Логіко-філософський трактат Л.Вітгенштайна як теоретична основа верифікаціонізму

Вступ

Принцип верифікаціонізму ґрунтувався на тому, що пропозиція науки може бути зведене до протокольних пропозицій і верифіцировано. Згодом наука це не підтвердила (показала, що це не так). Другою передумовою принципу верифікаціонізму була ідея незалежності "чистого досвіду" від самого експериментатора. Все це спростувала, наприклад, квантова механіка, що постулювала існування неспостережуваних об´єктів і залежність результату досвіду від наявності фігури експериментатора.

До того ж в 1930- тих роках сам логічний позитивізм перетерпів кризу. Його концепція мови була занадто вузькою. По суті він розглядав тільки пропозиції в дійсному нахиленні, у те час як мовна діяльність набагато ширше, що першим виразив Витгенштейн у своїй пізній роботі "Філософські дослідження", увівши поняття мовної гри (накази, молитви, імперативи, вигуки й т.д. ). Мова в концепції пізньої аналітичної філософії не описує реальність, а вступає з нею у взаємодію (дивися також теорія мовних актів). Тому принцип верификаціонізму в 1930-ті роки вичерпав себе, і на зміну йому прийшов принцип фальсифікаціонізму.

Логіко-філософський трактат Л.Вітгенштайна як теоретична основа верифікаціонізму

Верифікаціонізм одержав широке поширення у зв´язку з концепцією мови науки в логічному емпіризмі (однієї з різновидів логічного позитивізму й аналітичної філософії. Його розробили члени Віденського логічного кружка, сформованого в 1920- е роки під головуванням Морица Шліка, куди входили відомі вчені й філософи Отто Нейрат, Фрідріх Вайсман, Курт Гедель, Рудольф Карнап, Ханс Рейхенбах. Члени Віденського кружка у своїй філософській діяльності керувалися положеннями "Логіко-філософського трактату" Людвіга Витгенштейна.

Відповідно до принципу верифікаціонізму, усяке науково осмислене твердження може бути зведене до сукупності так званих "протокольних пропозицій", що фіксують дані "чистого досвіду" і виступаючих як фундамент будь-якого знання.

Нова філософія Вітґенштайна є швидше набором методів і практик, ніж теорією. Автор сам вважав, що тільки так може виглядати дисципліна, постійно змушена пристосовуватися до свого змінного предмету. Погляди пізнього Вітґенштайна знайшли прихильників перш за все в Оксфорді і Кембриджі, давши початок лінгвістичної філософії.

Значення ідей Вітґенштайна велике, проте їх інтерпретація, як показали декілька десятиліть активної роботи в цьому напрямі, представляє велику трудність. Це в рівній мірі відноситься і до його «ранньої», і до «пізньої» філософії. Думки і оцінки значно розходяться, побічно підтверджуючи масштабність і глибину творчості Вітгенштейна.

Вийшов в 1921 р. "Tractatus logіco- phіlocophіcus" з його фундаментальними тезами (повсякденна мова має потребу в уточненні; знання досяжне тільки в мові природознавства; істинність тверджень залежить від істинності атомарних пропозицій - логічних образів фактів) у ще більшому ступені радикалізував і, що головне, теоретично обґрунтував (основним онтологічним ствердженням трактату стало твердження про те, що світ є сукупність фактів, а не речей) емпіріокритицистський підхід до наукового пізнання. Прийнятий на озброєння учасниками семінару "Трактат" став важливою складовою єдиної методології наукового дослідження, що перетворила семінар у знаменитий Віденський кружок. Стан творчого порушення, надії й упевненості у власних силах передає маніфест "Віденський кружок. Наукова картина миру" 1929 року. Р. Карнап, Х. Хан, О. Нейрат, автори маніфесту, бачать мету нового методологічного напрямку в створенні єдиної наукової мови ("нейтральної системи формул"), звільненого від "засмічувань" повсякденних мов. Тезис Витгенштейна про необхідність редукції значень наукових тверджень до значень атомарних пропозицій був доповнений дуже важливим положенням: "...у самих нижчих шарах системи, що конституює, перебувають поняття, що виражають властиво психічні переживання і якості". Сугубо лінгвістична проблема демаркації науки й ненауки придбала емпіристський присмак у знаменитому принципі верифікації. Саме логічний позитивізм (лінгвістичний емпіризм) з його обґрунтованою претензією на роль загальнонаукової методології став першої голосно, що заявила про себе іпостассю, аналітичної філософії. Онтологічна проблематика на цьому етапі розвитку аналітичної парадигми не існує, метафізика (ненаукові, не підлягаючої верифікації положення) взагалі є під забороною.

Л. Вітгенштайну належить думка про те, що межі світу окреслені для людини її мовою, світ для людини це те, про що вона здатна мислити й говорити зрозумілою мовою. «Межі мови визначають межі світу», – так афористично сказав про це в передмові до книги Б. Рассел. Цей висновок, яким завершувався головний твір Л. Вітгенштайна, багатьох розчарував своєю простотою, але саме з нього, як із струмочка, витікає бурхливий потік сучасних філософських рефлексій з філософії мови.

У своїй ранній праці (“Логіко-філософський трактат”) Л.Вітгенштайн вважає завданням філософії прояснення слів, а у “Філософських дослідженнях” розвиває поняття “мовної гри”, стверджуючи, що значення слова зумовлене його вживанням, тобто наголошує увагу на прагматичному характері мовних знань. Як уже можна зрозуміти, Л. Вітгенштайн велику увагу приділив стосункам мови і дійсності (світу). У розгляді цього питання для нього вирішального значення й набуває поняття факту. За Л. Вітгенштайном, факт репрезентує реальну дійсність. «Світ є сукупністю фактів, а не речей, – так почав свої міркування філософ. – Світ визначають факти і визначають тим, що це всі факти. Світ розпадається на факти». Іншими словами, множинна сукупність фактів визначає й вичерпує собою світ; факт – будівельний матеріал для світу та його структурних компонентів. Одним з таких компонентів для Л. Вітгенштайна є подія, яка визначається як певна сукупність фактів. «Сукупність фактів визначає, що є подією, а що не є нею», – стверджує філософ.

Для нього характерною є думка про те, що для людини межі її мови визначають межі її світу, тобто первинною вихідною реальністю постає саме мова. Вся атомарна структура світу сконструйована за аналогією до мови, призначення атомарних фактів полягає у тому, щоб надавати обґрунтування істинності атомарних речень. Пояснюється це тим, що дійсність співвідноситься з реченням, а речення має сенс незалежно від фактів. "Если элементарное предложение истинно, то соответствующее событие существует, если же оно ложно, то такого события нет".

У "Логіко-філософському трактаті" постійно простежується прагнення до злиття, ототожнення мови та світу, оскільки логіка заповнює світ, тому межі світу є і її межами. "То обстоятельство, что предложения логики – тавтологии, показывает формальные – логические – свойства языка, мира". Логічний висновок тут очевидний: мова не є лише засобом, за допомогою якого говориться про світ, вона – зміст цього світу, більш того – сам світ, бо світ є тим, що ми про нього говоримо. "Субъект не принадлежит миру, а представляет собой некую границу мира". Таким чином, Л. Вітгенштайн та його послідовники вважають мову єдиною безпосередньо доступною реальністю, а світ постає для них лише емпіричним змістом того, що про нього говориться. Структура світу визначається структурою мови.

У процесі пізнання зовні покладеного світу людина з фактів реальної дійсності творить у своїй свідомості образи. «Ми творимо собі образи з фактів, – заявив Л. Вітгенштайн. – Образ є фактом». Образ (як уявлення про факт) людина матеріалізує в слові, із слів складає висловлювання, навчається ректи, тобто говорити реченнями. Так народжується людська мова, в основі якої лежать образні уявлення людини про факти. Кожне осмислене в реченні уявлення відображає певну логічну властивість Всесвіту. Значення речення – це відповідний до речення факт. Л. Вітгенштайн наполягає: елементарні речення відображають стан справ у світі. Дійсність повинна цілком описуватися ними. Особливу увагу Л. Вітгенштайн приділив проблемі правдивості мови. «Розуміти речення, – писав він, – означає знати, як стоять справи, коли воно правдиве».

Трактат присвячено питанню про характер зв´язку світу, мислення і мови. Фактично, ця постановка питання є епістемологічною і безпосередньо стосується спроби нового розуміння того, що таке досвід. Трактат мав дати розв´язання цього питання через вивчення логіки мислення та природи уявлення. Вітгенштайн виходить з того, що світ представлено думкою, яка є реченням зі смислом, оскільки всі вони — і світ, і думка, і речення — поділяють одну й ту саму логічну форму. Таким чином, думка і речення можуть бути образами фактів.

Через багато років після смерті Л. Вітгенштайна, у 1969 р., були опубліковані його нотатки, які він вів наприкінці життя й готувався до написання на їх підставі нової праці. Нас особливо приваблює текст під назвою «Про достовірність», у якому філософ повернувся до дискусій про верифікаційні засади мовного висловлювання. Для роз’яснення своєї позиції він запропонував термін «мовна гра», вживання якого потім усталилося в некласичній філософії мови.

«У того, для кого ніякий факт не є достовірним, також не можуть бути достовірними смисли його слів, – заявив філософ. – Той, хто намагається в усьому сумніватися, піде не далі сумніву. Гра в сумнів уже наперед передбачає достовірність» [2, c. 145]. Сумніви в існуванні реально існуючого в дійсності факту Л. Вітгенштайн і назвав «мовною грою»: «Сумніви щодо існування працюють тільки в певній мовній грі» [2, c. 143]. На думку філософа, правдивість тверджень особи перевіряється її розумінням цих тверджень.

Отже, концепція верифікаціонізму була розроблена учасниками Віденського гуртка, які нерідко посилались на ідею Витгенштейна про те, що «понимать предложение – значит знать, что имеет место, когда оно истинно».

Висновки

У своїй праці Вітґенштайн намагався окреслити межі світу, думки та мови або ще — вирізнити смисл та позбавленість смислу в рамках мовно-аналітичного проекту. "Ця книжка встановить межі мислення, чи. радше, не мислення, а вираження думок... Межу можна провести тільки в мові, а те. що лежить поза межею, буде позбавлено смислу". Умовою наявності смислу у реченні є можливість репрезентації (зображення). Імена мусять мати значення, але вони мають значення лише в контексті пропозицій, які тримаються разом завдяки логічній формі. Звідси випливає те, що фактичний стан справ, який придатний до зображення, можна представити у смислоємних реченнях. Це означає, що те. про що можна сказати, це пропозиції природничих наук. А поза межами смислоємності залишається чимало тверджень, якими користується мова.

Список використаної літератури

  1. Витгенштейн Л. Голубая книга. — М.: ДИК. 1999. — 128 с.
  2. Витгенштейн Л. О достоверности // Вопросы философии. – 1984. – № 8. – С. 135– 155.
  3. Витгенштейн Л. Философские работы. - М., 1994. - Ч.1.
  4. Вітгенштайн Л. Tractatus Logico-Philosophіcus; Філософські дослідження / Л. Вітгенштайн. – К.: Основи, 1995. – 240 с.
Схожі роботи
СТУПАК О.П. Глобальна диференціація та проблема самототожності особистості

Глобалізація трансформує систему факторів, які впливають на формування особистості у різних суспільствах, посилює варіативність, стихійність, індетер- мінованість соціальних практик, пов’язаних з конструюванням ідентичностей

МАРГЕЛІС Н.В. Філософська концепція письма як метод критики метафізики

Чому “письмо” стало центральним поняттям роботи Дерріда “Про граматологію”? Запропонована Ж. Дерріда концепція граматології мала своєю метою виправити ситуацію, і стала пошуком дійсно “людського” початку змісту світу

ОСИПОВ А.О. Постметафізичний дискурс духовності та онтос антропобуття

Тілесність та онтос у контексті філософського постмодерну. Природа абстрагування у метафізичному епістемологізмі та духовність

АКОПЯН В.Г. Становлення та розвиток підприємництва в Україні

Концепції підприємництва. Спроби теоретичного осмислення підприємництва. Становленя та еволюція поняття підприємництво