Орбан-Лембрик Л.Е. Етнопсихологічні особливості соціально-психологічної компетентності особистості

Актуальність проблеми. Процеси державотворення, що відбуваються в Україні, вимагають системного підходу до проблеми компетентності особистості, а саме: урахування етнопсихологічного контексту в царині підготовки кваліфікованих спеціалістів, здатних ефективно застосовувати набуті знання не в абстрактних умовах, а в конкретному соціокультурному середовищі. Йдеться про етнопсихологічний аспект соціально-психологічної компетентності особистості, про етнопсихологічну специфіку взаємодії й спілкування як представників однієї культури, так й іноетнічних партнерів.

Мета повідомлення: з точки зору етнопсихології розглянути феномен соціально-психологічної компетентності й на цій основі виявити соціокультурні умови і чинники, від яких залежить розвиток і формування соціально-психологічної компетентності особистості.

Аналіз наукової літератури. Вивчення різних підходів до проблеми спілкування взагалі та специфіки формування соціально-психологічної компетентності особистості зокрема (К. Абульханова-Славська, Г. Балл, О. Бодальов, А. Добрович, М. Каган, К. Коростеліна, Л. Орбан-Лембрик, Л. Петровська, М. Пірен, Ю. Швалб, Т. Яценко та ін.) дозволяє виокремити в ній соціокультурний аспект, а саме етнопсихологічну специфіку компетентності індивіда. Історичний екскурс показує, що ряд психологів, вивчаючи особистість, намагаються ідеалістично представити її “вростання” в культуру суспільства, як чисто “духовний процес”. Так, представники символічного інтеракціонізму розглядають взаємозв’язок особистості й суспільства як процес засвоєння індивідом системи соціальних ролей, які відбуваються в первинній групі шляхом “прийняття ролі іншого”. Інші теоретики трактують його як перехід від чисто біологічного до соціальних етапів розвитку, розуміючи під цим процес навчання, адаптації. В дійсності суспільні відносини своїм існуванням перетворюють природні функції в соціальні, ставлячи їх на службу суспільному розвитку. Таким чином, соціальне не знищує біологічного, воно знімає біологічне в людині, включає його в нові системи зв´язків і відносин, підпорядковуючи якісно новим законам соціальної форми руху. Щодо соціального руху, який виступає як особлива, вища форма саморозвитку матерії, то він має різні рівні, різний характер прояву: по- перше, він включає в себе історичний рух суспільств, класів, національних груп; по-друге, в ньому втілюється розвиток людини як головний момент всього історичного процесу, розвиток суспільного індивіда. Психологія в аналізі проблем, пов’язаних з вченням про соціальний рух, виокремлює свої особливі аспекти: виявлення його закономірностей, таких, наприклад, як оперування ідеальними об´єктами, формування внутрішньої позиції суб´єкта, його розвиток в процесі власної діяльності та інші, більшість з яких ще потребують свого дослідження.

Науковий підхід до розгляду етнопсихологічної специфіки соціально- психологічної компетентності індивіда передбачає розуміння особистості як цілісної системи з її професійними, національними, сімейно-побутовими, психологічними та іншими ознаками, які формуються в процесі взаємовідносин людини з іншими людьми, соціальними групами, етнічними спільнотами в цілому із суспільством. При цьому в поняття “етнічне” включаються умови життєдіяльності людини в конкретному суспільстві, особливості етнопсихологічних відносин, характер культури виробництва і соціальних інститутів, соціокультурна специфіка системи виховання і розповсюдження інформації, які визначають і визначаються етнопсихологічною своєрідністю індивіда, його національною специфікою. Отже, людський індивід у своєму прижиттєвому розвитку відтворює досягнення історії людської культури та цивілізації. І процес цей є якісно і культурно своєрідним, він суттєво відрізняється від онтогенезу тварин: властивості, що склалися в результаті еволюції тварин, визначаються морфологічними особливостями організму, які в змінах спадково фіксуються; досягнення ж в розвитку людини фіксуються в результатах їхньої діяльності, в створених ними знаряддях виробництва, в мові, традиціях, звичаях, в творах науки, літератури, мистецтва тощо.

Від моменту народження людина знаходиться в світі собі подібних, в соціально-економічних, соціально-психологічних, етнопсихологічних, соціокультурних умовах, серед предметів, наповнених людським змістом, що мають соціальні функції, забарвлені національною специфікою. Умови й предмети соціуму сприяють набуттю особистістю знань про конкретне суспільство, про його політику, економіку, культуру тощо, тобто формують світогляд людини, який, за своїм змістом, може прирівнюватись до компетентності індивіда загалом і соціально-психологічної компетентності зокрема. Щодо останньої, то йдеться про знання людини про природу соціальних впливів, про ступінь відповідності сформованих картин світу, стереотипів, образів науковим картинам світу, про знання в галузі орієнтації в різних ситуаціях вербального і невербального спілкування [1, с. 134].

Людина використовує предмети і засоби, що створені в історії людства, вона володіє мовою як соціально сформованим інструментом мислення, з допомогою якого засвоює загальнолюдський досвід і спілкується з іншими людьми. В цих процесах засвоєння індивідом соціального досвіду та культури бере участь зір, слух, нюх, смак, мислення, відчуття, бажання, діяльність, любов, тобто всі органи її індивідуальності. При цьому самі ці органи, самі можливості сприймання світу - в кольорах, музиці, слові - все це завойовано людиною і засвоюється нею в постійній взаємодії із соціумом, з іншими людьми, в результаті вивчення явищ, предметів, традицій, звичаїв, в процесі перетворюючої діяльності.

Вплив психологічних елементів культури на спосіб мислення людей, спосіб орієнтації в різних ситуаціях, на всі сфери життя важко оцінити. Д. Мацумото - один із знаних крос-культурних психологів - зазначає, що культура є основою і одночасно результатом поведінки, вона визначає лінію поведінки і в цьому аспекті стає однією з актуальних тем сучасної психології [5, с. 22]. Наявність зв’язку між такими елементами культури, як традиції й звичаї та психологією очевидна. Однак визнати цей зв’язок - це тільки частина справи. Найголовніше - зрозуміти його характер, його механізми й закономірності. Перспективність саме такого підходу зумовлена тим, що у найближчому майбутньому, не зважаючи на сучасні тенденції глобалізації, нас найімовірніше очікує не змішування культур, а їх співіснування із збереженням типових форм, способів життєдіяльності представників різних народів і етносів. Отже значення соціокультурного, етнопсихологічного аспекту компетентності особистості актуалізується багатократно.

Традиції й звичаї є основою життєвої соціально-психологічної компетентності особистості, вони сприяють формуванню побутових картин світу, етнічних стереотипів, художніх образів, забарвлених національною специфікою, народного досвіду, знань в тій чи тій соціокультурній царині, створюють підґрунтя для народної мудрості, яка отримала своє вираження в міфології, фольклорі, висловах, оповідках. Наше суспільство, як і кожне інше, має цілу систему традицій, спрямованих на зміцнення його стабільності. Традиції, під якими розуміють елементи соціальної і культурної спадщини (досвіду, поглядів, цінностей, ідей, звичаїв, норм поведінки та ін.), що передаються із покоління в покоління і зберігаються в певних суспільствах та різних соціальних групах протягом тривалого часу, класифікують за різними ознаками. Виокремлюють національні, етикетні, професійні та ін. традиції, що проявляються у всіх сферах: гігієна, спілкування, національний ринок тощо. Вони також можуть бути соціально- позитивними і зашкарублими, реакційними. Отже традиції - це спосіб збереження, передачі і відтворення як позитивного, так і негативного досвіду. Соціально-позитивні традиції створюють умови для “здорового консерватизму”, стабільності суспільства, для більшої відповідності між сформованими картинами світу, стереотипами і науковими картинами світу.

Важко переоцінити значення традиції у формуванні компетентності особистості. Якщо традиція має об’єктивний сенс, що дає змогу зробити зрозумілим, осмисленим навколишній світ, якщо сучасна життєва соціально-психологічна компетентність базується на знаннях законів, то можна вести мову про нормальне, здорове суспільство. Руйнація традиції, нехтування законів, як правило, спричинюють втрату зрозумілості й осмисленості соціуму, що може призвести до повернення у первісний хаос. Отже традицію варто розглядати у соціокультурному та етнопсихологічному контексті. Завдяки традиції відбувається самоідентифікація особистості та групи, дістають розв’язання питання: “хто ми є насправді”, “чим ми як група вирізняємося з поміж інших етнічних груп, а чим ми подібні”, “що являє собою та земля, той край, де ми живемо”. У готовому вигляді відповідей на ці запитання немає. Вони передбачають певні дослідження, що ґрунтуються на єдності традиції та історії [3, с. 315-316].

Психологічні механізми зараження, навіювання, наслідування забезпечують функціонування традицій (так само як і звичаїв). Стосовно зараження, то воно з давніх пір досліджувалося як особливий спосіб впливу, об’єднуючий великі маси людей у зв’язку з виникненням таких явищ, як масовий психоз, масовий екстаз тощо. Феномен зараження має численні прояви масових душевних станів під час ритуальних танців, панічних ситуацій, спортивного азарту та ін. При цьому індивід несвідомо, у стані певного емоційного збудження засвоює взірці масової поведінки. Щодо навіювання, то воно являє собою цілеспрямований вплив однієї людини на іншу чи на групу людей. Ефективність навіювання залежить від багатьох соціально-психологічних чинників: авторитету суггестора ( людини, яка здійснює навіювання), ступеня довіри до джерела інформації тощо. За умов масової поведінки також діє механізм наслідування. Його специфіка полягає в тому, що тут здійснюється відтворення індивідом рис і взірців поведінки, яка демонструється. Загалом, зазначені способи впливу постійно наштовхуються на певний ступінь критичності особистостей, які складають великі групи людей. Тобто дію психологічних механізмів зараження, навіювання і наслідування варто розглядати як процес із зворотним рухом - від людини до способу впливу [3, с. 316].

Безперечно традиція є одним із найефективніших механізмів, що протистоять руйнівній дії відцентрованих суспільних дій. Саме тому в час, коли суспільство переживає соціальні трансформації, що торкаються усіх сфер громадського життя, інтерес до цього механізму, здатного утримати в єдності частини соціального життя, закономірно зростає. Традиція як символічна структура, здатна запропонувати засоби подолання кризової ситуації, визначає не лише певну систему знань, культуру загалом, а й окремі її царини. Найяскравіше це виявляється у царині політичної, моральної, соціальної, психологічної, національної культури, коли становлення національної держави, соціальних, соціально-психологічних та моральних цінностей ініціює справжній дослідницький бум у сфері пошуку достеменної національної ідентичності [2, с. 176-177]. Ставлення до традиції в історії соціальної та психологічної думки постійно змінювалося. Європейська історія показує критику традиції як критику ірраціонального - забобонів, авторитету, марновірства - заради утвердження цінностей розуму і свободи. За умов, коли ідеалізується традиція чи звичай, коли забобони, особливі психологічні здібності, на яких спекулюють всілякого роду шарлатани, негативно впливають на соціально-психологічну компетентність, останній загрожує небезпека деформації, спотворення. Трудність корениться в тому, щоб винайти рівновагу між сталістю (постійністю) традиції й мінливістю. Завдання людини, групи, кожного народу в цілому полягає у збереженні традицій минулого і в поступовій, повільній та невідчутній їх зміні.

Створення традиції відбувається на основі тих форм діяльності й поведінки, які неодноразово підтверджували свою суспільну значущість. Зміна соціальної ситуації розвитку тієї чи іншої спільноти може призвести до руйнування традиції, її трансформації і заміщення новою. Традиції підпорядковані національному ідеалу, із зміною якого міняються і традиції. Тут важливо підкреслити факт руйнування віджитого, непотрібного, а не руйнації всього, у тому числі і прогресивного. Таке руйнування має здійснюватися еволюційним шляхом, без втрати ментальності, народної мудрості, родинних цінностей і надбань.

Якщо звернутися до аналізу соціальних зв’язків та поведінкових реакцій, то тут традиції переважно виступають у формі звичаїв, що відтворюють норми взаємодії й забезпечують стійкість поведінково- комунікативної культури. В тій чи іншій культурі традиції щодо компетентності в галузі взаємодії (встановлення соціальних контактів) відіграють більшу чи меншу роль. У цьому контексті важливо підкреслити значення індивідуального (індивідуалізм притаманний суспільствам, які характеризуються вільними зв’язками між індивідуумами; пріоритетом особистих цілей у порівнянні з групою; здійсненням самоідентифікації на основі особистісних рис, а не через ототожнення себе з групою) або колективного (це характерна риса тих суспільств, в яких індивіди з моменту народження інтегровані в згуртовані групи, тобто перевага надається груповим цілям) самоконтролю, котрий є одним з поширених критеріїв і згідно з яким різняться культури загалом і поведінкові прояви зокрема [3, с. 319]. Щодо України, то тут поведінково-мовленнєві ціннісні вартості формувалися під впливом народних традицій, пам’яток історії та літератури. Так, в усній народній творчості, зокрема в коломийках, приказках, прислів’ях, у фольклорі (історична пісня, балада, легенда та ін.), в образах народного світогляду, міфологічних уявленнях містяться дані про освіченість людини, рівень її компетенції, про поведінку особистості, її настрої та взаємостосунки [3, с. 320].

Важливо підкреслити, що традиція відбирає факти історії, котрі здатні стати колективними символами, що сприяють інтеграції групи. Для того, щоб оживити традицію, зробити її відчутною для громадського життя, відтворити гостроту колективних емоцій і колективних почуттів, у суспільства в розпорядженні є певні соціальні механізми. Передусім йдеться про ритуали і свята. Ритуал вважають концентрованим символічним виявом соціальних процесів. У спілкуванні і взаємодії ритуали перш за все використовуються при проведенні зборів, діловому листуванні, обговоренні планів, підведенні підсумків тощо. Стосовно свята, то воно робить традицію видимою, відчутною, живою. Свято покликане відтворити й підсилити почуття колективної ідентичності, надати набір значущих символів.

Звичаї є однією із стійких форм нормативної регуляції, що ґрунтується на минулому досвіді етносу. У широкому розумінні звичаї трактують як уклад суспільного життя нації, народу, його культура, побут; це загальноприйнятий порядок, правила, які здавна існують у суспільному житті народу, соціальної групи. Вузьке трактування даного поняття передбачає розгляд звичаю як традиційного порядку відзначення якихось подій, свят, пов’язаного з виконанням певних дій і використанням відповідних атрибутів, предметів; це усталений, звичний, стереотипний спосіб, манера дії, поведінки. Звичаї виступають і як норми поведінки, і як форма соціального контролю. Кожна нація, кожен народ, навіть окремі соціальні групи мають свої звичаї, що виробилися протягом багатьох століть. Вони впливають на світовідчуття, світосприймання, на духовну культуру народу, на рівень життєвої соціально-психологічної компетентності особистості. Звичаї поряд з мовою є найміцнішими елементами, які об’єднують окремих людей в одне ціле, в народ. Вони виконують функцію освячення (сакралізації) суспільних відносин, що склалися, передують державно-правовій регуляції.

Ряд вчених на підставі соціально-психологічних, етнопсихологічних та етнографічних матеріалів про розвиток і становлення людини у конкретному суспільстві вважають, що сьогодні вивести закономірності взаємозв’язку особистості і суспільства, умови і чинники, які впливають на цей процес, тільки з психології, соціології, етнографії, медицини чи біології неможливо. Потрібна міждисциплінарна кооперація, яка передбачає докладне урахування усіх наукових досягнень в галузі вивчення людини, виявлення методологічних засад формування соціально-психологічної своєрідності особистості, у тому числі, її компетентності специфічної в соціально-психологічному та етнопсихологічному сенсі [1, с. 143-144].

Прагнучи розширювати сферу спілкування та впливу, досягати взаєморозуміння, з’ясовувати причини власної поведінки та вчинків оточуючих, особистість вступає в активну взаємодію з суспільством, іншими людьми та із самою собою, проявляючи свою компетентність чи некомпетентність, свій професіоналізм, чи навпаки своє неуцтво. Це робить одночасно людину і залежною від соціуму, і самодостатньою, вільною особистістю. Думається В. Янів, даючи характеристику українській вдачі й нашому виховному ідеалові, також мав на увазі самостійність особистості у вияві своїх рис, своєї творчості, компетенції, духовності та одночасну її залежність від середовища. Він, зокрема писав: “...національний виховний ідеал не потребує, і навіть не повинен, чи не сміє, заперечувати загальнолюдського ідеалу, а навпаки: національний виховний ідеал

базується, випливає з загальнолюдського; він, апробуючи, підтверджуючи, поглинаючи вселюдські та загальновизнані цінності, доповнює їх тими рисами, які спеціально відповідають духовності чи звичаям даного народу. Розуміння шляхетної людини понаднаціональне і понадпростірне, повною мірою навіть понадчасове. Але шляхетна людина може мати рівною мірою риси певної почуттєвої м’якості й ніжності “кордоцентричних” спільнот, як і вольової стриманості, опанування, навіть твердості, чи - врешті - рефлексійності, чи навпаки - творчого динамізму, шукання, відповідно до національної чи особистої вдачі” [7, с. 198]. Іншими словами, коли ми говоримо про компетентність людини, про певну систему знань та уявлень, які в неї сформовані, ми вочевидь повинні пов’язувати їх з національною специфікою людини, з етнопсихологічним середовищем, в якому ця людина соціалізується. Це, за словами В Яніва, “робить нас відпорними на зовнішні впливи й автоматично спричинюється до збереження нашої духовної самобутності, нашого духовного “я”, чи ... нашої національної ідентичності” [7, с. 198]. “Тільки, - зауважує далі дослідник, - примітивна людина може бути повністю вдоволена собою, тільки безкритична одиниця може вірити, що її вдача досконала, що вона має всі прикмети без хиб. Подібно примітивним чи безкритичним був би погляд безкритичних середовищ чи спільнот, що, мовляв, дана спільнота має тільки позитивні диспозиції, себто тільки добрі, світлі, гарні психічні прикмети, - без недостач, без слабості і без хиб. У світлі тієї - зрештою, очевидної - констатації, проблема виховного ідеалу в зв’язку з етнопсихологією чи вдачею даного народу представлятиметься дещо спеціальним способом: ідеться про такий виховний ідеал, який, рахуючись із вдачею народу та дбаючи про те, щоб утримати в загальних рисах вдачу народу (необхідну для збереження духовної самобутності), вказував би одночасно, як виховну мету, скріплення національних прикмет з рівночасним послаблюванням національних хиб” [7, с. 200].

Наявність в особистості суттєвого, типового закономірно формується в конкретно-історичній системі соціальних відношень, у рамках певного класу чи етносу, або соціальної групи, соціального інституту і соціальної організації, до яких належить особистість. Усе сказане дозволяє говорити про нове бачення проблеми формування соціально-психологічної компетентності особистості, планування особистісного розвитку, системи становлення індивіда в конкретному соціальному середовищі, урахування в цьому процесі індивідуальної своєрідності людини, можливості виконання нею однієї і тієї ж діяльності психологічно різними шляхами, рефлексії як внутрішнього механізму розвитку особистості, ставлення до індивіда як до найвищої цінності, як до носія національного світогляду, ментальності, суспільних інтересів, настроїв, традицій та звичаїв.

Щодо ментальності, то дане поняття трактують як: наявність у людей того чи іншого суспільства певного спільного розумового інструментарію, психологічного оснащення, яке дає їм можливість по-своєму усвідомлювати світ і самих себе; певний соціально-психологічний стан суб’єкта - етносу, нації, народності, громадян, що втілив у собі (не “в пам’яті народу”, а в його підсвідомості) результати тривалого й усталеного впливу етнічних, природно-географічних і соціально-економічних умов проживання суб’єкта менталітету; спосіб ставлення людини до внутрішнього і зовнішнього світу, в основі якого лежать психічні процеси сприймання і розуміння (інтерпретації); людський вимір історичних макромас, людська активність, об’єктивована в культурних пам’ятках; важливий етнопсихологічний феномен, інтегральна етнопсихологічна ознака особистості, народу; здатність, сила, зміст розуму, спосіб думок, характер роздумів [2, с. 270; 4, с.140; 6, с. 131].

Майже у всіх наведених визначеннях ознаки ментальності збігаються з тими характеристиками, що входять до поняття “національний характер”, під яким здебільшого розуміють інтегральну суму рис характеру представників нації (національна самосвідомість, ідея-цінність, тверда воля тощо); своєрідне, специфічне поєднання загальнолюдських рис у конкретних історичних і соціально-економічних умовах буття нації; сукупність соціально-психологічних рис (почуттів, емоційно-вольових якостей, ціннісних та національно-психологічних установок), властивих нації на певному етапі розвитку, детермінованих соціально-економічними, географічними, історичними умовами її існування; уявлення народу про самого себе, сукупність найбільш стійких, основних для даної національної спільноти особливостей сприйняття оточуючого світу та форм реакцій на світ [2, с. 270-271].

М. Юрій стверджує, що за своєю структурою менталітет (ментальність) включає в себе передусім дещо колективне, певні елементи національного характеру, які діють, не проходячи крізь свідомість, спонтанно, подібно до певного емоційно-психологічного коду, що викликає у суб’єкта такі, а не інші реакції на зовнішні чинники [6, с. 132]. Ментальність - це спосіб сприйняття і розуміння етносом свого внутрішнього світу та зовнішніх обставин. Вона відображає внутрішній стан людини, її світобачення. Саме тому її часто визначають як “душу народу”.

Для соціальної психології надзвичайно важливо з’ясувати, яким чином соціально-психологічна компетентність як структурна складова особистості проявляється в реальному світосприйнятті, у світогляді людини, в реальній її поведінці при засвоєнні нею соціального досвіду, як відбувається процес соціально-психологічного відображення дійсності, за допомогою яких соціально-психологічних та етнопсихологічних механізмів здійснюється задоволення потреб людини в конкретному соціумі. Ті зміни, що відбуваються сьогодні у сфері економіки, політики, духовного життя суспільства, супроводжуються змінами в знаннях індивіда, в соціальній поведінці особистості. Політико-економічна ситуація, науково-технічний прогрес радикальним чином змінюють соціокультурне середовище взаємодії й спілкування людини, ієрархію соціальних цінностей і пріоритетів суспільства й особистості, формують новий соціально- психологічний тип людини, новий світогляд та нову соціальну поведінку індивіда.

Водночас потенціал розвитку особистості закладено в ній самій, в її потребах та здібностях, особливо в тих, що спрямовані на формування світогляду, на способи орієнтації в різних соціальних ситуаціях, на взаємодію, самовдосконалення та самоактуалізацію в соціумі. Більшою мірою це стосується саме комунікативних здібностей особистості, які забезпечують вищий рівень розвитку її комунікативної компетенції. Взаємодія особистості як всередині одного етносу, так і з іноетнічним партнером стимулює комунікативні процеси, сприяє формуванню високого рівня реалізму, відповідальності, ціннісно-світоглядної орієнтації, мудрості у соціальній стратегії. Продуктивність взаємовпливу, ефективність вияву компетентності підвищується, якщо враховувати не тільки індивідуальні інтереси, стиль мислення людини в процесі спілкування, але й організованість у взаємодії, нормативне зміцнення, упорядкування зв’язків. В даному контексті також важливим є питання про соціокультурну та етнопсихологічну зумовленість компетенції людини, яка полягає у її зв’язках з конкретним життєвим простором, соціальним середовищем.

Етнопсихологічна характеристика компетентності особистості потребує урахування національно-психологічних особливостей її прояву в сфері взаємовідносин, тобто реально існуючих в суспільній свідомості соціально-психологічних явищ, специфічних форм функціонування загальнолюдських властивостей психіки. Окрім поняття “національно- психологічні особливості” вживаються інші, близькі до цього, дефініції: “національний характер”, “психологічний склад нації”, “менталітет”, більшість з яких опираються на ряд спільних для них показників: сукупність розумових установок, звичок мислення; певний спільний розумовий інструментарій, психологічне оснащення; соціально- психологічний стан суб’єкта, групи, нації; якість розуму, що характеризує окремого індивіда, групу або суспільство; спосіб мислення, що властивий індивіду або групі; особливості соціокультурного і етнопсихологічного розвитку; національна самосвідомість.

До структури національно-психологічних особливостей можна віднести декілька сфер: мотиваційну (своєрідність мотивів, спонукальних сил взаємодії у представників тої чи іншої національної спільноти); інтелектуально-пізнавальну (своєрідність сприймання й мислення носіїв національної психіки, що виражається у наявності специфічних пізнавальних та інтелектуальних якостей, які дають можливість особливо сприймати оточуючу дійсність, оцінювати її, будувати стратегію поведінки); емоційно-вольову (своєрідність емоційних та вольових якостей, від яких в багатьох випадках залежить результативність соціальних контактів); комунікативно-поведінкову (ця сфера охоплює власне інформаційну і міжособистісну взаємодію, взаємовідносини та спілкування, показує різницю подібних проявів).

Для соціальної психології надзвичайно важливо досліджувати ці особливості в процесі взаємодії представників різних національних культур, виявляти суттєві характеристики конкретної комунікативно-поведінкової культури, бачити перш за все її національну специфіку у вияві соціально- психологічної компетентності, враховуючи при цьому, що своєрідність національної психології того чи іншого народу виражається не в якихось неповторних психологічних рисах, а скоріше в їх неповторному поєднанні, прояві в певних звичаях, історичних традиціях, поведінці.

Висновки. Великий інтерес представляє комплекс проблем, пов’язаних з впливом традиційних етнокультурних норм і цінностей на соціально- психологічну компетентність людей, сфери групового менталітету на реалізацію комунікативно-поведінкових потреб індивіда, де можлива психологічна схильність сприймати все соціальне життя з позицій своєї етнічної групи, що розглядається як еталон. При цьому сам факт усвідомлення національно-психологічних особливостей своєї групи не містить у собі упередженості проти інших етнічних груп. Якщо від констатації цих відмінностей перейти до оцінки іншої групи, то можливі викривлення в оцінці останньої, що може призвести до виникнення явища етноцентризму. Баланс взаємозв’язку соціального життя й соціальної орієнтації людини як серед однієї народності, так і в міжнаціональному плані досягається за рахунок соціального контролю, що здійснюється в межах взаємовпливу індивідуальних і соціальних дій індивідів і виявляє внутрішню суперечливість взаємодії: людина стає соціально зумовленою індивідуальністю під впливом соціальної системи, водночас індивідуальність не може розвиватися, якщо людина сліпо копіює зразки культури, пропоновані системою, беззаперечно в них вірить.

Розв’язання суперечності відбувається в процесі соціалізації індивіда відповідно до його внутрішньої позиції, поглядів, теоретичних принципів. За таких умов віра набуває значення переконання, стає результатом попередньої роботи свідомості, розуму і розсудливості особистості. Переконання втілюють усвідомлені потреби індивіда, основою яких виступає сукупність знань про природу, суспільство та людину. Різні люди мають різну віру, неоднакові переконання та світогляд, що позначається на процесі соціалізації особистості, на ефективності вияву соціально-психологічної компетентності. Життєва практика засвідчує, що недостатнє знання національних традицій і звичаїв, особливостей їхнього психологічного впливу на індивідуальну і масову поведінку нерідко призводить до серйозних ускладнень у взаємодії і спілкуванні як усередині однієї спільності, так і з іншими соціальними групами і етносами.

  1. Орбан-Лембрик Л.Е. Соціальна психологія: Підручник: У 2 кн. Кн. 1: Соціальна психологія особистості і спілкування. - К.: Либідь, 2004. - 576 с.
  2. Орбан-Лембрик Л.Е. Соціальна психологія: Підручник: У 2 кн. Кн. 2: Соціальна психологія груп. Прикладна соціальна психологія. - К.: Либідь, 2006. - 560 с.
  3. Орбан-Лембрик Л. Традиції і звичаї як стійкі соціально-психологічні регулятори поведінки спільностей // Українство: національно-духовні виміри (Збірник наукових праць і матеріалів). - Івано-Франківськ, 2005. - С. 314-322.
  4. Пірен М.І. Основи етнопсихології: Підручник. - Вид. 2-е, доповнене.- К., 1988. - 436 с.
  5. Психология и культура /Под ред. Д. Мацумото. - СПб.: Питер, 2003.- 718 с.
  6. Юрій М.Т. Етногенез та менталітет українського народу. - 2-е вид., доповнене. - К.: Таксон, 1997. - 237 с.
  7. Янів В. Нариси до історії української етнопсихології. - Мюнхен, 1993. - 218 с.
Схожі роботи
Технології сімейного консультування
Дослідження сім'ї за допомогою геносоціограми, метода Геринга, інших соціометричних методів.Дитячо-батьківські стосунки. Кодекс раціонального батьківства. План-розгортка типів виховних...
Вплив ціннісних орієнтацій дівчат на образ їх майбутнього чоловіка
Визначення поняття ціннісних орієнтацій в психології.Рекомендації щодо формування реалістичного образу майбутнього чоловіка.Особливості організації і обґрунтування методик дослідження...
Психологія як наука, її завдання, предмет, об’єкт
Місце психології в системі наук.Галузі психології.Предмет і завдання сучасної психології...
Групи тренінгу, навичок, переговорів, вирішення конфліктів: зміст і вимоги
Зміст груп тренінгу та навичок. Особливості тренування навичок і вмінь на тренінгах.Індивідуальні стилі діяльності та сталі поведінкові стереотипи...