Макроекономіка і макроекономічна політика: взаємозв´язок та взаємовплив

Вступ.

1. Взаємозв’язок макроекономіки та макроекономічної політики.

2. Проблеми проведення макроекономічної політики в Україні.

3. Шляхи вдосконалення макроекономічної політики в Україні.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Макроекономіка – галузь економічної науки, що вивчає поведінку економіки як єдиного цілого з метою забезпечення умов сталого економічного зростання, повної зайнятості ресурсів, мінімізації рівня інфляції і рівноваги платіжного балансу. Макроекономіка – це одна з наук, що вивчає закономірності функціонування національної економіки. Окрім неї, економіку вивчають багато інших економічних наук: політична економія, мікроекономіка, маркетинг, менеджмент, галузеві та функціональні економіки та ін. Водночас макроекономіка як наука, насамперед, спирається на положення та висновки політичної економії про розвиток виробничих відносин, розширене відтворення, дію об'єктивних економічних законів та механізми їх використання у практиці господарювання. Вона також має безпосередній зв'язок з математикою і статистикою, широко використовує методи економіко-математичного моделювання, що перетворює її у точну науку, дозволяє перейти від якісного до кількісного аналізу економічних явищ, процесів та закономірностей, які відбуваються в економіці. Отже, макроекономіка формує наукові уявлення про функціонування економіки на національному рівні. Вона досліджує господарську діяльність та взаємодію всієї сукупності економічних суб'єктів. Внутрішній стан та функціонування економічної системи як єдиного цілого забезпечується зв'язками між елементами, що входять до її складу, і зовнішнім середовищем. Мікроекономіка вивчає механізм функціонування та взаємовідносини індивідуальних економічних агентів, до яких належать окремі підприємства та організації (фірми, комерційні банки, страхові компанії тощо).


1. Взаємозв’язок макроекономіки та макроекономічної політики

Серед головних проблем, які вивчає теорія макроекономічної політики – суперечливість окремих поставлених цілей, низька ефективність і неузгодженість засобів макроекономічної політики, їх внутрішня суперечливість і невизначеність впливу на цільові показники.

Проведення заходів фіскальної політики у нашій країні здійснює дестабілізуючий вплив на економіку, а не сприяє розвитку. Головною причиною нестабільності і низької ефективності макроекономічної політики є бюджетна незбалансованість.

Об`єктивно проблема доходів бюджету зумовлена недосконалою податковою системою, її негнучкістю. Спроби уряду вирішити проблему перевищення видатків над дохідною частиною в перспективі створювали умови, що лише репродукували цю проблему.

Макроекономічна політика — це економічна політика держави на макрорівні, об’єктом якої є економіка країни в цілому. Тому під макроекономічною політикою слід розуміти діяльність держави щодо визначення кінцевих цілей макроекономічного розвитку країни та засобів їх досягнення.

Кінцеві цілі визначаються за допомогою індикаторів загального економічного стану країни. До них відносять реальний ВВП, безробіття та інфляцію. Проте визначеність кінцевих цілей може бути різною залежно від умов, у яких функціонує економіка.

Макроекономічний підхід до дослідження економічних процесів і явищ має ряд особливостей.

По-перше, він спрямований на вивчення принципів формування агрегативних показників, що характеризують рівень або тенденції розвитку економіки в цілому: національний доход, загальні обсяги інвестицій і зайнятості, загальний рівень цін, темпи економічного росту і т.д. Основні суб'єкти ринкової економіки (виробники і споживачі) також розглядаються як агреговані сукупності. Це означає, що мотиви поведінки і дії економічних агентів інтерпретуються таким чином, начебто усі взаємозалежні виробники об'єднані в особі одного, що випускає національний продукт, а всі споживачі подані на ринку як сукупний споживач, що пред'являє попит на цей продукт в обмін на доход, отриманий від продажу чинників виробництва.

По-друге, на відміну від мікроекономічного аналізу, при якому рішення виробників і споживачів і їхня дія на окремих ринках розглядаються як незалежні, вивчення економіки в цілому припускає необхідність розгляду взаємодії між економічними суб'єктами через систему взаємозалежних ринків.

По-третє, при макроекономічному підході розширюється число економічних суб'єктів, що визначають стан і розвиток економіки. До складу цих суб'єктів, крім виробників і споживачів, входить також держава, вплив якої на економіку стає об'єктом вивчення. Крім того, у відкритих моделях функціонування національної економіки до складу суб'єктів макроекономічного аналізу включаються сукупні виробники і споживачі, а також уряди інших країн[4, c. 60-62].

Так, в умовах падіння виробництва або фінансової кризи першочерговим завданням макроекономічної політики є досягнення економічної стабілізації. У цьому разі макроекономічна політика виступає у формі стабілізаційної політики. Функціонування економіки у стабільному режимі висуває на передній план вирішення проблеми забезпечення економічного зростання. За цих умов макроекономічна політика перетворюється в політику економічного зростання.

Виникає питання — що таке стабілізаційна політика? Відповідь на це питання залежить від того, як визначається поняття «економічна стабілізація». Під економічною стабілізацією ми розуміємо будь-які зрушення в економіці, які наближують реальний ВВП до потенційної величини, а інфляцію — до оптимального рівня. При цьому оптимальна інфляція — це такий її рівень, у межах якого зберігаються передумови, необхідні для досягнення найвищої цілі — збільшення реального ВВП. Звідси випливає визначення стабілізаційної політики: це діяльність держави, яка спрямована на забезпечення зростання обсягів виробництва реального ВВП до його потенційної величини та наближення інфляції до оптимального рівня.

В окремі проміжки часу кінцеві індикатори економіки можуть відхилятися від стабілізаційного рівня або наближатися до нього. Їх відхилення від стабілізаційного рівня є ознакою економічної дестабілізації. Вона виникає внаслідок збурень сукупного попиту і/або сукупної пропозиції, які можуть породжуватися приватним сектором і/або зовнішнім світом, а також помилками макроекономічної політики. Наближення кінцевих індикаторів економіки до стабілізаційного рівня є ознакою економічної стабілізації. Вона може з’явитися завдяки сприятливим змінам у сукупному попиті і/або сукупної пропозиції, які можуть бути спричинені приватним сектором і/або зовнішнім світом, а також ефективними заходами макроекономічної політики.

Економічна стабілізація включає виробничу та фінансову стабілізацію. Ознакою виробничої стабілізації є наближення реального ВВП до потенційної величини. Фінансова стабілізація проявляється через поліпшення стану фінансових балансів країни та параметрів грошового ринку.

Як відомо, фінансові баланси країни — це державний бюджет та платіжний баланс. Тому зменшення їх дефіциту є ознакою фінансової стабілізації[2, c. 5-7].

Ознакою стабілізації грошового ринку є наближення інфляції до оптимального рівня та повернення відсоткової ставки і валютного курсу до рівня, який сприяє досягненню кінцевих цілей.

На зовсім іншу основу спирається політика економічного зростання — це діяльність держави, спрямована на забезпечення зростання виробництва реального ВВП за рахунок збільшення потенційного ВВП і підтримання інфляції на оптимальному рівні. Реалізація такої політики складається із двох елементів: перший — збільшення потенційного ВВП за рахунок залучення в економічний обіг додаткових факторів виробництва і забезпечення технологічного прогресу, що у підсумку збільшує сукупну пропозицію; другий — утримання таких темпів зростання сукупного попиту, які відповідають темпам зростання потенційного ВВП.

Практично макроекономічну політику неможливо розмежувати на стабілізаційну політику і політику економічного зростання. Вона поєднує обидві форми. Але в різних умовах це поєднання може бути неоднаковим. Так, в умовах рецесії виробництва акценти мають зміщуватися на стимулювання сукупного попиту. Така політика є переважно стабілізаційною. Якщо падають темпи економічного зростання, то головна увага зосереджується на необхідності збільшення сукупної пропозиції. Така політика є переважно політикою економічного зростання.

У процесі досягнення кінцевих цілей макроекономічна політика спирається на ряд проміжних цілей, які визначаються за допомогою широкого кола показників. Головними серед них є грошова маса, відсоткова ставка, валютний курс, бюджетне сальдо, сальдо рахунку поточних операцій платіжного балансу, міжнародні резерви тощо. Застосування проміжних цілей дає змогу державним органам контролювати весь ланцюг причинно-наслідкових зв&rsq