Гізімчук С.В. Гуманізм і дотримання пріоритетів як принципи кримінального права

Зокрема, Ю. Є. Пудовочкін та С. С. Пірвагідов категорично стверджують, що у теперішній час всі без винятку дослідники визнають двохсторонню спрямованість принципу гуманізму в кримінальному праві і окрім власної вказують на позицію Н.Ф. Кузнєцової, М. І. Загороднікова, Н. О. Лопашенко, P. Р. Галіакбарова, А. Б. Сахарова, В. В. Мальцева та ін. Цей підхід російських науковців поділяють і такі представники наукової думки України як С. П. Погребняк, О. О. Житний, О. І. Ющик та ін.

Двохстороння спрямованість, на думку названих вчених, обумовлена тим, що одна із сторін принципу гуманізму звернена до потерпілих від злочину, а інша - до його суб’єкта (суб’єктів). Іншими словами пропонується визнати, що принцип гуманізму в кримінальному праві означає захист кримінальним правом інтересів, прав, свобод, життя, здоров’я, особистих благ громадян від злочинних посягань, а також прав осіб, які порушили закон про кримінальну відповідальність. В останньому випадку передбачається поблажливе, хоча й в рамках закону, ставлення до особи, яка скоїла злочин, її виправлення правовими засобами.

При цьому, на думку більшості дослідників порушеного питання, головну роль у змістовному навантаженні принципу гуманізму відіграє аспект всебічної охорони особи, її прав та інтересів від злочинних посягань. Натомість захисту прав та інтересів особи, яка є винною у вчиненні злочину і яка, у зв’язку з цим, піддається заходам державного примусу, відводиться «другорядна» роль.

З. Наведена точка зору щодо змісту принципу гуманізму, як видається, не повною мірою враховує цільове призначення принципів, а саме слугувати керівними ідеями у законотворчій та правозастосовчій діяльності і резервує підстави для подальшої дискусії. Власне спробу поширити дію одного й того ж принципу на сторін, які керуються взаємно протилежними інтересами, слід визнати марною, адже змагальність кримінального судочинства передбачає конкуренцію інтересів цих сторін, захист власних прав шляхом указівки на обов’язки опонента. Суд, у такому разі, практично позбавлений можливості гуманно поставитись до підсудного і, одночасно з цим, до потерпілого від злочину. До того ж законослухняна поведінка потерпілого потребує не жалю, а справедливості, не поблажливості, а, можливо, матеріальної компенсації. Також привертає до себе увагу і той момент, що зверненість принципу гуманізму до потерпілої особи виявляє себе, головним чином, у правотворчій діяльності. Натомість щодо суб’єкта злочину принцип справляє свій вплив як на правотворчу діяльність, так і на правозастосовчу. У такому разі цілком виправданим видається розподіл керівного навантаження між складовими цілісної системи та визначення, нарівні з принципом гуманізму, іншого принципу, який і буде відбивати у процесі законотворчої та правозастосовчої діяльності інтереси відповідної, наразі, потерпілої сторони. Подібне рішення, з іншого боку, відповідатиме тому правилу, що при виконанні кримінальним правом відповідного завдання на перший план виступає то один, то другий правовий принцип, який, однак, не скасовує дію інших правових принципів.

Так, В. Д. Філімонов, пропонуючи розглядати принцип гуманізму як складний і такий, що передбачає гуманне ставлення до двох сторін злочину - до потерпілого та до особи, яка вчинила злочин, вважає, що до його змісту входить два окремих принципи - принцип забезпечення кримінальним законодавством безпеки людини і принцип економного використання кримінальним законодавством каральних заходів.

С. Г. Келіна та В. М. Кудрявцев у питанні змісту принципу гуманізму враховують специфіку предмета та методу регулювання кримінального права як галузі, а отже й специфіку завдань та функцій, які нею виконуються. За таких міркувань принцип гуманізму в кримінальному праві безпосередньо пов’язаний із визначенням як цілей правосуддя, так і тих засобів, які є в розпорядженні кримінальної юстиції при вирішенні поставлених перед нею завдань та охоплює різноманітні аспекти ставлення до злочинця в період призначення покарання, в тому числі різноманітні форми звільнення від нього. Саме ставлення до особи злочинця, на думку С. Г. Келіної та В. М. Кудрявцева, є показником реалізації в кримінальному праві гуманістичних принципів.

4. Щодо власного бачення змісту принципу гуманізму в кримінальному праві, то необхідно визнати реалізацію його положень виключно при визначенні кола заборонених для людини діянь та при доборі відповідних видів та міри покарання за їх вчинення.

Натомість та складова (аспект) принципу гуманізму, яка, на думку С. П. Погребняка, О. О. Житного, О. І. Ющика та інших, вказує на захист прав, свобод та законних інтересів людини від злочинних посягань, видається самодостатньою і такою, що спроможна сформувати інший принцип.

5. У науковій літературі та в публічних виступах політичних діячів і вчених дедалі частіше виголошують дію принципу пріоритетної охорони життя, здоров’я, честі і гідності, недоторканності та безпеки людини, як найвищої соціальної цінності (ст. З Конституції України). Тим самим відмічається обсяг першочергового завдання, що стоїть перед законодавцем та правоохоронними органами.

Разом із тим, захист інших прав та свобод людини, а так само інтересів суспільства та держави, підприємств, установ та організацій не повинен «скидатися» із терез Феміди. Єдине, що при цьому нео-дмінно слід враховувати, то це міра важливості і ступінь небезпечності злочинного посягання на відповідні суспільні відносини, тобто охорона має встановлюватися і забезпечуватися з урахуванням певної черговості. У свою чергу остання має відповідати принципу пріоритету в охороні суспільних відносин.

6. Структура чинного КК України, зміст його норм та послідовність розташування останніх головним чином відбивають закріплений Основним законом України ступінь важливості охоронюваних цінностей.

Так, ст. 1 КК визначає завдання, якими керувався законодавець, приймаючи цей нормативний акт, і закріплює наступну черговість «правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства». Відповідно до поставлених завдань, Розд. І «Злочини проти основ національної безпеки» Особливої частини КК закріплює кримінальну відповідальність за посягання на захищеність життєво важливих інтересів людини, суспільства та держави. Порядковий номер наступних розділів Особливої частини КК відповідає черговості завдань, визначених у ч. 1 ст. 1 КК.

При цьому необхідно врахувати очевидну залежність положень КК від Конституції України. Є поняття принципу, яке вказує на певну підпорядкованість діяльності суб’єктів права керівній ідеї, а є реальне наповнення змісту цього принципу в залежності від особливостей галузі законодавства, змісту Конституції чи розуміння права в цілому. Іншими словами, на зміст принципу дотримання пріоритету в охороні суспільних відносин на сьогоднішній день впливає ст. З Конституції України, якою передбачено пріоритетний захист життя, здоров’я людини, її честі та гідності, безпеки та недоторканності. Донедавна (за часів СРСР) першочерговим був захист державних інтересів, натомість конкретна людина була лише «гвинтиком» великої машини. Не виключено, що з істотним погіршенням стану довкілля на першому місці постануть інтереси збереження природи, захисту довкілля від забруднення (нині -Розд. VIII Особливої частини). Дія цього принципу виявляється також у черговості розташування статей, що передбачають конкретні злочини (головним чином, пріоритет мають норми, що закріплюють ознаки більш суспільно небезпечних посягань).

6. Іншим, співзвучним і не менш важливим пріоритетом кримінального права визнається пріоритет запобіжних заходів. Законодавець, встановлюючи вид та міру покарання за вчинення певного злочину, головні сподівання в забезпеченні охорони суспільних відносин пов’язує із попереджувальною властивістю норм кримінального права. З цією метою в законі про кримінальну відповідальність закріплені підстави звільнення від кримінальної відповідальності, передбачено систему заохочувальних норм, діють приписи щодо засудження з випробуванням тощо. Однак з позицій принципу пріоритету запобіжних заходів структура чинного закону про кримінальну відповідальність, як видається, має й певні недоліки. Так, наприклад, правове забезпечення охорони прав і свобод людини (ст. 1 КК) вказує на пріоритетність права людини самостійно захищатися від суспільно небезпечного посягання і, тим самим, відвертати вчинення злочину іншою особою. Свій розвиток це право знаходить лише в ст. 36 КК. У зв’язку з цим є підстави стверджувати, що норма про необхідну оборону повинна міститись в статті з вищим порядковим номером, орієнтувати правоохоронні органи на першочерговість визначення правомірності дій конкретної особи. Натомість законодавець визнав за більш важливе зорієнтувати практичні органи на пошук в діянні особи ознак злочину (ст. 11 КК), вини (ст. 23-25 КК), співучасті (ст. 26-30 КК), множинності злочинів в діянні особи (ст. 32-35 КК).

7. Таким чином, виділення дотримання пріоритетів у самостійний комплексний принцип кримінального права видається цілком (1) можливим, (2) доцільним, (3) необхідним, а отже (4) виправданим.

Схожі роботи
Бантишев О.Ф. Щодо подальшого вдосконалення діючого КК України

У тезах обґрунтовано пропозиції автора щодо вдосконалення окремих статей Загальної та Особливої частин Кримінального кодексу України

Брич Л.П. Розмежування складів злочинів за ознакою «потерпілий»

Розглядаються функції потерпілого як ознаки складу злочину у розмежуванні складів злочинів. Акцентується увага на розмежувальній її функції

Мирошниченко Н.А. Щодо вдосконалення КК України

У доповіді звертається увага на деякі законодавчі прогалини в Загальній частині КК України та шляхи їх подолання

Антипов В.І. Склад злочину і стаття Кримінального кодексу – їх співвідношення за чинним законодавством України

Наукове повідомлення присвячено проблемі техніко-юридичного формулювання складів злочинів у статтях Особливої частини Кримінального кодексу України. Показано, що в непоодиноких випадках кілька основних чи кваліфікованих складів злочинів містяться разом в одній частині певної статті, що може утруднювати правозастовну практику і має враховуватися в теорії кримінального права взагалі та при підготовці науково-практичних коментарів зокрема