільки