Ціннісно-орієнтаційна діяльність людини. Цінності і їх різновиди

Вступ

1. Джерела та формування ціннісні орієнтації у системі людської діяльності

2. Цінності людини

3. Класифікація цінностей та їх характеристика

4. Основні функції цінностей в житті людини

Висновки

Список використаної літератури


Вступ

Система цінностей і відношень до них визначає суспільний розвиток на основі активізації фактору людини. Виступаючи в якості інструмента соціального регулювання, вони являються тією проміжною ланкою, яка пов´язує поведінку людини з її важливими соціальними інструментами, ідеалами, інтересами і вимогами. Цінності виконують складні і різнобічні регулятивні функції по відношенню до суспільства і особистості. Ця проблема виступає найважливішою частиною програми регулювання і управління в суспільстві на етапі його оновлення. Проблема цінностей - це одвічна проблема, котра існує відтоді, відколи з´явилась людина, і сьогодні до неї звертаються багато дослідників (так, можна назвати такі імена як Є.М. Причепій, Т.В. Бутківська, С.Ш. Аваліані, Є.Р. Борінштейн, А.А. Кавалеров та ряд інших, кожен з дослідників звертається до різних аспектів цієї проблематики).

Однак, аналіз літератури показав, що не досить повно розкрито історію розвитку уявлень про цінності від початку їх виникнення і на сьогоднішній момент, зустрічається лише аналіз якогось певного періоду чи епохи, зокрема, майже не приділяється увага аксіологічним поглядам українських філософів. Саме тому в даній роботі ми б хотіли звернутися до розгляду і аналізу основних досліджень і поглядів на розуміння цінностей у різні періоди і в різних філософських концепціях, зокрема, сучасних, а також приділити увагу поглядам деяких українських філософів


1. Джерела та формування ціннісні орієнтації у системі людської діяльності

Аксіологія (теорія цінностей) - філософське вчення про природу цінностей, їх місце в реальності та структурі ціннісного світу, зв´язки цінностей між собою, з соціальними і культурними факторами, структурою особистості. В філософії вчення про цінності зайняло самостійне місце і виділилось в окремий філософський розділ у другій половині XIX століття, а в науковий обіг зарубіжної філософії було введено на початку ХХ сторіччя французьким філософом П. Лапі та німецьким філософом Н. Гартманом, однак коріння своє аксіологічна проблематика "пускає" ще у сиву давнину, витоки теорії цінностей сягають філософських концепцій досократівського періоду. Так, ще один з представників філософської думки Стародавнього Китаю Мо-Цзи визначав найвищою цінністю справедливість, адже саме вона приносить людям користь [1, с. 204].

Проблема цінностей, в широкому значенні, завжди виникає в епохи обезцінювання культурної традиції та дискредитацій ідеологічних засад суспільства. Так, криза Афінської демократії заставила Сократа вперше поставити запитання: "Що є благо?", - це і є основне питання загальної теорії цінностей. В Античній і середньовічній філософії ціннісні (етико-естетичні й релігійні) характеристики були включені в саме поняття реальності істинного буття. Традиція ідеалістичного раціоналізму йде від Платона до Гегеля й відрізняється невіддільністю онтології й аксіології, буття і цінностей. Аксіологія як самостійна область філософського дослідження виникає тоді, коли поняття "буття" розщеплюється на два елементи: реальність і цінність як об´ єкт бажань і прагнень людини.

Аксіологічний аспект пізнання навколишнього світу властивий філософським поглядам Платона, який вважав, що світ речей і світ ідей не тотожні: так як ідеї є ідеалами, то в порівнянні з речами вони є більш "цінними". Платон зробив і одну з перших класифікацій цінності (блага) як категорії, розподіливши її на "добре", "прекрасне", "істинне". Арістотель здійснив свою класифікацію, оперуючи такими поняттями, як "поцінюване" та "цінне". Він вважав, що блага бувають різними, - "цінимі" (доброчесність, душа, розум), "хвалимі" (доброчесності, дії яких викликають похвалу), "можливі" (сила, краса, багатство, влада) [2, с. 18-19]. Отже, вже з тих часів почало вживатися поняття "цінність", а аксіологічні положення античної філософії стали фундаментом для подальшого розвитку ціннісного підходу людини до оточуючого світу.

Пошуки відповідей на запитання, що ж таке "добро", "істина", "краса", "благо" особливо стали актуальними в період епохи Відродження та Нового часу. Так, англійський філософ, представник емпірицистського напрямку у філософії, який розвивав ідеї софістів, Д. Юм, вважав, що цінності і норми - це відображення почуттів, які не можуть бути ні хибними, ні істинними, а тому цінності не можуть бути такими. Норми і цінності базуються на почуттях, які у кожного свої, а тому і цінності носять суб´ єктивний характер [3, с.87].

Аксіологічні погляди висловлювали і представники консервативного напрямку в філософії. Так, поняття "ціннісний консерватизм" пов´ язаний з ім´ям Едмунда Берка. Він та його прибічники вважали, що лише їхні погляди адекватно визначають сутність цінності: абсолютна цінність - це "розумне", "нормативне" життя. Заслугою "ціннісного консерватизму" вважають обґрунтування цінності культури [2, с. 13].

У філософії Просвітництва проблеми цінностей привертали увагу представників утилітаристського напрямку, які намагались обґрунтувати здатність індивіду здійснювати раціональний вибір засобів досягнення позитивних результатів своєї діяльності. К.А. Гельвецій, І. Бентам, Д.С. Миль та інші намагалися визначити об´єктивні принципи для обґрунтування правильності чи хибності дій, які спрямовані на вибір засобів при досягненні певної мети; однак, на думку філософів, при цьому слід попередити можливі варіанти "болю і страждань" для того, щоб досягти "задоволення", а значить, прийти до "ціннісного консенсусу" неможливо, і причина в тому, що цінності не піддаються виміру.

Зміна суспільно-економічних відносин, пошуки можливостей раціональної організації буття, підвищення інтересу до практики посилили увагу мислителів кінця ХУШ та ХІХ ст. до аксіологічної проблематики. Цей період характеризується багатоманітністю течій та поглядів.

Яскравим представником німецької класичної філософії є І. Кант, заслугою якого перед аксіологією як наукою є намагання філософа зрозуміти ціннісну свідомість людини як явище, що має особливий статус. Він вважав, що ціннісно (морально) орієнтовані спонукання присутні у всіх моментах процесу пізнання, свідомість при цьому завжди спрямовується на критерії добра, досконалості та цінності [4, с. 92].

В історії філософії можна прослідкувати два підходи до проблематики цінностей: натуралістичний та антинатуралістичний. З позицій першого, цінністю являється все те, що сприяє ефективному функціонуванню "природи людини", - біопсихічним здібностям індивіда, задовольненню його інтересів, розвитку задатків. За антинатуралізмом, - цінності являють собою ідеальні сутності, сфера котрих знаходиться поза досвідом і не залежить від інтересів людини. Антинатуралістична тенденція набула поширення на початку ХХ століття під впливом критики натуралізму англійським філософом Д.Е. Муром, котрий вважав, що факти і цінності мають різний онтологічний статус, і цінності взагалі несумісні з наукою, котра повинна обмежуватись описом явищ [7, с. 154]. Натуралістична теорія цінностей розвинута в роботах американських філософів Р.Б. Перрі, С. Пеппера, Г. Беккера, Т. Парсонса, Р. Лінтона, К. Клакхона. Так, наприклад, Р.Б. Перрі (1876-1952 рр.) виникнення аксіології як науки про цінності пов´язував з крахом старої аристократичної школи цінностей, яка ґрунтувалася на звичках та авторитеті. Аксіологію він розглядає як область знань, в якій поєднується релігія, етика і політика, естетика та економіка, юриспруденція і філософія. Свій підхід до цінностей Перрі визначив як "біоцентричний" чи "психоцентричний"; єдиним джерелом цінності бачив інтерес, адже речі для кожного цінні тому, що ми їх бажаємо. В залежності від характеру інтересу Перрі розподіляє цінності на істинні та хибні, розвинуті й нерозвинуті, складні й прості, позитивні і негативні, скриті й активні. Якщо інтерес зводиться до особистісного переживання, то йому відповідає екзистенціальна цінність, якщо до ідеальної мети - то цінність також вважається ідеальною. Ще він цінності розподіляв на повторні (статеві потреби, потреби в їжі, тощо) і прогресивні, котрі змінюються і розвиваються по степені їх задовольненні (наприклад, слава); цінності розрізняються між собою і за інтенсивністю, силою, тривалістю, числу. Основними принципами градації цінностей виділяв правильність (correctness), інтенсивність (intensity), включаємість (inclusiveness) [9]. Мейнонг А. спробував вивести "загальну теорію цінностей" і прагнув довести, що поряд з "особистими" існують "не особисті" цінності, які мають загальний характер: цінність Краси, Добра та Істини [2, с. 18].

Звичайно, при розгляді історичного аспекту аксіологічної проблематики для більш адекватного аналізу слід звернутися до розвитку філософськії думки в Україні, адже в ній до проблеми цінностей зверталися неодноразово. Так, погляди щодо вищої цінності людини (після Бога) містяться ще в філософських джерелах періоду Київської Русі, коли найвищою цінністю людини вважалися її моральні якості, і навіть вчинки оцінювалися не за результа¬тами, а за тими моральними мотивами, що спонукали до дій. У працях І. Вишенського, Кононовича-Горбацького, М. Лопатинського, М. Козачинського, Ф. Прокоповича, С. Яворського, М. Коцюбинського, М. Драгоманова та багатьох інших дана проблема займала один з провідних мотивів [2, с. 129]. До людини як цінності і на сучасному етапі звертаються багато дослідників, так, наприклад, А. А. Кавалеров.

У творчому доробку І. Котляревського (1769-1838 рр.) найважливішим аксіологічним принципом постає правда, яка поєднується з народністю, що найбільш яскраво виражено в поемі "Енеїда". Своєрідною ціннісною категорією виступає і сміх, як сфера існування людської свободи. Провідною рисою аксіологічного світобачення І.Котляревського, на наш погляд, можна також визначити утвердження позастанової цінності людської особистості, адже для філософа людська гідність - найвища морально-естетична цінність. Цю ідею у своїх поглядах, перенесених у творчу спадщину, подовжив Є. Гребінка (1812-1848 рр.).

В аксіологічних переконаннях П. Гулака-Артемовського (1790-1865 рр.) значне місце відводиться так званій "добрості", яка осмислюється з гуманістично-просвітительським уявленням про добро та зло і "природну" рівність людини. П. Куліш однією із цінностей визначав душу людини, адже, на його думку, саме "в цьому глибокому колодязі" прихована сутність самої людини, її поетичний дар, і це те місце, де відбувається спілкування з Богом.

Серед київських інтелектуалів, які об´єднались в Кирило-Мефодіївському товаристві, особливе місце відводилось Т.Г. Шевченку (1814-1861 рр.). В поетичному доробку Кобзаря виявляється принципова маргінальність соціального становища поета, який вже й не селянин, але й не дворянин, він не може повернутись до того, що було, однак не заперечує і не забуває його. Для Шевченка Україна - це екзистенційний стан буття, і найвища цінність, - його особиста доля і доля народу, які стають віддзеркаленням один одного. Ряд цінностей можна продовжити, - письменник звертається до життя і смерті, віри та надії, волі, любові і сумління тощо[3, c. 97-98].

Ми не ставили перед собою мету проаналізувати ціннісні уявлення всіх представників української філософської думки, але, навіть ті погляди, які розглянули вище, свідчать про її оригінальність та своєрідність. Звичайно, українська філософія тісно пов´язана із світовою філософією, однак має і свої специфічні особливості, що зумовлено, насамперед, історичними факторами; і, можливо, не всі філософи прямо зверталися до аксіологічної проблематики, однак, на наш погляд, безпосередньо чи опосередковано проблема цінності проходить лейтмотивом у творчій спадщині кожного, а особливо - це такі цінності як свобода, віра, правда, любов та надія. З нашої точки зору, цінність в найбільш загальному плані можна визначити як щось значиме взагалі, чи в позитивному, чи в негативному аспекті.

2. Цінності людини

Цінності носять суб´єктивно-об´єктивний характер, однак виступають як єдність об´єктивного і суб´єктивного, духовного і матеріального, індивідуально-особистісного та загальнолюдського, соціального і природного.

Цінність - філософське поняття, з допомогою якого і характеризується соціально-історичне значення певних явищ дійсності для суспільства, індивідів. Цінності виконують роль споконвічної, вхідної основи вибору потреб, інтересів, переживання, мети, засобів їх реалізації, результатів діяльності і тих умов, в яких здійснюється вибір. На питання: в ім´я чого здійснюється та або інша діяльність, відповіддю є цінність, тобто основа вибору суб´єктом-людиною мети, засобів, результатів і умов діяльності. Сам процес і процедура вибору на базі цінностей називається оцінкою. Добром для суб´єкта виступає і сам результат вибору. Спрямованість діяльності суб´єкта (людини) на певну цінність називається ціннісною орієнтацією.

Проблема цінностей є однією з найбільш фундаментальних у соціальній філософії, а особливо сьогодні, у період складних трансформаційних процесів, економічних, політичних, культурних та інших змін, однак, незважаючи на плюралізм думок щодо цього питання, на наш погляд, вона залишається відкритою і ще довго буде в центрі філософських пошуків дослідників, що представляє перспективи подальших розвідок у даному напрямку.

Цінністю є здоровий стан організму (біологічні, вітальні цінності), а її антиподом — хвороба. Цінностями є певні душевні стани (психічні цінності) — відчуття комфорту, піднесеності, закоханості, радості, щастя та ін. Протилежними їм є переживання смутку, нещастя, горя.

Соціальними цінностями є зайнятість населення, злагода в суспільстві, порядок, мир, демократія. Їм протистоять безробіття, соціальні катаклізми, антагонізми, війни.

До сфери духовних цінностей належать найвищі ідеали людства (добро, прекрасне, істина, свобода, справедливість, святість) і предмети культури, в яких вони об´єктивувались (художні твори, релігійні, моральні і юридичні системи, наукові теорії). Їх антиподами є зло, неістина, потворне, несправедливість, гріховність і явища, в яких вони втілились.

Усі ці різноманітні предмети і феномени робить цінностями, об´єднує певне їх відношення до людини. Всі вони спрямовані на благо людини, на її утвердження в житті. Саме в цьому і полягає основна особливість цінності.

Цінність — феномен, який об´єктивно, за своєю природою є благом для людини, спрямованим на утвердженні її в бутті, реалізації її творчих можливостей [14, c. 104-105].

Свій ціннісний світ людина вибудовує в процесі предметно-практичної діяльності. А будь-який акт діяльності включає в себе ідеальний момент, під час якого складається задум дії, її ідеальна мета, план реалізації, а також життєвий смисл цієї діяльності, загалом те, задля чого здійснюється вся дія. Саме цей момент діяльності і характеризує категорія цінності. Генетично цінності в процесі суспільної практики акумулювали в собі потреби, інтереси, емоційні переживання суб´єкта.

Цінності виростали з нестатку як стану об´єктивної нестачі того, ідо потрібне для розвитку й існування індивіда. Потреба формувалась уже як усвідомлений нестаток, а потім потреба трансформувалась в інтерес. На відміну від потреби, що спрямовувала людину на об´єкт її задоволення, інтерес орієнтований на ті умови, які забезпечують можливість задоволення потреби. Інтерес формується об´єктивно, як відображення місця індивіда в системі суспільних відносин, а суб´єктивно він відображається в меті. Мета — це ідеальний, спонукальний імпульс до активної діяльності, в якій відтворюється ідеальний образ задоволеної потреби, що спонукає людину до діяльності.

Важливу роль у ціннісному ставленні до дійсності відіграють емоційні переживання, пристрасті. Завдяки емоційному переживанню відбувається внутрішнє освоєння життєвих ситуацій, надається їм особистісний смисл. Саме з емоційного ставлення виникає відчуття значимості явищ, суб´єктивне поцінування їх. У свою чергу цінності надають емоціям глибини, значущості, перетворюючи їх у стійкі почуття. Завдяки емоціям у ціннісних актах людині дана вона сама, її суб´єктивно-психологічне ставлення до дійсності.

Об´єднані в єдиний комплекс потреби, інтереси й емоційні переживання утворюють єдиний феномен цінності. Можна визначити цінність як об´єктивну значимість явищ, ідей, речей, зумовлену потребами й інтересами соціального суб´єкта. Але цінністю є не тільки наше ставлення до об´єктивних речей, а й предмет, який знаходить потреба для свого задоволення, отже, це — функція предмета задовольняти наші потреби. Маючи таку складну будову, цінності в процесі діяльності виконують роль останньої підстави вибору цілей і засобів реалізації діяльності.

І ціль, і цінність виступають регуляторами діяльності, проте між ними є відмінність. Ціль також має важливе значення в процесі діяльності. Вона ідеально містить у собі майбутній результат, діяльності, таким чином спрямовуючи й організуючи весь діяльний процес. Як така спонукальна сила, ціль є складним інтегральним об´єднанням знань, волі, емоцій, цінностей, а на відміну від цінності вона є технологічним утворенням, елементом проективної свідомості і завжди викликає доцільну дію. Цінність же зберігає елемент нездійсненності, недосяжності і завдяки цьому духовної піднесеності [9, c. 117-119].

Однак таке визначення розкриває лише один аспект цінностей — об´єктивістський. Воно не бере до уваги суб´єкта, його свідомість. За цим визначенням, чисте повітря, здоров´я є цінностями, незалежно від того, усвідомлює це людина чи ні. У суб´єктивістському аспекті цінність залежить від свідомості суб´єкта, оскільки нею вважають лише те, що суб´єкт цінує, чому надає значення. Справді, можна вважати, що корисні копалини, здоров´я, відповідні душевні стани і феномени культури є цінностями, оскільки люди (суб´єкти) надають їм такого значення, вільно їх вибирають з-поміж інших з огляду на конкретні їх переваги. Тому з суб´єктивістської позиції, цінністю є все, що люди вибирають, чому свідомо надають перевагу.

Відмінність між обома підходами не така вже й суттєва, оскільки корисні копалини, чисте повітря, душевний комфорт, мир, моральні ідеали є цінностями для них обох. Однак об´єктивістська позиція передбачає, що цінності існують об´єктивно, незалежно від свідомості суб´єкта, а він може лише правильно чи неправильно оцінювати, використовувати їх.

Цінності є чимось вищим, аніж звичайна зацікавленість людини. Саме існування цінностей і саме через культурні цінності людина задовольняє свої потреби і відрізняється від тварин. Культура є предметним полем формування цінностей, і цінності складають фундамент культури. Через систему цінностей і ідей, що служать для регулювання поведінки індивідів, людини, і визначається культура. Культура виступає своєрідним підсумком всієї різноманітності діяльності людини, як сукупність матеріальних і духовних цінностей, як складна ієрархія ідеалів і сенсу, значущих для конкретного суспільного організму. З позицій ціннісного підходу, культура є не що інше, як реалізація ідеально-ціннісної мети, предметний світ, узятий під кутом зору його значення для людини.

Цінності включають в себе когнітивний і емоційний компоненти, знання та оцінку. Ці компоненти мають протилежні логічні властивості. Знання фіксують суще, цінності — належне; в знаннях людина абстрагується від своєї зацікавленості, в оцінці, навпаки, стверджує свій інтерес. У знаннях людина усвідомлює предметну вираженість світу, в оцінці з´ясовує, чи відповідає дійсність її потребам. Оцінювання дійсності має зворотне щодо пізнання спрямування на оцінювача. Тому ціннісний рівень свідомості має потужний духовний потенціал самоудосконалення людини, її само творення [6, c. 151-152].

Культура є цементом будівлі суспільного життя, а цінності - осередком духовного життя суспільства. Соціальні спільності людей, що сповідують одні й ті ж цінності, об´єднуються і політично, і економічно з метою просування історії в певному напрямку. Цінності зміцнюють суспільну єдність, цілісність суспільства, перешкоджаючи руйнівному впливу ззовні. Роль особливих ідейних скріплень в суспільстві здійснюють соціальні цінності, що виступають соціально-політичними ідеалами, ідеями, ціннісними настановами, орієнтаціями, понадціннісними ідеями у вигляді національних ідей. У житті суспільства цінності, що виконують важливу роль інтегруючих, соціалізуючих, комунікативних основ, забезпечують і духовно-вольову єдність, високий рівень самосвідомості і організованості всього суспільства.

Вибором певних видів поведінки і досвіду людей в суспільстві поступово формуються, складаються суспільні цінності, спочатку виникаючи як сукупність звичок, способів побуту людей, специфічних форм поведінки, що переходять з покоління в покоління як ознаки власне людського способу життя, відмінні від тваринних інстинктів. Згодом засоби побуту закріплюються, схематизуються в нормативних утвореннях: в традиціях, обрядах, звичаях, ритуалах, що кодують еталони суспільно схваленої поведінки людей. Але опісля, через соціальні інститути: установи освіти, виховання, масової інформації, релігії, політики, права тощо - ціннісні зразки транслюються, зберігаються, передаються в суспільстві. А в підсумку цінності сприяють формуванню психології людини, ментальності, способу життя членів в потрібному, характерному для певного типу суспільства напрямку.

Отже, при визначенні того, що таке цінність, треба спочатку виходити із визначення відношення – для кого саме “щось” постає чимось більшим, ніж звичайне “щось”, бо неможливо дати одну і тільки одну відповідь на питання: “Теплий вітер зараз чи ні?” Для однієї людини він холодний (злий), а для другої теплий (добрий), бо відчуття завжди суб´єктивні. А оскільки кожна річ містить у собі свою протилежність, то те, що сьогодні було цінністю, завтра може стати вже не-цінністю [7, c. 84-86].

3. Класифікація цінностей та їх характеристика

За традиційною класифікацією цінності поділяють на матеріальні (цінності, які існують у формі речей — одяг, продукти харчування, техніка, храм, картина) і духовні — моральні, релігійні, художні, політичні та ін. Однак такий поділ не враховує того, що в продуктах людської діяльності матеріальне і духовне взаємопроникають і чітко розмежовувати їх неможливо. Наприклад, нелегко зарахувати єгипетські піраміди чи грецькі храми до матеріальних чи духовних цінностей. Правильніше було б, напевне, вести мову про цінності, які задовольняють матеріальні і духовні потреби. Однак і це розмежування не вичерпує проблеми, адже, куди віднести такі цінності, як душевний комфорт, мир? Тому крім цінностей, які задовольняють матеріальні і духовні потреби, виокремлюють психічні і соціальні цінності, які задовольняють відповідні потреби. Так, переживання радості, щастя, душевного комфорту, до яких людина прагне і які цінує, не належать ні до духовної, ні до матеріальної сфер. Вони є душевними, а не духовними, цінностями. Соціальні потреби також задовольняються певними цінностями — такими, як соціальна захищеність, зайнятість, громадянське суспільство, держава, церква, профспілка, партія тощо. Їх також не можна однозначно кваліфікувати як матеріальні чи духовні цінності. Однак на побутовому рівні цілком достатнім є поділ цінностей на матеріальні і духовні. При цьому матеріальними цінностями (їх іноді називають благами) вважають економічні, технічні і вітальні (стан здоров´я, екології) цінності, які задовольняють тілесне буття людини, а духовними — релігійні (святість), моральні (добро), естетичні (прекрасне), правові (справедливість), філософські (істина), політичні (благо суспільства) цінності, які роблять буття людини людським, гарантують її існування як духовної істоти.

У суспільстві існує певна ієрархія цінностей, тобто серед усіх цінностей виокремлюють провідні і залежні від них. Ця ієрархія мінлива і залежить від історичної епохи або типу культури. Так, у середньовіччі панували релігійні цінності, відчутно впливаючи на мистецтво, філософію, політику. В Новий час у класичному буржуазному суспільстві провідними були економічні цінності, які впливали на всі інші, в тому числі й духовні. У сучасному світі, крім економічних, значну роль відіграють науково-технічні, вітальні цінності. Протиставлення матеріальних і духовних цінностей позбавлене сенсу, оскільки без усіх них людина не може існувати. Однак нерідко окремі люди, навіть цілі спільноти виявляють свою зорієнтованість переважно на матеріальні чи духовні цінності. Щодо цього простежується така закономірність: чим вища моральна, правова і політична свідомість людей, тим вищий у них і рівень матеріальних благ. Безперечним є факт, що бути моральним економічно вигідно, а той, хто жертвує мораллю заради нагальної вигоди, програє не лише морально, а й економічно. Крім того, матеріалісти в онтології не завжди надають перевагу матеріальним цінностям, а ідеалісти — духовним. Наприклад, комуністи, будучи матеріалістами, цінності комуністичної ідеології ставили вище матеріальних благ, а утилітаристи, будучи ідеалістами в онтології, надавали перевагу матеріальним цінностям. Тому термін «матеріаліст» означає визнання матерії вихідною субстанцією, а не надання переваги матеріальним цінностям [11, c. 193-194].

З огляду на роль цінностей у житті людини виокремлюють цінності-цілі і цінності-засоби. Цінностями-цілями вважають найзагальніші життєві орієнтири, які не потребують обґрунтування, а мають значення самі по собі. Їх людина сприймає на віру, вони є очевидними для неї. Такими цінностями є, наприклад, істина, добро, прекрасне, життя, кохання, щастя. Цінності-засоби втілюють у собі певну ситуативну мету, вони служать засобами досягнення інших, значиміших цілей. Наприклад, молоді люди важливим у своєму житті часто вважають одяг. Для модниць він навіть може бути самоціллю, але для більшості — засобом самоствердження, привернення до себе уваги, що також може розглядатися лише як засіб у досягненні життєвого успіху (кар´єри, кохання), а кар´єра — як засіб здобуття слави, багатства.

Цінності-цілі та цінності-засоби мають узгоджуватися між собою. Благородну мету, наприклад, не можна втілювати ницими засобами, а якщо для її утвердження потрібні саме такі засоби, то вона не є благородною.

До вищих належать і вітальні цінності, адже ставлення до природи як до засобу (інструменту), як до чогось, позбавленого самоцінності, є серйозною загрозою існуванню людини.

Звичайно ж, суспільні цінності, хоча й виростали з реальних соціальних потреб, поступово набували таких рис, що їх ідеалізували. Ціннісна свідомість створює власний світ, світ емоційних переживань, ціннісних образів. У ціннісній формі людина висловлює не об´єктивно, а суб´єктивно зовнішню дійсність, наділяючи її людським змістом. Тому-то цінність є лише те, що усвідомлюється, переживається як цінність. Світ цінностей - це світ саме практичної діяльності. Емоційне ставлення до явищ зовнішнього буття, їх оцінка здійснюються практично. Ціннісна свідомість не цікавиться, чим же є предмет сам по собі, для неї важливо лише те, яке значення має предмет для людей, у чому ж його цінність. В об´єктивному світі не існують самі по собі красиве і потворне, піднесене і хибне, трагічне і комічне, добро і зло. Світ цінностей людина будує в процесі предметно-практичної діяльності. А будь-який акт діяльності охоплює ідеальний момент, в період якого складаються задум, дії, його ідеальна мета, а також життєвий сенс діяльності, насамперед, заради чого здійснюються всі дії. Саме такий момент діяльності і характеризує поняття цінності. Генетичні цінності в процесі суспільної практики акумулювали потреби, інтереси, емоції тощо [8, c. 147-148].

Цінності виростали з об´єктивних потреб людини. Потреби формувались уже усвідомлено, а потім потреби трансформувалися в інтерес. На відміну від потреб, що спрямовують людину на об´єкт її задоволення, інтерес зорієнтований на ті умови, що забезпечують можливість задоволення потреб. Інтерес формується об´єктивно як відображення місця індивіда в системі суспільних відносин, а суб´єктивно відображається в меті. Мета - ідеальний імпульс, що спонукає до активної діяльності, в якій відображається ідеальний образ задоволення потреб, що спонукає людину до діяльності.

Отже, природно, основні цінності в житті людини і суспільства: істина, користь розуміння, красота, добро, творчість, мудрість, правда, святість, а також свобода, справедливість, причетність.

4. Основні функції цінностей в житті людини

Цінності відіграють важливу роль в житті суспільства. Якщо знання відповідає на питання «Як діяти?», то цінності дають відповідь на питання «Для чого діяти?», вони є метою діяльності. Знання є лише засобом здійснення цінностей. Тому І. Кант поставив практичний розум, який має справу з цінностями, вище чистого розуму, який досліджує пізнавальну діяльність. Загалом цінності виконують такі функції:

1. Функція конституювання сенсу життя. З´ясовуючи, що є добро, прекрасне, істина, справедливість тощо, цінності конституюють сенс людського життя, утворюють його духовну основу. Людина не завжди свідомо формує свій духовний стрижень. Як правило, він конституюється під впливом притаманних певному суспільству релігійних і традиційних цінностей. Але він обов´язково притаманний людині, і чим розвиненіша вона як особистість, тим чіткіше і болючіше постають перед нею проблеми сенсу життя — діяльності, якій присвячує себе людина, якій вона служить (служіння суспільству, улюбленій справі тощо). Діяльність тоді є сенсом життя, коли людина не є додатком до неї, а почуває себе вільною особою, яка стверджується через діяльність, розширює сферу своєї самореалізації. Адже, наприклад, можна служити Богу і не знайти сенсу життя, а можна служити грошам, будучи фінансистом, і почувати себе сповненою сенсу життя людиною. Необхідною передумовою сповненого сенсу життя, для розвиненої особи громадянського суспільства є свобода, вільний вибір, внутрішня гармонія. Свобода є лише формальною умовою. Для того щоб сенс життя набув реальності, свобода повинна поєднуватись із втіленням певної цінності. Лише тоді, коли людина вільно обирає й утверджує певні цінності, її життя набуває сенсу. По-справжньому, а не позірно, життя людини має сенс за умови, що обрані нею цінності є гідними людини, визнаються суспільством. Це є підставою для висновку, що цінності в єдності зі свободою конституюють сенс життя людини.

2. Орієнтаційна функція цінностей. У житті людини і суспільства цінності визначають напрями, зразки діяльності. Будучи орієнтирами, вони постають у формі ідеалів — вільно прийнятих зразків поведінки, прообразів досконалих предметів, які орієнтують людину на піднесення над буденною реальністю. Будучи зразком, ідеал постає як мірило реальності. Неадекватне ставлення до ідеалу перетворює його на ідола. Якщо молода людина жертвує своєю вільною екзистенцією, своїм неповторним життям, копіюючи в поведінці, фізичній подобі улюблених кінозірку, співака, спортсмена, вона перетворює ідеал на ідола, кумира. В ідеалі людина не зникає, вона формує себе, має себе самоціллю, в ідолі вона втрачається, її метою є інший. Тому застереження «не сотвори собі кумира!» є не лише релігійною, а й антропологічно-екзистенційною заповіддю.

3. Нормативна функція цінностей. Вона тісно поєднана з орієнтаційною функцією. Як відомо, цінності не тільки формують ідеали, вони передбачають вибір людини на користь добра, прекрасного, справедливого, стають нормами діяльності людей. Норми — це правила, вимоги, закони поведінки, які виводяться із сенсу цінності. Серед них виокремлюють моральні, правові, естетичні, звичаєві, технічні, харчові та ін. Основою кожної норми є певна цінність. Наприклад, норма «не роби зла» заснована на цінності добра. При цьому вищі цінності, цінності-цілі не вимагають свого обґрунтування — «роби добро в ім´я добра». Інші, так звані матеріальні цінності, обґрунтовуються вищими цінностями. Так, вимога «не їж невідомих грибів» ґрунтується на вищій порівняно з цінністю їжі — цінності життя [13, c. 69-71].

Норми регулюють суспільне життя людей, консолідуючи їх у спільноту, а люди належать до спільноти завдяки «життєвому світу», який вони поділяють. «Життєвий світ», який забезпечує взаєморозуміння людей, ґрунтується на спільних категоріях (однаковому розумінні простору, часу, причинності), світоглядних ідеях (однаковому розумінні світу, людини, Бога) та цінностях і нормах. Цінностям при цьому належить провідна роль. Ніщо так не консолідує спільноту і не протиставляє її іншій спільноті, як сімейні традиції, ритуали тощо.

Отже, цінності є невід´ємною складовою духовного життя людини, обґрунтовують ідеали і норми, єднають суспільство духовно.

Із цінностями тісно пов´язані оцінки, які виявляють себе у таких типових випадках:

1) оцінка як співвідношення речі з потребами людини. У такому разі оцінювання постає як пізнання речі щодо її здатності задовольнити потреби людини. Наприклад, первісна людина пізнала і оцінила їстівні рослини, сучасна людина оцінила зручність їзди на авто. Це пізнання-оцінювання відкриває для суб´єкта цінність певної речі чи явища. Оцінити за таких умов означає визнати феномен як цінність, надати йому значення цінності;

2) оцінка як підведення під норму, правило, закон. Наприклад, суддя оцінює вчинок, підводячи його під закон, експерт оцінює технічний витвір чи бізнесовий проект, підводячи його під технічні норми чи норми ризику. За такої ситуації оцінка виявляє себе як акт пізнання щодо відповідності вчинку чи творіння людини нормі. Як і в першому випадку, підведення під норму є конституюванням, визнанням цінності;

3) оцінка як вибір з поміж двох і більше цінностей. У цьому разі йдеться не про визнання (пізнання) цінності (таке визнання здійснено раніше), а про вибір між уже визнаними цінностями.

У двох перших випадках оцінка постає як акт конституювання цінностей особою чи суспільством, у третьому — як акт їх співвіднесення, ранжування. Але в кожному разі цінність існує для суб´єкта лише через оцінку, в акті оцінки чи виборі.

Правильна оцінка має ґрунтуватись на знанні, істині. Лікар перед тим, як приписати ліки хворому, досліджує його стан. Суддя перед винесенням вироку вивчає обставини проступку, технічний експерт перед оцінкою досліджує стан технічного об´єкта. Сама оцінка може бути правильною або не правильною. Необхідною передумовою правильної оцінки є істинне знання як предмету дослідження, так і норм, законів, ліків тощо. Оцінка при цьому є співвіднесенням, узгодженням двох істин — істинного знання про предмет (стан хворого, обставини проступку, якість технічного виробу) та істинного значення ліків, законів, технічних норм тощо.

Істина також є оцінкою, насамперед оцінкою знання на відповідність певним стандартам. Це означає, що оцінка передбачає істину, а істина — оцінку, які є взаємопов´язаними [5, c. 179-180].

Ціннісні орієнтації можуть формуватись у будь-якій сфері життєдіяльності. Філософія розглядає лише ті орієнтації, що виражають сутність людини універсальним чином. Ці універсальні цінності є загальнолюдськими властивостями людини у її відношенні до світу. Антропологи вважають, що найглибшою основою загальнолюдських цінностей є такі спільні для всього людського роду біологічні фактори, як наявність двох статей, потреба в їжі, теплі, сексі, вікові відмінності, потреба в тривалій соціалізації дітей. Культурні універсалії зумовлені родовими ознаками людського побуту, є спільними для всіх людей і всіх етносів. Співвідношення елементів загальнолюдського і національного в кожному етносі неповторне, що і зумовлює унікальність кожного суспільного утворення людей.

До таких базових, загальнолюдських цінностей належать цінності добра (блага), свободи, користі, істини, правди, творчості, краси, віри. Підсумковою цінністю є благо як єдність істини, добра і міри. Благо виступало вищим життєвим орієнтиром людини, узагальнювало в собі і вищу мету її існування, і спосіб життя. Усвідомлення себе частиною універсуму, свого неповторного буття в ньому виражалось у цінностях сенсу і свободи. Пафос перетворення світу орієнтував людину на користь, а подолання перешкод — на цінність добра. Пізнання об´єктивного світу і суб´єктивного світу інших людей формували цінності істини й правди. Пізнання і перетворення світу обумовлювали ставлення до світу на основі творчості. Цілісний погляд на світ обумовлював, підносив людський дух до мудрості, а зв´язок з універсумом формував цінності краси і віри.

Вищі цінності відображають фундаментальні відношення та потреби людей складають фундамент індивідуального світогляду. Які цінності можуть стати вищими для людини, залежить від багатьох обставин. Що для людини найважливіше, вона з´ясовує на рівні фундаментального вибору, коли визначає свою особистість. Вищими цінностями можуть бути: здоров´я, сім´я, кохання, свобода, мир, війна, держава, праця, істина, честь, споглядання, творчість тощо. Отже, визначення цінностей як вищих здійснюється на рівні індивідуального вибору.

Порівняно із звичайними цінностями вищі цінності мають скоріше орієнтаційний, ніж регулятивний характер, в них більше споглядальності. Вищі цінності — це місткі, емоційно-образні узагальнення провідних соціокультурних орієнтацій, що визначають усі сфери життя людини. До них відносяться цінності суспільного устрою, спілкування, діяльності, самозбереження, цінності особистих якостей, а також загальнолюдські цінності [14, c. 316-317].


Висновки

Загалом, серед філософів немає єдиного розуміння цінностей і способу їх буття. Це зумовлено як розмаїттям філософських концепцій, так і складністю предмета дослідження. Людина, яка прямо чи опосередковано визначає цінності, є складною і суперечливою істотою. Вона і свідомо вибирає цінності, і поставлена самою природою в ціннісне відношення до певних речей. Вона є і матеріальною істотою, для якої, наприклад, повітря, вода є базовими цінностями, які забезпечують її існування, водночас вона і духовна істота, яка через утвердження вищих цінностей підноситься над тваринним буттям.

У XX ст. розвиток теорії цінностей пішов шляхом суб´єктивізації та трансценденталізації проблеми. Цінності витлумачували як потойбічні духовні феномени, вічні трансцендентні сутності, закладені Богом як потенційна довершеність у предмети довколишнього світу. Деякі напрямки різко психологізували їхню природу, ототожнивши їх із суб´єктивною оцінкою.

Водночас, за останні десятиліття проблематика цінностей активно розроблялася в філософії марксизму, діалектичного матеріалізму на засадах принципу діяльності, соціальної визначеності поведінки індивіда. Цей різнобічний досвід філософських пошуків і в західній, і у вітчизняній філософії дає змогу з нових, узагальнених позицій поглянути на означену проблему.

Важливе значення проблема формування цінностей має для розвитку України в умовах формування її державності, в атмосфері руйнування колишніх пріоритетів у політиці, економіці, особливо в духовному житті нації; віднайти чіткі методологічні підстави до формування нової духовності народу, гуманістичних засад образу України в XXI ст.

Цінності в житті суспільства виступають соціально-значимими орієнтирами діяльності суб´єктів, одним із факторів розгортання політичної історії. Вони є чимось більш високим, ніж звичайна зацікавленість людини. Саме через культурні цінності людина задовольняє свої потреби, і саме існування цінностей відрізняє людину від тварини. Цінності становлять фундамент культури, і предметним полем формування цінностей є культура. Ці категорії невіддільні одна від одної. Культура і визначається через систему цінностей та ідей, що слугують для регулювання поведінки членів даного соціуму.

З розвитком суспільства і його структуруванням, поглибленням духовності людини, ускладнювалось і ціннісне світосприйняття, охоплюючи все нові потреби. Цінності допомагали людині будувати соціальне привабливий світ можливої дійсності, підносячи їх над буденністю. Ціннісні виміри давали змогу усвідомити дві площини реальності — ідеальну і реальну, співвідносячи їх, розглядаючи ідеальний світ як взірцевий щодо реального. Отже, суспільні цінності хоч і виростали з реальних соціальних потреб, поступово набували ідеалізованих рис. Цим і пояснюється їхня складна двоїста суб´єкт-об´єктна природа.

Список використаної літератури

  1. Андрущенко В. Філософія: Підруч. / Микола Іванович... Горлач (заг.ред.). — 2.вид., перероб. та доп. — Х. : Консум, 2000. — 672с.
  2. Арутюнов В. Філософія: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — 2-е вид.,перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2001. — 221с.
  3. Афанасенко В. Філософія: Підруч. для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 3.вид., перероб. та доп. — Х. : Прапор, 2004. — 735с.
  4. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Нав-чальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.
  5. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.
  6. Бойченко І. Філософія історії: Підручник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Знання, 2000. — 724с.
  7. Буслинський В. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Київський славістичний ун-т / Володимир Андрійович Буслинський (ред.). — К., 2002. — 315с.
  8. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.
  9. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516с.
  10. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. - Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.
  11. Кремень В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції:Підручник. — К. : Книга, 2005. — 525с.
  12. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.
  13. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж,. -К.: Кондор, 2004. -414 с.
  14. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти/ Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін.. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -405 с.
  15. Філософія : Курс лекцій. Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти/ Віктор Петрушенко,. -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. -444 с.
Схожі роботи
Класичні проблеми, розділи і функції філософії

Характеристика основних функцій філософії. Основні розділи та проблеми філософії

Логіко-філософський трактат Л.Вітгенштайна як теоретична основа верифікаціонізму

Принцип верифікаціонізму ґрунтувався на тому, що пропозиція науки може бути зведене до протокольних пропозицій і верифіцировано

СТУПАК О.П. Глобальна диференціація та проблема самототожності особистості

Глобалізація трансформує систему факторів, які впливають на формування особистості у різних суспільствах, посилює варіативність, стихійність, індетер- мінованість соціальних практик, пов’язаних з конструюванням ідентичностей

МАРГЕЛІС Н.В. Філософська концепція письма як метод критики метафізики

Чому “письмо” стало центральним поняттям роботи Дерріда “Про граматологію”? Запропонована Ж. Дерріда концепція граматології мала своєю метою виправити ситуацію, і стала пошуком дійсно “людського” початку змісту світу